Рішення № 73165130, 03.04.2018, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№201/12504/16ц

провадження 2/201/202/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 квітня 2018 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

в складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем – Плевако О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним і стягнення судових витрат, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 06 вересня 2016 року звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним і стягнення судових витрат, позовні вимоги не змінювалися, не уточнювалися і не доповнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах та з представником посилаються на те, що 01 вересня 2016 року позивач ознайомився з матеріалами спадкової справи після смерті свого батька ОСОБА_4 і з цієї справи йому стало відомо про наявність договору позики № 1 від 01 жовтня 2013 року, за яким батько позивача отримав в борг від відповідача ОСОБА_2 1 300 000 доларів США. Позивач вважає вказаний договір недійсним, оскільки вказаний договір № 1 укладений в порядку ст. 1053 ЦК України як новація, однак зі змісту договору не можна встановити точно сторони первісно зобов’язання, обставини укладання вказаного договору є сумнівними, батько позивача не укладав і не міг укладати такого договору позики, підпис під договором не батька і батько такий договір не підписав би; в договорі не вірно вказана адреса проживання батька позивача, адже надана позивачем довідка свідчить зовсім про іншу адресу мешкання батька (батько мешкав не в м. Павлоград, а в с. Кіровське з матір’ю); батько ніколи не казав ні йому, ні матері про наявність такого боргу, а батько займався підприємництвом і йому не потрібно було брати такі кошти в борг. Отже відповідач при укладанні вказаного договору позики діяв не добросовісно, не вказавши правильно повністю всі дані договору; тобто договір не містить всіх передбачених законодавством умом і правил, що вимагаються законодавством для вказаного договору, а тому цей договір не відповідає внутрішній волі батька і повинен бути визнаний недійсним. На його звернення до відповідача про з’ясування обставин вказаного та укладання договору, боргу, спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим його права, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Вважає позивач дії відповідача по укладанню спірного договору неправомірними, зобов’язання повинно бути законним і справедливим. Просив суд визнати вказаний договір № 1 недійсним і стягнути понесені ним судові витрати, задовольнивши позов в повному обсязі.

Представник відповідача позовні вимоги не визнав, підтримав заперечення проти позову, вказавши, що укладали з батьком позивача вказаний договір позики, оформлено все було вірно і видано кошти позивачу, останній користувався цими коштами, має заборгованість по сплаті його; договір батько позивача добровільно особисто підписав. Всі істотні умови договору вони виконали, письмове роз’яснення цього батьку позивача було, порушень відносно позивача чи його батька допущено не було, психологічного чи іншого тиску на батька позивача при укладанні договору не було, ніхто в оману його не вводив. Крім того, на думку відповідача, батько позивач використав отримані кошти і фактично не бажає платити заборгованість. Позивач також пропустив строк позовної давності без поважних причин. Ніяких інших зобов’язань відносно позивача чи його батька на себе не брали і не беруть, будь-якої шкоди позивачу не завдавали. Вважають позовні вимоги безпідставними і не можливим їх задоволення. Просили в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Третя особа ОСОБА_3 в судове засідання не з’явилася, про день та час слухання справи повідомлялася належним чином, про причини неявки суду не повідомила; вказаним, на думку суду, проти задоволення позову не заперечувала і вважала за можливе слухати справу за наявними матеріалами справи без її участі. Суд вважає можливим слухання справи за відсутності вказаної третьої особи відповідно до ст. 223 ЦПК України.

Вислухавши представника відповідача, з’ясувавши думку сторін третьої особи, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню в повному обсязі.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що за договором позики грошей № 1 від 01 жовтня 2013 року, оформленого в вигляді письмового договору між позивачем ОСОБА_4 (батько позивача) і ОСОБА_2 (відповідачем) в цей день 01 жовтня 2013 року батько позивача отримав в борг від відповідача кошти в сумі 1 300 000 доларів США, про що було складено письмовий договір, оформлений в вигляді договору з окремою розпискою про отримання коштів; вказаною угодою передбачалися умови користування і повернення коштів, штрафні санкції, відсотки і що строком повернення грошей відповідачу повинно бути в конкретний строк за вимогою ОСОБА_2. Про отримання вказаних коштів батьком позивача в цей же день складено розписку. Вказані кошти ОСОБА_4 в зазначений термін не повернуті.

Згідно ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок , а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту (ст. 527 Цивільного кодексу України). Якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина 1 ст. 530 Цивільного кодексу України). Якщо кожна із сторін у зобов’язанні має одночасно і права і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї (п. 3 ст. 510 Цивільного кодексу України). Позичальник зобов’язується повернути (погасити) борг, сплатити проценти згідно умов договору.

В порушення зазначених норм закону та умов укладеного договору ОСОБА_4 свої зобов’язання за вказаним договором позики належним чином не виконав, утворилася заборгованість. На вимогу відповідача повернути суму боргу вказана сума залишилася не повернутою, хоча термін сторони встановили конкретний, вимога була, але борг ОСОБА_4 відповідачу в зазначений термін не повернув.

Сам позивач зазначає, що лише 01 вересня 2016 року він ознайомився з матеріалами спадкової справи після смерті свого батька ОСОБА_4 і з цієї справи йому стало відомо про наявність договору позики № 1 від 01 жовтня 2013 року, за яким батько позивача отримав в борг від відповідача ОСОБА_2 1 300 000 доларів США. Позивач вважає вказаний договір недійсним, оскільки вказаний договір № 1 укладений в порядку ст. 1053 ЦК України як новація, однак зі змісту договору не можна встановити точно сторони первісно зобов’язання, обставини укладання вказаного договору є сумнівними, батько позивача не укладав і не міг укладати такого договору позики, підпис під договором не батька і батько такий договір не підписав би; в договорі не вірно вказана адреса проживання батька позивача, адже надана позивачем довідка свідчить зовсім про іншу адресу мешкання батька (батько мешкав не в м. Павлоград, а в с. Кіровське з матір’ю); батько ніколи не казав ні йому, ні матері про наявність такого боргу, а батько займався підприємництвом і йому не потрібно було брати такі кошти в борг. Отже відповідач при укладанні вказаного договору позики діяв не добросовісно, не вказавши правильно повністю всі дані договору; тобто договір не містить всіх передбачених законодавством умом і правил, що вимагаються законодавством для вказаного договору, а тому цей договір не відповідає внутрішній волі батька і повинен бути визнаний недійсним. На його звернення до відповідача про з’ясування обставин вказаного та укладання договору, боргу, спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим його права, звернення до правоохоронних органів ні до чого не призвели, в добровільному порядку спір не вирішено і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовну заяву не підлягаючою задоволенню в повному обсязі за наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Частиною 1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до змісту ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду а також: усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до пункту 8 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» «Відповідно до частини першої статті 215 ЦК (435-15) підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 – 210, 640 ЦК (435-15) тощо). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору: не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено. (...) Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п'ятої ЦК (435-15)(набуття, збереження майна без достатньої правої підстави)

Отже, у випадку задоволення позову про визнання договору недійсним, позивач має право заявити вимогу про застосовування наслідків недійсності правочину, передбачених частиною першою статті 216 ЦК України та визначення грошової суми, яка має бути повернута кредитодавцю. Але позивач на це не посилається і таких вимог не заявляє, не ставить навіть питання про визнання дій банку по відношенню до нього неправомірними. Це ще раз свідчить про безпідставність позову та неможливість його задоволення.

Положення ст. 638 ЦК України визначають, що договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови визначені законом як істотні або є необхідними для даного виду договору, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

З обставин справи, викладених у позовній заяві та встановлених в судовому засіданні з’ясовано, що ОСОБА_5 не згодна з позовними вимогами позивача та підставами, на яких вони ґрунтуються, вважає їх незаконними, необгрунтованими, надуманими, а тому такими, що не підлягають задоволенню. Так, позивач просить суд визнати договір позики недійсними, але не наводить жодних правових підстав для задоволення цих позовних вимог, зазначаючи про загальні підстави недійсності правочину. Спірний договір укладено в письмовій формі; засвідчено підписами сторін, тобто укладено у встановленій законом формі; договір спрямований на реальне настання правових наслідків, передбачених ним; зміст договору відповідає вимогам Конституції України, Цивільного кодексу України, тому вказані підстави є надуманими.

Щодо посилань в преамбулі договору позики № 1 від 01 жовтня 2013 року про його укладення в порядку статті 1053 ЦК України, слід зазначити наступне. Наявність у преамбулі вказаного спірного договору позики № 1 від 01 жовтня 2013 року посилання на статтю 1053 ЦК України є очевидною помилкою виконавця, який його складав, оскільки загальний зміст договору вказує на наявність між сторонами правовідносин в рамках інституту позики, а не новації. Підтвердженням цього є пункт 1 договору позики, який зазначає, що позикодавець надав позичальнику в позику грошові кошти в розмірі 1300 000 доларів США, що підтверджується відповідною розпискою (при новації фактична передача грошей відсутня). Новація заміняє попереднє зобов’язання, чого також немає.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ч. 1 ст. 1053 ЦК України за домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов'язанням.

Заміна боргу позиковим зобов'язанням провадиться з додержанням вимог про новацію і здійснюється у формі, встановленій для договору позики (ст. 1047 ЦК України). Отже, умовами здійснення новації є двостороння угода (домовленість), дотримання форми такого правочину (новаційного договору), тобто у формі, передбаченій для укладання договору позики (ч. 2 ст. 1053 ЦК України), а також, це дійсність первинного зобов'язання.

В даному випадку, домовленість сторін про новацію вважається укладеною, за наявності об'єктивних і суб'єктивних умов. До перших належать: 1) існування між учасниками цивільних відносин первісного зобов'язання, внаслідок невиконання якого виник борг; 2) домовленість сторін про припинення існуючого боргового зобов'язання та заміну його іншим - позиковим; 3) можливість заміни первісного зобов'язання (воно має відповідати вимогам дійсності правочинів, бути одним із тих юридичних фактів, на підставі яких закон дозволяє здійснювати новацію зобов'язання); 4) наявність між борговим і позиковим зобов'язаннями певного проміжку часу та причинного зв'язку (боргове зобов'язання повинно існувати на момент прийняття сторонами рішення про припинення їхніх правовідносин новацією); 5) дійсність самої домовленості сторін про новацію боргу у позикове зобов'язання - вона має відповідати всім вимогам закону щодо правочинів та їхньої форми.

Суб'єктивний критерій виражається в тому, що обов'язковою умовою новації є наміри сторін припинити діюче боргове зобов'язання та замінити його новим - позиковим. Така воля сторін повинна бути однозначно вираженою у договорі новації або прямо випливати з нього. Як вбачається з матеріалів справи, договір позики № 1 від 01 жовтня 2013 року не може бути розцінений як новація боргу, оскільки суб'єктивний критерій даного договору не передбачає існування на момент його укладення намірів сторін договору припинити будь-яке діюче боргове зобов'язання та замінити його новим зобов'язанням. Більше того, у договорі позики № 1 від 01 жовтня 2013 року не зазначено, що останній вважається договором новації, а лише констатовано факт отримання ОСОБА_6 у борг від ОСОБА_2 грошових коштів з певною відсотковою ставкою зі строком повернення до 31 грудня 2014 року.

З аналізу умов договору позики № 1 від 01 жовтня 2013 року вбачається, що в даному випадку відсутнє грошове зобов'язання, яке замінено позиковим зобов'язанням, укладеним 01 жовтня 2013 року з ОСОБА_6. При цьому посилання в п. 12 договору № 1 від 01 жовтня 2013 року про виконання зобов'язань позичальника по договору позики від 28 лютого 2011 року і додаткової угоди до нього від 31 березня 2011 року також свідчить про припинення зазначених договорів, тобто відсутність дійсного грошового зобов'язання за іншими правовідносинами. Вказаний пункт не відноситься до правовідносин по спірному договору позики та вказує на бажання сторін підкреслити в новому договору позики цей факт задля уникнення спорів щодо продовження боргових зобов'язань.

Посилання позивача в обґрунтування недійсності правочину стосовно того, що батько (померлий ОСОБА_6) не повідомив ОСОБА_3 про укладення оспорюваного договору позики, не можна брати до уваги, оскільки цивільним законодавством не передбачено обов'язок сторін договору повідомляти дітей або інших осіб про його укладення.

Стосовно доводів про справжність підпису ОСОБА_6 на документах слід зазначити, що в спростування вказаного позивач не надав жодного доказу. Ці доводи є голослівними. Також вони спростовуються висновком експертного дослідження за № № 1.1-40, яке було проведено 05 грудня 2016 року за заявою Резніченко JI.I. (представника ОСОБА_2В.) Дніпропетровським науково-дослідним експертно-криміналістичним центром МВС України (м. Дніпро, вул. Короленка, 4), в тому числі, по відношенню до договору позики від 01 жовтня 2013 року та розписки до нього і в цьому дослідженні визначено, що підписи на вказаних документах, в тому числі на спірному договорі, зроблено особисто ОСОБА_4.

Стосовно того, що в розписці від 01 жовтня 2013 року, виданої на виконання договору позики № 1 від 01 жовтня 2013 року невірно зазначено місце проживання ОСОБА_6 слід зазначити, що відповідно до спадкової справи №51/215, заведеної після смерті ОСОБА_6 приватним нотаріусом Павлоградського міського нотаріального округу ОСОБА_7, копії паспорту ОСОБА_6, а також довідки про склад сім'ї від 22 грудня 2015 року, виданої начальником Павлограджилсервіс № 1, ОСОБА_6 був зареєстрований до дня смерті за адресою м. Павлоград, вул. Нова, За, кв. 39. Разом з тим, довідка виконавчого комітету Кіровської селищної ради видана 06 травня 2016 року за № 1176 взагалі не містить строку, з якого ОСОБА_6 проживав за адресою ІНФОРМАЦІЯ_1 (Комсомольська), буд. 15. До того ж рішенням Дніпропетровського районного суду від 07 серпня 2017 року по справі №175/2721/17, яке залишено в силі постановою апеляційного суду Дніпропетровської області від 08 лютого 2018 року, довідка, на яку посилається позивач скасована. Отже рішення набрало законної сили і є обов’язковим для сторін.

Відповідно до ст. 82 ЦПК України - 1. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. 2. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку. 3. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування. 4. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. 5. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені. 6. Вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов’язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою. 7. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов’язковою для суду. 8. Обставини, встановлені рішенням третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, підлягають доказуванню в загальному порядку при розгляді справи судом.

Відповідно до. ч. 1 ст. 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Відповідно до чинного законодавства, договір вважається укладеним, якщо сторони досягли всіх істотних умов за договором. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Під час укладення спірного договору між батьком позивача та відповідачем було досягнуто згоди по всіма істотними умовам договору, про що свідчить власноручний підпис ОСОБА_4.

Позивач має можливість визнати недійсним правочин на загальних підставах, тобто на підставі положень, які передбачені ст. 215 ЦК України.

Відповідно до ст. 215 ЦК України, договір можливо визнати недійсним, якщо в момент його укладення не було дотримано вимог ч. 1-3, 5 ст. 203 ЦК України.

Однак, з огляду на наявні докази, правові підстави визнання спірного договору позики недійсним відсутні, оскільки сторони були наділені необхідним обсягом цивільної дієздатності, волевиявлення було вільним направлене на настання наслідків, передбачених спірним договором, укладено відповідно до норм чинного законодавства.

Відповідно до ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до положень ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 ЦПК України. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно статей 526, 527, 530 Цивільного кодексу України зобов’язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.

Відповідно до п. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності вказаного кредитного договору є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п'ятою статті 203 ЦК України, а саме: 1. зміст правочину не може суперечити вказаному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2. особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3. волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4. правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. При вчиненні правочину сторонами було дотримано усіх передбачених ст. 203 ЦК України вимог. Посилання позивача на порушення його прав відповідачем при укладенні договору є безпідставними.

Вiдповiдно до ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідач заперечує будь-якi (крім договірних) домовленості i зобов’язання стосовно позивача та його батька відносно договору, предмета спору, а позивач не довів незаконність дій відповідача. Твердження позивача про наявнiсть будь-яких iнших зобов'язань стосовно позовних вимог - є припущенням.

Відповідно до вимог ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об’єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню повністю.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Згідно ст. 627 ЦК України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 7 ЦК України за звичаєм ділового обороту ризик покладається на ту сторону в правочині, яка має невиконані зобов'язання по відношенню до іншої сторони правочину (ст. 526 ЦК України). Оспорюваним договором обов'язок по поверненню суми позики покладається на позичальника, тож ризики повернення коштів несе позичальник як сторона, яка має невиконані зобов'язання за договором позики.

Відсутність у позичальника необхідних коштів не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання у розумінні вимог статті 617 ЦК України. А стаття 625 ЦК України прямо вказує, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Договір є обов'язковим для виконання сторонами, оскільки це прямо передбачено статтею 629 ЦК України. Посилання позивача в якості підстави для визнання договорів недійсними є загальними, невизначеними та недоведеними. Дії ж позивача з такого оскарження договору, свідчать про те, що договір взагалі не тільки укладався, а і про посягання на моральні засади суспільства, які передбачають добросовісне здійснення прав та виконання взятих на себе в передбаченому законом порядку обов'язків.

Суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими, виходячи з того, що відповідач всі передбачені договором сторін умови виконав в повному обсязі, батько позивача укладав договір та приймав кошти і зобов’язувався його виконати у відповідності до норм чинного законодавства, тому ОСОБА_4 мав можливість виконати умови договору і повернути кошти відповідачу, але без поважних причин цього не зробив.

Не може суд прийняти до уваги позицію позивача і його представника стосовно наполягання на своїх позовних вимогах, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об’єктивно не підтверджується.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним і стягнення судових витрат відмовити.

В зв’язку з відмовою в задоволенні позовних вимог суд вважає можливим судової витрати віднести за рахунок держави.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про визнання недійсним договору позики і стягнення судових витрат в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону, а тому в їх задоволенні слід відмовити в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 3, 5, 60, 22, 203, 215, 216, 526, 527, 530, 617, 625, 627-629, 632, 638, 639, 651, 1046, 1047, 1053 ЦК України, ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, -

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним і стягнення судових витрат відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області протягом 30 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя –