Ухвала суду № 7288142, 16.12.2009, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"16" грудня 2009 р.                               м. Київ                                        К-22831/06

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого                                                  Сергейчука О.А.

Суддів                                                            Ланченко Л.В.

                                                                      Нечитайла О.М.

Пилипчук Н.Г.

Степашка О.І.

секретар судового засідання                              Сватко А.О.

за участю представників:

позивача: неявка;

відповідача: Маковецька Н.В.;

розглянувши касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Ворошиловському районі м. Донецька

на постанову Господарського суду Донецької області від 24.01.2006р.

та ухвалу Донецького апеляційного господарського суду від 20.04.2006р.

у справі №2/374а

за позовом          Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрспецторг»

до          Державної податкової інспекції у Ворошиловському районі м. Донецька

про          визнання недійсним податкового повідомлення-рішення

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрспецторг»(далі по тексту –позивач, ТОВ «Укрспецторг») звернулось до Господарського суду Донецької області з позовом до Державної податкової інспекції у Ворошиловському районі м. Донецька (далі по тексту –відповідач, ДПІ у Ворошиловському районі м. Донецька) про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення.

Постановою Господарського суду Донецької області від 24.01.2006р. у справі №2/374а (суддя Ханова Р.Ф.), яку залишено без змін ухвалою Донецького апеляційного господарського суду від 20.04.2006 р. (головуючий суддя Москальова І.В., судді Волков Р.В., Запорощенко М.Д.), позовні вимоги задоволено повністю. Визнано недійсним податкове повідомлення-рішення №0005642340/0 від 13.10.2005 р.

ДПІ у Ворошиловському районі м. Донецька, не погоджуючись з постановою Господарського суду Донецької області від 24.01.2006р. та ухвалою Донецького апеляційного господарського суду від 20.04.2006 р. у справі №2/374а, звернулась з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх в судовому засіданні представників сторін, розглянувши надані письмові докази в їх сукупності, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга ДПІ у Ворошиловському районі м. Донецька не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ДПІ у Ворошиловському районі м. Донецька прийнято податкове повідомлення-рішення №0005642340/0 від 13.10.2005 р., яким позивачу зменшено суму бюджетного відшкодування в розмірі 5999105 грн. та визначено суму податкового зобов’язання за платежем податок на додану вартість у розмірі 50984,83 грн., в тому числі: 33989,83 грн. основного платежу та 16 995 грн. штрафних санкцій.

Зазначене податкове повідомлення-рішення прийнято відповідачем на підставі акту «Про результати перевірки ТОВ «Укрспецторг»за лютий 2005 року»від 28.09.2005р. №34/23-2-212-1-32019410 (далі по тексту –Акт перевірки).

Відповідно до висновків Акту перевірки, позивачем в порушення вимог п. 1.8, п.п. 7.4.1 п. 7.4, п.п. 7.7.5 п. 7.7. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»завищено суму бюджетного відшкодування внаслідок безпідставного віднесено до складу податкового кредиту суму податку на додану вартість у розмірі 5999105 грн., яку фактично не сплачено до бюджету контрагентами позивача по ланцюгу постачання.

Згідно з п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»(в редакції, чинній на час формування позивачем спірного податкового кредиту) податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Судами попередніх інстанцій вірно встановлено, що факт проведення позивачем господарських операцій з контрагентами стосовно придбання технології виробництва лігатур і розкислювачів для металургійної промисловості з відходів вуглезбагачення і шламів (далі по тексту –товар) підтверджується документально, а саме договором купівлі-продажу, актом прийому –передачі товару та платіжними дорученнями, що не заперечується відповідачем.

Поряд з цим, Закон України «Про податок на додану вартість»визначає лише два випадки, за яких неможливе включення витрат по сплаті податку на додану вартість до податкового кредиту звітного періоду. Так, відповідно до п. п. 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 вказаного Закону, якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв’язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту. А згідно п. п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 цього Закону, не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв’язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту). У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними підпунктом документами.

До того ж згідно з п. п. 7.2.4 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону.

Підпунктом 7.7.1. п. 7.1 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», встановлено, що сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного податкового періоду та сумою податкового кредиту такого звітного податкового періоду.

Порушень позивачем порядку відображення в деклараціях з податку на додану вартість сум податкових зобов’язань відповідачем не встановлено, а порушення контрагентами позивача податкового законодавства, на думку судової колегії, не є підставою для висновку про порушення саме позивачем п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Таким чином, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що виникнення права платника податку на податковий кредит є наслідком фактичного проведення господарської операції, яка є об’єктом оподаткування податком на додану вартість, за наявності первинних документів бухгалтерського обліку в підтвердження такого проведення, у тому числі податкових накладних.

При цьому, судова колегія звертає увагу на те, що Закон України «Про податок на додану вартість»не ставив в залежність отримання бюджетного відшкодування платником податків від податкового обліку (стану) інших осіб і фактичної сплати контрагентами податку до бюджету. Питання від’ємного значення суми поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставило цей факт у залежність від розрахунків з бюджетом третіх осіб.

Якщо контрагенти позивача не виконали свого зобов’язання зі сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування податку на додану вартість у разі, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

З огляду на викладене, суд касаційної інстанції погоджується з правомірністю висновків судів попередніх інстанцій відносно того, що скаржником неправомірно зменшено позивачу суму бюджетного відшкодування та визначено податкове зобов’язання.

Згідно ч. 1 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

.

Враховуючи вищевикладене, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про те, що судом апеляційної інстанції належним чином з’ясовано обставини справи та дано їм належну правову оцінку. Підстав для скасування постанови Господарського суду Донецької області від 24.01.2006р. та ухвали Донецького апеляційного господарського суду від 20.04.2006 р. у справі №2/374а не встановлено.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд –

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Ворошиловському районі м. Донецька на постанову Господарського суду Донецької області від 24.01.2006р. та ухвалу Донецького апеляційного господарського суду від 20.04.2006 р. у справі №2/374а залишити без задоволення.

Постанову Господарського суду Донецької області від 24.01.2006р. та ухвалу Донецького апеляційного господарського суду від 20.04.2006 р. у справі №2/374а залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.