Постанова № 74393488, 31.05.2018, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №487/6301/16-ц 31.05.2018

Провадження №22-ц/784/851/18

Категорія 54

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Єдиний унікальний номер 487/6301/16-ц Номер провадження 22-ц/784/851/18

31 травня 2018 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:

Головуючого судді Прокопчук Л.М.,

Суддів: Самчишиної Н.В., Царюк Л.М.

Із секретарем судового засідання Яценко Л.В.

За участю учасників справи позивача ОСОБА_1, її представника ОСОБА_2, представника відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 та Служби автомобільних доріг у Миколаївській області на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 20 березня 2018 року, ухваленого в приміщенні того ж суду о 10:53 год у складі судді Притуляк І.О., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Служби автомобільних доріг у Миколаївській області про визнання незаконним та скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення, відшкодування матеріальної та моральної шкоди,

В С Т А Н О В И Л А :

В грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Служби автомобільних доріг у Миколаївській області про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування своїх вимог зазначала наступне.

Позивачка працювала в Службі автомобільних доріг з 07.02.2007 року, з 01.02.2008 року – на посаді начальника фінансово-економічного відділу.

17.11.2016 року на підставі наказу №77-к її звільнено з займаної посади за систематичне невиконання, без поважних причин, обов’язків, визначених трудовим договором та правилами внутрішнього трудового розпорядку згідно ч.3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Вказане звільнення вважає незаконним та безпідставним, тому просила поновити її на роботі на посаді начальника фінансово-економічного відділу Служби автомобільних доріг у Миколаївській області, стягнути на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, зобов’язати відповідача відшкодувати моральну шкоду в розмірі 60000 грн., та зобов’язати відповідача відшкодувати матеріальну шкоду в розмірі 2072,99 грн. ( т. 1 а.с. 1-4).

14 грудня 2017 року позивачка уточнила позовну заяву, в якій остаточно просила:

- визнати незаконним та скасувати наказ № 254 від 14.11.2016 року про притягнення її до дисциплінарної відповідальності та застосування дисциплінарного стягнення у вигляді догани;

- визнати незаконним та скасувати наказ №77-к від 17.11.2016 року про її звільнення на підставі п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпроП України та внести відповідний запис до трудової книжки;

- поновити її на посаді начальника фінансово-економічного відділу Служби автомобільних доріг у Миколаївській області;

- стягнути з Служби автомобільних доріг у Миколаївській області середній заробіток за час вимушеного прогулу;

- стягнути з Служби автомобільних доріг у Миколаївській області на її користь матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі посадового окладу;

- стягнути з Служби автомобільних доріг у Миколаївській області на її користь 60000 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди;

- зобов’язати відповідача відшкодувати їй завдану матеріальну шкоду у розмірі 2072, 99 грн.

В уточненій позовній заяві позивачка вказує, що про наявність наказу №254 від 14.11.2016 року про притягнення її до дисциплінарної відповідальності та застосування дисциплінарного стягнення у вигляді догани за порушення вимог Правил внутрішнього трудового розпорядку в частині зневажливого ставлення до колег та порушення нормального психологічного мікроклімату у колективі, взагалі дізналась лише під час судового розгляду. Винесення вказаного наказу вважає результатом упередженості, суб’єктивності та неправомірності дій відповідача по відношенню до неї, та намагання керівництва звільнити її з займаної посади (т.2 а.с. 26-42).

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 20 березня 2018 року (з урахуванням ухвали суду про виправлення арифметичної помилки від 29.03.2018 року) позов ОСОБА_1 – задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано наказ №77-к від 17 листопада 2016 року по Службі автомобільних доріг у Миколаївській області про звільнення ОСОБА_1 з роботи на підставі п.3 ч. ст.40 КЗпроП України.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника фінансово-економічного відділу Служби Автомобільних доріг у Миколаївській області з 17 листопада 2016 року.

Стягнуто з Служби автомобільних доріг у Миколаївській області на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 120257,76 грн. (без утримання податків та інших обов’язкових платежів).

Стягнуто з Служби автомобільних доріг у Миколаївській області на користь ОСОБА_1 5000 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди.

Стягнуто з Служби автомобільних доріг у Миколаївській області судовий збір в дохід держави у розмірі 1907,38 грн.

В частині позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу №254 від 14 листопада 2016 року, стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі посадового окладу та відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 2079,99 грн. – відмовлено (т. 2 а.с.162-166, 171).

В апеляційній скарзі позивач просить скасувати рішення суду в частині відмови в задоволенні позову про скасування наказу про притягнення до дисциплінарної відповідальності від 14.11.2016 року, посилається на те, що належні докази порушення трудової дисципліни відповідачем не надані, вважає доповідні записки ОСОБА_4В та ОСОБА_3 неналежним та недопустимим доказом. Зазначає, що суд не дав оцінки тому, чи є вчинено позивачем винне діяння таким, що визнається дисціплінарним проступком, висновки суду щодо обізнаності позивача з вказаним наказом вважає необгрунтованими (а.с. 189-194 т.2).

В іншій частині рішення суду щодо відмови в задоволенні позову позивачем не оскаржено.

В апеляційній скарзі відповідач вказує, що рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права. Звільнення позивача саме на підставі п. 3 ч.1 ст. 40 КЗпП України вважає правомірним, оскільки відповідно до зазначеної норми закону трудовий договір укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку систематичного невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення. Позивачем допущено порушення Правил внутрішнього трудового розпорядку шляхом відсутності на роботі 11.11.2016 року без поважних причин, на момент прийняття відповідачем оскаржуваного наказу №77 дисциплінарне стягнення за наказом № 254 з позивача не знято достроково та не сплив річний строк давності.

Приймаючи рішення суд першої інстанції неправомірно проігнорував згоду первинної профспілкової організації на звільнення позивача та використав факт ненадання відповідачем доказів, щодо виклику ОСОБА_1 на засідання профкому як підставу для скасування наказу від 17.11.2016 року № 77.

Крім того, судом помилково встановлено термін вимушеного прогулу 336 робочих днів замість 333 робочі дні (з 17.11.2016 року по 20.03.2018 року).

У відзиві на апеляційну скаргу відповідача позивач вказує на те, що рішення суду в частині задоволення позову є законним та обгрунтованим, разом з тим вона погоджується з доводами скарги, що кількість робочих днів за період з 17.11.2016 року по 20.03.2018 року складає 333 дні, а не 336 як порахував суд першої інстанції (а.с. 213-218 т. 2).

У відзиві на апеляційну скаргу позивача відповідач зазначає, що рішення суду в частині відмови в задоволенні позову відповідає обставинам справи та вимогам закону.

В судовому засіданні апеляційного суду позивач та її представник просили рішення суду залишити без змін в частині задоволення позову та підтримали доводи поданої позивачем апеляційної скарги

Представник відповідача просив задовольнити апеляційну скаргу, подану ним, та відмовити в задоволенні апеляційної скарги позивача.

Заслухавши доповідача, дослідивши наявні в справі докази, перевіривши законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до такого.

Відповідно до пункту 9 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - ЦПК України) справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 376 ЦПК України підставами для скасування або зміни судового рішення є, зокрема, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону судове рішення в повній мірі не відповідає.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 згідно наказу № 20-к від 26.06.2008 року працювала на посаді начальника фінансово-економічного відділу Служби автомобільних доріг у Миколаївській області. Наказом № 254 від 14.11.2016 року до неї за порушення внутрішнього трудового розпорядку в частині зневажливого ставлення до колег та порушення нормального психологічного мікроклімату у колективі було застосовано дисциплінарне стягнення, а саме – оголошена догана. Наказом № 77-к від 17.11.2016 року ОСОБА_1 було звільнено з роботи на підставі п.3 ч.1 ст. 40 КЗпроП України за систематичне невиконання без поважних причин обов’язків, визначених трудовим договором та правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Відмовляючи в задоволенні позову в частині скасування наказу № 254 від 14.11.2016 року, суд виходив з факту доведеності порушення позивачем трудової дисципліни.

Задовольняючи позовні вимоги в частині поновлення позивача на роботі, суд виходив з того, що зі змісту наказу № 77-к від 17.11.20016 року вбачається, що він не містить конкретного викладу фактів порушення позивачем обов’язків, визначених трудовим договором та правилами внутрішнього трудового розпорядку (з зазначенням дати їх скоєння), які б мали місце після притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності.

Такі висновки суду першої інстанції є правильним.

Так, ч. 1 ст. 142 КЗпП передбачено, що трудовий розпорядок на підприємствах, в установах, організаціях визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Згідно з розділом 111 «Основні обов’язки працівників» правил внутрішнього трудового розпорядку, затверджених на загальних зборах трудового колективу Служби автомобільних доріг у Миколаївській області протоколом № 1 від 18.03.2015 року, працівники служби зобов’язані уважно ставитися до колег, сприяти створенню нормального психологічного мікроклімату в колективі.

Пунктом 1.3 Правил передбачено, що вони є обов’язковими для виконання сторонами трудових відносин.

Відповідно до п.7.1 зазначених правил внутрішнього трудового розпорядку працівник несе відповідальність за порушення трудової дисципліни в тому числі невиконання або неналежне виконання з власної вини покладених на нього трудових обов’язків, визначених трудовим договором, колективним договором та цими Правилами (а.с. 77-82 т.1).

Перевіряючи підстави накладення дисциплінарного стягнення наказом № 254 від 14.11.2016 року, суд першої інстанції дав належну оцінки доказам, які підтверджують факт порушення позивачем правил внутрішнього трудового розпорядку, пославшись на доповідні записки, пояснення свідків, які підтвердили факт неетичної поведінки позивача.

Докази, на які послався суд, відповідно до вимог ст.76-80 ЦПК України є належними та допустимими.

Доводи апеляційної скарги не спростовують зазначених висновків суду, не містять підстав для іншої оцінки вказаних доказів.

Суд першої інстанції обгрунтовано послався на те, що вимоги ст.ст. 148, 149 КЗпроП України відповідачем були додержані, оскільки письмове пояснення від позивача було отримано 26.10.2016 року (а.с. 45 т.2). Строк накладання дисциплінарного стягнення не був пропущений з урахуванням того, що позивач з 05.10.2016 року по 4.11.2016 року знаходилась на лікарняному (а.с. 135 т.2).

Факт відмови позивача від ознайомлення з наказом зафіксований відповідачем актом від 15.11.2016 року, якому судом дана належна оцінка.

За наведеного підстави для скасування рішення суду та задоволення апеляційної скарги позивача відсутні.

Позивачем рішення суду в частині відмови в задоволенні інших вимог позову не оспорюються, тому відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України рішення суду в цій частині колегією суддів апеляційного суду не перевіряється.

Щодо апеляційної скарги відповідача слід зазначити таке.

Відповідно до вимог п. 3 ч.1 ст. 40 КЗпП України та п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року N 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" працівника може бути звільнено за систематичне невиконання ним без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення, тобто лише за проступок на роботі, вчинений після застосування до нього дисциплінарного стягнення.

Матеріали справи не містять доказів того, що після накладення дисциплінарного стягнення наказом № 254 від 14.11.2016 року позивачем до 17.11.2016 року було вчинено інше порушення трудової дисципліни.

За таких обставин висновок суду про відсутність підстав для застосування вимог п. 3 ч.1 ст. 40 КЗпП України, тобто звільнення позивача за систематичне невиконання ним без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення, є правильним, а доводи апеляційної скарги відповідача необгрунтованими.

Разом з тим колегія суддів погоджується з доводом апеляційної скарги відповідача в частині того, що судом невірно розраховано розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу із-за помилки при підрахунку кількості робочих днів, що підлягають сплаті на час вимушеного прогулу, з чим погодилась у відзиві на апеляційну скаргу і позивач. Кількість робочих днів за час вимушеного прогулу з 17.11.2016 року по 20.04.2018 року складає 333 робочих дні. За такого, середній заробіток за вказаний час дорівнює 357,91 грн. х 333 = 119184,03 грн.

Крім того, колегія суддів частково погоджується з доводами апеляційної скарги відповідача щодо визначеного судом розміру на відшкодування моральної шкоди.

Частиною першої статті 237-1 КЗпП України передбачено відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі порушення його законних прав, що призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Таким чином, підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із наведеною нормою є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 13 постанови від 31 березня 1995 року N 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, зокрема, незаконного звільнення, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості (ст. 23 ЦК України).

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що внаслідок незаконного звільнення були порушені права позивача на працю, як наслідок чого відбулася втрата нормальних життєвих зв'язків позивача, що вимагає від неї додаткових зусиль для організації свого життя.

Доказів того, що внаслідок незаконного звільнення погіршилось здоров’я позивача, на що послався суд першої інстанції, матеріали справи не містять.

З урахуванням наведеного, колегія суддів визнає, що рішення суду в зазначеній частині слід змінити, стягнувши з відповідача на користь позивача на відшкодування моральної шкоди 3000,00 грн.

У зв’язку із зміною судового рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розміру суми на відшкодування моральної шкоди, відповідно до вимог п. 13 ст. 141 ЦПК України слід змінити рішення суду і в частині суми сплати судового збору, стягнувши з відповідача на користь держави судовий збір в сумі 2294,24 грн. (1191,84 грн. за майновою вимогою та 1102,40 грн. за двома немайновими вимогами).

Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382 ЦПК України, колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу Служби автомобільних доріг у Миколаївській області задовольнити частково.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 20 березня 2018 року в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення суми на відшкодування моральної шкоди та судових витрат змінити, стягнувши зі Служби автомобільних доріг у Миколаївській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 119184,03 грн. (без утримання податків та інших обов’язкових платежів), на відшкодування моральної шкоди 3000,00 грн.

Стягнути зі Служби автомобільних доріг у Миколаївській області судовий збір на користь держави в сумі 2294,24 грн.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття. Може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Л.М. Прокопчук

Суддя Н.В. Самчишина

Суддя Л.М. Царюк

Повний текст постанови складено 01.06.2018 року