Рішення № 74757063, 18.06.2018, Полтавський окружний адміністративний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 червня 2018 року м. ПолтаваСправа № 816/1249/18

Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Єресько Л.О., розглянувши за правилами спрощеного провадження в порядку письмового провадження ОСОБА_1 до Лубенського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області про визнання дії протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

13 квітня 2018 року ОСОБА_1 (далі по тексту – позивач, ОСОБА_1О.) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Лубенського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області (далі по тексту – відповідач, Лубенське ОУПФУ Полтавської області), де просить:

- визнати протиправними дії Лубенського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області щодо відмови у перерахунку та виплаті підвищення до пенсії як інваліду війни ІІ групи у розмірі 350 % мінімальної пенсії за віком відповідно до статті 13 ОСОБА_2 України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (в редакції від 22.12.1995, яка набрала чинності з 02.01.1996 року);

- зобов'язати Лубенське об'єднане управління Пенсійного фонду України Полтавської області здійснювати ОСОБА_1 підвищення раніше призначеної пенсії на 350 % мінімальної пенсії за віком як інваліду війни ІІ групи, перерахувати та виплатити недоплачені суми вищезазначеного підвищення з урахуванням раніше виплачених сум, починаючи із дня подання заяви про здійснення перерахунку розміру пенсії.

В обґрунтування зазначив, що із набуттям чинності ОСОБА_2 України "Про внесення змін до ОСОБА_2 України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 05.10.2005 року № 2939-IV, обмежено його право на підвищення пенсії, а саме як інваліду ІІ групи відповідачем нараховується 40 % прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, замість 350 % мінімальної пенсії за віком, як то було встановлено статтею 13 ОСОБА_2 України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" в редакції від 22.12.1995.

Ухвалою суду від 02.05.2018 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, розгляд справи постановлено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

За змістом частини 3 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України у справах, визначених частиною першою цієї статті, заявами по суті справи є позов та відзив.

18.05.2018 від Лубенського ОУПФУ Полтавської області до суду надійшов відзив на позов /а.с. 50-51/, у якому просили відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі з тих підстав, що виплачуючи підвищення до пенсії у розмірі, встановленому статтею 13 ОСОБА_2 України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», діяв на підставі, в межах та у спосіб, що визначені законодавством. Зауважив, що при зміні законодавства щодо обчислення підвищення пенсії як інваліду війни розмір підвищення постійно збільшувався, а тому на думку відповідача твердження позивача на звуження гарантованих йому пенсійних виплат є безпідставними.

Відповідно до вимог статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України справу розглянуто у порядку письмового провадження, у зв'язку з чим на підставі частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України фіксування судового засідання технічними засобами не здійснювалось.

Дослідивши письмові докази і письмові пояснення сторін, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступні обставини.

Згідно матеріалів пенсійної справи протоколом Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Лубенської міської ради народних депутатів № 38 від 12.08.1996 ОСОБА_1 призначено пенсію по інвалідності (ІІІ група інвалідності) з 09.07.1996 на підставі ст. 22 ОСОБА_2 України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 № 2262 – ХІІ (в чинній на той час редакції ЗУ від 23.11.1995 № 456/95-вр) (надалі - Закон № 2262-ХІІ) і статей 7 та 13 ОСОБА_2 України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 № 3551-ХІІ (в редакції ЗУ від 23.11.1995 № 458/95-ВР, який набрав чинності з 01.01.1996) (надалі – Закон № 3551-ХІІ) (а.с. 27).

На момент призначення пенсії позивачу частиною 3 статті 13 ОСОБА_2 № 3551-ХІІ було встановлено підвищення до пенсії або щомісячного грошового утримання у таких розмірах:

- інвалідам І групи – у розмірі 400 процентів мінімальної пенсії за віком;

- інвалідам ІІ групи – у розмірі 350 процентів мінімальної пенсії за віком;

- інвалідам ІІІ групи – у розмірі 200 процентів мінімальної пенсії за віком.

Розпорядженням від 09.11.1999 № 5/117 позивачеві здійснено перерахунок пенсії через зміни групи інвалідності з ІІІ на ІІ. (а.с. 29).

У відповідності до посвідчення серії Б № 373358 (дійсне безтерміново), виданого Лубенським міським управлінням праці та соціального захисту населення 09.10.2007 ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи і має право на пільги, встановлені законодавством для ветеранів війни.

З 29.08.2001 пенсійна справа позивача передана до Управління Пенсійного фонду України у м. Лубни (а.с. 30).

З 01.01.2006 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до ОСОБА_2 України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 05.10.2005 № 2939-IV, яким вищевказану норму статті 13 ОСОБА_2 № 3551-ХІІ викладено в новій редакції, у відповідності до якої інвалідам війни підвищення пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога встановлювалося на рівні:

- інвалідам І групи – у розмірі 50 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність;

- інвалідам ІІ групи – у розмірі 40 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність;

- інвалідам ІІІ групи – у розмірі 30 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

На підставі наведених норм розпорядженням Управління ПФУ м. Лубни від 12.01.2006 ОСОБА_1 здійснено перерахунок пенсії (а.с. 34).

Матеріали справи не містять інформації з приводу того чи оскаржувався ОСОБА_1 вищевказаний перерахунок з моменту його проведення. Принаймні на таку обставину не посилаються а ні позивач у своїй позовній заяві, а ні відповідач у письмовому відзиві на позовну заяву.

На момент розгляду даної справи судом ОСОБА_1 перебуває на обліку в Лубенському об’єднаному управлінні ПФУ Полтавської області та отримує вищевказану пенсію по інвалідності, що не заперечується відповідачем та підтверджується матеріалами справи.

02.11.2017 позивач звернувся до Лубенського ОУПФУ Полтавської області із зверненням (а.с. 47), де він вказує, що вважає своє право на одержання більшого розміру пенсії, як інваліда війни ІІ групи, яка має бути підвищена на 350 % мінімальної пенсії за віком, безпідставно обмеженим.

В обґрунтування свого звернення посилався, зокрема, на:

- ст. 22 Конституції України, згідно вимог якої не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав та свобод;

- рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 20-рп, де Суд вказав, що звуження змісту та обсягу існуючих прав та свобод шляхом прийняття нових законів за ст. 22 Конституцій України не допускається;

- ст. 2 ОСОБА_2 України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», за змістом якої права та пільги для ветеранів війни і членів їх сімей, встановлені раніше законодавством України і законодавством колишнього Союзу РСР не можуть бути скасовані без їх рівноцінної заміни, а нормативні акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які обмежують права і пільги ветеранів війни, передбачені цим ОСОБА_2 є недійсними.

За результатами розгляду звернення Лубенським об’єднаним управлінням ПФУ Полтавської області надано відповідь листом від 20.11.2017 № 188/М-02 (а.с. 8, 48).

У наданій відповіді Лубенським ОУПФУ роз’яснено позивачу, що перерахунки підвищення пенсії позивачу, як інваліду війни, здійснювалися управлінням у відповідності до ст. 13 ОСОБА_2 України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» з урахуванням змін, які вносилися до цього ОСОБА_2 законодавчими актами.

При цьому, пояснювали, що до змін 01.01.2006 розмір мінімальної пенсії за віком для обчислення підвищення пенсії, як інваліду війни 2 групи визначався постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.1996 N 831 (в розмірі 16 грн. 62 коп.), постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.2000 № 1686 (в розмірі 18 грн. 10 коп.), постановою Кабінету Міністрів України від 03.01.2002 № 1 (в розмірі 19,91 коп.). Отже виходячи із вищевикладеного позивачу обчислювалося підвищення до пенсії, як інваліду війни ІІ групи, з 11.10.1999 року по 31.10.2000 в розмірі 58 грн. 17 коп. (16,62 грн. *350%), з 01.07.2001 в розмірі 63 грн. 35 коп.( 18,10 грн. *350%), з 01.01.2002 по 31.12.2005 року в розмірі 69 грн. 69 коп. (19,91 грн *350%).

З 01.01.2006 року набрав чинності Закон України “Про внесення змін ОСОБА_2 України "Про статус, ветеранів війни, гарантії їх соціального захист” від 05.10.2005 року № 2939. ОСОБА_2 внесено зміни до статті 13 ОСОБА_2 України "Про статус, ветеранів війни, гарантії їх соціального захист”, яким передбачено, що інвалідам війни пенсії або щомісячне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується зокрема інвалідам ІІ групи- 40 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

Далі відповідач пояснював, що станом на 01.01.2006 прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, визначався ОСОБА_2 України «Про Державний бюджет на 2006 рік», та був встановлений на рівні 350 грн. З урахуванням вказаної величини розмір підвищення до пенсії позивача склав 140 грн. (350 х 40%) (прим. суду – що відповідає відомостям розпорядження Управління ПФУ м. Лубни від 12.01.2006 про перерахунок ОСОБА_1 пенсії (а.с. 34).

Також відповідачем у цьому ж листі зауважено, що при зміні прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, позивачу проводилося перерахування підвищення до пенсії як інваліду війни, а з 01.10.2017 розмір даного підвищення позивачу визначений на рівні 580,80 грн. (1452 грн. х 40%).

Підсумовуючи наведене відповідач резюмував, що при зміні норм законодавства щодо обчислення підвищення до пенсії, як інваліду війни, розмір підвищення постійно збільшувався, а управління у відповідності до ст. 19 Конституції України діяло лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Позивач, не погоджуючись із наданою відповіддю, звернувся до суду із даним позовом.

В обґрунтування своєї незгоди із вищевикладеною відповіддю позивач посилався на те, що розмір мінімальної пенсії за віком визначається за правилами, передбаченими ч. 1 ст. 28 ОСОБА_2 України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», відповідно до якої мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.

Тож, на думку позивача, з огляду на пряму дію норм Конституції України відповідач не повинен був допускати звуження гарантованого йому підвищення у розмірі 350 процентів мінімальної пенсії за віком та керуватися попередньою редакцією ст. 13 ОСОБА_2 України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Вирішуючи позовні вимоги суд виходить із такого.

На момент перерахунку пенсії позивачу у зв’язку із зміною групи інвалідності з ІІІ на ІІ (розпорядження від 09.11.1999 № 5/117 – а.с. 29) розмір підвищення пенсії інваліда війни визначався частиною 3 статті 13 ОСОБА_2 № 3551-ХІІ, згідно якої він становив для інвалідів ІІ групи 350 процентів такої розрахункової величини, як мінімальна пенсія за віком.

Протягом 1996 та 2003 років мінімальна пенсія за віком визначалася постановами Кабінету Міністрів України, а саме: 1) у період з 11.10.1999 по 31.10.2000 – постанова КМУ від 26.07.1996 N 831 (в розмірі 16 грн. 62 коп.); 2) у період з 01.07.2001 – постанова КМУ від 10.11.2000 № 1686 (в розмірі 18 грн. 10 коп.), 3) у період з 01.01.2002 по 31.12.2005 – постанова КМУ від 03.01.2002 № 1 (в розмірі 19,91 коп.).

З 01.01.2004 набрав чинності Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV, частиною 1 статті 28 якого «мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 25, а у жінок – 20 років страхового стажу встановлюється в розмірі 20 відсотків середньої заробітної плати працівників, зайнятих у галузях економіки України, за попередній рік, яка визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі статистики».

Однак, а ні встановленням КМУ розміру мінімальної пенсії за віком, а ні механізмом обрахунку мінімальної пенсії за віком, запровадженим з 01.01.2004 зацитованою вище редакцією статті 28 ЗУ «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», не забезпечувалося фактичне виконання ч. 3 ст. 46 Конституції України від 28.06.1996, згідно якої пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

У зв’язку з цим ОСОБА_2 України «Про внесення змін до ОСОБА_2 України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 23.12.2004 № 2291-IV, що набрав чинності 12.01.2005, частина перша статті 28 вказаного ОСОБА_2 змінена та викладена в такій редакції: «мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 25, а у жінок – 20 років страхового стажу встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом».

ОСОБА_2 України «Про внесення змін до ОСОБА_2 України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 05.10.2005 № 2939 – IV, що набрав чинності з 01.01.2006, частина 4 статті 13 ОСОБА_2 України "Про статус, ветеранів війни, гарантії їх соціального захист”, яким передбачено, що інвалідам війни пенсії або щомісячне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується зокрема ІІ групи- 40 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність (прим. суду - а не з розміру мінімальної пенсії за віком, як це було передбачено до означених змін).

Згідно пояснюючої записки, яка подавалася до законопроекту, що був прийнятий у формі ЗУ від 05.10.2005 № 2939 – IV, означений Закон спрямований на здійснення поліпшення матеріального становища відповідних осіб не шляхом доведення пенсій до рівня прожиткового мінімуму, а через підвищення рівня доплат до пенсій на підставі прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб. Оскільки прожитковий мінімум встановлюється відповідно до законів України, тому розрахунки державних витрат на фінансування зазначених доплат цим законопроектом пропонувалося здійснювати на підставі прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб, встановленого на відповідний рік.

Конституційний Суд України в ухвалі від 23.10.2007 по справі № 2-42/2007 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 55 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пунктів 2, 3, 4, 5, 6 розділу І ОСОБА_2 України «Про внесення змін до ОСОБА_2 України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» зазначив таке.

«ОСОБА_3 2939-IV мінімальної пенсії за віком на прожитковий мінімум як розрахункової величини, що використовується для підвищення пенсії або щомісячного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, обумовлена тим, що прожитковий мінімум є базовим державним соціальним стандартом (ч. 3 ст. 46 Конституції України, ст. 6 ОСОБА_3 України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»). Ці питання відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України визначаються виключно законами України. Тому встановлення розмірів збільшення пенсій чи іншої соціальної допомоги, що вплачується замість пенсії, застосування прожиткового мінімуму чи розміру мінімальної пенсії за віком для нарахування соціальних виплат є предметом законів України (законності) і не належить до компетенції Конституційного Суду України».

Тож вищевказані положення ОСОБА_3 2939-IV рішенням Конституційного Суду України такими, що суперечать Конституції України (є неконституційними) не визнавались.

Таким чином, внесені законодавцем шляхом прийняття ОСОБА_3 2939-IV зміни є частиною системної реформи у сфері соціального забезпечення, зокрема, відповідних категорій військовослужбовців, яка була направлена на зміну механізму розрахунку вищевказаних соціальних виплат шляхом прийняття за основу базового соціального стандарту (прожитковий мінімум), розмір якого визначався законом.

На залежність розмірів соціальних виплат від економічних чинників вказав і Конституційний Суд України, зокрема, у рішенні від 26.12.2011 р. № 20-рп/2011, зазначивши висновки про те, що одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень (абзац сьомий підпункту 2.1 пункту 2 Рішення). При цьому Конституційним Судом України взято до уваги статтю 22 Загальної декларації прав людини, за якою розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави.

Як відзначив Конституційний Суд України, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства.

У іншому рішенні від 25.01.2012 року № 3-рп/2012 Конституційний Суд України дійшов висновку, що однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості.

З системного аналізу наведених рішень слідує, що при їх прийнятті Конституційний Суд України виходив із додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування у межах фінансових можливостей держави права кожного на достатній життєвий рівень.

При цьому, як відзначив Конституційний Суд України, зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист (пункт 2.1 рішення від 26.12.2011 N 20-рп/2011).

Щодо порушення права позивача на «законні очікування» у розумінні ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі – Конвенція) та практики Європейського суду з прав людини (надалі – Суд), зокрема, рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та № 71378/10), суд дійшов таких висновків.

Стаття 1 першого Протоколу Конвенції не гарантує набувати щось у власність (Van der Mussele v. Belgium, 23.11.1983, § 48, Series A no.70), право на певний розмір пенсії (або іншої соціальної виплати) (Kjartan Asmundsson v. Iceland, no 60669/00, § 19 ECHR 2004 IX).

Також означена стаття не накладає жодних обмежень на державу у питанні встановлення тієї чи іншої системи соціального забезпечення чи інших виплат, чи їх зміни або скасування, встановлення типу чи розміру таких виплат, тим більше у ситуаціях бюджетної кризи з метою економії коштів чи більш справедливого їх перерозподілу у бюджетній сфері. Однак, якщо в державі існує діюче законодавство, яке передбачає певні соціальні виплати чи інші виплати, то воно повинно розцінюватися як таке, що створює право власності, та викликає «законні очікування» отримати певне майно.

Посилання позивача на редакцію статті 13 ОСОБА_3 України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (в редакції від 22.12.1995, яка набрала чинності з 02.01.1996 року), що не діє вже більше 12 років, не надає йому «законних очікувань», які б захищалися ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції.

Приймаючи до уваги той факт, що питання визначення механізмів нарахування певних соціальних виплат та їх розмірів віднесено до законодавчого регулювання, то неправомірних дій, направлених на стверджуване позивачем звуження його прав, з боку Лубенського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області судом не встановлено.

Частиною третьою статті 63 ОСОБА_3 № 2262-ХІІ передбачено, що всі призначені за цим ОСОБА_3 пенсії підлягають перерахунку у зв’язку зі зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим ОСОБА_3, або у зв’язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством.

Аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що з 01.01.2006 року у зв’язку зі зміною складових грошового забезпечення розмір підвищення до пенсії позивачу як інваліду ІІ групи становить 40 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

За таких обставин, починаючи з 1 січня 2006 року у органів Пенсійного фонду України відсутні правові підстави для нарахування і виплати позивачу підвищення до пенсії у більшому розмірі.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 25 листопада 2014 року (справа № 21-322а14).

Згідно матеріалів пенсійної справи при зміні розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, відповідачем проводилися перерахування підвищення до пенсії позивача, як інваліда війни, виходячи з 40 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, який встановлюється кожен рік, у відповідності до діючих положень статті 13 ОСОБА_3 України "Про статус, ветеранів війни, гарантії їх соціального захист” в редакції ОСОБА_3 України “Про внесення змін ОСОБА_3 України "Про статус, ветеранів війни, гарантії їх соціального захист” від 05.10.2005 року № 2939.

На підставі наведено суд дійшов висновку, що в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 належить відмовити.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

На підставі викладеного, керуючись статтями 6, 9, 77, 243-246, 262, 263, 291, 382 Кодексу адміністративного судочинства України, -

У Х В А Л И В:

Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 (вул. Дружби,80, с. Бурімка, Семенівський район, Полтавська область, 38261, рнокпп НОМЕР_1) до Лубенського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області (вул. Шевченка, 8, м. Лубни, Полтавська область, 37500, код ЄДРПОУ 37710525) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга подається учасниками справи до Харківського апеляційного адміністративного суду через Полтавський окружний адміністративний суд у відповідності до підпункту 15.5 пункту 15 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції ОСОБА_3 України від 03.10.2017 № 2147-VIII.

Суддя ОСОБА_4