Постанова № 73892700, 24.04.2018, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

Справа № 643/3732/15-ц Головуючий суддя І інстанції Довготько Т. М.

Провадження № 22-ц/790/308/18 Суддя доповідач Піддубний Р.М.

Категорія: Спори, що виникають із трудових правовідносин

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 квітня 2018 року м. Харків

Апеляційний суд Харківської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого: судді Піддубного Р.М.,

суддів: Котелевець А.В., Тичкової О.Ю.,

за участю секретаря: Кравченко О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 643/3732/15-ц за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про зобов'язання змінити дату та формулювання причини звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, індексації заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, вихідної допомоги та відшкодування моральної шкоди, з апеляційними скаргами ОСОБА_1 та Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Московського районного суду міста Харкова від 05 липня 2017 року у складі судді Довготько Т.М., -

установив:

У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, мотивуючи який зазначив, що з 21 серпня 2013 року працював на посаді юрисконсульта у районному підрозділі Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» у Донецькій області (ПАТ КТ «ПриватБанк»). Наказом № Є.DО-УВ-2014-1223-п від 17 грудня 2014 року його було звільнено з роботи на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України у зв'язку із відмовою від роботи зі зміною істотних умов праці. Посилаючись на те, що про зміну істотних умов праці відповідач його не повідомляв, від роботи він не відмовлявся, в день звільнення остаточний розрахунок з ним проведено не було, з урахуванням уточнених у лютому 2017 року позовних вимог ОСОБА_1 просив змінити формулювання причини його звільнення з п.6 ст.36 КЗпП України на ч. 1 ст. 38 КЗпП України, змінити дату його звільнення з 29 грудня 2014 року на 26 листопада 2015 року, обчислити та виплатити йому середній заробіток за весь час вимушеного прогулу за період з 17 липня 2014 року по 26 листопада 2015 року у розмірі 50 587 грн. 54 коп., зобов'язати виплатити йому індексацію заробітної плати у розмірі 5 889 грн. 21 коп., компенсацію за невикористану відпустку в сумі 6 245 грн. 53 коп., вихідну допомогу внаслідок порушення відповідачем законодавства про працю у розмірі 8 682 грн. 63 коп., а також стягнути 345 600 грн. відшкодування завданої порушенням трудових прав моральної шкоди.

Відповідач проти задоволення позову заперечував, посилаючись на його безпідставність.

Рішенням Московського районного суду міста Харкова від 05 липня 2017 року позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 2 690 гривень 93 копійки компенсації за невикористану відпустку, 1000 гривень на відшкодування моральної шкоди, 584 гривні 64 копійки судового збору. В іншій частині у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ПАТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просив рішення у частині задоволених позовних вимог скасувати, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в цій частині. В обґрунтування скарги зазначив, що ОСОБА_1 на час звільнення використав всі дні відпустки, яку мав з урахуванням відпрацьованого періоду, крім того, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для відшкодування моральної шкоди.

ОСОБА_1 в апеляційній скарзі посилався на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального і процесуального права, просив рішення суду в частині відмови у задоволенні його позовних вимог скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення, яким заявлений ним позов задовольнити у повному обсязі.

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновків про те, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а апеляційна скарга ПАТ КБ «ПриватБанк» - задоволенню з наступних підстав.

Судовим розглядом встановлено, що з 21 серпня 2013 року ОСОБА_1 працював на посаді юрисконсульта у РП ПАТ КБ «ПриватБанк» у Донецькій області.

Наказом № Э.DО-УВ-2014-1223-п від 17 грудня 2014 року позивача звільнено 29 грудня 2014 року з посади юрисконсульта на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України з формулюванням «відмова від роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці».

Згідно довідки № 690 від 13.07.2016 року, ОСОБА_1 перебуває на дійсній військовій службі за контрактом у військовій частині 3057 (м.Маріуполь) Національної гвардії України з 02 грудня 2015 року по теперішній час.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позивач із заявою про звільнення за власним бажанням до ПАТ КТ «ПриватБанк» не звертався, на переведення на інше місце роботи згоди не надав, роботу у період з 17 липня 2014 року по день звільнення фактично не виконував, вимоги про поновлення на роботі не заявив, разом з тим, на день звільнення ним не було використано усіх днів відпустки, у зв'язку з чим ОСОБА_1 має право на отримання її грошової компенсації у розмірі 2690 грн. та відшкодування завданої у зв'язку з цим моральної шкоди.

Проте повністю погодитись з такими висновками суду першої інстанції не можна.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України підставою для припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці.

Статтею статті 32 КЗпП України встановлено, що переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством. Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров'я. У зв'язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 цього Кодексу.

Указом Президента України № 405/14 від 14 квітня 2014 року введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України».

Згідно з наказом Антитерористичного центру при Службі безпеки України № 33/б/а від 7 жовтня 2014 року Донецька та Луганська області з 7 квітня 2014 року визначені районами проведення антитерористичної операції.

За повідомленнями Інформаційно-аналітичного центру Ради національної безпеки і оборони України у містах Донецької та Луганської областей з 1 серпня 2014 року органи державної влади України тимчасово не здійснюють свої повноваження.

Постановою Правління Національного банку України № 436 від 23 липня 2014 року визнано, що на території Донецької, Луганської областей та Автономної Республіки Крим склалася ситуація, яка унеможливлює роботу банківської системи у звичайному порядку, з метою забезпечення фінансування потреб держави та життєдіяльності населення, на виконання вимог Інструкції щодо організації роботи банківської системи в надзвичайному режимі, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 22 липня 2014 року № 435 запроваджено, починаючи з 24 липня 2014 року, надзвичайний режим роботи банківської системи в Донецькій, Луганській областях та Автономній Республіці Крим .

Надзвичайний режим роботи, у розумінні Інструкції, передбачає порядок проведення банківських операцій, опис змін у технологіях їх проведення, окремі питання організації діяльності банків України у разі виникнення нештатного режиму, що унеможливлює роботу банківської системи у звичайному порядку.

Відповідно до п. 6 цієї Інструкції, керівники банків у разі запровадження надзвичайного режиму роботи мають насамперед уживати заходів, спрямованих на забезпечення збереження життя і здоров'я працівників.

Керівник банку залежно від ситуації, що склалася, приймає рішення щодо: проведення евакуації працівників, матеріальних та культурних цінностей відповідно до розроблених планів евакуації.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 Закону України «Про Національний банк України», Правління Національного банку приймає рішення щодо, зокрема, банківського регулювання та нагляду; функціонування платіжних систем та організації розрахунків.

Відповідно до ст.56 Закону України «Про Національний банк України», Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. Нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку.

Згідно зі ст. 66 Закону України «Про банки та банківську діяльність», державне адміністративне регулювання діяльності банків здійснюється Національним банком України у формі, зокрема, встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків.

Постановою Правління Національного банку України № 466 від 06 серпня 2014 року «Про призупинення здійснення фінансових операцій» призупинено банками України здійснення усіх видів фінансових операцій у населених пунктах, які не контролюються українською владою.

Отже, факт призупинення діяльності відокремленого підрозділу ПАТ КБ «ПриватБанк» свідчить про обґрунтовану необхідність внесення змін в істотні умови праці позивача.

Згідно з ч. 1 ст. 94 КЗпП заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Робота - це певні завдання та обов'язки, що виконані, виконуються чи повинні бути виконані однією особою.

Відповідно до визначень поняття «заробітна плата» та «робота» обов'язковою умовою нарахування та виплати робітнику заробітної плати є здійснення працівником певних обов'язків.

Як убачається із матеріалів справи, 16 жовтня 2014 року на адресу ОСОБА_1 було направлено повідомлення, в якому зазначено, що з метою забезпечення безпеки працівників ПАТ КБ «ПриватБанк» запропоновано ОСОБА_1 переведення на роботу зі збереженням займаної посади до м. Луцьк, м. Тернопіль, м. Ужгород, м. Чернівці, м. Хмельницький з 16 грудня 2014 року. Крім того, запропоновано переведення на роботу до м. Дніпропетровськ із зміною посади та умов праці.

Крім того, 22 вересня, 22 жовтня, 24 жовтня та 28 жовтня 2014 року заступниками РП ПАТ КБ «ПриватБанк» Смолій І.Р, Долімбаєвим К.М. та Сурело А.В. було складено акти про те, що у вказані дати у телефонній розмові з ОСОБА_1 йому було запропоновано переведення на роботу до інших населених пунктів поза зоною проведення антитерористичної операції, але позивач від переведення відмовився, надавав згоду на написання заяви про звільнення.

Жодних доказів на підтвердження надання згоди на продовження роботи на тому ж підприємстві, але в іншій місцевості , позивачем не надано.

Встановлено також, та не заперечується ОСОБА_1, що із заявою про звільнення за власним бажанням він до відповідача не звертався.

Відповідно до ст.. 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.

Оскільки підстави для визнання формулювання причин звільнення позивача неправильним відсутні, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу..

Відповідно до ст. 74 КЗпП громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Стаж роботи, що дає право на щорічну відпустку, обчислюється відповідно до вимог ст. 82 КЗпП.

Із матеріалів справи вбачається, що у період з 08 травня 2014 року по 10 вересня 2014 року ОСОБА_1 надавались дні відпустки:

на підставі наказу №Э.DO-ПО-2014-7528805 від 05.05.2014 року з 05.05.2014 року по 08.05.2014 року на 4 календарних дні;

на підставі наказу №Э.DO-ПО-2014-7545944 від 05.06.2014 року з 10.06.2014 року по 15.06.2014 року на 6 календарних дні;

на підставі наказу №Э.DO-ПО-2014-7553274 від 03.07.2014 року з 03.07.2014 року по 04.07.2014 року на 2 календарних дні;

на підставі наказу №Э.DO-ПО-2014-7566755 від 08.08.2014 року з 08.08.2014 року по 08.08.2014 року на 1 календарний день;

на підставі наказу №Э.DO-ПО-2014-7568054 від 13.08.2014 року з 13.08.2014 року по 13.08.2014 року на 1 календарний день;

на підставі наказу №Э.DO-ПО-2014-7575600 від 08.09.2014 року з 08.09.2014 року по 10.09.2014 року на 3 календарні дні.

Тобто, загальна кількість днів використаної позивачем щорічної відпустки складає 17 днів.

Вказані накази позивачем не оскаржені, а тому доводи про їх незаконність є безпідставними.

З урахуванням стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку (ст. 9 Закону України «Про відпустки»), суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що позивачем не використано 17 днів відпустки та відповідно про стягнення компенсації у розмірі 2690 грн.

Отже встановивши, що у зв'язку з припиненням діяльності ПАТ КБ «ПриватБанк» на території Донецької області позивач з 17 липня 2014 року фактично роботу не виконував, своєї згоди на переведення на роботу в іншу місцевість на тому ж підприємстві не надав, із заявою про звільнення за власним бажанням не звертався, на час звільнення йому були виплачені всі належні від підприємства суми, колегія суддів дійшла висновку про дотримання вимог трудового законодавства під час звільнення ОСОБА_1 та відсутності підстав для задоволення заявлених ним позовних віимог.

За таких обставин апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, апеляційна скарга ПАТ КБ «ПриватБанк» підлягає задоволенню, у зв'язку з чим рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 2 690 гривень 93 копійки компенсації за невикористану відпустку, 1000 грн. на відшкодування моральної шкоди та 584 грн. 64 коп. судового збору слід скасувати, прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позову.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, -

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити.

Рішення Московського районного суду міста Харкова від 05 липня 2017 року в частині стягнення з Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 2 690 гривень 93 копійки компенсації за невикористану відпустку, 1000 гривень на відшкодування моральної шкоди та 584 гривні 64 копійки судового збору скасувати, прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 в цій частині.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Понесені ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» судові витрати компенсувати за рахунок держави.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 03 травня 2018 року.

Головуючий Р.М. Піддубний

Судді А.В. Котелевець

О.Ю. Тичкова