Рішення № 74975948, 26.06.2018, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№ 201/16733/17

провадження 2/201/811/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 червня 2018 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Плевако О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю “Будівництво і механізація” про стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсації за невикористану відпустку, компенсації та середньої зарплати за час затримки розрахунку, витрат, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 09 листопада 2017 року звернувся до суду з позовом до відповідача ТОВ “Будівництво і механізація” про стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсації за невикористану відпустку, компенсації та середньої зарплати за час затримки розрахунку, витрат, позовні вимоги не змінювалися і не уточнювалися. Позивач в своєму позові та з представником в ході судового засідання посилаються на те, що ОСОБА_1 з 04 квітня 2011 року по 31 січня 2012 року працював на посаді головного інженера ТОВ “Будівництво і механізація”, наказом від 01 березня 2012 року його було звільнено з роботи з 31 січня 2012 року по п. 4 ст. 40 КЗпП України, хоча він писав раніше заяву про звільнення за власним бажанням; звільнення відбулося, але трудова книжка йому не повернута, залишилася не виплаченою решта зарплати і компенсація за відпустку; отже саме ці кошти і не були виплачені відповідачем при звільненні позивача; вважають вказане незаконним, оскільки реально працював, виходив на роботу, отримував завдання і кошти (зарплату) інш.. Вважають таке ставлення відповідача до них безпідставним і не законним, звернулися до відповідача з питання виплати належних коштів, але цього зроблено не було. Вказаним їм завдана шкода. Вважають все це і подальше не визнання відповідачем порушень закону при цьому протиправним через численні порушення відповідачем закону та порядку виплати належних сум після звільнення з роботи та просили стягнути не виплачену зарплату, компенсацію за невикористану відпустку та середню зарплату за час затримки розрахунку, витрати, задовольнивши позов в повному обсязі.

Представник відповідача ТОВ “Будівництво і механізація” в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, не погодилася з викладеними в цьому позові обставинами; прийняття позивача на роботу і його звільнення було правильним і в рамках закону, позивач в них працював і був належним чином оформлений, з винесенням відповідних наказів, їх дії були законними і правильними, після звільнення з позивачем було проведено повний розрахунок, нічого вони позивачу не винні, нічого відшкодовувати не потрібно. Вважають свої дії по відношенню до позивача правильними, з дотриманням всіх вимог закону згідно з чинним законодавством, ніякої шкоди не завдавали. По закону все зроблене відповідачем правильно, належних доказів на підтвердження позову позивач не надав, а надані документи позивачем протирічливі і не підтверджують заявлених вимог. Ніяких інших зобов’язань відносно позивача на себе не брали і не беруть, будь-якої іншої шкоди (в тому числі і моральної) позивачу не завдавали. Вважають позовні вимоги до них не доведеними, безпідставними і просили в їх задоволенні відмовити в повному обсязі.

Вислухавши пояснення позивача і представника позивача та представника відповідача, з’ясувавши думку сторін, дослідивши добуті та надані докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовну заяву не обгрунтованою і не підлягаючою задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні зі слів позивача встановлено, що ОСОБА_1 з 04 квітня 2011 року по 31 січня 2012 року працював на посаді головного інженера ТОВ “Будівництво і механізація”, наказом № 10-к від 01 березня 2012 року його було звільнено з роботи з 31 січня 2012 року по п. 4 ст. 40 КЗпП України; звільнення відбулося, але трудова книжка, як стверджує позивач, йому не повернута, залишилася не виплаченою решта зарплати і компенсація за відпустку; отже саме ці кошти і не були виплачені відповідачем при звільненні позивача; вважають вказане незаконним, оскільки реально працював, виходив на роботу, отримував завдання і кошти (зарплату) інш.. Позивач вважає таке ставлення відповідача до нього безпідставним і не законним, оскільки він багато зробив для підприємства і був одним з його засновників, звернулися до відповідача з питання виплати належних коштів, але цього зроблено не було. Вказаним їм завдана шкода. Вважають все це і подальше не визнання відповідачем порушень закону при цьому протиправним через численні порушення відповідачем закону та порядку виплати належних сум після звільнення. В добровільному порядку спір так і не вирішено, позивач вимушений був звертатися з позовом до суду, сторони наполягають на своїх вимогах та запереченнях.

Суд вважає позовні вимоги не підлягаючими задоволенню, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1, заявляє що 31 січня 2012 року він звільнився за власним бажанням з посади головного інженера відповідно до своєї заяви від 21 січня 2012 року, яку надав ТОВ " Будівництво і Механізація", 13 лютого 2012 року. Але пізніше позивач дізнався, що він звільнений за прогули 31 січня 2012 року і трудову книжку йому відповідач не повернув до цього часу.

Але це не відповідає дійсності і витікає з наступного: 13 лютого 2012 року на зборах учасників відповідача позивач подав заяву про звільнення за власним бажанням датовану 21 січня 2012 року; це підтверджується протоколом загальних зборів від 13 лютого 2012 року та візою з підписом директора відповідача, який прийняв цю заяву. Заяву позивач підписав 21 січня 2012 року "заднім числом", майже місяцем раніше від її подання, але дату звільнення не вказав.

Відповідно до вимог ст. 38 КЗпП при звільненні працівника за власним бажанням має проводитись в терміни, визначені цією статтею. Працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. Позивач фактично подав заяву 13 лютого 2012 року, таким чином попередив відповідача про своє звільнення за власним бажанням 13 лютого 2012 року. Відповідач підписав заяву на звільнення та зазначив на ній «до оформлення згідно законодавства», отже погодився на звільнення працівника через два тижні з моменту подання заяви. Позивач повинен був відпрацювати два тижні та звільнитися 27 лютого 2012 року. Це також підтверджує інспектор Держнаглядпраці.

Але позивач з 01 лютого 2012 року був відсутній на роботі що підтверджується письмовим повідомленням диспетчера відповідача від 03 лютого 2012 року. Позивач тільки з'явився на загальних зборах учасників 13 лютого 2012 року, де подав заяву про звільнення за власним бажанням, 17 лютого 2012 року, коли отримав заробітну плату та 28 лютого 2012 року після виїзду комісії за його домашньою адресою. Це підтверджується Актами про відсутність на робочому місці від 24 лютого 2012 року, 28 лютого 2012 року та 01 березня 2012 року та поясненнями свідків. Відповідач неодноразово надсилав листи від 15 лютого 2012 року № 11 та від 23 лютого 2012 року № 15 до позивача з вимогою з'явитися на роботі та надати пояснення з приводу прогулів. Позивач у своєму позові підтверджує що отримував ці листи.

Наказом від 27 лютого 2012 року № 62 була створена комісія для з'ясування причин прогулів позивача з виїздом за місцем проживання позивача. 28 лютого 2012 року позивач з'явився на підприємстві для повідомлення відповідача про отримання ним листів з вимогою пояснень про свої прогули та повідомив відповідача, що йому необхідно два дні для роздумів та надання пояснень. 01 березня 2012 року позивач будь яких пояснень з приводу прогулів не надав, на роботі не з'явився. Відповідно до пункту 4 статті 40 КЗпП України роботодавець може розірвати трудовий договір (як укладений на невизначений строк, так і строковий до закінчення його чинності) з працівником у разі його прогулу (в т. ч. у разі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин. У статті 149 КЗпП України зазначено, що роботодавець до застосування дисциплінарного стягнення має зажадати від порушника трудової дисципліни письмових пояснень. У разі достатніх підстав вважати відсутність працівника прогулом без поважних причин, керівник підприємства має право звільнити працівника за пунктом 4 статті 40 КЗпП України.

01 березня 2012 року позивач був звільнений за прогули в останній день його роботи 31 січня 2012 року, про що свідчить запис в його трудовій книжці та підтверджується актами від 24 лютого 2012 року, 28 лютого 2012 року, від 01 березня 2012 року та наказами від 01 березня 2012 року № 9-к і від 01 березня 2012 року № 10 - к. Цінним листом від 01 березня 2012 року № 16 відповідач повідомив позивача про звільнення і надав копію наказу для ознайомлення та, просив його прибути на підприємство для отримання трудової книжки, наступним листом від 03 березня 2012 року № 17 відповідач повторно надав копію наказу для ознайомлення та просив з'явитися позивача для отримання трудової книжки. Крім того, позивач з'явився 03 травня 2012 року до відповідача і отримав компенсацію за невикористану відпустку, але відмовився отримати трудову книжку. Це підтверджується актом від 03 травня 2012 року та свідками. Отже позивач звільнився не за власним бажанням, а був звільнений за прогули і трудову книжку умисно відмовився забирати на підприємстві.

Позивач заявляє що за весь час роботи у відповідача з 04 квітня 2011року по 31 січня 2012 року він не отримував заробітну плату. Але це не відповідає дійсності, оскільки за весь час роботи з 04 квітня 2011 року по 31 січня 2012 року відповідач отримував заробітну плату своєчасно та у повному обсязі. Документи про отримання заробітної плати в оригіналах неодноразово перевіряли правоохоронні та державні органи за скаргами позивача. Це підтверджується наступними доказами: 1) державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю (територіальна державна інспекція праці) за скаргою позивача проводила перевірку; в акті перевірки від 02 березня 2012 року № 04-01-120/61 на сторінці 3, прямо вказано, що перевіркою виплати заробітної плати працівникам Товариства з квітня 2011 року по січень 2012 року встановлено, що виплата заробітної плати працівникам здійснюється один раз на місяць, готівкою, під підпис працівника у відомостях на виплату грошей за відповідний місяць через касу Товариства, а саме, у 2011 році: за квітень - 28.04.11 р.; за травень - 30.05.11 р.; за червень - 30.06.11 р.; за липень - 18.07.11 р.: за серпень - 15.09.11 р.; за вересень - 23.09.11 р.; за жовтень - 08.11.11 р.; за листопад - 09.11.11 р.; за грудень - 28.12.11 р. (описка в акті - 28.12.12 р.), за січень 2012 - 17.02.12 р.(описка в акті -17.02.11 р.). За лютий 2012 року на початок перевірки (станом на 27.02.12 р.) - не виплачувалась. Згідно вказаних відомостей на виплату грошей з квітня 2011 року по січень 2012 року відповідно №№ СиМ_000005, СиМ-000006, СиМ-000007, СиМ-000008, СиМ-000009, СИМ-000010, СиМ-000011, СиМ-000012, СиМ-000013. СиМ-000001, у відповідній графі відомості про одержання заробітної плати напроти прізвища ОСОБА_1Е, стоїть його підпис. Отже інспектор Держнаглядпраці підтверджує, що ОСОБА_1 отримував заробітну плату своєчасно та у повному обсязі за весь період своєї праці; 2) прокуратура Жовтневого району м. Дніпропетровська проводила перевірку за скаргою позивача, була винесена постанова прокуратури Жовтневого району м. Дніпропетровська про відмову в порушенні кримінальної справи від 14 березня 2012 року, де прямо вказано що, за заявою ОСОБА_1, перевіркою прокуратури встановлено, що протягом всього періоду роботи він своєчасно та в повному обсязі отримував заробітну плату про що свідчать відомості нарахування та виплати заробітної плати, які прокуратура перевірила в оригіналах. Також за даними УПФУ в Жовтневому районі м. Дніпропетровська ОСОБА_1 нараховувалася та виплачувалася заробітна плата. Згідно даних ДПІ в Жовтневому районі м. Дніпропетровська ТОВ «Будівництво і Механізація" в повному обсязі сплатило нараховані податки на заробітну плату ОСОБА_1. Тому за відсутністю складу злочину винесена постанова про відмову в порушенні кримінальної справи. Також дана постанова не оскаржена позивачем, що свідчить про його згоду з прийнятим рішенням. Таким чином прокуратура підтверджує, що ОСОБА_1 отримував заробітну плату своєчасно та у повному обсязі за весь період своєї праці; 3) СВ Бабушкінського РВ ДГУ ГУМВС України в Дніпропетровській області проводив перевірку за скаргою позивача, позивач у позовній заяві сам посилається на перевірку цим органом відповідача за його заявою про невиплату заробітної плати, але вводить в оману суд про кримінальну справу проти відповідача. Перевіркою слідчого встановлено, що позивач отримав заробітну плату своєчасно та у повному обсязі, керівника та головного бухгалтера відповідача викликали на допит та робили очну ставку з позивачем, після допиту слідчий в присутності керівника та головного бухгалтера відповідача, відмовив позивачу в порушенні кримінальної справи за відсутністю складу злочину. Таким чином слідчий орган СВ, на який посилається позивач, також підтверджує що ОСОБА_1 отримував заробітну плату своєчасно та у повному обсязі за весь період своєї праці. Отже, відповідно до вищевикладеного та письмових доказів, позивач за весь час роботи у відповідача з 04 квітня 2011 року по 31 січня 2012 року отримував заробітну плату своєчасно та у повному обсязі.

Позивач заявляє, що він не отримував компенсацію за невикористану відпустку. Але це не відповідає дійсності, оскільки позивач отримав компенсацію за невикористану відпустку у повному обсязі і це підтверджується актом від 03 травня 2012 року та поясненнями свідків в ході судового засідання; виплата заробітної плати позивачу і грошова компенсація за невикористану відпустку та відмова позивача отримати трудову книжку відбувалася в офісі за адресою: м. Дніпро, вул. Героїв Сталінграду, буд.113, при наступних свідках: ОСОБА_2, який є директором відповідача, який був членом комісії трудового колективу та був присутнім при отриманні позивачем зарплати та компенсації за відпустку, а також відмову позивача отримувати трудову книжку; ОСОБА_3, яка є головним бухгалтером відповідача і яка була членом комісії та була присутня і може підтвердити факт отримання позивачем зарплати та компенсації за відпустку, а також відмову позивача отримувати трудову книжку; ОСОБА_4, яка є бухгалтером у відповідача і яка була членом комісії та була присутня і може підтвердити факт отримання позивачем зарплати та компенсації за відпустку, а також відмову позивача отримувати трудову книжку; ОСОБА_5, яка є начальником ПТО у відповідача і яка була членом комісії та була присутня і може підтвердити факт отримання позивачем зарплати та компенсації за відпустку, а також відмову позивача отримувати трудову книжку; ОСОБА_6, який працює механіком у відповідача і який був членом комісії трудового колективу та був присутнім і може підтвердити факт отримання позивачем зарплати та компенсації за відпустку, а також відмову позивача отримувати трудову книжку.

В позові позивач також просить стягнути з відповідача середній заробіток за весь період затримки розрахунку по день постановлення судом рішення та компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати по день постановлення судом рішення. При цьому позивач посилається на п. 25 Пленума Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24 грудня 1999 року № 13, де вказано що непроведення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП. У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку.

Але відповідальність роботодавця наступає, тільки після звернення працівника та якщо на наступний день не зроблений з ним розрахунок. Тобто, якщо працівник не звернувся то і відповідальність не наступає за ст.117 КЗпП. А навіть якщо і звернувся, але на наступний день йому виплатили заробітну плату, то відповідальність за ст.117 КЗпП теж не наступає. Тобто мова іде не про строк звернення до суду, а про момент настання відповідальності та про строк протягом якого ця відповідальність діє. Позивач ніколи не звертався до відповідача про розрахунок з ним, тому що своєчасно та в повному обсязі отримував заробітну плату і підстав для такого звернення у нього не було. Це підтверджується тим що з 04 квітня 2011 року він працював до 31 січня 2012 року без жодних скарг і тільки після звільнення за статтею про прогули у нього виникли претензії та скарги, які при неодноразових перевірках державних та правоохоронних органів не підтвердилися.

Відповідно до ст. 94 Кодексу законів про працю України (далі – КзПП України) закріплено поняття «Заробітна плата», а саме: Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається Кодексом законів про працю України, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.

Стаття 1 Закону України «Про оплату праці» встановлює, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства. Приписами ст. 2 Закону України «Про оплату праці» визначено структуру заробітної плати, а саме: - Основна заробітна плата, це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців; -додаткова заробітна плата, це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій; - інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Враховуючи наведені вище положення діючого законодавства України, є підстави для висновку, що позивачем позовні вимоги до відповідача щодо стягнення зарплати, компенсації за невикористану відпустку та середньої заробітної плати за час затримки розрахунку висуваються неправомірно.

Суд приймає до уваги також і те, що згідно ст. 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовий договір укладається між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом. У зв'язку з цим і угода про припинення трудового договору згідно зст. 36, 38, 39 КЗпП України укладається між сторонами трудового договору, якими є працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, а рішення про розірвання трудового договору приймається власником або органом управління підприємства, установи, організації, який наділений такими повноваженнями.

Згідно ч. 1 ст. 233 Кодексу законів про працю України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Отже дії відповідача були здійснені з дотриманням норм чинного законодавства України і підстав для виплати коштів, компенсації немає, отже факт порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивачів не знайшов свого підтвердження, жодних правових підстав для задоволення позову судом не встановлено.

У відповідності до ч. 2 ст. 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Згідно зі ст. 238 КЗпП України при розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (стаття 235), орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-яким строком.

Згідно ст. 43 Конституції України кожен громадянин має право на працю що включає можливість заробляти собі на життя працею яку він вільно обирає, або на яку він погоджується. Проте відповідач позбавив позивача гарантованого Конституцією України права на працю та можливість заробляти собі та своїй родині на життя.

Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об’єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню повністю.

Тобто, позивач повинен довести, що його дiями не було порушено його права або права відповідача. Однак, жодних доказiв позивачем до суду не надано. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідач заперечує будь-якi домовленості i зобов’язання стосовно позивача (крім договірних, передбачених законом, зазначених в позові) відносно зарплати, предмета спору, а позивач не довів незаконність дій відповідача. Твердження позивача про наявнiсть будь-яких iнших зобов'язань стосовно позовних вимог - є припущенням.

Не може суд прийняти до уваги наполягання позивача і його представника на позові, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об’єктивно не підтверджена. Позовні вимоги не уточнювалися, зустрічні вимоги не заявлено.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судові витрати у справі покладаються на сторону, проти якої постановлене рішення.

Враховуючи результат вирішення даної справи судові витрати повинні бути покладені на відповідача, оскільки позивач при подачі позову не сплати судовий збір, звільнений за законом, але через відмову в задоволенні позову вказане потрібно віднести за рахунок держави.

Частиною 5 ст. 124 Конституції України встановлено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Відповідно до статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відносини, які виникають між працівником і роботодавцем із приводу оплати праці, у тому числі й у зв’язку з порушенням строків виплати заробітної плати, регулюються трудовим законодавством, а саме: КЗпП України; Законами України: «Про оплату праці», «Про індексацію грошових доходів населення», «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати»; Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078; Положенням про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1427.

Разом із тим статтею 34 Закону України «Про оплату праці» встановлено, що компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати, проводиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

У випадках порушення встановлених строків виплати заробітної плати працівникові надається право на компенсацію відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати», за яким компенсація громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами в цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата та інші.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до ТОВ “Будівництво і механізація” про стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсації за невикористану відпустку, компенсації та середньої зарплати за час затримки розрахунку, витрат відмовити.

Таким чином обставини позовних вимог, стосовно яких у позивача є спір, не знайшли своє підтвердження в ході судового засідання і вони не підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 19, 43, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 15, 16 ЦК України, ст. 4, 9, 38, 40, 116, 117, 232, 233, 235, 238 КЗпП України, ст. 34 Закону України «Про оплату праці», Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до Товариства з обмеженою відповідальністю “Будівництво і механізація” про стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсації за невикористану відпустку, компенсації та середньої зарплати за час затримки розрахунку, витрат відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області протягом 30 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Повний текст рішення виготовлено 26 червня 2018 року.

Суддя -