Постанова № 74633106, 12.06.2018, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" червня 2018 р. Справа№ 910/22812/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Дикунської С.Я.

суддів: Жук Г.А.

Мальченко А.О.

секретар судового засідання Бойко Р.А.

за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання

розглянувши матеріали апеляційних скарг Фізичної особи-підприємця

ОСОБА_2 та Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк»

на рішення Господарського суду міста Києва

від 06.03.2018 (повний текст складено 15.03.2018)

у справі № 910/22812/17 (суддя Котков О.В.)

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2

до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк

«Приватбанк»

про стягнення грошових коштів

В С Т А Н О В И В:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2, позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк», відповідача) про стягнення грошових коштів в розмірі 133 036,73 грн. В обґрунтування своїх вимог зазначив, що рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 30.06.2015 у справі № 904/3250/15, яке набрало законної сили, ПАТ КБ «Приватбанк» зобов'язано виконати умови договору банківського рахунку від 22.10.2013 шляхом перерахування на поточний рахунок ФОП ОСОБА_2, відкритий в АТ «Сбербанк Росії» м. Київ МФО 320627, згідно платіжних доручень : № 1 від 24.04.2015 грошових коштів на суму 2 120,50 доларів США та № 2 від 24.04.2015 грошових коштів на суму 53 605, 44 грн. Оскільки вказане судове рішення відповідачем не виконано й грошових коштів не перераховано позивач заявив до стягнення з відповідача 16 606, 83 грн. інфляційних, 4 234, 06 грн. та 167, 66 доларів США 3% річних, 51 944, 89 грн. пені за несвоєчасне виконання зобов'язань з повернення 53 605, 44 грн. та 55 705, 69 грн. пені за несвоєчасне виконання зобов'язань з повернення 57 486, 75 грн.

Заперечуючи проти позову, відповідач зазначив, що позивач не мав жодних правових підстав для нарахування пені, адже пропустив строки спеціальної позовної давності, як і не правильно визначив період нарахування пені. Оскільки нарахування позивачем пені є протиправним, незаконним та суперечить вимогам законодавства України, такі вимоги не підлягають задоволенню. Крім цього, на думку відповідача, вимоги позивача про стягнення з нього 3% не підлягають задоволенню, т.як грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях, а не у доларах США, як наводить у розрахунку позивач, посилання останнього на дату початку нарахування інфляційних витрат є помилковим.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.03.2018 у справі № 910/22812/17 позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ КБ «Приватбанк» з будь-якого рахунку, виявленого державним виконавцем під час виконання рішення суду, на користь ФОП ОСОБА_2 на будь-який рахунок, виявлений державним виконавцем під час виконання рішення суду, грошові кошти: 3% річних - 4 234,06 грн., 3% річних - 167,66 доларів США, втрат від інфляції - 16 606,83 грн. та судового збору - 380,75 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись із згаданим рішенням, ФОП ОСОБА_2 оскаржив його в апеляційному порядку, просив скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення пені та прийняти в цій частині нове рішення про стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов'язань із повернення 53 605,44 грн. в розмірі 51 944,89 грн., а також пені за несвоєчасне виконання зобов'язань із повернення 57 486,75 грн. в розмірі 55 705,69 грн. В обґрунтування своїх вимог зазначив, що оскаржуване рішення ухвалено з порушенням вимог матеріального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, що визначають порядок перебігу строків позовної давності та їх переривання. За твердженнями апелянта (позивача), неодноразове оскарження рішень судів, звернення із заявою про надання відстрочки виконання рішення у справі № 904/3250/15, тобто фактичне визнання за собою боргових зобов'язань з повернення грошових коштів, направлення листа-відповіді від 14.03.2017 на звернення від 03.02.2017 свідчить про беззаперечне визнання боржником свого безумовного зобов'язання з перерахування та фактичного повернення позивачу належних йому коштів в розмірі 53 605, 44 грн. та 2 120, 50 доларів США згідно рішення суду від 30.05.2015 у згаданій справі. На переконання позивача, з часу направлення платіжних доручень та на момент звернення до Господарського суду міста Києва з даним позовом вище зазначеними діями відповідача (які свідчать про визнання ним боргу) неодноразово переривався строк позовної давності, що не перевищує спеціального строку позовної давності в один рік тощо.

Не погоджуючись із даним рішенням, ПАТ КБ «Приватбанк» також оскаржило його в апеляційному порядку та просило скасувати в частині задоволення позовних вимог. В обґрунтування своїх вимог зазначило, що оскаржуване рішення ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. За твердженнями відповідача, початковою датою для нарахування 3% річних та інфляційних втрат слід вважати дату - 06.08.2015, з якої рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 30.06.2015 у справі № 904/3250/15 за позовом ФОП ОСОБА_2 до ПАТ КБ «Приватбанк» про зобов'язання перерахувати грошові кошти, яким позов задоволено в повному обсязі, набрало законної сили. Відтак вважає помилковими висновки суду про визначення початкової дати нарахування інфляційних та 3% річних з 25.04.2015. На переконання апелянта (відповідача), місцевим судом неправомірно стягнуто 3% річних у валюті, а саме доларах США, як і не звернуто уваги, що станом на момент звернення позивача до сулу з даним позовом було відкрито виконавче провадження тощо.

Заперечуючи проти апеляційної скарги позивача, відповідач подав відзив, в якому зазначив про безпідставність на необґрунтованість апеляційних вимог позивача, просив не брати їх до уваги, а апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 270 ГПК України справи в суді апеляційної інстанції переглядаються за правилами розгляду справ в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі (Глава 1. Апеляційне провадження).

За змістом п. 1 ч. 5 ст. 12 ГПК України, для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Враховуючи, що предметом розгляду у даній справі є вимоги про стягнення 133 036,73 грн., згадана справа відноситься до малозначних справ в розумінні приписів господарсько-процесуального законодавства України.

Апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Проте з урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може розглянути такі апеляційні скарги у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи (ч. 10 ст. 270 ГПК України).

Заяв чи клопотань про розгляд справи за участі представників учасників справи до суду не надходило.

З огляду на наведене, розгляд апеляційних скарг позивача та відповідача на рішення Господарського суду міста Києва від 06.03.2018 у справі № 910/22812/17 проводиться без повідомлення учасників справи.

Розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи обох апеляційних скарг, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню.

Як встановлено матеріалами справи, в 2015 році ФОП ОСОБА_2 звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ПАТ КБ «Приватбанк» про зобов'язання останнього виконати умови договору банківського рахунку від 22.10.2013 шляхом перерахування на користь ФОП ОСОБА_2 згідно платіжних доручень № 1 від 24.04.2015 грошових коштів на суму 2 120,50 доларів США та № 2 від 24.04.2015 грошових коштів на суму 53 605, 44 грн. на поточний рахунок, відкритий в АТ «Сбербанк Росії» м. Київ МФО 320627 (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, яка прийнята судом до розгляду).

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 30.06.2015 у справі № 904/3250/15, яке набрало законної сили, ПАТ КБ «Приватбанк» зобов'язано виконати умови договору банківського рахунку від 22.10.2013 шляхом перерахування платіжними дорученнями № 1 від 24.04.2015 грошових коштів на суму 2 120,50 доларів США та № 2 від 24.04.2015 грошових коштів на суму 53 605, 44 грн. на користь ФОП ОСОБА_2 на поточний рахунок, відкритий в АТ «Сбербанк Росії» м. Київ МФО 320627.

Виконавче провадження (ВП № 48804391) з виконання цього рішення суду в частині зобов'язання перерахувати грошові кошти в розмірі 2 120,50 доларів США та 53 605, 44 грн. відкрито 22.09.2015.

В 2016 році ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося до державного виконавця Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції із заявою про відстрочку виконання згаданого рішення суду, в задоволенні якої відмовлено ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 30.05.2016 у справі № 904/3250/15.

Не погоджуючись із вказаною ухвалою, ПАТ КБ «Приватбанк» оскаржило її в апеляційному порядку. Ухвалою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 29.06.2016 у згаданій справі клопотання ПАТ КБ «Приватбанк» про відновлення процесуальних строків на апеляційне оскарження відхилено, апеляційну скаргу повернуто скаржнику.

Надалі, не погоджуючись із прийнятими рішеннями за результатом розгляду заяви про відстрочку виконання рішення суду, ПАТ КБ «Приватбанк» подало касаційну скаргу, яку постановою Вищого господарського суду України від 05.10.2016 відхилено, рішення судів залишено без змін.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач зазначив, що після проведення націоналізації ПАТ КБ «Приватбанку» на ім'я його нового керівництва - Шлапака Олександра Віталійовича було направлено лист-звернення з вимогою виконати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 30.06.2015 та перерахувати належні ФОП ОСОБА_2 грошові кошти в рамках відкритого виконавчого провадження (ВП № 48804391). Вказаний лист надіслано відповідачу 03.02.2017, що підтверджується квитанцією поштового відділення та описом вкладення до цінного листа, згідно поштового повідомлення про вручення отримано представником ПАТ КБ «Приватбанку» 06.02.2017.

У відповідь листом від 14.03.2017 № 20.1.0.0.0/7-20170207/5079 ПАТ КБ «Приватбанк» повідомило, що виконання рішення суду має здійснюватися в рамках Закону України «Про виконавче провадження», проте не навело причин, що унеможливили виконання боржником (ПАТ КБ «Приватбанк») вище зазначеного рішення суду в рамках відкритого виконавчого провадження протягом півтора року, що передували зверненню із листом вимогою на адресу керівництва фінансової установи.

За твердженнями позивача, вище наведені обставини і факти, як й дії ПАТ КБ «Приватбанк» щодо неодноразового оскарження рішень судів, звернення із заявою про надання відстрочки виконання рішення по справі № 904/3250/15, направлення листа-відповіді від 14.03.2017 на звернення від 03.02.2017 свідчать про беззаперечне визнання боржником свого безумовного зобов'язання з перерахування та фактичного повернення позивачу належних йому коштів в розмірі 53 605, 44 грн. та 2 120, 50 доларів США згідно рішення суду від 30.05.2015 у справі № 904/3250/15. На переконання позивача, з часу направлення платіжних доручень та до моменту звернення до Господарського суду міста Києва з даним позовом вище зазначеними діями відповідача неодноразово переривався строк позовної давності, що не перевищує спеціального строку позовної давності в один рік.

Оскільки боржником - ПАТ КБ «Приватбанком» не виконано рішення суду від 30.06.2015 по справі № 904/3250/15, що набрало законної сили, а застосовані до банку в рамках відкритого виконавчого провадження (ВП № 48804391) штрафні санкції не призвели до його фактичного виконання навіть в примусовому порядку, відтак позивачем правомірно заявлено даний позов з вимогами про стягнення 16 603,83 грн. інфляційних втрат, 4 234,06 грн. та 167,66 доларів США 3 % річних тощо, оскільки мало місце порушення відповідачем грошового зобов'язання саме починаючи з 25.04.2015, адже із вимогою про перерахування коштів позивач звернувся до відповідача 24.04.2015.

Як вище згадувалось, рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 30.06.2015 у справі № 904/3250/15, яке набрало законної сили, позов ФОП ОСОБА_2 до ПАТ КБ «Приватбанк» про зобов»язання виконати умови договору банківського рахунку задоволено.

Під час розгляду згаданої справи, судом встановлено, що 22.10.2013 між ПАТ КБ «Приватбанк» (банком) та ФОП ОСОБА_2 (клієнтом) підписано заяву про приєднання до умов та правил надання банківських послуг, відповідно до якої клієнт приєднався до «Умов та правил надання банківських послуг», Тарифів банку, що розміщені в мережі Інтернет на сайті www.pb.ua, які разом із заявою складають договір банківського обслуговування від 22.10.2013 (далі - договір), за умовами якого позивачу відкрито поточний рахунок (у гривні) та поточний рахунок (у доларах США) в електронному вигляді через встановлені засоби електронного зв'язку банку і клієнта (системи клієнт-банк, інтернет клієнт банк, sms - повідомлення або інших), що визначено і врегульовано «Умовами та правилами надання банківських послуг».

10.04.2015 та 24.04.2015 позивач надіслав на адресу Чернігівського РУ ПАТ КБ «Приватбанк» платіжні доручення № 1 на суму 2 120,50 доларів США та № 2 на суму 53 605, 44 грн. про перерахування вищезазначених сум з рахунків на поточний рахунок, відкритий в АТ «Сбербанк Росії» м. Київ МФО 320627. Таким чином, позивач дотримався встановлених законом правил переказу коштів та ініціював в належний спосіб переказ коштів з рахунку в ПАТ КБ «ПриватБанк» на рахунок в АТ «Сбербанк Росії» згідно платіжних доручень № 1 від 24.04.2015 на суму 2120,50 доларів США та № 2 від 24.04.2015 на суму 53 605, 44 грн.

Оскільки банком не наведено передбачених законом або договором підстав для невиконання платіжних доручень позивача про перерахування грошових коштів, які належать йому на праві власності, господарський суд у справі № 904/3250/15 дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо зобов'язання банку виконати умови договору банківського рахунку та перерахувати ФОП ОСОБА_2 згідно платіжних доручень № 1 від 24.04.2015 грошових коштів на суму 2 120,50 доларів США та № 2 від 24.04.2015 грошових коштів на суму 53 605, 44 грн. на поточний рахунок, відкритий в АТ «Сбербанк Росії» м. Київ МФО 320627.

За приписами ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Так, преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки є встановленими у рішенні, немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву законність судового акту, який набрав законної сили.

Згідно преамбули та ст. 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.02 у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України» та рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.99 у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Оскільки судове рішення у справі № 904/3250/15, яке набрало законної сили, не може бути поставлене під сумнів, а інші рішення, в тому числі і у даній справі, не можуть йому суперечити, встановленими є факти щодо дотримання позивачем встановлених законом правил переказу коштів та ініціювання в належний спосіб переказу коштів з рахунку в ПАТ КБ «ПриватБанк» на рахунок в АТ «Сбербанк Росії» згідно платіжних доручень № 1 від 24.04.2015 на суму 2120,50 доларів США та № 2 від 24.04.2015 на суму 53 605, 44 грн., а також недоведення відповідачем підстав, передбачених законодавством або договором, для невиконання ним платіжних доручень позивача про перерахування грошових коштів, які належать йому на праві власності на рахунок позивача, відкритий в АТ «Сбербанк Росії».

За змістом ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку, зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст.11 цього Кодексу.

Цивільні права та обов'язки ( ч.ч. 1, 2 ст. 11 ЦК ) виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.

Отже, грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки із договірних відносин, а й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством.

Відповідно до п. 1.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» (далі - постанова пленуму № 14) грошовим, за змістом статей 524, 533 - 535, 625 Цивільного кодексу України, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому право кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.

Таким чином, рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 30.06.2015 у справі № 904/3250/15, яке набрало законної сили, підтверджено факт виникнення у відповідача зобов'язання виконати умови договору банківського рахунку від 22.10.2013 шляхом перерахування на користь ФОП ОСОБА_2 згідно платіжних доручень № 1 від 24.04.2015 грошових коштів на суму 2 120,50 доларів США та № 2 від 24.04.2015 грошових коштів на суму 53 605, 44 грн. на поточний рахунок, відкритий в АТ «Сбербанк Росії» м. Київ МФО 320627.

Зобов'язання згідно ст. 526 ЦК України має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Ці підстави зазначені у статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України, які не передбачають підставою припинення зобов'язання ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора.

Положеннями п. 7.1 постанови пленуму № 14 встановлено, що за відсутності інших підстав припинення зобов'язань, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Саме лише прийняття рішення у справі № 904/3250/15, яке набрало законної сили, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених ч.2 ст.625 ЦК України сум.

Отже, якщо судове рішення про зобов'язання виконати умови договору шляхом перерахування коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання.

За приписами ст.625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом п.1.3 постанови пленуму № 14 з урахуванням приписів статті 549, частини другої статті 625 ЦК України та статті 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

З огляду на те, що згадана стаття 625 ЦК України відноситься до розділу 1 книги 5 цього Кодексу - «Загальні положення про зобов'язання», вона застосовується до всіх грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, які регулюють відносини, пов'язані з виникненням, зміною чи припиненням окремих видів зобов'язань.

Відповідно до п. 3.1 постанови пленуму № 14 інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові (п. 4.1 постанови пленуму № 14).

Згідно з правовою позицією Європейського суду з прав людини, несвоєчасне виконання рішення суду може бути мотивоване наявністю певних обставин, відстрочка виконання рішення суду не повинна шкодити сутності права, гарантованого ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, згідно якої «кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..», а у системному розумінні даної норми та національного закону, суд не повинен перешкоджати ефективному поновленню у правах, шляхом виконання судового рішення, тобто довготривале невиконання рішення суду може набути форми порушення права на справедливий судовий розгляд, що не може бути виправдано за конкретних обставин справи. До того ж, довготривале невиконання рішення суду порушує право на повагу до власності та на вільне володіння власністю у зв'язку з тим, що рішення набуває ознак довготривалого невиконання.

Право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду «за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб». Встановлюючи такі правила, Договірна держава користується певною свободою розсуду. Попри те, що остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції належить Суду, він не повинен підміняти оцінку, зроблену національними органами, будь-якою іншою оцінкою того, що має бути найкращою стратегією у цій сфері. Тим не менш, обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Більш того, обмеження не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну ціль та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та ціллю, якої прагнуть досягти (рішення Європейського Суду з прав людини у справі Наталія Михайленко проти України, no. 49069/11, від 30.05.2013 р.).

Положення п. 1 статті 6 Конвенції гарантують кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.

Оскільки рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 30.06.2015 у справі № 904/3250/15 на момент розгляду даної справи по суті набрало законної сили, проте відповідачем не виконано, позивачем правомірно заявлено до стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат.

Твердження відповідача щодо неправомірності стягнення 3% річних у валюті, а саме доларах США, не заслуговують на увагу з огляду на приписи ст. 533 ЦК України, відповідно до якої, якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Таким чином, вимоги про застосування заходів відповідальності за порушення грошових зобов'язань, визначених в іноземній валюті, мають заявлятися в національній валюті України (гривнях) за офіційним курсом Національного банку України на день заявлення відповідної вимоги (крім випадків, коли стороною зобов'язання, у якому виник спір, одержано відповідну ліцензію Національного банку України). Стягнення інфляційних нарахувань на суму основної заборгованості не є можливим, оскільки індекс інфляції розраховується лише стосовно національної валюти України (гривні).

За змістом п. 19 Інформаційного листа «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів України у 2009 році щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України» від 29.06.2010 № 01-08/369 чітко зазначено, що господарський суд може прийняти рішення про стягнення з відповідача суми заборгованості саме в іноземній валюті у спорах, пов'язаних із здійсненням валютних операцій у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192, частина третя статті 533 Цивільного кодексу України, Декрет Кабінету Міністрів України від 19.02.1993р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»).

При цьому законом прямо не передбачено обов'язку господарського суду зазначати в резолютивній частині рішення про стягнення заборгованості в іноземній валюті еквівалент такої суми в гривнях.

Якщо ж у відповідних випадках позивач просить зазначити в резолютивній частині судового рішення зі спору, пов'язаного зі стягненням суми заборгованості в іноземній валюті, також і гривневий еквівалент (за офіційним курсом Національного банку України) або лише гривневий еквівалент, то суд з урахуванням конкретних обставин справи може задовольнити будь-яке з таких клопотань. З огляду на наведене, відповідні доводи відповідача як безпідставні та необґрунтовані не заслуговують на увагу.

Оскільки із вимогою про перерахування коштів позивач звернувся до відповідача 24.04.2015, порушення відповідачем грошового зобов'язання з переказу коштів з рахунку в ПАТ КБ «ПриватБанк» на рахунок в АТ «Сбербанк Росії» згідно платіжних доручень № 1 від 24.04.2015р. на суму 2 120,50 доларів США та № 2 від 24.04.2015р. на суму 53 605, 44 грн. має місце починаючи 25.04.2015, а не з дати набрання згаданим рішенням законної сили, як помилково зазначає відповідач. Відповідно доводи останнього в цій частині також не заслуговують на увагу, є хибними.

За таких обставин, апеляційний суд погоджується із висновками місцевого суду про обґрунтованість вимог позивача про стягнення з відповідача 4 234,06 грн. і 167,66 доларів США 3% річних та 16 603,83 грн. втрат від інфляції за період з травня 2015 по жовтень 2017.

Відповідні розрахунки позивача про нарахування 3% річних на суму 2 120,50 доларів США (враховуючи встановлення такого порядку визначення за договором) та на суму 53 605, 44 грн., а також про нарахування втрат від інфляції на суму 53 605, 44 грн. (оскільки стягнення інфляційних нарахувань на суму 2 120,50 доларів США не є можливим, так як індекс інфляції розраховується лише стосовно національної валюти України (гривні)), перевірено судом та визнано арифметично вірними, відтак такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.

Крім цього, позивачем заявлено до стягнення 51 944, 89 грн. пені за несвоєчасне виконання зобов'язань з повернення 53 605, 44 грн. та 55 705, 69 грн. пені за несвоєчасне виконання зобов'язань з повернення 57 486, 75 грн.

За приписами ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 ЦК України).

Відповідно до ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч.1-2 ст. 549 ЦК України ).

Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються на підставі ч. 6 ст. 231 ГК України у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня коли зобов'язання мало бути виконано (ч. 6 ст. 232 ГК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 343 ГК України та ст. ст. 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не перевищує подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діяла в період, за який сплачується пеня.

Разом з цим, під час розгляду справи місцевим судом відповідачем було заявлено про застосування наслідків спливу строку позовної давності до вимог про стягнення пені.

Позовна давність - це строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені), перебіг позовної давності починається згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позовна вимога про стягнення пені пов'язана з триваючим правопорушенням - простроченням виконання зобов'язання. Оскільки пеня стягується у певних відсотках від простроченого зобов'язання за кожен день такого прострочення, строк позовної давності (один рік) починається для кожної позовної вимоги про сплату пені окремо за кожен прострочений день.

За змістом постанови пленуму Вищого Господарського суду України від 29.05.2013 № 10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» (далі - постанова пленуму № 10) відповідно до чинного законодавства або договору, неустойка (пеня) підлягає стягненню за кожний день прострочення виконання зобов'язання, позовну давність необхідно обчислювати щодо кожного дня окремо за попередній рік до дня подання позову, якщо інший період не встановлено законом або угодою сторін. При цьому, однак, слід мати на увазі положення частини шостої статті 232 ГК України, за якими нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. Даний шестимісячний строк не є позовною давністю, а визначає максимальний період часу, за який може бути нараховано штрафні санкції (якщо інший такий період не встановлено законом або договором).

Таким чином, оскільки подані позивачем відповідачеві платіжні доручення № 1 від 24.04.2015 на суму 2120,50 доларів США та № 2 від 24.04.2015 на суму 53 605, 44 грн. не були виконані, що свідчить про відлік прострочення виконання зобов'язання з наступної дати після відповідного порушення, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що початок строку перебігу спеціальної позовної давності виник у позивача з 25.04.2015 й, відповідно, закінчився - 25.10.2016р, тобто після спливу 6 (шість) місяців та 1 (один) року.

За приписами ст.264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Відповідно до постанови пленуму № 10 у дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку (частина перша статті 264 ЦК України ), господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема письмове прохання відстрочити сплату боргу.

Водночас, визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним й додаткових вимог кредитора (зокрема, неустойки, процентів за користування коштами), а так само й вимог щодо відшкодування збитків, відтак не може вважатися перериванням перебігу позовної давності за зазначеними вимогами.

За таких обставин, приймаючи до уваги, що оскарження судового рішення є гарантоване Конституцією України право сторони на оскарження в апеляційному та касаційному порядку відповідного судового акту, зважаючи, що факт відкриття виконавчого провадження в рамках Закону України «Про виконавче провадження» є передбаченою законом процедурою щодо виконання рішення суду з наданими цим Законом відповідним органам правами, та з огляду на те, що до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема письмове прохання відстрочити сплату боргу, втім прохання подане саме боржником до кредитора, а не боржником до іншої особи та, відповідно, такою особою в інтересах боржника, і додатково ж при цьому, визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора (зокрема, неустойки, процентів за користування коштами), суд вважає, що обставини оскарження в апеляційному та касаційному порядку рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 30.06.2015 у справі № 904/3250/15, відкриття виконавчого провадження ВП № 48804391, звернення банку до Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції із заявою про відстрочку виконання рішення суду від 30.06.2015, звернення Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції до суду із заявою про відстрочку виконання рішення суду від 30.06.2015, направлення позивачем відповідачеві листа-звернення від 29.01.2017 з вимогою виконати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 30.06.2015, лист-відповідь банку від 14.03.2017 № 20.1.0.0.0/7-20170207/5079 з повідомленням, що виконання рішення суду має здійснюватися в рамках Закону України «Про виконавче провадження», не можуть вважатися перериванням перебігу позовної давності за зазначеними вище вимогами про стягнення 51 944,89 грн. пені за несвоєчасне виконання зобов'язань із повернення 53 605,44 грн. та 55 705,69 грн. пені за несвоєчасне виконання зобов'язань із повернення 57 486,75 грн. за період з 25.04.2015 по 11.12.2017. З огляду на наведене, відповідні доводи позивача в цій частині як безпідставні та необґрунтовані не заслуговують на увагу.

Оскільки з позовом б/н від 11.12.2017 до суду позивач звернувся лише 13.12.2017 (про що свідчить відмітка канцелярії суду на першій сторінці позовної заяви), а не в строк до 25.10.2016, строк позовної давності в один рік для звернення з вимогами про стягнення пені сплинув.

Позовна давність на підставі ч. ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Таким чином, апеляційний суд вважає, що висновки місцевого суду про відмову у задоволенні позову в частині стягнення з відповідача 51 944,89 грн. пені за несвоєчасне виконання зобов'язань із повернення 53 605,44 грн. та 55 705,69 грн. пені за несвоєчасне виконання зобов'язань із повернення 57 486,75 грн. за період з 25.04.2015 по 11.12.2017 за пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявив відповідач в суді першої інстанції, є правомірними.

Доводи апелянтів щодо порушення судом вимог матеріального та процесуального права не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.

За таких обставин, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянтів по суті їх скарг в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків.

Керуючись ст. ст. 240, 269-270, 273, 275, 281-284 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 та Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 06.03.2018 у справі № 910/22812/17 - без змін.

Матеріали справи № 910/22812/17 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 288-289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 12.06.2018

Головуючий суддя С.Я. Дикунська

Судді Г.А. Жук

А.О. Мальченко