Постанова № 73003235, 26.03.2018, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" березня 2018 р. Справа№ 910/19197/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Мальченко А.О.

суддів: Жук Г.А.

Дикунської С.Я.

при секретарі судового засідання Найченко А.М.,

розглянувши матеріали апеляційної скарги Сільськогосподарського виробничого кооперативу «Багачанський»

на рішення Господарського суду міста Києва від 30.11.2017

у справі № 910/19197/17 (суддя Привалов А.І.)

за позовом Сільськогосподарського виробничого кооперативу «Багачанський»

до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк»

про визнання договору недійсним

за участю представників учасників справи:

від позивача: не з'явився;

від відповідача: не з'явився,

ВСТАНОВИВ:

Сільськогосподарський виробничий кооператив «Багачанський» (надалі - СВК «Багачанський») звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (надалі - ПАТ КБ «Приватбанк») про визнання недійсним пункту 2.4. договору фінансового лізингу №DNH2LOI03472 від 23.05.2013.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.11.2017 у справі №910/19197/17 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що статтею 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» не визначено чіткої структури лізингових платежів, оскільки передбачено можливість включення «інших витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу»; вказана норма не містить явно вираженої заборони на встановлення за згодою сторін умов договору, що відрізняються від передбачених у цій нормі положень; оспорюваний п. 2.4 договору фінансового лізингу не суперечить приписам чинного законодавства України, у зв'язку з чим відсутні підстави для визнання його недійсним.

Не погоджуючись із рішенням суду, СВК «Багачанський» звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з неправильним застосуванням норм матеріального права, у зв'язку з чим висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи.

В обґрунтування скарги позивач зазначав, що судом не було надано правової оцінки на підставі належних доказів умовам спірного пункту 2.4. договору фінансового лізингу та не враховано, що визначена цим пунктом договору «винагорода за користування майном» не може вважатися «іншими витратами лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу», оскільки не підпадає під поняття витрат, визначеного главою 2 постанови Правління Національного банку України №255 від 18.06.2003 «Про затвердження Правил бухгалтерського обліку доходів і витрат банків України»; винагорода за користування майном, сплата якої передбачена п. 2.4 договору фінансового лізингу, не відповідає переліку лізингових платежів, передбаченому ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг».

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 02.02.2018 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою СВК «Багачанський» на рішення Господарського суду міста Києва від 30.11.2017 у справі №910/19197/17, встановлено ПАТ КБ «Приватбанк» строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.02.2018 розгляд апеляційної скарги СВК «Багачанський» на рішення Господарського суду міста Києва від 30.11.2017 у справі №910/19197/17 призначено на 05.03.2018, ПАТ КБ «Приватбанк» повторно встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

У визначений ухвалою суду строк ПАТ КБ «Приватбанк» відзиву на апеляційну скаргу не надало.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 05.03.2018 в порядку ч. 11 ст. 270 ГПК України розгляд справи відкладено на 26.03.2018.

У судове засідання представники сторін явку своїх уповноважених представників не забезпечили, про день, місце та час розгляду справи були повідомлені належним чином.

Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Враховуючи, що сторони не повідомили суд про поважність причин нез'явлення до суду апеляційної інстанції та не заявили клопотань про відкладення розгляду справи, судова колегія, порадившись на місці, ухвалила здійснити розгляд апеляційної скарги за відсутності вказаних осіб.

26.03.2018 в судовому засіданні колегією суддів було оголошено вступну та резолютивну частини постанови господарського суду апеляційної інстанції.

Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення має бути залишеним без змін, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, 23.05.2013 між СВК «Багачанський» (у тексті договору - лізингоодержувач) та ПАТ КБ «Приватбанк» (у тексті договору - банк) було укладено договір фінансового лізингу № DNН2LOI03472 (далі - договір), за умовами п.1.1 якого банк здійснення придбання у власність у Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями «НОВОФАРМ» (у тексті договору - продавець), а потім передає лізингоодержувачу, а лізингоодержувач приймає від банка в платне користування, а після виплати всієї суми лізингових платежів у власність, у визначені даним договором строки, на умовах фінансового лізингу (далі - лізингу) майно відповідно до специфікації, наданої в Додатку №1 до даного договору.

Вартість майна становить 1 948 783,67 грн, ПДВ 389 756,73 грн, усього до оплати 2 338 540,40 грн з ПДВ (п. 1.2 договору).

За умовами п.1.3, 11.1 договору визначено строк лізингу з дати підписання договору до 22.05.2018. Зазначений строк може бути змінений згідно п.п.10.1-10.4.2 даного договору.

Згідно з п. 2.1 договору загальна сума договору становить 2 338 540,40 грн і складається з суми авансового платежу 0,00 грн згідно п.1.4 договору та загальної вартості лізингових платежів у частині, що йде на викуп вартості переданого в лізинг майна, 2 338 540,40 грн, згідно з Графіком внесення лізингових платежів, зазначених у додатку № 2 до договору.

Відповідно до п. 2.2 договору розмір, структура, строки сплати лізингових платежів встановлюються Графіком внесення лізингових платежів, зазначених в додатку №2 до договору.

Лізингоодержувач сплачує банку на рахунок, відкритий згідно п.1.5 договору, згідно Графіку внесення лізингових платежів, зазначеному в Додатку №2 до договору, винагороду за отримане в лізинг майно у розмірі 10% від суми залишку несплаченої вартості майна, виходячи з фактичної кількості днів користування майном, і 360 днів у році, на дату сплати чергового лізингового платежу згідно Графіку внесення лізингових платежів, зазначеному в Додатку № 2 (п. 2.3.2 договору).

Умовами пункту 2.4 договору передбачено, що лізингоодержувач сплачує банку на рахунок, відкритий згідно п.1.5 договору, згідно Графіку внесення лізингових платежів, зазначеному в Додатку №2, також винагороду за використання майна у розмірі, згідно наведеної у даному пункті формули. Винагорода за користування майном розраховується на дату, передбачену п.11.1 цього договору для остаточного погашення заборгованості за даним договором у день дострокового повного виконання зобов'язань за цим договором або у день повного фактичного виконання зобов'язань за цим договором. У випадку дострокового повного погашення зобов'язань за договором подальший розрахунок винагороди за користування майном відбувається згідно із зазначеною формулою, де подальші обороти після повного погашення зобов'язань розглядаються як початкові «n» та «i» отримують нові первинні значення. Сплата винагороди за користування майном здійснюється в українській гривні. Сума винагороди за користування майном сплачується у строк, встановлений п.11.1 цього договору, або у день дострокового повного виконання зобов'язань за цим договором. У випадку несплати винагороди за користування кредитом у зазначений термін винагорода вважається простроченою.

Згідно з п. 11.2 договору останній набуває чинності з моменту його підписання. Термін дії договору обумовлений строком лізингу. Даний договір втрачає свою силу після виконання сторонами всіх зобов'язань по ньому.

З довідки про стан позичкової заборгованості від 19.10.2017 вбачається, що станом на вказану дату заборгованість позивача перед відповідачем становила 92 507,68 грн основного боргу, 6 072,92 грн відсотків, а також винагороди згідно з пунктом 2.4 договору у сумі 4 490 277,42 грн, яка може змінюватись залежно від курсу дол. США (а.с. 23).

Вимоги позивача у справі обґрунтовані тим, що ним були виконані договірні зобов'язання щодо сплати всіх платежів по договору у повному обсязі, однак, умови п. 2.4 договору є несправедливими, оскільки винагорода банку, зазначена у вказаному пункті, вже викладена у п. 2.3.2 договору, тобто винагорода передбачена у подвійному розмірі, що порушує принцип розумності та ставить сторони у нерівні умови, обтяжуючи фінансовий стан лізингоодержувача, а також суперечить ч. 2 ст.16 Закону України «Про фінансовий лізинг», ст.ст. 3, 69, 509, 627 Цивільного кодексу України, що є підставою для визнання вказаного пункту договору недійсним.

Колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з рішенням суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову СВК «Багачанський» про визнання недійсним п. 2.4 договору, виходячи з наступного.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Надаючи оцінку правовідносинам, що склались між сторонами у даній справі, колегія суддів зазначає, що укладений між сторонами правочин за своїм змістом та правовою природою є договором лізингу, за яким, відповідно до ч. 1 ст. 806 ЦК України, одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Згідно з ч. 2 вказаної статті до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про фінансовий лізинг» відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Положеннями ст. 292 Господарського кодексу України (надалі - ГК України) встановлено, що лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до цього Кодексу та інших законів.

Згідно з ч. 1 ст. 180 ГК України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Приписи статті 627 ЦК України встановлюють, що відповідно до статті 6 цього кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

В силу приписів статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною першою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

У відповідності до роз'яснень Пленуму Вищого господарського суду України, викладених у постанові від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Як встановлено місцевим господарським судом та вбачається з оспорюваного пункту 2.4 договору фінансового лізингу, останнім передбачено порядок розрахунку та умови сплати винагороди банку за користування майном.

У п. 2.3.2 договору встановлено обов'язок лізингоодержувача сплатити банку винагороду за отримане в лізинг майно у розмірі 10,0 % річних від суми залишку невиплаченої вартості майна, виходячи з фактичної кількості днів користування майном, і 360 днів у році, на дату сплати чергового лізингового платежу згідно Графіку.

Разом з тим, твердження позивача про те, що умови п. 2.4 та п. 2.3.2 договору свідчать про отримання однієї і тієї ж винагороди банком у подвійному розмірі не підтверджені належними доказами.

Крім того, умови договору щодо сплати платежів, у тому числі винагороди банку за користування майном та винагороди банку за отримане в лізинг майно не суперечать ст. 6 ЦК України, на яку посилається позивач, оскільки свобода договору означає можливість сторін вільно визначати зміст договору, який вони укладають і формувати його конкретні умови.

Також колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції та вважає необґрунтованими доводи позивача про те, що п. 2.4 договору не відповідає ч. 2 ст.16 Закону України «Про фінансовий лізинг».

Так, відповідно до ст.16 Закону України «Про фінансовий лізинг» сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором.

Частиною 2 вказаної статті визначено, що лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

При цьому, зазначеною нормою закону не визначено чітку структуру лізингових платежів, оскільки передбачено можливість включення «інших витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу». Не можна також дійти висновку, що вона містить явно виражену заборону на встановлення за згодою сторін умов договору, що відрізняються від передбачених у цій нормі положень та відсутній критерій імперативності.

Тобто, у даному випадку посилання апелянта на те, що винагорода за користування майном, сплата якої передбачена п. 2.4 договору фінансового лізингу, не відповідає переліку лізингових платежів, передбаченому ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг», не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції як підстава для визнання недійсним вказаного пункту договору в силу приписів ст.ст. 203, 215 ЦК України, оскільки відмінність умов договору від змісту норми права саме по собі не може бути підставою для визнання таких умов недійсними.

Узгоджена сторонами у п. 2.4 договору винагорода за користування майном є свідченням реалізації сторонами права на включення до складу лізингових платежів винагород та інших витрат лізингодавця, можливість здійснення якого вбачається з підпунктів б) та г) частини 2 ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг», а тому не може свідчити про невідповідність вказаної умови договору фінансового лізингу зазначеній правовій нормі та, як наслідок, не зумовлює визнання вказаного пункту договору недійсним.

Колегією суддів також відхиляються доводи апелянта про те, що визначена пунктом 2.4 договору «винагорода за користування майном» не може вважатися «іншими витратами лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу», оскільки не підпадає під поняття витрат, визначеного главою 2 постанови Правління Національного банку України №255 від 18.06.2003 «Про затвердження Правил бухгалтерського обліку доходів і витрат банків України».

Так, у розумінні вказаної постанови, витрати - це зменшення економічних вигід протягом облікового періоду у вигляді вибуття чи амортизації активів або у вигляді виникнення зобов'язань, результатом чого є зменшення власного капіталу, за винятком зменшення, пов'язаного з виплатами учасникам.

Разом з тим, відповідно до п. 1.2 вказаної постанови, затверджені нею Правила визначають методологічні засади відображення в бухгалтерському обліку інформації про доходи і витрати та порядок застосування банками основних принципів бухгалтерського обліку під час визнання та обліку доходів і витрат, зокрема нарахування - відображення в бухгалтерському обліку та фінансовій звітності доходів і витрат під час їх виникнення незалежно від дати надходження або сплати грошових коштів.

При цьому, скаржником не обґрунтовано, яким чином зазначені Правила стосуються порядку визначення та складу лізингових платежів, встановленого Законом України «Про фінансовий лізинг».

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що при підписанні договору фінансового лізингу №DNH2LOI03472 від 23.05.2013 сторони були вільними в його укладенні та визначенні його умов. При цьому, умови оспорюваного правочину, у тому числі пункту 2.4. договору щодо сплати винагороди банку за користування майном фінансового лізингу, не суперечать чинному законодавству України, моральним засадам суспільства, особи, які його вчиняли, мали необхідний обсяг дієздатності, волевиявлення учасників було вільним, правочин був вчинений у належній формі і був спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені.

Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі ст.ст. 76-77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

При цьому, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем не доведено наявності правових підстав для визнання недійсними пункту 2.4. договору фінансового лізингу №DNH2LOI03472 від 23.05.2013 щодо порядку розрахунку та умов сплати винагороди банку за користування майном, а тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що вказана вимога є безпідставною та задоволенню не підлягає.

Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З огляду на вищезазначене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 30.11.2017 у справі № 910/19197/17 прийнято відповідно до вимог чинного законодавства, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для його скасування чи зміни не вбачається, відповідно, апеляційна скарга СВК «Багачанський» має бути залишена без задоволення.

Судовий збір за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні, на підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається на апелянта.

Керуючись ст. ст. 253-255, 269, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Сільськогосподарського виробничого кооперативу «Багачанський» на рішення Господарського суду міста Києва від 30.11.2017 у справі № 910/19197/17 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 30.11.2017 у справі № 910/19197/17 залишити без змін.

3. Матеріали справи № 910/19197/17 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Сторони мають право оскаржити постанову в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 20 днів, відповідно до ст. ст. 286-291 ГПК України.

Повний текст постанови складено 28.03.2018.

Головуючий суддя А.О. Мальченко

Судді Г.А. Жук

С.Я. Дикунська