Постанова № 74772299, 19.06.2018, Апеляційний суд Полтавської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 554/3933/16-ц Номер провадження 22-ц/786/41/18Головуючий у 1-й інстанції Шевська О. І. Доповідач ап. інст. ОСОБА_1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 червня 2018 року м. Полтава

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Полтавської області в складі:

судді-доповідача ОСОБА_1,

суддів: Абрамова П.С., Бутенко С.Б.,

секретаря Ткаченко Т.І.,

за участі представника ПАТ "МТБ ОСОБА_2" - ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4

на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 26 липня 2017 року

і апеляційною скаргою адвоката ОСОБА_5 поданої в інтересах ОСОБА_4

на додаткове рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 28 березня 2018 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Марфін Банк» та Шевченківського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Полтавській області, треті особи: управління культури виконавчого комітету Полтавської міської ради, управління культури Полтавської облдержадміністрації, ОСОБА_6 про визнання недійсним договору іпотеки,-

в с т а н о в и л а :

У травні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду із вищевказаним позовом. Зазначав, що 21 червня 2007 року між ним і ВАТ «Морський ОСОБА_2», правонаступником якого є ПАТ «Марфін Банк», укладено кредитний договір. В забезпечення виконання зобов’язання за кредитним договором між сторонами було укладено три договори іпотеки від 21 травня 2008 року і 21 червня 2008 роки про передачу в іпотеку квартир № 3, 20, 15, 16 в будинку № 15 по вул. Паризької Комуни в м. Полтаві. Вказує, що 05 травня 2016 року йому стало відомо, що рішенням одинадцятої сесії Полтавської міської ради народних депутатів двадцять першого скликання від 17 січня 1992 року «Про надання статусу пам’ятників історії та архітектори місцевого значення» будинок № 15 по вул. Паризької Комуни в м. Полтаві визнано пам’яткою історії та архітектури місцевого значення. Вважає, що передача в іпотеку об’єктів культурної спадщини без погодження відповідного уповноваженого органу суперечить положенням закону, а тому просить визнати недійсними наступні договори:

-договір іпотеки №00024rР6 від 21 травня 2008 року, предметом іпотеки за яким є квартира № 3 площею 23,5 м2 та квартира № 20 площею 18,8 м, що розташовані в будинку № 15 по вул. Паризької Комуни в м. Полтаві;

-договір іпотеки №00040rР від 21 червня 2008 року, предметом іпотеки за яким є квартира № 15 площею 61,6 м2, що розташована в будинку № 15 по вул. Паризької Комуни в м. Полтаві;

- договір іпотеки №00041rР від 21 червня 2008 року, предметом іпотеки за яким є квартира № 16 площею 37,1 м2 розташована в будинку № 15 по вул. Паризької Комуни в м. Полтаві.

06 липня 2016 року позивачем збільшено позовні вимоги, доповнивши прохальну частину позову вимогою про визнання недійсними постанови та акту державного виконавця про передачу ПАТ «Марфін Банк» квартир № 3, 15, 20, що розташовані у будинку № 15 по вул. Паризької Комуни в м. Полтаві, в рахунок погашення боргу.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 26 липня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 до ПАТ «Марфін Банк» та Шевченківського ВДВС ГТУЮ в Полтавській області про визнання недійсним договорів іпотеки відмовлено за безпідставністю.

Додатковим рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 23 березня 2018 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ПАТ «Марфін Банк», Шевченківського ВДВС ГТУЮ в Полтавській області щодо визнання недійсним постанов та акту державного виконавця про передачу ПАТ «Марфін Банк» квартир, 15, 20, що розташовані у будинку № 15 по вул. Паризької Комуни в м. Полтаві, в рахунок погашення боргу.

Рішення оскаржив позивач, який в апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 26 липня 2017 року і ухвалити нове, яким позов задовольнити у повному обсязі. Вказує, що предмет іпотеки є пам’яткою історії місцевого значення і тому не міг бути переданий в іпотеку без погодження відповідного уповноваженого органу, згідно до положень ч. 1 ст. 6 Закону України «Про іпотеку».

22 травня 2018 року на адресу суду надійшла апеляційна скарга адвоката позивача, на додаткове рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 23 березня 2018 року. В обґрунтування апеляційної скарги наведено доводи щодо порушення органами державної виконавчої служби процедури примусового виконання судового рішення.

Колегія суддів, перевіривши справу в межах заявлених вимог і апеляційного оскарження, приходить до висновку про залишення апеляційних скарг без задоволення, з підстав визначених ст. 375 ЦПК України.

Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 21 червня 2007 року між ВАТ «Морський транспортний банк», правонаступником котрого являється ПАТ «МАРФІН БАНК» та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № 00316/RР6, відповідно до умов котрого позичальник отримав кредит в розмірі 189 225, 13 доларів США, з яких 176 000 доларів США на придбання квартир № 15, 16 у будинку № 15 по вул. Паризької Комуни в м. Полтаві, 13 225 доларів США на сплату страхових платежів, у вигляді не поновлюваної кредитної лінії зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 13, 50 % з кінцевим поверненням боргу в строк до 20 червня 2012 року /т. 1 а.с. 209-214/.

В рахунок забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_4 за кредитним договором № 00316/ ЯР6 від 21 червня 2007 року, між Банком та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки № 00040rР квартири АДРЕСА_1 /т. 1 а.с. 11-16/.

Також, в рахунок забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_4 за кредитним договором № 00316/ ЯР6 від 21 червня 2007 року, між Банком та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки № 00041rР квартири АДРЕСА_2 /т. 1 а.с. 17-22/.

21 травня 2008 року між ВАТ «Морський транспортний банк», правонаступником котрого являється ПАТ «МАРФІН БАНК» та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір № 00029/RР6, відповідно до умов котрого позичальник отримала кредит в розмірі 107 707,13 доларів США, з яких 90 000 доларів США на споживчі цілі, 17 707, 13 доларів США на сплату страхових платежів, у вигляді не поновлюваної кредитної лінії зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 11,9 % з кінцевим поверненням боргу в строк до 18 травня 2018 року.

В рахунок забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_6 за кредитним договором № 00029/ ЯР6 від 21 травня 2008 року, між Банком та ОСОБА_4 (майновим поручителем) було укладено договір іпотеки № 00024rР6 квартири № 3 і № 20 у будинку № 15 по вул. Паризької Комуни в м. Полтаві /т. 1 а.с. 5-10/.

Згідно відповіді Управління культури виконавчого комітету Полтавської міської ради від 05 травня 2016 року, будівля № 15 по вул. Паризької Комуни в м. Полтаві на підставі рішення одинадцятої сесії Полтавської міської ради народних депутатів двадцять першого скликання від 17 січня 1992 року «Про надання статусу пам’ятників історії та архітектори місцевого значення» визнана пам’яткою історії та архітектури місцевого значення /т. 1 а.с. 23/.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не було доведено факт порушення його прав, які б підлягали захисту у обраний ним спосіб.

Колегія суддів погоджується з такими висновками місцевого суду.

Відповідно до положень статті 16 ЦК визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК.

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнано судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК).

Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

За положеннями частини першої статті 317 ЦК зміст права власності у суб’єктивному значенні охоплює правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до частини восьмої статті 319 ЦК (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.

За змістом статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (тут і далі у редакції, чинній на час укладення оспорюваних договорів) пам’ятка, крім пам’ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності.

Так, предметами іпотеки у оскаржуваних договорах іпотеки виступають об’єкти, що розташовані у будівлі, яка рішенням Полтавської міської ради народних депутатів від 17 січня 1992 року визнана пам’яткою історії та архітектури місцевого значення.

Пунктом 3 розділу Х «Прикінцеві положення» Закону України «Про охорону культурної спадщини» передбачено, що об’єкти, включені до списків (переліків) пам’яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури», визнаються пам’ятками відповідно до цього Закону. З

Згідно з пунктом 4 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 16 грудня 2004 року № 2245-IV, об’єкти, включені до списків (переліків) пам’яток історії та культури республіканського чи місцевого значення відповідно до Закону Української РСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури», до вирішення питання про їх включення (невключення) до Реєстру вважаються пам’ятками відповідно національного чи місцевого значення».

Таким чином, пам’ятками відповідно національного чи місцевого значення до вирішення питання про їх включення (невключення) до Реєстру вважаються всі об’єкти, включені до списків (переліків) пам’яток історії та культури республіканського чи місцевого значення відповідно до Закону Української РСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури».

Отже, будівля № 15 по вул. Паризької Комуни в м. Полтаві, як така, що була включена до переліку пам’яток місцевого значення на підставі діючого Закону Української РСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури», вважається пам’яткою місцевого значення до вирішення питання про її включення (невключення) до Реєстру.

Згідно з частиною першою статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об’єкти культурної спадщини, що є пам’ятками (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

Отже, власник об’єкта культурної спадщини може реалізувати своє суб’єктивне право на таке майно (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) як шляхом його відчуження, так і передачі його у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

У справі, яка розглядається, позивач ОСОБА_4, як власник нерухомого майна, що є пам’яткою історії та архітектури місцевого значення, здійснив своє право на цей об’єкт шляхом передачі його в іпотеку у забезпечення виконання умов кредитних договорів, укладених між банком і позивачем у справі як позичальником і майновим поручителем.

Виходячи із правового визначення поняття іпотеки, наведеного у Законі України «Про іпотеку», іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

За змістом статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватися предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом.

З огляду на загальні положення цього Закону та характер правовідносин сторін за договором іпотеки, який включає в себе домовленість іпотекодержателя та іпотекодавця, спрямовану на встановлення, зміну, припинення саме іпотечних прав та обов’язків, можна дійти висновку, що оскільки майно, яке є предметом іпотеки, залишається у володінні і користуванні іпотекодавця – власника архітектурної пам’ятки, то погодження відповідного органу охорони культурної спадщини не потрібно.

Сам по собі факт відсутності такого погодження відповідного органу не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання договору недійсним.

Крім того, припущення наявності ймовірного недотримання процедури погодження з відповідним органом при укладенні оспорюваних договорів дає підстави для висновку, що заінтересованою особою, яка має право порушувати питання про визнання таких правочинів недійсними з підстав, викладених у позовній заяві у справі, що розглядається, є відповідний орган охорони культурної спадщини, а не позивач як боржник чи майновий поручитель за договорами.

Надаючи оцінку вимогам позивача про визнання недійсним постанов і акту державного виконавця про передачу ПАТ «Марфін Банк» квартир № 3, 15, 20, що розташовані у будинку № 15 по вул. Паризької комуни в м. Полтаві, колегія суддів зауважує, що заява про збільшення позовних вимог, якою було доповнено прохальну частину позову вказаними вимогами, обґрунтована незгодою представника позивача із діями органів державної виконавчої служби при виконанні судових рішень, зокрема, процедурою оцінки майна і проведення електронних торгів.

Так, з матеріалів справи вбачається, що оскаржувані представником постанови і акти державного виконавця були винесені у межах зведеного виконавчого провадження по виконанню заочного рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 15 листопада 2013 року і рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 17 грудня 2013 року.

Частиною 1 статті 383 ЦПК України, у редакції чинній на момент винесення постанов і актів, встановлено право сторони виконавчого провадження звернутися до суду із скаргою на дії чи бездіяльність державного виконавця.

Абз. 4 п. 1 Постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» № 6 від 07 лютого 2014 року визначає, що одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов'язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають із відносин щодо примусового виконання судових рішень.

Отже, оскарження процесуальних актів органів державної виконавчої служби, що винесені при виконанні судових рішень підлягають розгляду в порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця.

У межах даного провадження предметом позову є вирішення питання чинності договорів іпотеки, а тому оскарження рішень державного виконавця при виконанні судових рішень, ухвалених у межах інших цивільних проваджень – є недоречним.

За таких обставин у задоволенні вимог про визнання недійсним постанов і актів державного виконавця про передачу ПАТ «Марфін Банк» квартир № 3, 15, 20 слід відмовити.

Отже, доводи апеляційних скарг не містять підстав для зміни чи скасування рішення суду, яке ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим, колегія суддів, приходить до висновку про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення місцевого суду без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 374 ч. 1 п. 1, 375, 381, 384 ЦПК України, колегія суддів,-

п о с т а н о в и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 26 липня 2017 року залишити без змін.

Апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_5 подану в інтересах ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Додаткове рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 28 березня 2018 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Суддя-доповідач /підпис/ ОСОБА_1

Судді: /підпис/ ОСОБА_7

/підпис/ ОСОБА_8

Згідно з оригіналом:

Суддя Апеляційного суду

Полтавської області ОСОБА_1