Рішення № 73062858, 28.03.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/317/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 березня 2018 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Аракелян М.М., розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі про визнання протиправним рішення, зобов’язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

25 січня 2018 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1, в якому позивач просить суд визнати протиправним рішення Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі від 11.01.2018 року за № 10489 «Про відмову в призначенні пенсії», яким відмовлено у призначенні ОСОБА_1 пенсії за віком; зобов’язати Центральне об’єднане управління Пенсійного фонду України в м. Одесі призначити та виплатити ОСОБА_1 пенсію за віком з 04 грудня 2017 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 27.12.2017 він звернувся до Центрального ОУПФУ в м. Одесі із заявою про призначення пенсії за віком із відповідним пакетом документів, в т.ч. паспорт громадянина України для виїзду за кордон CD054975, виданий 2MDA 30.05.2014, копія якого залучена до матеріалів пенсійної справи. За результатами розгляду його звернення відповідачем прийнято рішення від 11.01.2018 № 10489, яким ОСОБА_1 відмовлено у призначенні пенсії з підстави ненадання паспорту громадянина України або посвідки на постійне місце проживання в Україні. При цьому позивач є громадянином України і з 16.07.2007 прийнятий на консульський облік в Посольстві України в Республіці Молдова. На думку позивача, наданий ним при зверненні документ за нормами Закону України «Про громадянство України» підтверджує громадянство позивача. Натомість відповідач безпідставно посилається на необхідність надання позивачем для вирішення питання про призначення йому пенсії документу, який підтверджує його громадянство, оскільки такий документ відповідачу надавався. Зважаючи на неправомірність відмови та наявність законних підстав для призначення йому пенсії, позивач звернувся за судовим захистом із даним позовом.

Ухвалою судді від 31.01.2018 відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження в судовому засіданні на 21.02.2018 о 12:09 год.

12.02.2018 до канцелярії суду від представника відповідача надійшов відзив від 09.02.2018 № 2576/09 на позовну заяву, згідно якого відповідач позовні вимоги не визнав у повному обсязі та просив відмовити у задоволенні позову, пославшись на п.2.3 Порядку подання та оформлення документів про призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2000, згідно якого надається свідоцтво про народження або паспорт особи, якій призначається пенсія. За документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), проте при зверненні за призначенням пенсії позивачем не було надано паспорт громадянина України або посвідку на постійне проживання в Україні, що на думку Управління є підставою для відмови в призначенні йому пенсії.

14.02.2018 до канцелярії суду від представника позивача надійшла відповідь від 14.02.2018 на відзив від 09.02.2018 № 2576/09.

21.02.2018 до канцелярії суду від представника відповідача надійшло заперечення від 15.02.2018 № 2984/09 на відповідь на відзив від 09.02.2018 № 2576/09 за змістом аналогічне відзиву на позов.

21.02.2018 судове засідання не відбулося через перебування судді Аракелян М.М. на лікарняному. Розгляд справи призначено на 07.03.2018 о 09:30 год.

26.02.2018 до канцелярії суду надійшла заява від представника позивача про розгляд справи без його участі та участі позивача.

06.03.2018 до канцелярії суду надійшло клопотання представника відповідача про розгляд справи 07.03.2018 о 09:30 год. без його участі.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість адміністративного позову та наявність підстав для його часткового задоволення.

Судом встановлено, що 27.12.2017 ОСОБА_1 звернувся до Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі із заявою про призначення пенсії за віком.

Рішенням від 11.01.2018 № 10498 Центральним об’єднаним управлінням Пенсійного фонду України в м. Одесі відмовлено позивачу у призначенні пенсії у зв’язку із ненаданням документу, що підтверджує громадянство України або постійне місце проживання на території України. В рішенні з посиланням на ст.5 Закону України «Про громадянство України» зазначено, що за документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), проте при зверненні за призначенням пенсії позивачем не було надано паспорт громадянина України або посвідку на постійне проживання в Україні. Відповідачем у наведеному рішенні зазначено, що для вирішення питання про призначення позивачу пенсії необхідно надати документ, що підтверджує громадянство України та постійне місце проживання на території України.

Зі змісту оскаржуваного рішення від 11.01.2018 № 10498 вбачається, що при зверненні за призначенням пенсії ОСОБА_1 не було надано паспорт громадянина України або посвідку на постійне проживання в Україні. Вказано, що для вирішення питання призначення пенсії необхідно надати документ, що підтверджує громадянство України та постійне місце проживання на території України. В якості правового обґрунтування вказані п.1 ст.8 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», ст.5 Закону України «Про громадянство України», п.2.22 Порядку подання та оформлення документів про призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2000.

Відповідно до частини першої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (частина третя статті 25 Конституції України).

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 49, другим реченням статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Конституційний Суд України в рішенні від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 визнав такими, що не відповідають Конституції України(неконституційними), положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання (перебування) за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір. Зазначені положення Закону втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

В пункті 3.3 рішення зазначено, що оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Окрім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ дійшов до висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в України, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою: статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з частиною другою статті 8 КАС України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини як джерела права.

Відповідно до частин першої і четвертої статті 8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 5 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року № 2235-III встановлено, що документами, які підтверджують громадянство України, зокрема, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон.

Пунктом 1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1, передбачено, що заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім'ї у зв'язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, а також у місті та районі (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації).

Згідно з пунктом 2.9 цього Порядку особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

За документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають також копію посвідки на постійне проживання (пункт 2.22 Порядку).

Як вже зазначалось, відповідно до статті 5 Закону України від 18 січня 2001 року № 2235-III «Про громадянство України» документами, що підтверджують громадянство України, зокрема, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон.

Для призначення пенсії позивачем при зверненні 27.12.2017 був наданий паспорт громадянина України для виїзду за кордон, з якого вбачається, що ОСОБА_1 є громадянином України та з 16.07.2007 прийнятий на консульський облік в Посольстві України в Республіці Молдова для постійного проживання у Республіці Молдова.

Посилання відповідача в оскаржуваному рішенні на необхідність надання позивачем для вирішення питання про призначення йому пенсії документу, що підтверджує громадянство України, є безпідставними, оскільки такий документ позивачем був наданий.

Разом з цим, застосування п.2.22 згаданого вище Порядку не вимагає від органу ПФУ керуватись необхідністю надання доказів постійного проживання в Україні для громадян України, оскільки п.2.22 Порядку передбачає для громадян України подання разом із заявою документа, що засвідчує місце проживання особи, яким, зокрема, може бути довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації).

Позивач надав до Управління із заявою довідку №286 від 28.10.2017р., що ОСОБА_1 мешкає у м.Одесі по вул.Тимченко, буд.10 і є власником будинку.

Цей документ без будь-якого обґрунтування не був взятий до уваги відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення, натомість, викладено вимогу надати докази постійного місця проживання на території України.

На підставі викладеного, суд дійшов висновку, що відповідачем порушено норми ст.5 Закону України «Про громадянство України», п.2.22 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1. В даному випадку позивач незалежно від місця постійного проживання має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на призначення пенсії за ознакою місця постійного проживання.

Сутність принципу правової визначеності Європейський суд визначив як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються, цей принцип не дозволяє державі посилатись на відсутність певного правового акта, який визначає механізм реалізації прав і свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах.

На підставі викладеного, суд вважає рішення Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі від 11.01.2018 № 10498 «Про відмову в призначенні пенсії» прийнятим без урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), та всупереч принципу верховенства права, у зв’язку із чим останнє підлягає скасуванню, а позов в цій частині – задоволенню.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративний суд, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення), передбаченим ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, критеріям, не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, оскільки ключовим його завданням є здійснення правосуддя

В той же час, застосування різних способів захисту порушеного права позивача повинно відбуватися з урахуванням конкретних обставин справи в кожному окремому випадку.

Звернення за захистом порушеного права у сфері публічно-правових відносин з зазначенням способу, який, на думку суду, не призводить до захисту права, не може бути підставою для відмови в позові, тобто, захисті права, що порушується. Суд, установивши порушення вимог законодавства, має захистити права та охоронювані законом інтереси, самостійно обравши спосіб, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод, інтересів від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Правову позицію щодо можливості обрання самим судом іншого способу захисту порушеного права позивача, у разі, якщо позивачем обрано неправильний спосіб захисту порушених прав, підтримано Судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України і у постанові від 20 квітня 2010 року за результатами перегляду за винятковими обставинами справи за позовом спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Харкові до відкритого акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк», приватної фірми «Орнатус» про зобов’язання вчинити певні дії. Зокрема, в зазначеній постанові Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України вказала, що суд, пославшись на обрання позивачем неправильного способу захисту публічних інтересів держави, не врахував, що правила частини 3 статті 105 КАС України, стосовно зазначення позивачем у позовній заяві способу захисту судом порушених прав, не виключають можливості обрання іншого способу захисту самим судом. Зміст принципу офіційного з’ясування всіх обставин у справі зобов’язує адміністративний суд до активної ролі у судовому засіданні, в тому числі і до уточнення змісту позовних вимог, з наступним обранням відповідного способу захисту порушеного права.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю. Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Згідно ч.2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Вирішуючи спір, суд враховує, що належним способом захисту порушеного права позивача є зобов'язання відповідача в межах своєї компетенції розглянути звернення ОСОБА_1 від 27.12.2017 щодо призначення йому пенсії.

При цьому згідно ч.4 ст.245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов’язати відповідача - суб’єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб’єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб’єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов’язує суб’єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. Так, при розгляді справи було б неприйнятно враховувати право на ефективний засіб захисту, а саме, запобігання порушенню або припиненню порушення з боку суб'єкта владних повноважень, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права, без його практичного застосування. Зокрема, такого висновку дотримується Європейський суд з прав людини у справі "East/West Alliance Limited проти України" від 23 січня 2014 року.

Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Відтак, суд окремо звертає увагу на необхідність при розгляді заяви ОСОБА_1 про призначення пенсії вирішити питання з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

В той же час, не підлягає задоволенню позовна вимога про зобов’язання відповідача призначити та виплатити позивачу пенсію за віком на підставі його раніше поданої заяви, оскільки по суті порушене позивачем питання Управлінням не розглянуто.

Так, рішення про зобов'язання відповідача вчинити певні суд приймає у справах, де відповідач допустив неправомірну бездіяльність за умови обов’язку вчинити певну дію. В цьому випадку суд повинен зазначити, яку саме дію повинен вчинити відповідач, але не може втручатися в його компетенцію.

Проте за описаних обставин справи, відповідачем не досліджувалось питання щодо наявності у позивача необхідного стажу для призначення пенсії та відповідні документи, що підтверджують такий стаж, у зв’язку із чим зазначена вимога заявлена передчасно.

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Керуючись ст.ст. 241-246, 250, 262 КАС України, суд,-

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (65000, м. Одеса, вул. Колгоспна (ОСОБА_2), 10; ІПН НОМЕР_1) до Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі (65121, м. Одеса, вул. Ільфа і Петрова, 4а; ЄДРПОУ 41248812) про визнання протиправним рішення, зобов’язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі від 11.01.2018 року за №10498 «Про відмову в призначенні пенсії».

Зобов’язати Центральне об’єднане управління Пенсійного фонду України в м. Одесі (65121, м. Одеса, вул. Ільфа і Петрова, 4а; ЄДРПОУ 41248812) розглянути заяву ОСОБА_1 № 10498 від 27.12.2017 року про призначення пенсії за віком з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст.255 КАС України.

Рішення може бути оскаржене до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги через суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Суддя М.М. Аракелян

.