Рішення № 73165061, 30.03.2018, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№ 201/14961/17

провадження 2а/201/15/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 березня 2018 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Плевако О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Соборної районної в місті Дніпрі ради про стягнення заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі та зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 06 жовтня 2017 року звернувся до суду з позовом до відповідача виконавчого комітету Соборної районної в місті Дніпрі ради про стягнення заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі та зобов'язання вчинити певні дії, позовні вимоги не змінювалися, але доповнювалися і уточнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах з представником посилаються на те, що 25 липня 2016 року позивача було незаконно звільнено з посади заступника голови Соборної районної в місті Дніпрі ради, ОСОБА_1 звергнувся до суду з позовом про поновлення на роботі і постановою суду від 11 квітня 2017 року його було поновлено на роботі, постановою апеляційного адміністративного суду вказане рішення районного суду було змінено лише в частині суми стягнутої зарплати за час вимушеного прогулу, вказані рішення набрали законної сили 27 червня 2017 року, але відповідач поновив позивача на роботі лише 20 липня 2017 року. Відповідач правильно нарахував позивачу заробітну плату за період з 26 червня по 19 липня 2017 року в сумі 9 969 грн. 25 коп., але безпосередньо при виконанні вказаного рішення суду і виплаті зарплати відповідачем було вирахувано вказану суму і ця сума позивачу виплачена не була. З 21 липня 2017 року позивач знаходився в черговій відпустці і сума середнього заробітку за вказану відпустку позивачу відповідачем правомірно виплачена. Крім того, в період відпустки позивач знаходився на лікарняну, отже середня зарплата повинна була нараховуватися і за період тимчасової непрацездатності за попередні 12 місяців, чого зроблено не було. Позивач звернувся до відповідача з питанням виплати йому нарахованої зарплати за вказаний період часу, але відповідач відмовився це робити, мотивуючи це тим, що повний розрахунок з ним буде проведено пізніше. Вказана затримка є незаконною і позивач звернувся до відповідача з питанням виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку, але отримав відмову. Вважає такі дії відповідача протиправними, виплата зарплати за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі повинна відбутися була відразу, але відповідач йому в цьому відмовив, виник спір. Він поніс втрати. Просили стягнути з відповідача на користь позивача в повному обсязі вказаний ним середній заробіток за час затримки виконання рішення суду та зобов’язати відповідача здійснити перерахунок середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки та періоду тимчасової непрацездатності з урахування заробітної плати, нарахованої за період з 27 червня 2017 року по 19 липня 2017 року в сумі 9 969 грн. 25 коп., задовольнивши уточнений позов в повному обсязі.

Представник відповідача виконавчого комітету Соборної районної в місті Дніпрі ради позовні вимоги фактично визнав частково, погодилися з викладеними в цьому позові обставинами про звільнення і поновлення позивача на роботі та затримку виконання ними рішення суду, але заперечували проти задоволення цього позову, оскільки виконали вказане рішення суду відразу після його отримання і неправомірної затримки розрахунку з позивачем не було. Просили в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

З’ясувавши думку сторін, перевіривши матеріали справи, оцінивши надані, представлені та добуті докази, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими та підлягаючими задоволенню.

Відповідно до ст. 5 КАС України кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним та неупередженим судом.

Адміністративні справи, в якій однією із сторін є орган або посадова особа місцевого самоврядування, підсудні місцевим судам, справи, щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади, розглядаються і вирішуються місцевим загальним судом за вибором позивача.

Згідно ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В обґрунтування звернення з позовом до адміністративного суду позивач посилався на норми Кодексу адміністративного судочинства України. За приписами ст. 7 КАС України адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. КАС України визначає повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції, порядок звернення до адміністративних судів і порядок здійснення адміністративного судочинства.

Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дії їй бездіяльності Конституцією чи іншими законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до ч. 1 ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Відповідно до ч. 1 ст. 129 Конституції України при здійсненні правосуддя судді незалежні і підкоряються лише закону.

Згідно статті 6 Конституції України органи виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

В судовому засіданні встановлено, що дійсно позивач ОСОБА_1 з 01 березня 2011 року працював на посаді заступника голови Жовтневої (зараз Соборної) районної у м. Дніпрі ради з питань діяльності виконавчих органів, розпорядженням № 229-ос голови цієї ради від 25 липня 2016 року ОСОБА_1 було звільнено з роботи за прогули без поважних причин. Позивач не погодився з вказаним, зазначаючи, що вказаних прогулів без поважних причин не було, в ці днів він тяжко хворів, звертався до лікарів, йому було видано після видужання листок непрацездатності (лікарняний лист), який він і пред’явив за місцем роботи 25 липня 2016 року. Але, не дивлячись на вказане, його було звільнено з роботи за прогули саме у вказані дні. Позивач вважає дії відповідача неправомірними, які порушують його конституційні права. Він звернувся до керівництва виконкому та голови ради (це одна і та ж особа) за питанням вирішити поновлення його на роботі або звільнення з інших підстав, але отримав відмову через, начебто, не визнання відповідачем наданого позивачем листа непрацездатності. Згідно з вказаним розпорядженням № 229-ос голови Соборної районної в м. Дніпрі ради від 25 липня 2016 року звільнення позивача відбулося за начебто прогули останнього на роботі 20-22 липня 2016 року, тобто звільнення за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Позивач не погодився з вказаним звільненням і звернувся до суду з адміністративним позовом. Постановою суду від 11 квітня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 були задоволені: визнано незаконним та скасовано розпорядження № 229-ос голови Соборної районної в м. Дніпрі ради від 25 липня 2016 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника голови Соборної районної у м. Дніпрі ради з питань діяльності виконавчих органів з 25 липня 2016 року за прогули без поважних причин, поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника голови Соборної районної у м. Дніпрі ради з питань діяльності виконавчих органів з 25 липня 2016 року, стягнути з виконавчого комітету Соборної районної в м. Дніпрі ради на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 21301 грн. та витрати на судовий збір в сумі 551 грн. 20 коп., а всього 21852 грн. 20 коп., а також стягнуто з виконавчого комітету Соборної районної в м. Дніпрі ради на користь держави судовий збір в сумі 2130 грн. 10 коп.

Відповідач не погодився з вказаним рішенням суду і оскаржив його до апеляційної інстанції. Постановою апеляційного адміністративного суду Дніпропетровської області від 27 червня 2017 року вказана постанова районного суду змінена в частині стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу (в сторону збільшення), в решті постанова районного суду залишена без змін. Отже постанова районного суду набрала законної сили і з цього дня підлягала негайному виконанню в межах суми платежа зарплати за один місяць.

Але лише відповідно до розпорядження № 139-ос від 20 липня 2017 року відповідач поновив позивача на вказаній роботі, про що повідомив ОСОБА_1 письмово.

Отже, вказані рішення набрали законної сили 27 червня 2017 року, але відповідач поновив позивача на роботі лише 20 липня 2017 року. Відповідач нарахував позивачу заробітну плату за період з 26 червня по 19 липня 2017 року в сумі 9 969 грн. 25 коп., але безпосередньо при виконанні вказаного рішення суду і виплаті зарплати відповідачем було вирахувано вказану суму і ця сума позивачу виплачена не була. З 21 липня 2017 року позивач знаходився в черговій відпустці і сума середнього заробітку за вказану відпустку позивачу відповідачем виплачена. Крім того, в період відпустки позивач знаходився на лікарняну, отже середня зарплата повинна була нараховуватися і за період тимчасової непрацездатності за попередні 12 місяців, чого зроблено не було. Позивач звернувся до відповідача з питанням виплати йому нарахованої зарплати за вказаний період часу, але відповідач відмовився це робити, мотивуючи це тим, що повний розрахунок з ним буде проведено пізніше. Вказана затримка, на думку позивача, є незаконною і позивач звернувся до відповідача з питанням виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку, але отримав відмову. Вважає такі дії відповідача протиправними, виплата зарплати за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі повинна відбутися була відразу, але відповідач йому в цьому відмовив, виник спір; в добровільному порядку вирішити спір не вдалося, на звернення до відповідача позивач отримав відмову, звернення до інших органів ні до чого не призвели і він вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовні вимоги підлягаючими задоволенню, виходячи з наступного.

У відповідності до ст. 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Однак вказані вимоги закону відповідачем належним чином виконані не були. Суми, належні позивачу при звільненні, у повному обсязі відповідачем сплачені не були. Проте належні до сплати суми відповідачем не виплачені.

Згідно з вимогами ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

У відповідності до ч. 2 ст. 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Згідно зі ст. 238 КЗпП України при розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (стаття 235), орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-яким строком.

Згідно ст. 43 Конституції України кожен громадянин має право на працю що включає можливість заробляти собі на життя працею яку він вільно обирає, або на яку він погоджується. Проте відповідач позбавив позивача гарантованого Конституцією України права на працю та можливість заробляти собі та своїй родині на життя.

Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Позивач ОСОБА_1 з 01 березня 2011 року працював на посаді заступника голови Жовтневої (зараз Соборної) районної у м. Дніпрі ради з питань діяльності виконавчих органів, розпорядженням № 229-ос голови цієї ради від 25 липня 2016 року ОСОБА_1 було звільнено з роботи за прогули без поважних причин. Позивач не погодився з вказаним звільненням і звернувся до суду з адміністративним позовом. Постановою суду від 11 квітня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 були задоволені: визнано незаконним та скасовано розпорядження № 229-ос голови Соборної районної в м. Дніпрі ради від 25 липня 2016 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника голови Соборної районної у м. Дніпрі ради з питань діяльності виконавчих органів з 25 липня 2016 року за прогули без поважних причин, поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника голови Соборної районної у м. Дніпрі ради з питань діяльності виконавчих органів з 25 липня 2016 року, стягнути з виконавчого комітету Соборної районної в м. Дніпрі ради на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 21301 грн. та витрати на судовий збір в сумі 551 грн. 20 коп., а всього 21852 грн. 20 коп., а також стягнуто з виконавчого комітету Соборної районної в м. Дніпрі ради на користь держави судовий збір в сумі 2130 грн. 10 коп.. Відповідач не погодився з вказаним рішенням суду і оскаржив його до апеляційної інстанції. Постановою апеляційного адміністративного суду Дніпропетровської області від 27 червня 2017 року вказана постанова районного суду змінена в частині стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу (в сторону збільшення), в решті постанова районного суду залишена без змін. Отже постанова районного суду набрала законної сили і з цього дня підлягала негайному виконанню в межах суми платежа зарплати за один місяць.

Але лише відповідно до розпорядження № 139-ос від 20 липня 2017 року відповідач поновив позивача на вказаній роботі, про що повідомив ОСОБА_1 письмово. Отже, вказані рішення набрали законної сили 27 червня 2017 року, але відповідач поновив позивача на роботі лише 20 липня 2017 року. Відповідач нарахував позивачу заробітну плату за період з 26 червня по 19 липня 2017 року в сумі 9 969 грн. 25 коп., але безпосередньо при виконанні вказаного рішення суду і виплаті зарплати відповідачем було вирахувано вказану суму і ця сума позивачу виплачена не була. З 21 липня 2017 року позивач знаходився в черговій відпустці і сума середнього заробітку за вказану відпустку позивачу відповідачем виплачена. Крім того, в період відпустки позивач знаходився на лікарняну, отже середня зарплата повинна була нараховуватися і за період тимчасової непрацездатності за попередні 12 місяців, чого зроблено не було.

Відповідно до ч. 7 ст. 235 КЗПП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає спір, підлягає негайному виконанню.

Відповідно до ст. 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод», ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За таких обставин, дії відповідача щодо не вирішення питання своєчасно про поновлення позивача на роботі та виплату йому належних і стягнутих судом сум є не правомірними, оскільки відповідач діяв не в межах повноважень та у спосіб, що передбачені чинним законодавством.

Згідно з ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Відповідно до абзацу 2 пункту 2 рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч. 1 ст. 58 Конституції України, за якою дії нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовуються той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Частиною 5 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів.

Тобто, відповідач повинен довести, що його дiями не було порушено права позивача, чого не було зроблено.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у випадку його порушення, невизнання або оспорювання. Способом захисту порушеного права згідно п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України є визнання незаконним рішення, дії або бездіяльності органу державної влади або органу місцевого самоврядування. їх посадових або службових осіб.

З огляду на заявлені позовні вимоги, доводи позивача, визначальними обставинами для вирішення спірних правовідносин є визначення відповідності оскаржуваних дій відповідача критеріям правомірності, які пред’являються до дій та рішень суб’єктів владних повноважень. Таким чином, доводи позивача є обгрунтованими, в зв'язку з чим, позовні вимоги підлягають задоволенню.

Вирішення даної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові можуть бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності. Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об’єктивні підстави вважати, що дії відповідачів стосовно спірного питання відповідають вимогам діючого законодавства, а тому позов підлягає задоволенню повністю.

Не може суд прийняти до уваги позицію сторони відповідача щодо не визнання позовних вимог, оскільки вони спростовуються вищенаведеним і нічим об’єктивно не підтверджуються, порушення прав позивача, в тому числі і визначених Конституцією України, іншими законами саме цим відповідачем була допущена.

Відповідно до статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Статтею 4 КЗпП України визначено, що законодавство про працю складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відносини, які виникають між працівником і роботодавцем із приводу оплати праці, у тому числі й у зв’язку з порушенням строків виплати заробітної плати, регулюються трудовим законодавством, а саме: КЗпП України; Законами України: «Про оплату праці», «Про індексацію грошових доходів населення», «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати»; Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078; Положенням про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1427.

При таких обставинах суд вважає можливим позовну заяву задовольнити та стягнути з виконавчого комітету Соборної районної в місті Дніпрі ради на користь ОСОБА_1 не виплачену заробітну плату за час виконання рішення суду про поновлення на роботі за період 27 червня 2017 року по 19 липня 2017 року в сумі 9 969 грн. 25 коп. і витрати позивача на судовий збір в сумі 640 грн., а всього 10 609 грн. 25 коп. та зобов’язати виконавчий комітет Соборної районної в місті Дніпрі ради здійснити перерахунок середньої заробітної плати ОСОБА_1 для оплати часу щорічної відпустки та періоду тимчасової непрацездатності з урахування заробітної плати, нарахованої за період з 27 червня 2017 року по 19 липня 2017 року в сумі 9 969 грн. 25 коп., а також стягнути з виконавчого комітету Соборної районної в місті Дніпрі ради на користь держави судовий збір в сумі 704 грн. 80 коп..

Таким чином позовні вимоги про визнання дій, бездіяльності протиправною стосовно не виплати заробітної плати за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі та зобов’язання вчинити певні дії в такому вигляді знайшли своє підтвердження в ході судового засідання і підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 19, 43, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 15, 16 ЦК України, ст. 4, 9, 116, 117, 232, 233, 235, 238 КЗпП України, ст. 34 Закону України «Про оплату праці», Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати», ст. 5, 15, 30, 77, 243 КАС України, суд –

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги задовольнити.

Стягнути з виконавчого комітету Соборної районної в місті Дніпрі ради на користь ОСОБА_1 не виплачену заробітну плату за час виконання рішення суду про поновлення на роботі за період 27 червня 2017 року по 19 липня 2017 року в сумі 9 969 грн. 25 коп. і витрати позивача на судовий збір в сумі 640 грн., а всього 10 609 грн. 25 коп..

Зобов’язати виконавчий комітет Соборної районної в місті Дніпрі ради здійснити перерахунок середньої заробітної плати ОСОБА_1 для оплати часу щорічної відпустки та періоду тимчасової непрацездатності з урахування заробітної плати, нарахованої за період з 27 червня 2017 року по 19 липня 2017 року в сумі 9 969 грн. 25 клоп.

Стягнути з виконавчого комітету Соборної районної в місті Дніпрі ради на користь держави судовий збір в сумі 704 грн. 80 коп..

Рішення може бути оскаржене безпосередньо в Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд протягом 30 днів з дня його проголошення в порядку, передбаченому ст. 295-297 КАС України.

Суддя -