Постанова № 72819759, 14.03.2018, Апеляційний суд міста Києва

Апеляційне провадження № 22-ц/796/2422/2018

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 березня 2018 року м. Київ

Унікальний номер справи 758/16173/16-ц

Апеляційний суд міста Києва у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ Шахової О.В.( суддя-доповідач), Головачова Я.В., Вербової І.М., за участю секретаря судового засідання Пащенко О.П.

сторони справи:

позивач - заступник прокурора міста Києва в інтересах Київської міської ради

відповідач - ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргузаступника прокурора міста Києва в інтересах Київської міської ради,

на рішення Подільського районного суду м. Києва, ухваленого 12 грудня 2017 року суддею Васильченко О.В. в приміщенні Подільського районного суду м. Києва о 17 год. 58 хв.-

В С Т А Н О В И В :

У грудні 2016 року заступник прокурора міста Києва пред'явив позов в інтересах Київської міської ради до ОСОБА_4, треті особи орган опіки та піклування Подільської районної в місті Києві державної адміністрації, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про витребування майна.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що квартира АДРЕСА_1, загальною площею 112,5 кв.м., яка зареєстрована на праві приватної власності ОСОБА_4 входить до складу комунальної власності територіальної громади м. Києва та вибула з комунальної власності поза волею власника - Київської міської державної адміністрації,згідно рішення Київської міської ради від 02.12.10 №284/5096.

В ході проведеної прокуратурою перевірки,з повідомлення КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 01.09.16 №11372 (И-2016) встановлено,що первинна реєстрація права власності на зазначену квартиру здійснена за ОСОБА_7 на підставі рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 21.12.05 у справі №2-1480\05 за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_5 про визнання права власності та зобов'язання зареєструвати право власності на вказану квартиру за позивачем. Проте, за повідомленням Ворошиловського суду м. Донецька від 17.01.14 року зазначене рішення не існує і під номером 2-1480/05 судом розглянута цивільна справ за позовом АП «Донецьктепломережа» до ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 про стягнення заборгованості.

Квартира АДРЕСА_2 в подальшому неодноразово відчужувалась, а саме: згідно договору купівлі-продажу від 13.01.09 власність на спірну квартиру перейшла до ОСОБА_6; 13.01.10 за договором купівлі-продажу власність на спірну квартиру набув ОСОБА_8; 22.07.10 право власності на спірну квартиру набула ОСОБА_4

Позивачеві про незаконне вибуття спірної квартири з комунальної власності стало відомо лише 03.02.14 з листа Ворошиловського районного суду м. Донецька від 17.01.14року.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач з підстав ст.ст.330 та 380 ЦК України, просив поновити йому строк позовної давності та витребувати у ОСОБА_4, як у добросовісного набувача, квартиру АДРЕСА_3.

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 12 грудня 2017 року у задоволенні позову заступника прокурора міста Києва відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду, заступником прокурора міста Києва в інтересах КМР подав апеляційну скаргу в якій він, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову у повному обсязі.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги,заступник прокурора посилається на те, що судом першої інстанції зроблено невірний висновок про те, що рішення КМР від 02.12.2010 № 284/5096, яким передано до територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради, будинок по АДРЕСА_6 належним чином не підтверджує належність спірного майна, в тому числі і квартири №2 в зазначеному будинку до комунальної власності, проте вказана квартира у передбаченому законом порядку з комунальної власності не вибувала, процедура її приватизації не здійснювалась, спірне майно було і залишається комунальним.

Суд в порушення ст. 212 ЦПК України не надав належну оцінку доказу того, що майно, яке зазначене у додатку № 7 до рішення КМР від 2.12.2010 року, у якому знаходиться спірна квартира НОМЕР_1 та житловий будинок у АДРЕСА_6, зазначений в рішенні Ворошиловського районного суду м. Донецька від 21.12.2005 року є одним і тим самим житловим будинком і відповідно до інформації КМБТІ від 9.11.2016 року, відсутній запис про літеру «А» за адресою АДРЕСА_6. Вказана літера є технічним терміном і до поштової адреси не відноситься. За адресою: АДРЕСА_6 квартири на праві власності не реєструвалися.

Судом не враховано, що на наявність права власника на майно не впливає та обставина, що воно було предметом судових спорів, угод відчуження, укладених іншими особами, оскільки дійсний власник не був стороною цих угод та учасником судового процесу, а ст. 346 ЦК України, не передбачає припинення права власності дійсного власника в зв'язку з реєстрацією правочинів та судових рішень за іншими особами під час його неодноразового відчуження, що відбувалося без участі та поза межами волі дійсного власника. Таким чином, ОСОБА_7 не набув право власності на спірний об'єкт нерухомості у спосіб, передбачений діючим законодавством, тому він та наступні набувачі не були законними власниками спірного майна і не мають законних прав розпоряджатися ним.

Є такими, що не грунтуються на законі, вважає заступник прокурора висновки суду про те, що відповідач ОСОБА_4 здійснює витрати по утриманню спірного майна, а територіальна громада не надала доказів на підтвердження виконання функцій власника щодо утримання квартири, оскільки законодавець не ставить можливість законного власника витребувати майно у залежність від утримання його іншими особами. Тягар утримання не є обов'язковою ознакою права власності, а тому його відсутність не позбавляє КМР права власності на квартиру.

Також, на думку заступника прокурора, суд безпідставно та на порушення закону не застосував строк позовної давності до вказаних правовідносин, так як право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності у особи титулу власника.

Указом Президента України № 452/2017 від 29.12.2017 «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» ліквідовано апеляційний суд міста Києва та утворено Київський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Київську область і місто Київ, з місцезнаходженням у місті Києві.

У відповідності до ч. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду.

Відповідно до п. 3 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Такі апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Законом.

Пунктом 8 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (в редакції, яка діє з 15.12.2017) передбачено, що до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду Апеляційним судом міста Києва.

В судовому засіданні прокурор у справі доводи апеляційної скарги підтримала, з підстав в ній викладених та просила її задовольнити.

Представник відповідачки ОСОБА_4 проти апеляційної скарги заперечувала, вважає що рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням вимог закону. Просила апеляційну скаргу відхилити.

Інші учасники справи в судове засідання не з'явилися. Про місце та час розгляду справи за законом повідомлялись належно.

Неявка зазначених осіб в судове засідання не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи і відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК їх неявка, не перешкоджає розгляду справи.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого по справі судового рішення, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 318 ЦК, усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.

Ст. 181 ЦК України передбачено, що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Згідно ст.182 ЦК, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлені законом, а саме Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, згідно повідомлення КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 01.09.16 № 11372 (И-2016), з 21.12.05року первинна реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_4 була проведена за ОСОБА_7 на підставі рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 21.12.2005 року.

Далі право власності на квартиру перейшло до ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 10.12.09.

13.01.10 право власності перейшло до ОСОБА_12 на підставі договору купівлі-продажу.

Далі право власності на квартиру перейшло та зареєстровано за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 22.07.10 (а.с.8,9).

Додатково до листа КП "БТІ" від 109.16 року, КП "БТІ" листом від 09.11.16 повідомило, що в реєстровій книзі відсутній запис про літеру за адресою вул. Верхній Вал,32 у м. Києві, де була зареєстрована квартира НОМЕР_1.

Право власності зазначених осіб підтверджується:

договором купівлі-продажу квартири від 10.12.09, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_6, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юр-Капіносом А.Є, зареєстровано в реєстрі за №8930. Відповідно до п. 3, квартира, що продається належить продавцю на праві приватної власності на підставі рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 21.12.05 справа НОМЕР_1-1480/05. Право власності на квартиру зареєстроване в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 03.11.09 в реєстрову книгу № 223-274 за реєстровим № 9006. Відповідно до п. 5 договору, продаж вчинено за 23000,00 гривень; договором купівлі-продажу квартири від 13.01.09, укладеним між ОСОБА_6 та ОСОБА_8, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юр-Капіносом А.Є, зареєстрований в реєстрі за № 114, зареєстрований КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» за № 223-274 15.01.10. Відповідно до договору продаж вчинено за 24000,00 гривень. Відчужувана квартира належить продавцю на підставі договору купівлі-продажу квартири, який укладено 10.12.09, реєстровий № 8930, який зареєстровано в Київському міському бюро технічної інвентаризації 15.12.09 в реєстрову книгу № 223-274 за реєстровим № 9006;

договором купівлі-продажу від 22.07.09, укладеним між ОСОБА_8 та ОСОБА_4, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юр-Капіносом А.Є, зареєстрованого в реєстрі за № 4742. Відповідно до п. 4 договору, продаж спірної квартири здійснено за ціною 181 300 гривень 00 коп. (а.с.11,12,13).

Судом встановлено також, що в квартирі зареєстровані відповідач ОСОБА_4 (довідка № 3484 від 10.10.16. видана Центром комунального сервісу) та її неповнолітні діти, ОСОБА_14, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_15, ІНФОРМАЦІЯ_2.

06.06.12 між відповідачем та комунальним підприємством Подільської РДА м. Києва укладено Типовий договір № 2453 від 06.06.12 про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення. Відповідно до умов цього договору «Оплата комунальних послуг», відповідач вносить плату за послуги на розрахунковий рахунок ГІОЦ КМДА. Фактичні платежі здійснювались ОСОБА_4, що підтверджується письмовими доказами по справі та не заперечується позивачем.

Відповідно до рішення КМДА VI сесії VI скликання від 02.12.10 № 284/5069 «Про питання комунальної власності територіальної громади м. Києва», житловий будинок за адресою: м. Київ, вул. Верхній Вал 32, включено до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Києва. Пунктом 1 вказаного рішення затверджено переліки об'єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва, згідно з додатками 1-10 до цього рішення (а.с.181-197).

Відмовляючи заступнику прокурора м. Києва в задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що надані позивачем на підтвердження своїх доводів, докази як рішення КМДА VI сесії VI скликання від 02.12.10 № 284/5069 «Про питання комунальної власності територіальної громади м. Києва» так і довідка КП "БТІ" не є належними,оскільки з них об'єктивно не вбачається права власності територіальної громади міста Києва на спірну квартиру, така квартира не зазначена в переліку, як комунальна власність. В той час судом встановлено, що право власності усіх власників, в тому числі і останнього - ОСОБА_4 підтверджуються нотаріально посвідченими договорами купівлі-продажу,які на час розгляду справи є чинними та не визнані недійсними в установленому законом порядку.

Щодо посилань позивача на незаконність рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 21.12.05 у справі НОМЕР_1-1480/05 за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_5 про визнання права власності на кв. НОМЕР_1 загальною площею 112.5 кв.м., що знаходиться за адресою 04071, АДРЕСА_6 за ОСОБА_7 та зобов'язання КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» зареєструвати право власності за ОСОБА_7 суд виходив з того, що в повідомленні зазначеного суду не йдеться про те, що таке рішення не існує, окрім того, позивач не надав оригінал самого повідомлення суду, а також з того, що фіктивність рішення від 21.12.2005 в законний спосіб не доведена.

Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції, який повно та всебічно з'ясував обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, надав належну правову оцінку зібраним у справі доказам та застосував правові норми, які регулюють спірні правовідносини. Рішення суду грунтується на матеріалам справи, встановлених обставинах та відповідає вимогам закону з огляду на що є законним та обгрунтованим і підстав для його скасування не вбачається. Щодо доводів апеляційної скарги про безпідставне посилання суду першої інстанції на факт здійснення ОСОБА_4 комунальних витрат та витрат по утриманню будинку не впливає на правильність висновків суду першої інстанції, оскільки таке посилання суду пов'язано з його висновком, що Київська міська державна адміністрація не надала жодного доказу на підтвердження виконання функцій власника щодо утримання квартири АДРЕСА_5, або докази існування будь яких перепон у здійсненні таких функцій, як до вибуття майна так і після. Є такими, що не заслуговують на увагу також доводи апеляційної скарги про те, що в рішенні суду зазначено, що за ОСОБА_7 визнано право власності на квартиру АДРЕСА_7, оскільки, не дивлячись на це, КП "БТІ" зареєструвало право власності саме за цим рішенням суду і до теперішнього часу незаконність рішення суду, його підробка, фальшивість в установленому законом порядку не встановлена.

Як вбачається з матеріалів справи, спірна квартира зареєстрована за останнім добросовісним набувачем ОСОБА_4.(22.07.10) до прийняття рішення КМР №284\5096 (02.12.10),а з часу первинної її реєстрації за ОСОБА_7 (3.11.09, а.с.11) та до часу звернення заступника прокурора до суду з позовом - 29.12.16 пройшло понад 8 років.

Судом першої інстанції у відповідності до закону вірно встановлено, що відповідачкою ОСОБА_4 спірну квартиру придбано на підставі відплатного договору купівлі-продажу. Обставин, які б свідчили про те, що відповідач знала та могла знати про те, що продавець не мав права відчужувати спірну квартиру з матеріалів справи не вбачається. Крім того, позивач не оспорює факт того, що відповідач є добросовісним набувачем спірного майна.

Із змісту ст. 317, 322 ЦК України, саме власнику належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном і, крім того, власник зобов'язаний утримувати належне йому майно.

Відповідно до ст. 327 ЦК України, у комунальній власності є майно, яке належить територіальній громаді.

Відповідно до п.п. 4 ч. 1 ст.13 Закону «Про місцеві державні адміністрації», до відання місцевих адміністрацій належить вирішення питань з управління майном, відповідно до ст. 19 зазначеного закону - місцева державна адміністрація здійснює на відповідній території управління об'єктами, що перебувають у державній власності та передані до сфери її управління, здійснює управління майном інших суб'єктів права власності в разі передачі його в установленому порядку.

Ч. 3 ст.10 ЦПК України, в редакції на час ухвалення рішення судом першої інстанції, визначено обов'язок сторін довести ті обставини, на які вони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно ч. 1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Ст. 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Цивільним кодексом України в главі 29 передбачені цивільно-правові способи захисту права власності. Зокрема, норми ст.ст. 387, 388 ЦК України надають власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння або від добросовісного набувача.

Ч. 1 ст. 388 ЦК України передбачає, що у випадку, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом зазначених правових норм необхідно встановити: чи вибуло майно з володіння власника або володіння особи, якій воно було передане власником у користування, у силу зазначених обставин, а також чи придбав набувач це майно за відплатним договором і чи не знав та не міг знати він про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні ст. 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна з чужого володіння.

При цьому за змістом ст. 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Враховуючи вимоги ст. 10 ЦПК України ( 2004 року) та виходячи зі змісту п. 3 ч.1 ст.388 ЦК України, власник зобов'язаний довести, що майно належало йому на праві власності та вибуло з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі, а набувач - довести, що він придбав майно за відплатною угодою й що він не знав і не міг знати про те, що придбаває майно в особи, якій не належить право його відчуження.

Згідно ст. 57 ЦПК України (2004 року) , доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Доказами в цивільній справі є пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази і висновки експертів. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтвердженні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Кожна сторона має довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

У відповідності до ч. 1 ст. 60 ЦПК України (2004 року), кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Згідно ч.4 цієї ж статті доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином вбачається, що підставою для відмови заступнику прокурора в задоволені позову є безпідставність та недоведенність позивачем заявлених вимог,а тому доводи апеляційної скарги щодо перебігу строку позовної давності та висновків суду про те, що строк позовної давності пропущено без поважної причини на зазначені висновки суду не впливають.

Суд першої інстанції врахував висновки Верховного Суду України про те,що розглядаючи спори про витребування майна з чужого незаконного володіння, судам слід встановити дійсного власника майна, для чого необхідно дослідити всі докази, якими сторони обґрунтовують свої вимоги і заперечення, з урахуванням рівності прав сторін щодо надання доказів та їх дослідження. Зокрема зазначена позиція викладена в Постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 р. №5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав", Постанові судової палати в цивільних справах Верховного суду України у справі № 6-2776цс-16, у справі № 3-1058гс16 від 23.11.16, у справі № 6-2069цс16 від 30.11.16, у справі № 6-2233цс16 від 21.12.16.

Відповідно до постанови Верховного Суду України у справі № 6-2776цс16, втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція), що ратифікований Законом України N 475/97-ВР від 17 липня 1997 року.

Стала практика ЄСПЛ (серед багатьох інших,рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року,"Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року,"Сєрков проти України" від 7 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року,"Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року,"Трегубенко проти України" від 2 листопада 2004 року,"East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Вимога дотримання такого балансу відображена і в цілому в побудові статті 1 Першого протоколу, включно з другим реченням, яке необхідно розуміти у світлі загального принципу викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти шляхом ужиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Прессос компанія Нав»єра А.О. « та інші проти Бельгії».

Разом із тим, факт встановлення законом підстав для позбавлення права власності, Європейський Суд з прав людини вважає недостатнім для обгрунтування втручання в право власності.

Втручання в право власності, у тому числі й основане на законі, не повинно порушувати справедливу рівновагу між вимогами інтересів суспільства і захистом основних прав особи.

Як зазначено в ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Застосовуючи зазначену практику Європейського суду з прав людини та вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, виходячи з обставин справи, суд вірно виходив з того, що вилучення спірної квартири з власності відповідача, який є добросовісним набувачем, недоведеності права власності Київської міської адміністрації на спірну квартиру, задоволення вимог позивача призвело б до порушення балансу та рівноваги між інтересом суспільства, територіальної громади та прав особи, в тому числі і неповнолітніх дітей.

З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права та не вірне застосування норм матеріального права не знайшли свого підтвердження і за законом ці доводи не є підставою для зміни чи скасування рішення суду, а тому відповідно до ст.375 ЦПК України, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу заступника прокурора слід залишити без задоволення,а судове рішення без змін, оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Рішення Подільського районного суду м. Києва від 12 грудня 2017 року залишити без змін, а апеляційну скаргу заступника прокурора м. Києва, подану в інтересах Київської міської Ради без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повної постанови, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складений 19.03.2018 року.

Суддя-доповідач

Судді: