Постанова № 74987771, 27.06.2018, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 червня 2018 рокуЛьвів№ 876/4837/18

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

головуючого судді Шавеля Р.М.,

суддів Улицького В.З. та Костіва М.В.,

з участю секретаря судового засідання - Гелецького П.В.,

а також сторін (їх представників):

від позивача - не з'явився;

від відповідача - не з'явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу Іваничівського районного сектору Управління Державної міграційної служби України у Волинській обл. на рішення Іваничівського районного суду Волинської обл. від 10.05.2018р. в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Іваничівського районного сектору Управління Державної міграційної служби України у Волинській обл. про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення з України (суддя суду І інстанції: Нєвєров І.М.; час та місце ухвалення рішення суду І інстанції: 12 год. 00 хв. 10.05.2018р. смт.Іваничі Волинської обл.),-

В С Т А Н О В И В:

26.12.2017р. позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення відповідача Іваничівського районного сектору /РС/ Управління Державної міграційної служби /УДМС/ України у Волинській обл. від 29.11.2017р. про примусове повернення з України громадянина Російської Федерації /РФ/ ОСОБА_1 (а.с.1-3).

Рішенням Іваничівського районного суду Волинської обл. від 10.05.2018р. заявлений позов задоволено; визнано протиправним та скасовано рішення відповідача Іваничівського РС УДМС України у Волинській обл. від 29.11.2017р. про примусове повернення з України громадянина РФ ОСОБА_1; стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Іваничівського РС УДМС України у Волинській обл. на користь держави судові витрати в розмірі 704 грн. 80 коп. (а.с.56-63).

Не погодившись із винесеним судовим рішенням, його оскаржив відповідач Іваничівський РС УДМС України у Волинській обл., який покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що у своїй сукупності призвело до невірного вирішення спору, просить рішення суду скасувати та прийняти постанову, якою у задоволенні заявленого позову відмовити (а.с.68-76).

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що 29.11.2017р. працівниками поліції виявлено громадянина РФ ОСОБА_1, який проживає в с.Древині Іваничівського району Волинської обл. по паспорту громадянина РФ, строк дії якого закінчився 21.10.2009р. У зв'язку з наведеним позивача було притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.203 КУпАП, при цьому факт вказаного порушення ним визнаний. Оскільки згідно наданих документів позивач є іноземцем, тривалий час проживає в Україні без відповідних документів, ухиляється від виїзду за межі України, тому відповідачем було винесено рішення про його примусове повернення з України.

Наголошує на тому, що жодної законної підстави для перебування на Україні позивач не має, за весь період перебування на Україні він не звертався до органів міграційної служби з питань продовження строків перебування, надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, чи з інших питань.

Доводи позивача щодо законного перебування на Україні можуть слугувати підставами для оформлення набуття громадянства України чи подачі документів на імміграцію в Україну, однак жодних таких дій позивач не здійснив.

Також постанова щодо притягнення позивача до відповідальності за ч.1 ст.203 КУпАП позивачем не оскаржувалася та набрала законної сили, а тому висновки суду щодо передчасності винесення рішення про примусове повернення з України є необґрунтованими.

Окрім цього, суд першої інстанції помилково покликався у рішенні суду на норми ЦПК України, наукову літературу; розгляд справи проведений без участі сторін та з порушенням визначених законом строків. Також судовий збір по наведеній категорії справ згідно ч.5 ст.288 КАС України не сплачується, однак суд вирішив питання щодо розподілу судових витрат.

У зв'язку з неявкою в судове засідання осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу відповідно до вимог ч.4 ст.229 КАС України не здійснювалося. Також в порядку ч.3 ст.268, ч.2 ст.313 КАС України неявка сторін, належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів приходить до переконання, що подана скарга підлягає до часткового задоволення, з наступних мотивів.

Як слідує з матеріалів справи, 29.11.2017р. відповідачем Іваничівським РС УДМС України у Волинській обл. прийнято рішення про примусове повернення з України громадянина РФ ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.4).

Підставою для цього слугувало те, що 29.11.2017р. працівниками Іваничівського ВП Горохівського ВП ГУНП України у Волинській обл. було виявлено по АДРЕСА_1 громадянина РФ ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, який проживає в Україні з порушенням правил перебування на території України іноземних громадян.

Особа ОСОБА_1 встановлена на підставі закордонного паспорта громадянина НОМЕР_1, виданого Генеральним Консульством РФ у м.Львові 21.10.2004р. (а.с.6).

До видачі цього паспорту позивач був документований паспортом громадянина СРСР НОМЕР_2 із відмітками про громадянство РФ та реєстрацією (починаючи з 18.11.1995р.) за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.5).

При цьому встановлено, що вказаний громадянин РФ приїхав на Україну в 1995 році до своєї дружини ОСОБА_5 і проживав по АДРЕСА_1

Від шлюбу у позивача є двоє дітей: син ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2., та син ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3. (а.с.13); також вказаний шлюб розірвано 18.05.2005р. (а.с.15).

Згідно довідки Мишівської сільської ради Іваничівського району Волинської обл. № 284/01.14 від 11.12.2017р. позивач дійсно з 1998 року і по даний час проживає по АДРЕСА_1; факт реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 засвідчується копією будинкової книги (а.с.17-19).

Оскільки правових підстав для перебування в Україні у позивача не має, проживання за вказаною адресою ним здійснюється з порушенням чинного законодавства та на підставі паспорту, термін дії якого закінчився 21.10.2009р., відносно громадянина РФ ОСОБА_1 був складений 29.11.2017р. адміністративний протокол за ч.1 ст.203 КУпАП; постановою Іваничівського РС УДМС України у Волинській обл. ПН МВП № 027300 від 29.11.2017р. його визнано винним у вчинені правопорушення, передбаченого ч.1 ст.203 КУпАП, та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу, який сплачено добровільно (а.с.42, 43, 44).

Вирішуючи наведений спір та приймаючи рішення по справі, суд першої інстанції виходив з того, що визначальним для суду є з'ясування питання про те, з якого моменту позивача слід вважати таким, що вчинив незаконні та допустив порушення законодавства про правовий статус іноземців, що стало підставою для прийняття рішення про його примусове повернення з України.

Виходячи із загальновизнаного принципу презумції невинуватості, позивача можна вважати винним в порушенні правил перебування іноземців на території України лише у випадку встановлення його вини постановою про притягнення до адміністративної відповідальності, що набрала законної сили.

Разом з тим, постанова Іваничівського РС УДМС України у Волинській обл. ПН МВП № 027300 від 29.11.2017р. на момент прийняття рішення про примусове повернення з України не набрала законної сили, через що спірне рішення відповідача було винесено передчасно та з порушенням законних прав позивача.

Також питання про розподіл судових витрат у справі судом вирішується відповідно до вимог ч.1 ст.139 КАС України.

Між тим, такі висновки суду першої інстанції, на думку колегії суддів, не у повній мірі відповідають нормам матеріального права і фактичним обставинам справи, при цьому судом допущено порушення норм процесуального права, що є підставою для зміни рішення суду, з наступних підстав.

Під час вирішення наведеного спору колегія суддів вважає за доцільне застосувати прямі норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і Конституції України, використати практику Європейського суду з прав людини, яка в силу приписів ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

Відповідно до ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Метою ст.8 вказаної Конвенції є захист особи від свавільного втручання з боку державних органів у приватне та сімейне життя.

За практикою Європейського суду з прав людини сфера сімейного життя є багатоаспектним. Гарантуючи право на повагу до сімейного життя, ст.8 Конвенції передбачає наявність сім'ї. Поняття сім'ї стосується не лише сім'ї, створеної відповідно до закону, але й до стосунків між членами групи людей, котрі визначаються як цивільний або фактичний шлюб. Для вирішення наявного сімейного життя в конкретній ситуації Суд досліджує такі обставини: чи живе пара разом і протягом якого часу, чи має пара спільних дітей, докази їх взаємних обов'язків. Поняття сім'ї охоплює також зв'язок між конкретною особою та її дитиною (законною чи біологічною), навіть за відсутності спільного проживання з нею. Основним елементом сімейного життя Суд визнає здійснення батьківських прав.

Також поняття «житло» у розумінні ст.8 Конвенції - це насамперед місце постійного проживання особи.

Відповідно до норм Конституції України:

ч.1 ст.32 - ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

ч.1 ст.33 - кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

ч.1 ст.47 - кожен має право на житло.

ч.2 ст.51 - сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Як слідує з матеріалів справи та пояснень позивача, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, українець за національністю, є уродженцем смт.Іваничі Локачинського району Волинської обл. (а.с.14), де навчався в школі та був призваний до лав Збройних Сил СРСР(а.с.8).

Також до 1989 року позивач працював на Україні, однак у 1989 році виїхав працювати до РФ, де перебував до 1995 року. У 1995 році він повернувся на Україну та працював на різних роботах, що засвідчується записами в його трудовій книжці (а.с.9-12); з того часу він зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.5).

В 1998 році позивач одружився, від шлюбу має двох дітей. На даний час шлюб є розірваним, однак з колишньою дружиною позивач продовжує спільно проживати.

Також позивач не має в РФ іншого житла, місця праці, родини, засобів до існування.

Особа ОСОБА_1 встановлена на підставі закордонного паспорта громадянина НОМЕР_1, виданого Генеральним Консульством РФ у м.Львові 21.10.2004р. (термін дії якого закінчився 21.10.2009р.); до видачі цього паспорту позивач мав паспорт громадянина СРСР НОМЕР_2 із відмітками про громадянство РФ та реєстрацією (починаючи з 18.11.1995р.) за адресою: АДРЕСА_2. Останній був виданий позивачу через втрату попереднього паспорта громадянина СРСР, без чого він не зміг би повернутися на Україну (а.с.25).

25.12.2017р. позивач подав до Генерального консульства РФ в м.Львові заяву про вихід з громадянства РФ (а.с.25-26), на який отримав відповідь № 25-ч від 08.02.2018р. про необхідність представлення відповідних документів (а.с.49-50).

З огляду на викладене, спірним рішення відповідача відбулося втручання у права позивача на повагу до приватного та сімейного життя, оскільки реалізації такого рішення призведе до втрати сталих зв'язків позивача із своєю сім'єю та дітьми, а також позбавить наявного у нього житла на Україні. При цьому, позивач наполягав на тому, що іншого житла, заробітку та засобів до існування в РФ у нього немає.

Разом з тим, таке втручання здійснено відповідачем «згідно із законом». Підґрунтям для такого втручання слугували норми Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», стаття 26 якого передбачає, що іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення (ч.1).

При цьому, за формального підходу до обставин справи, враховуючи відсутність в позивача дійсних паспортних документів, тривалого невжиття ним заходів для належного оформлення свого проживання в Україні, відповідач кваліфікував такі дії останнього як такі, що порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для правомірної мети, якщо воно відповідає нагальній суспільній потребі, та, зокрема, якщо воно є пропорційним до правомірної мети, що переслідується, і якщо причини, наведені національними органами влади для його обгрунтування є доречними та достатніми. В кінцевому підсумку остаточна оцінка щодо необхідності втручання повинна надаватися з огляду на норми Конвенції.

Колегія суддів вважає беззаперечним той факт, що нелегальна міграція є однією із основних реальних та потенційних загроз національній безпеці України, стабільності в державі.

Між тим, розглядуваний випадок, за якого позивач з 1995 році постійно проживає в Україні за паспортом громадянина РФ (строк дії якого на цей час закінчився), де має стале місце проживання та підтримує стосунки з сім'єю, не можна вважати яскравим прикладом нелегальної міграції.

Оцінюючи в сукупності наведене, колегія суддів приходить до висновку про те, що примусове повернення позивача в РФ призведе до позбавлення житла, втрати стосунків з сім'єю, що є непропорційним переслідуваній меті.

Аналогічні висновки викладені в рішенні Європейського суду з прав людини від 26.09.1997р. у справі «Меемі проти Франції», де Суд встановив порушення ст.8 Конвенції, а саме - порушення права на повагу до приватного і сімейного життя.

Суд зазначив, що саме держава має підтримувати громадський порядок, зокрема, шляхом застосування своїх повноважень відповідно до усталеного міжнародного права та виконання своїх договірних зобов'язань, здійснювати контроль за в'їздом та проживанням іноземців, а також вирішувати питання щодо видворення іноземців, засуджених за вчинення кримінальних правопорушень.

Суд констатував порушення ст.8 Конвенції у зв'язку з тим, що пожиттєве видворення заявника з території Франції розлучало його з неповнолітніми дітьми та дружиною, що було непропорційним переслідуваній меті.

Додатково колегія суддів наголошує, що позивач звернувся до Генерального консульства РФ у м.Львові із заявою про вихід з громадянства РФ (а.с.25-26), що потенційно також створюватиме негативні наслідки для позивача в разі його примусового повернення в РФ.

Судом першої інстанції в основу для скасування рішення від 29.11.2017р. про примусове повернення з України покладено його передчасність, оскільки постанова про притягнення позивача до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.203 КУпАП від 29.11.2017р. не набула законної сили, а позивач міг скористатися її правом на оскарження.

Також згідно матеріалів справи позивача вперше притягнуто до відповідальності за порушення правил перебування на Україні (доказів протилежного сторонами не надано).

В аспекті вищевикладеного, вказана обставина враховується колегією суддів в нерозривній сукупності з іншими обставинами справи, і розцінюється як підтвердження доводів позивача щодо протиправності спірного рішення.

Згідно з ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що відповідачем не доведено порушення позивачем вимог законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, що має єдиним та виключним наслідком лише прийняття рішення про примусове повернення з України, а також щодо передчасності та поспішності такого рішення, у зв'язку з чим останнє є необґрунтованим, а тому його належить визнати протиправним і скасувати.

Водночас, суд першої інстанції під час вирішення наведеної адміністративної справи помилково покликався на норми ЦПК України, що є неприпустимо, а також невірно вирішив питання щодо розподілу судових витрат.

Відповідно до ч.5 ст.288 КАС України за подання до адміністративного суду позовних заяв та апеляційних скарг у справах за позовами з приводу примусового повернення чи примусового видворення іноземців та осіб без громадянства за межі території України судовий збір не справляється.

Також процесуальним законом та Законом України «Про судовий збір» не передбачено обов'язку суду стягувати зі сторони, не на користь якої винесено рішення суду, понесені судові витрати в дохід державного бюджету.

В частині доводів апелянта про розгляд справи за відсутності сторін колегія суддів враховує, що після оголошення судом ухвали від 05.03.2018р. про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 10.05.2018р. учасники справи (їх представники) були повідомлені під розписку про розгляд справи (а.с.53).

10.05.2018р. позивач ОСОБА_1 подав до суду заяву про розгляд справи без нього та його представника (а.с.54); натомість, представник відповідача про неможливість явки до суду не повідомляв, будь-яких клопотань з цього приводу не заявляв.

З урахуванням наведеного, судом був проведений судовий розгляд справи без участі учасників справи (їх сторін) за їх належного та завчасного повідомлення про час та місце розгляду справи.

Щодо недотримання строків розгляду справи, передбачених ст.288 КАС України, то така обставина не розцінюється процесуальним законом як підстава для скасування чи зміни судового рішення.

За наведених обставин рішення Іваничівського районного суду Волинської обл. від 10.05.2018р. слід змінити (доповнити) в частині мотивів задоволення заявленого позову, виклавши такі в мотивувальній частині постанови апеляційного суду, а також шляхом виключення з мотивувальної частини рішення суду покликання на норми ЦПК України, з резолютивної частини рішення - положення щодо розподілу судових витрат; в решті рішення суду першої інстанції належить залишити без змін.

З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно по суті вирішив розглядуваний спір, однак помилково застосував норми матеріального права, допустив порушенням норм процесуального права, через що оскаржуване рішення слід змінити.

В решті рішення суду прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків прийнятого судом рішення, а тому підстави для його скасування чи зміни у цій частині є відсутніми.

Керуючись ст.139, ч.4 ст.229, ст.243, ч.3 ст.268, ст.ст.272, 288, 310, ч.2 ст.313, п.2 ч.1 ст.315, п.4 ч.1 ст.317, ч.1 ст.321, ст.ст.322, 325 КАС України, апеляційний суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Іваничівського районного сектору Управління Державної міграційної служби України у Волинській обл. задовольнити частково.

Рішення Іваничівського районного суду Волинської обл. від 10.05.2018р. в адміністративній справі № 156/1333/17 змінити в частині мотивів задоволення заявленого позову, виклавши такі в мотивувальній частині постанови апеляційного суду, а також шляхом виключення з мотивувальної частини рішення суду покликання на норми Цивільного процесуального кодексу України, з резолютивної частини рішення - положення щодо розподілу судових витрат.

В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення; у випадку оголошення судом апеляційної інстанції лише вступної та резолютивної частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Р. М. Шавель судді В. З. Улицький М. В. Костів