Постанова № 74262442, 23.05.2018, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/179/18

Номер справи місцевого суду: 520/12378/13-ц

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Журавльов О. Г.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.05.2018 року м. Одеса

Апеляційний суд Одеської області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Журавльова О.Г.,

суддів: Комлевої О.С., Кравця Ю.І.,

за участю секретаря Бєляєвої А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства «Перший Український ОСОБА_2» до ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах дітей ОСОБА_4 та ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа Служба у справах дітей Одеської міської ради про виселення, за апеляційною скаргою публічного акціонерного товариства «Перший Український ОСОБА_2» на рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 вересня 2017 року (суддя Калініченко Л.В.),

встановив:

У вересні 2013 року публічне акціонерне товариство «Перший Український ОСОБА_2» (далі – ПАТ «Перший Український ОСОБА_2») звернулося до суду м. Одеси з вказаним позовом, у якому просило виселити ОСОБА_3 та її малолітніх дітей ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_4 з житлового будинку по вул. Львівській, 2 у м. Одесі.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 06 серпня 2008 року між ПАТ «Перший Український ОСОБА_2» та ТОВ «Славутич-95» було укладено кредитний договір, згідно із яким ТОВ «Славутич-95» отримало кредит у розмірі 2 600 000 доларів 00 центів США та зобов'язалося повернути його до 06 серпня 2010 року.

На забезпечення виконання ТОВ «Славутич-95» зобов'язань за кредитним договором, між ПАТ «Перший Український ОСОБА_2» та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку банку належне їй домоволодіння з надвірними спорудами по вул. Львівській, 2, у м. Одесі.

У зв'язку із невиконанням ТОВ «Славутич-95» зобов'язань за кредитним договором, ПАТ «Перший Український ОСОБА_2» звернув стягнення па предмет іпотеки шляхом набуття права власності на нього та зареєстрував таке право у встановленому законом порядку.

Проте, станом на час звернення стягнення на предмет застави, у домоволодінні зареєстровані та фактично проживають відповідачі, які відмовляються його звільнити, у зв'язку із чим позивач просив позов задовольнити.

Справа судами розглядалася неодноразово.

Останнім рішенням Київського районного суду м. Одеси від 11 вересня 2017 року у задоволенні позовних вимог ПАТ «Перший Український ОСОБА_2» було відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 набула права власності на спірне домоволодіння 08 жовтня 2003 року на підставі договору дарування від 08.10.2003 року, тобто домоволодіння, яке є предметом іпотеки було придбане іпотекодавцем не за кредитні кошти, тому підстави для виселення мешканців із зазначеного жилого приміщення без надання їм іншого постійного житла відсутні.

Зазначене рішення суду оскаржує в апеляційному порядку ПАТ «Перший Український ОСОБА_2». В скарзі з посиланням на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права ставиться питання про скасування судового рішення та ухвалення нового рішення про задоволення позову. Як на підставу задоволення позову, апелянт посилається на ст. 109 ЖК Української РСР, ч.ч. 1, 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку», зазначено, що на адресу відповідачів були направлені письмові вимоги про виселення, однак останні у добровільному порядку предмет іпотеки не звільнили, тобто на думку апелянта є всі правові підстави для задоволення позову.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши суддю – доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах позовних вимог, доводів апеляційної скарги та заперечень на неї, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об’єктивно не залежали від нього.

Судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що 06.08.2008 року між ПАТ «Перший Український ОСОБА_2» та ТОВ «Славутич-95» було укладено кредитний договір №7.6-39, відповідно до якого ПАТ «Перший Український ОСОБА_2» зобов’язався надати ТОВ «Славутич-95» кредит у розмірі 2 600 000 доларів 00 центів США, а ТОВ «Славутич-95» зобов’язалося прийняти кредит, використати його за цільовим призначенням, сплатити позивачу відсотки за користування кредитом та повернути кредит в повному обсязі в порядку та у строки, обумовлені графіком, але не пізніше 06.08.2010 року.

У забезпечення виконання зобов’язань ТОВ «Славутич-95» за кредитним договором, 06 серпня 2008 року між ПАТ «Перший Український ОСОБА_2» та ОСОБА_3 був укладений іпотечний договір №7.6-39/І, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_8 та зареєстрований в реєстрі нотаріальних дій за номером 4729, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передала в іпотеку ПАТ «Перший Український ОСОБА_2» домоволодіння з надвірними спорудами, яке розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Львівська, 2.

Відповідно до п.6.7.1. іпотечного договору, у разі виникнення у іпотекодержателя права звернути стягнення на предмет іпотеки, іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки в порядку, передбаченому чинним законодавством України.

Зазначене застереження, яке вважається договором про задоволення вимог позивача, є правовою підставою для реєстрації права власності позивача на нерухоме майно, що є предметом іпотеки (п. 6.7.2 іпотечного договору).

У зв’язку із невиконанням ТОВ «Славутич-95» зобов’язань за кредитним договором позивач звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на нього та зареєстрував таке право у встановленому законом порядку, про що надані відповідні витяги із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень (т.1 а.с.15-25).

Проте, станом на час звернення стягнення на предмет застави, у домоволодінні зареєстровані та фактично проживають відповідачі: ОСОБА_3 та її діти: ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 (т.1а.с.28).

15.08.2013 року позивач за допомогою поштового зв’язку направив відповідачам вимогу про виселення, яка була отримана ОСОБА_3 17.08.2013 року, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення (т.1 а.с.32).

Однак, вимоги позивача про звільнення домоволодіння у добровільному порядку відповідачами виконані не були.

Згідно статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 40 Закону «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

За змістом частини другої статті 40 Закону «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У п. 43 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних відносин» роз’яснено, що при розгляді позову іпотекодержателя про виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення в разі задоволення вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки суд має враховувати таке. Згідно із ч. 4 ст. 9, ст. 109 ЖК Української РСР, статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, проводиться в порядку, встановленому законом. При цьому суд за заявою іпотекодержателя одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки за наявності підстав, передбачених законом, ухвалює рішення про виселення мешканців цього житлового будинку чи житлового приміщення. При цьому примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в іншій погоджений сторонами строк.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР.

За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Саме до цього зводиться висновки Верховного Суду України викладені у постановах від 21 жовтня 2015 року №6-1484цс15, від 02 березня 2016 року №6-3064цс15, від 22 червня 2016 року №6-197цс16.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_3 посилалась на те, житлове приміщення – предмет іпотеки – придбане не за кредитні кошти.

З матеріалів справи, зокрема витягу із Реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що ОСОБА_3 набула права власності на спірне домоволодіння 08 жовтня 2003 року на підставі договору дарування (т.2 а.с.163).

Оскільки ПАТ «Перший Український ОСОБА_2» набуло право власності на спірне домоволодіння у зв’язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки, і з цих підстав просить виселити колишнього власника і членів його сім’ї, який передав в іпотеку домоволодіння, придбаного не за рахунок кредитних коштів, без надання іншого постійного житла, суд першої інстанції, з'ясувавши обставини справи та давши належну оцінку зібраним доказам, дійшов до обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для відмови ПАТ «Перший Український ОСОБА_2» у задоволенні позову. Вказані висновки суду відповідають зібраним у справі доказам, яким судом дана належна оцінка, правильно визначена юридична природа правовідносин що виникли і закон, який їх регулює, а доводи апеляційної скарги про порушення прав апелянта є необґрунтованими та не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальної частині оскаржуваного рішення.

Докази та обставини, на які посилається апелянт в скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, дав їм належну оцінку, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам ст. ст. 263, 375 ЦПК України, підстави для його скасування відсутні.

Суди розглядають цивільні справи відповідно до вимог ст. 13 ЦПК України, тобто в межах заявлених вимог та на підставі наданих сторонами доказів.

Згідно ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановленим цим кодексом.

Таким чином колегія суддів вважає, що суд першої інстанції розглянув справу відповідно до ст. 13 ЦПК України: за зверненням фізичних осіб, в межах заявлених ними вимог та на підставі наданих ними доказів, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 268, п. 1 ч. 1 ст. 374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства «Перший Український ОСОБА_2» залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 вересня 2017 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.

Повний текст Постанови складено 24 травня 2018 року.

Головуючий О.Г.Журавльов

Судді

ОСОБА_9

ОСОБА_10