Рішення № 73495629, 15.02.2018, Самарський районний суд м. Дніпропетровська

САМАРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Справа №206/1395/17

2/206/55/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.02.2018 року Самарський районній суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого судді Румянцева О.П.

при секретарі Ажмяковій Т.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Дніпро матеріали цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: Четверта дніпровська державна нотаріальна контора про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за заповітом, та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа: Восьма дніпровська державна нотаріальна контора про визнання заповіту недійсним,

за участю: позивача ОСОБА_1,

представника позивача ОСОБА_3,

відповідача ОСОБА_2,

представників відповідача ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, -

ВСТАНОВИВ:

16 березня 2017 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Самарського районного суду м. Дніпропетровська із позовом до ОСОБА_2, третя особа: Четверта Дніпровська державна нотаріальна контора про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за заповітом. В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що 11 березня 2016 року померла його бабуся – ОСОБА_7. 19 червня 2010 року у Восьмій Дніпропетровській державній нотаріальній конторі вона посвідчила заповіт за реєстровим №3-987, в якому заповіла йому – ОСОБА_1 все власне майно, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалось, всі майнові права та обов’язки, які належали ОСОБА_7 Після смерті ОСОБА_7 залишилось спадкове майно, серед якого є квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1. Право власності на квартиру виникло у померлої бабусі на підставі договору дарування, який був посвідчений Шостою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою 27.03.1998 року за реєстровим №1-1349 та було зареєстровано у КП «ДМБТІ» ОСОБА_8 у спадковій квартирі була зареєстрована, але більше ніж 5 років фактично не проживала ОСОБА_2, яка була підлітком на вихованні у бабусі, у зв’язку із тим, що померла її мати та дочка ОСОБА_7 Але стосунки між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 не склалися, тому що остання неодноразово чинила побиття бабусі, кидалася на неї з ножем, знущалася над неї та погрожувала вигнати з квартири. З приводу цих фактів бабуся зверталася за захистом своїх прав до міліції та прокуратури. Тому з цих підстав жити сім’єю та вести спільне господарство в маленькій однокімнатній квартирі жінки не змогли. У подальшому, більш ніж 5 років тому ОСОБА_2 знайшла собі чоловіка – Зинаїдова Константіна, та переїхала до нього. Відповідач ОСОБА_2 не доглядала померлу, ні яких дій по медичній допомозі за бабусею не вчиняла, ні яким чином ні цікавилась її життям. Мати позивача ОСОБА_9 разом із ним доглядала померлу до дня її смерті, здійснювала медичний догляд за станом її здоров’я, купувала їй ліки та здійснювала необхідні медичні процедури, за власний рахунок поховала її. Відповідач ОСОБА_2 декілька разів приходила до бабусі з її слів та просила пробачення за свою поведінку, але бабуся не раз казала, що давно пробачила онуку та бажає їй тільки гарного життя, але не бажає спілкуватися, тому що не має до неї довіри. ОСОБА_2 з’явилася тільки у день поховання, ні якої матеріальної допомоги не надала, та співчувала моєї матері з приводу смерті ОСОБА_7 У зв’язку з тим, що багато років тому, виховуючи онуку, бабуся казала, що вона бажає заповідати квартиру ОСОБА_2, його матір, виконуючи усне, як вона вважала, бажання померлої бабусі, віддала відповідачки ключі від квартири та усі правовстановлюючі документи на квартиру. З цих підстав відповідачка знову стала мешкати та користуватися спадковою квартирою. Але через декілька тижнів після поховання до позивача прийшла близька знайома бабусі з оригіналом її заповіту та надала інформацію про те, що померла ОСОБА_7 склала заповіт на його ім’я, це була її остання воля та вона наполягала на його виконанні у такому вигляді. Після цього, вони родиною поїхали до ОСОБА_2 та розповіли їй про ці обставини, які не були відомі їм на дату смерті бабусі. Відповідачка вислухала їх та пообіцяла залишити спадкову квартиру у зв’язку із тим, що так вирішила бабуся та віддати ключі та документи. Але через декілька днів вона зателефонувала йому та сказала, що вона не бажає залишати зазначену квартиру та повертати документи. У передбачений законодавством 6-ти місячний термін він звернувся з відповідною заявою про прийняття спадщини після померлої ОСОБА_7 в Четверту Дніпровську державну нотаріальну контору до державного нотаріуса ОСОБА_10 і надав необхідні документи в спадкову справу. 27 грудня 2016 року державний нотаріус відмовила йому у видачі спадщини за заповітом на квартиру бабусі, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 та свідоцтва не видала, обґрунтувавши свої дії тим, що ним не подано правовстановлюючі документи на зазначене спадкове майно, а саме: договір дарування, посвідчений Шостою Дніпровською державною нотаріальною конторою, 27.03.1998 року за реєстровим №1-1349, а також тим, що інша особа – ОСОБА_2, подала заяву про призупинення видачі свідоцтва про право на спадщину з її зверненням до суду. Вважає, що єдиним спадкоємцем, який прийняв спадщину після смерті спадкодавця є він. Згідно висновку про вартість майна на підставі договору про проведення незалежної оцінки з визначення ринкової вартості нерухомого майна: квартири загальною площею 29,6 кв.м. на третьому поверсі житлового будинку літ. А-5, розташованого за адресою: АДРЕСА_2, ринкова вартість об’єкта оцінки, визначена на дату оцінки, становить 235447,00 грн. Позивач просив визнати за ним в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_7, право власності на спадкове майно, а саме квартиру АДРЕСА_3.

В свою чергу, представники відповідача, звернулися до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1, третя особа: Восьма Дніпровська державна нотаріальна контора про визнання заповіту недійсним. Свої вимоги обґрунтували тим, що 11 березня 2016 року померла ОСОБА_7 Після її смерті відкрилася спадщина на квартиру АДРЕСА_4. Квартира складається: загальна площа 29,6 кв.м., житлова площа 17,1 кв.м., коридор, санвузол, кухня. До смерті в квартирі мешкали і були зареєстровані покійна ОСОБА_7 та її онучка ОСОБА_2, яка була зареєстрована та мешкала з бабусею починаючи з 06 грудня 2002 року, де проживали разом, вели спільне господарство, сплачували комунальні послуги. ОСОБА_2 вважає себе основним спадкоємцем після померлої 11 березня 2016 року бабусі ОСОБА_7 на підставі заповіту від 16 грудня 2002 року і вважала, що інших спадкоємців не існує. Але, як стало відомо – існує і це двоюрідний брат позивачки – ОСОБА_1 Спадкоємцем після померлої 11.03.2016 року ОСОБА_7 він вважає себе на підставі іншого заповіту від 19 червня 2010 року. Останній заповіт від 19.08.2010 року не визнають, вважають незаконним і просять визнати його недійсним. 10 квітня 1992 року народилася ОСОБА_2 19 вересня 1999 року у віці 32 роки померла мати, тоді ще, неповнолітньої, ОСОБА_2 – ОСОБА_11 Відомості про батька до свідоцтва про народження були внесені за вказівкою матері, отже в віці 7 років вона залишилась сиротою. Рішенням виконавчого комітету Самарської районної ради народних депутатів у м. Дніпропетровську від 26 листопада 1999 року №586 «Про встановлення опіки над неповнолітньою ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1» призначено її опікуном бабусю ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2. ОСОБА_2 на праві приватної власності належали 14/16 частин квартири АДРЕСА_5. 11 вересня 2002 року, опікун ОСОБА_7 звернулася до виконкому Самарської районної у м. Дніпропетровську ради з проханням дозволити продаж належної їй частини квартири у зв’язку з даруванням їй іншого житла, а саме квартири АДРЕСА_6, власником якої є ОСОБА_7 20 вересня 2002 року виконком Самарської районної у м. Дніпропетровську ради дозволив ОСОБА_7, як опікуну, продати від імені підопічної ОСОБА_2 частину приватизованої квартири АДРЕСА_7. 02 жовтня 2002 року ОСОБА_7, діючи як опікун від імені неповнолітньої ОСОБА_2 уклала договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_8. 20 вересня 2005 року ОСОБА_7 звернулася до голови Самарської районної у м. Дніпропетровську ради з проханням про звільнення її від виконання обов’язків опікуна над онукою ОСОБА_2 Рішенням виконавчого комітету Самарської у м. Дніпропетровську ради від 18.11.2005 року №787 припинено опіку над малолітньої ОСОБА_2 та влаштовано до державного закладу для дітей-сиріт на повне державне забезпечення. 05 червня 2008 року прокуратурою Самарського району м. Дніпропетровська голові Самарської районної у м. Дніпропетровську ради було винесено подання про усунення порушень законодавства, спрямованого на захист житлових прав дітей та осіб, з числа дітей-сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування, згідно якого вимагалося поновити права дитини-сироти ОСОБА_2 на власність на житло. 24 червня 2008 року прокурором Самарського району м. Дніпропетровська було порушено кримінальну справу відносно ОСОБА_7 за фактом використання опіки з корисливою метою на шкоду підопічній ОСОБА_2, за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст.167 КК України. 08 липня 2009 року постановами Самарського районного суду м. Дніпропетровська кримінальна справа відносно ОСОБА_7, обвинуваченої у скоєнні злочину, передбаченого ст.167 КК України та відносно ОСОБА_12, обвинуваченого у скоєнні злочину, передбаченого ч.2 ст.367 КК України, припинено за закінченням строків давності. 08 квітня 2010 року рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська у задоволенні позову органу опіки та піклування Самарського району – Самарської районної у місті Дніпропетровську ради, в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 до ОСОБА_7 про поновлення порушеного права власності на житло шляхом визнання права власності на квартиру, стягнення 85860,00 грн. матеріальної шкоди відмовлено. Позовні вимоги ОСОБА_2 до Виконавчого комітету Самарської районної у м. Дніпропетровську ради, треті особи: ОСОБА_12, ОСОБА_7 про зобов’язання надати ОСОБА_2 рівноцінне житлове приміщення або відшкодувати завдані збитки, задоволено частково. Зобов’язано виконавчий комітет Самарської районної у місті Дніпропетровську ради надати ОСОБА_2 житлове приміщення, рівноцінне 15/16 частин квартири АДРЕСА_9. 27 жовтня 2010 року рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 08.04.2010 року в частині зобов’язання виконавчого комітету Самарської районної в місті Дніпропетровську ради надати ОСОБА_2 житлове приміщення скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення. Апеляційний суд скасовуючи рішення першої інстанції зазначив, що районний суд не врахував обставини та вимоги закону, та необґрунтовано вважав належним відповідачем з обов’язку надати житло виконком, не надавши належної оцінки діям ОСОБА_7 У позові ОСОБА_2 до виконавчого комітету Самарської районної в місті Дніпропетровську ради про надання житлового приміщення рівноцінного 15/16 частині квартири АДРЕСА_10 відмовлено. 11 березня 2016 року ОСОБА_7 померла. В ході оформлення спадщини ОСОБА_2 стало відомо про існування заповіту ОСОБА_7 від 19.06.2010 року, відповідно до якого квартира АДРЕСА_6, в якій проживає і зареєстрована ОСОБА_2, переходить у спадок ОСОБА_1, який у свою чергу має намір зняти ОСОБА_2 з реєстраційного обліку та виселити з квартири. Просить визнати недійсним заповіт про право на спадщину ВМТ №509193 реєстр №3-987 від 19.06.2010 року, посвідчений Восьмою дніпропетровською державною нотаріальною конторою, яким все майно, майнові права та обов’язки ОСОБА_7, яка зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3, заповідає ОСОБА_1 (а.с.110-117).

17 березня 2017 року ухвалою Самарського районного суду м. Дніпропетровська відкрито провадження у справі (т.1 а.с.65).

25 квітня 2017 року представниками відповідача ОСОБА_5 та ОСОБА_13 було подано заперечення проти позову, в яких зазначають, що 11 березня 2016 року померла ОСОБА_7 Після її смерті відкрилась спадщина на квартиру АДРЕСА_4, яка належала їй на підставі договору дарування, який був посвідчений Шостою дніпропетровською державною нотаріальною конторою 24.02.1998 року за реєстром №1-1349. До смерті в квартирі мешкали і були зареєстровані покійна ОСОБА_7 та її онучка ОСОБА_2, яка мешкала з бабусею починаючи з 06 грудня 2002 року, де разом вони вели спільне господарство, сплачували комунальні послуги та інше. Відповідачка ОСОБА_2 вважає себе основним спадкоємцем після померлої 11 березня 2016 року бабусі ОСОБА_7 на підставі заповіту від 16 грудня 2002 року посвідченого Восьмою дніпропетровською державною нотаріальною конторою і зареєстровано в реєстрі за №8-3395 і вважала, що інших спадкоємців не існує. Але як стало відомо – існує і це двоюрідний брат, позивач ОСОБА_14 Спадкоємцем після померлої 11.03.2016 року ОСОБА_7 він вважає себе на підставі іншого заповіту від 19 червня 2010 року посвідченого Восьмою дніпропетровською державною нотаріальною конторою і зареєстровано в реєстрі за №3-987. ОСОБА_7 з самого початку мала умисел на позбавлення онучки ОСОБА_15 житла, оскільки 11.09.2002 року ОСОБА_7 подала заяву до органу опіки та піклування на продаж належної внучці ОСОБА_2 частки квартири; 20.09.2002 року одержала дозвіл на продаж вказаної частки квартири; 02.10.2002 року вказана квартира була продана; 16.12.2002 року склала заповіт на ім’я онучки ОСОБА_2, а не договір дарування як обіцяла органу опіки та піклування; 20.09.2005 року ОСОБА_7 звернулась з заявою до органу опіки та піклування про звільнення її від обов’язків опікуна; 18.11.2005 року рішенням виконкому №787 вона була позбавлена прав і обов’язків опікуна, однак 19.06.2010 року склала новий заповіт на ОСОБА_1 не дочекавшись рішення апеляційного суду по справі від 27.10.2010 року і не виконавши обіцянки данні як органу опіки та піклування так і суду. (т.1 а.с.82-107).

Ухвалою суду від 12 травня 2017 року первісний позов та зустрічний позов були об’єднані в одне провадження.

Позивач та його представник в судовому засіданні позовні вимоги підтримали, наполягали на їх задоволенні. В задоволенні зустрічного позову просили відмовити, надали письмові заперечення (т.1 а.с.187-209), в яких зазначили, що померла ОСОБА_7 19 червня 2002 року склала заповіт на ім’я відповідача та все майно, майнові права та обов’язки заповідала саме їй. Після смерті ОСОБА_7 залишилось спадкове майно, серед якого є квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1. У зустрічному позові позивачка стверджує, що померла ОСОБА_7, яка була призначена її опікуном, як неповнолітньої дитини після смерті матері позивачки та дочки померлої, продала 14/16 частин іншої квартири АДРЕСА_11, для чого зверталася за відповідним дозволом до виконкому Самарської районної ради у м. Дніпро та отримала відповідне рішення, згідно ч.2 якого її зобов’язали закріпити за неповнолітньою ОСОБА_16 рівноцінну частку придбаного житла. ОСОБА_7 подарувала 1/4 частку квартири ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 15.04.1998 року, посвідченого 6-ю ДДНК за реєстром №2-2825. Відповідач не визнає, що заповідач нанесла позивачці якусь матеріальну шкоду та використала опіку з корисливих мотивів, оскільки ні рішення апеляційного суду Дніпропетровської області на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 27.10.2010 року, ні рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 08 квітня 2010 року по цивільній справі до ОСОБА_7 про поновлення порушеного права власності на житло шляхом визнання права власності на квартиру, стягнення 85860 грн. матеріальної шкоди не підтверджують цього факту, тобто на час її смерті рішення суду або вирок відсутні. У зустрічному позові ОСОБА_2 стверджує, що до смерті в квартирі мешкали і були зареєстровані покійна ОСОБА_7 та її онучка ОСОБА_2 Позивачка ОСОБА_2 була зареєстрована та мешкала з бабусею починаючи з 06 грудня 2002 року, де проживали разом, вели спільне господарство та сплачували комунальні послуги. Але це не відповідає дійсності, тому що позивачка понад більше ніж 5 років утворила сім’ю з іншим чоловіком, та проживає окремо від бабусі. Бабуся тяжко хворіла, однак позивачка знаючи про це ніяким чином не приймала участі ні в догляді бабусі, ні як не підтримувала її, тривалий час не спілкувалася з нею, тобто ухилялася від надання допомоги.

Відповідач ОСОБА_2 та її представники в судовому засіданні первісний позов не визнали, заперечували проти його задоволення та просили відмовити у задоволенні позовних вимог, а зустрічні позовні вимоги просили задовольнити.

Представники третіх осіб - Четвертої дніпровської державної нотаріальної контори та Восьмої дніпровської державної нотаріальної контори в судове засідання не з’явилися, надали суду заяву про розгляд справи у їх відсутності.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши письмові докази та допитавши свідків, суд приходить до висновку про необхідність відмови у задоволенні первісних позовних вимог та задоволенні зустрічного позову з наступних підстав.

В судовому засіданні було встановлено, що 10 квітня 1992 року народилась ОСОБА_2, що підтверджується копією свідоцтва про народження серії VII-КИ №293520 від 01 вересня 1992 року, актовий запис №538 (т.1 а.с.90).

19 вересня 1999 року у віці 32 років померла мати ОСОБА_2 – ОСОБА_11 (т.1 а.с.91).

22.11.1999 року рішенням Виконавчого комітету Самарської районної у м. Дніпропетровську ради №586 ОСОБА_7 призначено опікуном неповнолітньої онуки-сироти ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Малолітній ОСОБА_2 належало 14/16 частин квартири АДРЕСА_12, жилою площею 54,2 кв.м., жилою площею 31,4 кв.м.. Інші 2/16 частини зазначеної квартири належали ОСОБА_17 та ОСОБА_7, по 1/16 частині відповідно.

Рішенням Виконавчого комітету Самарської районної у м. Дніпропетровську ради №549 від 20.09.2002 року надано дозвіл ОСОБА_7 на продаж належної ОСОБА_2 частини приватизованої квартири №7 по вул. Липова у будинку №9 у м. Дніпропетровську з зобов’язанням закріпити за неповнолітньою рівноцінну частину придбаного житла. Контроль за виконанням рішення покладено на голову опікунської ради ОСОБА_12 (т.1 а.с.93).

02.10.2002 року ОСОБА_17 та ОСОБА_7 було продано квартиру АДРЕСА_12 (а.с.94).

16 грудня 2002 року у Восьмій дніпропетровській державній нотаріальній конторі ОСОБА_7 посвідчила заповіт за реєстровим №8-3395, яким заповіла ОСОБА_2 все належне їй майно, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що їй буде належати на день її смерті і на що вона за законом матиме право (т.1 а.с.95).

Рішенням Виконавчого комітету Самарської районної у м. Дніпропетровську ради №787 від 18.11.2005 року за заявою ОСОБА_7, яка відмовилась від виконання обов’язків опікуна у зв’язку з неможливістю контролювати поведінку підопічної, опіку над ОСОБА_2 було припинено (т.1 а.с.97).

ОСОБА_18 не було виконано рішення Виконавчого комітету Самарської районної у м. Дніпропетровську ради №549 від 20.09.2002 року в частині закріплення за неповнолітньою ОСОБА_2 рівноцінної частини придбаного житла.

За зазначеним фактом була порушена кримінальна справа у відношенні ОСОБА_12 у скоєнні злочину, передбаченого ч.2 ст.367 КК України, та ОСОБА_7 у скоєнні злочину, передбаченого ст.167 КК України, яка була закрита постановами Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 08 липня 2009 року на підставі ст.49 КК України у зв’язку із спливом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (т.1 а.с.98-101). Зазначеними судовими рішеннями встановлено, що в період часу з вересня 2002 року по листопад 2005 року опікун ОСОБА_7 зловживаючи опікунськими правами умисно використала опіку з корисною метою на шкоду підопічної ОСОБА_2, отримала вигоду майнового характеру за рахунок підопічної, позбавила права власності на житло та майно підопічну, чим причинила значну матеріальну шкоду правам ОСОБА_2

19 червня 2010 року у Восьмій дніпропетровській державній нотаріальній конторі ОСОБА_7 посвідчила заповіт за реєстровим №3-987, яким заповіла ОСОБА_1 все належне їй майно, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалось, всі майнові права та обов’язки, які належали їй на день посвідчення заповіту, а також всі майнові права та обов’язки, які будуть належати їй на день смерті (т.1 а.с.49).

11 березня 2016 року померла ОСОБА_7, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії І-КИ №687621, актовий запис №348 (т.1 а.с.11).

Після смерті ОСОБА_7 залишилось спадкове майно, серед якого є квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1, право власності на яку виникло на підставі договору дарування, який був посвідчений Шостою дніпропетровською державною нотаріальною конторою 27.03.1998 року за реєстровим №1-1349 (т.1 а.с.43).

Постановою державного нотаріусу Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори позивачу ОСОБА_1 від 27 грудня 2016 року було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом з тих підстав, що у нього відсутні правовстановлюючі документи на спадкове майно, а саме: договір дарування, посвідчений Шостою дніпропетровською державною нотаріальною конторою 27.03.1998 року за реєстровим №1-1349 (т.1 а.с.50-51).

Приймаючи рішення про задоволення зустрічного позову суд виходить з наступного.

В силу ст.41 Конституції України, право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом, крім того, право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст.47 Конституції України кожен має право на житло.

Право на повагу до житла гарантує і ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Відповідно до ч.ч.1 та 2 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов’язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Так, в судовому зсіданні встановлено, що внаслідок неправомірних дій ОСОБА_7 її підопічна - неповнолітня ОСОБА_2 була позбавлена права власності на належне їй житло. Враховуючи встановлені обставини справи єдиним дієвим способом поновлення порушених прав відповідача, було складання ОСОБА_7 заповіту на належну їй квартиру на користь ОСОБА_7, як і було зазначено в мотивувальній частині рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 жовтня 2010 року (т.1 а.с.106).

Таким чином, складання ОСОБА_7 19 червня 2010 року заповіту на користь ОСОБА_1 порушує конституційне право ОСОБА_2 на власність та житло, що закріплені статтями 41 та 47 Конституції України.

Згідно ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Таким чином, заповіт ОСОБА_7 від 19 червня 2010 року, посвідчений державним нотаріусом Восьмої дніпропетровської державної нотаріальної контори ОСОБА_19, зареєстрований в реєстрі за №3-987 є нікчемним, оскільки спрямований на порушення прав ОСОБА_2

Згідно з п.18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» такими, що порушують публічний порядок є правочини, які посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності.

ОСОБА_8 згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди повинні застосовувати при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Враховуючи, що Україна визнає юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції, то застосування судами цієї Конвенції має здійснюватися з обов'язковим урахуванням практики Європейського суду з прав людини не тільки щодо України, а й щодо інших держав.

Враховуючи той факт, що задоволення зустрічного позову виключає можливість задоволення первісного позову про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за заповітом, суд вважає за необхідне відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_14 в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 202, 203, 215, 216, 228, 1216, 1233, 1257 ЦК України, ст.ст. 2, 4, 10, 12, 13, 34, 76-81, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 (АДРЕСА_13, іпн.3458305414) до ОСОБА_2 (АДРЕСА_14, іпн.3370302367) про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за заповітом - відмовити.

Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним задовольнити.

Визнати недійсним заповіт ОСОБА_7 від 19 червня 2010 року, посвідчений державним нотаріусом Восьмої дніпропетровської державної нотаріальної контори ОСОБА_19, зареєстрований в реєстрі за №3-987.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не було скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту судового рішення.

Суддя О.П.Румянцев