Постанова № 72712787, 12.03.2018, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710 РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

12.03.2018 р. справа №820/382/18

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Сліденка А.В.,

за участі секретаря судового засідання - Стрєлка О.В.,

розглянувши у порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні справу за позовом

громадянина Республіки Афганістан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про1) скасування рішення Державної міграційної служби України від 14.12.2017 р. №126-17; 2) скасування наказу ГУ ДМС України в Харківській області від 02.06.2017 р. №84; 3) зобов'язання ГУ ДМС України в Харківській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1, -

встановив:

Позивач, громадянин Республіки Афганістан - ОСОБА_1, у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про 1) скасування рішення Державної міграційної служби України від 14.12.2017 р. №126-17; 2) скасування наказу ГУ ДМС України в Харківській області від 02.06.2017 р. №84; 3) зобов'язання ГУ ДМС України в Харківській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно Ісматуллах Хабібулалах.

Аргументуючи заявлені вимоги послався на те, що у країні походження на нього очікує переслідування з причин політичних переконань та небажання брати участь у громадянській війні, загрожує небезпека застосування насильства у межах існуючого збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини.

Відповідач, Державна міграційна служба України, та третя особа, Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, з поданим позовом не погодились.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначили, що іноземець під час звернення до тероргану міграційної служби та у ході співбесіди не подав доказів і не навів доводів, котрі б засвідчували хоча б найменшу наявність підстав для визнання або біженцем, або особою, котра потребує додаткового захисту.

Суд, вивчивши доводи позову і заперечень проти позову, повно виконавши процесуальний обов'язок із збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, заслухавши представників сторін, з'ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

За матеріалами справи судом встановлено, що позивач є іноземцем - громадянином Республіки Афганістан, 25.07.2016 р. залишив територію країни громадянської належності і прибув до Таджикистану, де і знаходився до 12.04.2017 р. У цей же день через Казахстан авіаційним сполученням прибув до України через аеропорт Бориспіль, подав до ГУ ДМСУ в Харківській області заяву-анкету про визнання біженцем або особою, котра потребує додаткового захисту від 15.05.2017 р.

Названа заява була прийнята до попереднього розгляду, працівниками Головного управління з іноземцем проведено співбесіди 26.05.2017 р. (а.с. 118-123) та 01.06.2017 р. (а.с. 132-136), а 02.06.2017 р. складено висновок про відсутність умов, передбачених п. 1 ст. 1 та п. 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» і доцільність прийняття рішення відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» з приводу відмови в оформленні документів для вирішення питання стосовно визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як з'ясовано судом, даний висновок ґрунтується на судженнях владного суб'єкта про відсутність ознак відповідно п. 1 ст. 1 та п.13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у зв'язку з 1) непослідовністю, безпідставністю та надуманістю доводів іноземця, 2) суперечністю доводів позивача відносно місця мешкання, місця роботи батька, обставин зникнення батька поясненням інших членів родини позивача (рідного брата), документи яких розглядались ГУ ДМС в області одночасно, 3) проставленням у паспорті позивача позначки про запрошення його для проживання на території Таджикистану рідним батьком - ОСОБА_2, 4) прибуттям до України не з метою навчання, а у цілях легалізації, 5) тривалим часом перебування у третій безпечній країні - Таджикистані.

Наказом ГУ ДМС у Харківській області від 02.06.2017 р. №84 позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» з підстави очевидної необґрунтованості заяви та відсутності умов, передбачених п. 1 ст. 1 та п. 13 ст. 1 Закону України «Про біженців або осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с.174).

Іноземець оскаржив названий наказ у позасудовому порядку до ДМС України, рішенням якої від 14.12.2017 р. №126-17 скарга позивача була відхилена.

Перевіряючи відповідність закону, зокрема ч. 2 ст. 2 КАС України (в редакції з 15.12.2017 р.) та ч. 3 ст. 2 КАС України (в редакції до 15.12.2017 р.), рішень та діянь владного суб'єкта у цьому спорі, суд зазначає, що правовідносини з приводу набуття іноземним громадянином статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту унормовані приписами Закону України від 08.07.2011 р. №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

За наведеними у п. 1 ч. 1 ст. 1, п. 13 ч. 1 ст. 1, п. 14 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2011 р. №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначеннями законодавець розрізняє категорії осіб за критеріями 1) для визнання громадянина біженцем, 2) для визнання громадянина особою, яка потребує додаткового захисту, 3) для визнання громадянина особою, яка потребує тимчасового захисту.

Так, п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2011 р. № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Отже, до категорії біженців можуть належати громадяни-іноземці (особи без громадянства), відносно яких на Батьківщині чи країні попереднього постійного проживання існують ризики переслідування з причин 1) раси, 2) віросповідання, 3) національності, 4) громадянства (підданства), 5) належності до певної соціальної групи або 6) політичних переконань.

Таким чином, при вирішенні питання про надання правового статусу біженця владному суб'єкту належить повно, вичерпно та з достовірністю поза розумним сумнівом встановити, насамперед, обставини існування ризику переслідування громадянина за кожним окремим включеним до закону приводом.

У ході розгляду справи судом встановлено, що з усіх вище перелічених ознак позивач вважає можливим переслідування у країні громадянської належності з причини власних політичних переконань, які не співпадають з ідеологією руху «Талібан».

Суд з розумінням ставиться до правової ситуації, у яку потрапляють шукачі притулку на території іншої країни і тому не вважає, що іноземець повинен подати тероргану ДМС беззаперечні та достатні докази реальності ризику існування загрози переслідування.

Такі докази можуть бути відсутні у іноземця, але доводи та пояснення шукача притулку мають бути достатньо послідовними, правдивими і засвідчувати (щонайменше) ймовірність переслідувань у разі повернення на Батьківщину.

Оцінивши добуті у справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд погоджується з міркуваннями владного суб'єкта стосовно відносності у випадку позивача ознак, передбачених п. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового чи тимчасового заходу» за критерієм політичних переконань.

Обставина наявності у паспорті позивача позначки про запрошення його до Таджикистану рідним батьком (що визнано, але не пояснено і представником позивача у судовому засіданні), на думку суду, нівелює пояснення іноземця з приводу побоювання переслідувань в аспекті обставин зникнення батька на території Афганістану.

На вимогу суду представником позивача не подано жодних належних та допустимих доказів ведення іноземцем (не лише помітної, а взагалі будь-якої) політичної або суспільної діяльності як на території Батьківщини, так і на території інших країн. Доказів належності позивача до певних політичних партій, суспільних рухів тощо також до матеріалів справи не подано.

За таких обставин, суд визнає правильними висновки ГУ ДМС про відсутність підстав для визнання іноземця біженцем у світлі п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Продовжуючи розгляд справи, суд відмічає, що відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2011 р. №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Отже, до категорії осіб, які потребують додаткового захисту, можуть належати громадяни - іноземці (особи без громадянства), котрі знаходяться в Україні через те, що на Батьківщині існує 1) загроза життю, безпеці, свободі з причини застосування смертної кари, 2) загроза виконання вироку про смертну кару, 3) загроза застосування тортур, 4) загроза застосування нелюдського поводження, 5) загроза застосування поводження, котре принижує гідність, 6) загроза застосування нелюдського покарання, 7) загроза застосування покарання, котре принижує гідність, 8) загроза застосування загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту, 9) загроза систематичного порушення прав людини.

Оцінивши добуті у справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд звертає увагу владного суб'єкта на те, що обставини існування на території Республіки Афганістан збройного конфлікту є загальновідомими у розумінні ч. 3 ст. 78 КАС України.

Можливі міркування владного суб'єкта з приводу територіальної локалізації цього конфлікту є юридично неспроможними у силу приписів національного закону України.

Розв'язуючи спір, суд відмічає, що обставини, котрі унеможливлюють набуття особою перелічених вище правових статусів, викладені законодавцем у ст. 6 Закону України від 08.07.2011 р. №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Однак, текст складених владними суб'єктами у спірних правовідносинах письмових документів засвідчує відсутність вичерпної оцінки громадянина-іноземця за усіма критеріями відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2011 р. № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", зокрема, за критерієм - існування збройного конфлікту.

Частиною 6 ст. 8 вказаного закону передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

З огляду на зміст наведеної норми матеріального права суд визнає передчасними посилання відповідачів на обставини тривалого перебування іноземця на території третьої безпечної країни - у Таджикистані, позаяк вважає, що ці обставини не охоплюються тією стадією розгляду матеріалів іноземця, на якій були прийняті спірні рішення.

Окрім того, суд також звертає увагу владного суб'єкта, що рівень та якість міркувань тероргану ДМС України з приводу доводів іноземця у силу приписів ст. 8 Конституції України мають поза розумним сумнівом доказувати остаточну безпідставність, помилковість та хибність будь-яких побоювань особи, котрі за критеріями п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2011 р. № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначені підставами для визнання громадянина особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить висновку, що у спірних правовідносинах владний суб'єкт не забезпечив реалізацію управлінської функції відповідно до ч. 2 ст. 19 КАС України.

Натомість факт порушення прав та інтересів позивача у спірних правовідносинах у галузі міграційної справи за вимогою про скасування рішень владних суб'єктів знайшов своє підтвердження, що є визначеною процесуальним законом обставиною для задоволення цієї вимоги.

Водночас з цим, з огляду на приписи абз. 1 ч. 4 ст. 245 КАС України суд не знаходить підстав для обтяження владного суб'єкта обов'язком визнати позивача біженцем або особою, котра потребує додаткового захисту.

По-перше, звертаючись спочатку до тероргану ДМС, а потім і до суду, громадянин сам не визначив бажаний для нього правовий статус (у той час як закон передбачає або можливість набуття статусу біженця, або набуття статусу особи, котра потребує додаткового захисту і пов'язує виникнення та існування такої можливості з абсолютно різними, відмінними одна від одної обставинами).

По-друге, владний суб'єкт не виконав всіх умов, необхідних для остаточного вирішення порушеного позивачем питання.

Тому суд вважає за потрібне керуватись абз. 2 ч. 1 ст. 245 КАС України і обтяжити владного суб'єкта обов'язком повторно розглянути питання про визнання іноземця біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Розподіл судових витрат належить провести за правилами ст.ст.139, 143 КАС України та Закону України «Про судовий збір».

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.72-77, 211, 241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

вирішив:

Позов - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 14.12.2017 року №126-17.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 02.06.2017 року №84.

Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області повторно розглянути питання про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1 за зверненням від 15.05.2017 року.

В решті вимог - позов залишити без задоволення.

Роз'яснити, що рішення підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України, а набирає законної сили відповідно до ст. 255 КАС України після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду.

Роз'яснити, що скарга може бути подана у порядку п.15.5 Розділу VII КАС України.

Судове рішення у повному обсязі виготовлено 13 березня 2018 року.

Суддя Сліденко А.В.