Рішення № 72317634, 07.02.2018, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа № 813/3269/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 лютого 2018 року

Львівський окружний адміністративний суд,

у складі:

головуючого-судді Ланкевича А.З.,

судді Карп’як О.О.,

судді Мартинюка В.Я.,

секретар судового засідання Фуртак А.В..

за участі представників:

позивача ОСОБА_1,

відповідача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові адміністративну справу за позовом Національного Університету «Львівська політехніка» до Міністерства культури України, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: на стороні позивача – Товариство з обмеженою відповідальністю будівельно-ремонтне підприємство «ТЕХНОБУД» та на стороні відповідача – Управління охорони історичного середовища Львівської міської ради, про визнання протиправним та скасування припису, -

в с т а н о в и в :

Позивач звернувся з позовом, в якому просить визнати протиправним та скасувати припис відповідача від 23.08.2017 року №26/10/74-17, згідно якого зупинено проведення земляних та будь-яких інших будівельних робіт на об’єкті будівництва «Багатоквартирний житловий будинок з гаражами та стоянками із знесенням споруд котельні на вул.Лукаша (будинок №2 на генплані) у м.Львові для працівників університету».

Посилається на те, що 04.09.2017 року на адресу позивача надійшов спірний припис №26/10/74-17 від 23.08.2017 року та Акт обстеження містобудівної ситуації на території історичного ареалу м.Львова. Як вбачається з цього Акта, 26.05.2017 року відповідачем було здійснено візуальне обстеження та фотофіксацію містобудівної ситуації за адресою: м.Львів, вул.Лукаша (між вул.Лукаша – вул.Відкритою – вул.Остроградських). За результатами цього обстеження відповідач видав оскаржуваний припис, згідно якого вимагалось: 1) негайно зупинити проведення земляних та будь-яких інших будівельних робіт на об’єкті будівництва «Багатоквартирний житловий будинок з гаражами та стоянками із знесенням споруд котельні на вул.Лукаша (будинок № 2 на генплані) у м.Львові для працівників університету», які виконуються в історичному ареалі м.Львова (рішення Львівської міської ради від 09.12.2005 року №1311), в межах охоронної (буферної) зони об’єкту «Архітектурний ансамбль історичного центра Львова», включеного до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, як таких, що ведуться з порушенням вимог ч.3 ст.32, ст.35 Закону України «Про охорону культурної спадщини», без відповідних погоджень та дозволів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері охорони культурної спадщини (Міністерство культури України); 2) вжити заходів із приведення діяльності у відповідність до вимог законодавства у сфері охорони культурної спадщини; 3) надати Міністерству культури України пояснення по суті викладених в акті обстеження містобудівної ситуації на території історичного ареалу м.Львова фактів. Позивач з даним приписом не погоджується, вважаєм його протиправним та таким, що підлягає скасуванню. В обґрунтування цього зазначила, що проектна документація «Багатоквартирний житловий будинок з гаражами та стоянками із знесенням споруд котельні на вул.Лукаша (будинок № 2 на генплані) у м.Львові для працівників університету» була розроблена у 2014 році у відповідності до затверджених містобудівних умов та обмежень, отримала позитивний висновок державної експертизи та зареєстрована замовником НУ «Львівська політехніка», що відповідає положенням ст.31 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та ст.7 Закону України «Про архітектурну діяльність». При цьому, проектна документація, згідно вищевказаних законодавчих норм, не підлягала погодженню з будь-якими державними органами, в тому числі, і з органами охорони культурної спадщини, зокрема, Міністерством культури України. Крім того, зазначила, що згідно п.18 ч.2 ст.5 Закону України» Про охорону культурної спадщини» відповідач має право «припинити» роботи, а не «зупинити», як це вказано у спірному приписі від 23.08.2017 року №26/10/74-17. Також, на переконання позивача, помилковими є твердження відповідача про те, що будівництво на вул.Лукаша (будинок № 2 на генплані) у м.Львові здійснюється в межах історичного ареалу м.Львова, оскільки станом на дату розгляду справи відсутня затверджена відповідачем у встановленому порядку науково-проектна документація щодо визначення меж і режимів використання історичних ареалів м.Львова, як того вимагають ч.2 ст.32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та п.12 Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2002 року №318. Що стосується покликань в Акті обстеження та приписі на те, що будівництво на вул.Лукаша у м.Львові здійснюється в межах охоронної (буферної) зони об’єкту «Архітектурний ансамбль історичного центра Львова», включеного до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, то вказала, що Закон України «Про охорону культурної спадщини» не містить такого поняття, як буферна зона об’єкта культурної спадщини, та не пов’язує вжиття органами культурної спадщини заходів охорони об’єктів культурної спадщини, які включаються до буферної зони. Крім того, ствердила, що позивач не допускав порушення вимог ч.1 ст.35 Закону України «Про охорону культурної спадщини», оскільки дозвіл на проведення земляних робіт підлягає отриманню безпосереднім виконавцем робіт - фізичною особою у разі, зокрема, якщо вони проводяться в межах історичного ареалу. У зв’язку із викладеним, вважає, що у позивача був відсутній обов’язок отримувати дозвіл відповідача на проведення будівельних та земляних робіт. Обґрунтовуючи позов, посилається також і на те, що спірний припис видано з порушенням встановленої процедури здійснення державного нагляду (контролю), яка передбачена ст.7 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», та, що відповідачем не було забезпечено позивачу можливість реалізувати свої права під час проведення перевірки, які передбачені ст.10 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності». Наведене і зумовило позивача звернутись до суду за судовим захистом.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала, покликаючись на підстави, викладені у позовній заяві та додаткових поясненнях, просить позов задовольнити.

Від відповідача надійшли письмові заперечення проти позову, в яких посилається на те, що оскаржуваний припис виданий з дотриманням вимог чинного законодавства, а, відтак, підстави для визнання його протиправним та скасування – відсутні. Зокрема, зазначив, що будівництво житлового будинку з гаражами та стоянками із знесенням споруд котельні на вул.Лукаша (будинок № 2 на генплані) у м.Львові для працівників університету здійснюється в межах історичного ареалу м.Львова, територія якого визначена та затверджена рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 09.12.2005 року №1311 «Про затвердження меж історичного ареалу та зони регулювання забудови міста Львова». При цьому, вказав, що даний акт органу місцевого самоврядування в судовому порядку не оскаржувався та не скасований, тобто є чинним. Зазначене, як пояснив відповідач, зобов’язує позивача вчинити ряд певних дій, в т.ч. погодити з відповідачем проектну документацію, отримати відповідні дозволи відповідача на проведення земляних та будівельних робіт, однак цього зроблено не було. Водночас, додав, що долучена до матеріалів справи Декларація про початок виконання будівельних робіт №ЛВ083141840632 від 03.07.2014 року не є безумовною обставиною, що дає право забудовнику здійснювати будівництво. А історико-містобудівне обґрунтування розміщення багатоквартирного будинку на вул.Лукаша (будинок № 2 на генплані) у м.Львові за своєю суттю не є проектом будівництва, натомість є лише науковою-документацією, яка передує та має бути врахована при розробленні будівництва. Тим більше, строк дії такої сплив ще у 2015 році. За таких обставин (знаходження об’єкта будівництва в історичному ареалі м.Львова, непогодження позивачем проектної документації на будівництво та неотримання відповідного дозволу на проведення робіт у Міністерстві) та з огляду на положення п.п.16, 18 ч.2 ст.5, ч.3 ст.32 Закону України «Про охорону культурної спадщини», підп.підп.57, 67 п.4 Положення про Міністерство культури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 року №495, вважає, що відповідач правомірно видав припис саме про «припинення» робіт, а не їх «зупинення». Окрім цього, вказав, що позивачем не було поінформовано ОСОБА_3 всесвітньої спадщини через секретаріат ЮНЕСКО про наміри розпочати будівельні роботи в буферній зоні об’єкта культурної спадщини, внесеного до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Таким чином, НУ «Львівська політехніка» не дотримано в повній мірі норми законодавства про охорону культурної спадщини. Стосовно тверджень позивача про здійснення перевірки об’єкта будівництва на підставі положень Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», то такі, на думку відповідача, є безпідставними, оскільки Міністерство культури України не здійснювало контроль (нагляд) у сфері господарської діяльності позивача, а виконувало функції щодо державного управління у сфері охорони культурної спадщини в розумінні ст.1 Закону України «Про охорону культурної спадщини». А тому, покликаючись на правомірність оскаржуваного припису від 23.08.2017 року №26/10/74-17 та наявність підстав для його видання, вважає, що позовні вимоги позивача є необґрунтованими та безпідставними.

В судовому засіданні представник відповідача проти позову заперечив, просить відмовити в його задоволенні, посилається на підстави, викладені в письмових запереченнях на позовну заяву та додаткових поясненнях.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: на стороні позивача – Товариство з обмеженою відповідальністю будівельно-ремонтне підприємство «ТЕХНОБУД» та на стороні відповідача – Управління охорони історичного середовища Львівської міської ради, в судове засідання не з’явились, хоча були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання; жодних заяв по суті справи не подавали.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши подані документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.

26.05.2017 року завідувачем сектору контролю та нагляду за дотриманням законодавства про охорону культурної спадщини управління охорони культурної спадщини Міністерства культури України ОСОБА_4 здійснено візуальне обстеження та фотофіксацію містобудівної ситуації за адресою: м.Львів, вул.Лукаша (між вул.Лукаша – вул.Відкритою – вул.Остроградських), за результатами якого складено Акт обстеження містобудівної ситуації на території історичного ареалу м.Львова (без дати та без номера).

Як вбачається із вказаного Акта обстеження, відповідач встановив, що земельна ділянка за вищевказаною адресою розташована в історичному ареалі м.Львова (рішення Львівської міської ради від 09.12.2005 року №1311), в межах охоронної (буферної) зони об’єкту «Архітектурний ансамбль історичного центра Львова», включеного до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. На земельній ділянці по вул.Лукаша (між вул.Лукаша – вул.Відкритою – вул.Остроградських) у м.Львові зафіксовано облаштування будівельного майданчика та виконання масштабних будівельних робіт: територію огороджено парканом, на якій розташовується об’єкт незавершеного будівництва висотою в 14 наземних поверхів, розміщені тимчасові виробничі та побутові споруди, улаштовані під’їзні шляхи, наявні ознаки проведення масштабних земляних робіт. Під час обстеження на територію будівельного майданчика потрапити не вдалося, на об’єкті проводилися активні будівельні роботи (в т.ч. фасадні), на території майданчика перебували люди, розміщувалась будівельна техніка, різноманітні металеві і бетонні конструкції та будівельні матеріали. На паркані будівельного майданчику розміщено паспорт об’єкта будівництва «Багатоквартирний житловий будинок з гаражами та стоянками зі знесенням спору котельні на вул.Лукаша (будинок №2 на генплані) у м.Львові для працівників університету» (замовник будівництва – НУ «Львівська політехніка», підрядник – ТОВ БРП «Технобуд»).

Між тим, зазначено, що нормами законодавства у сфері охоронної культурної спадщини встановлено, що дозвіл на проведення земляних робіт для потреб будівництва на території вказаної земельної ділянки необхідно отримати у встановленому порядку в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини (Міністерстві культури України) на підставі проектної документації, розробленої та погодженої у встановленому порядку, в тому числі, в Мінкультури.

За результатами перевірки електронної бази даних документообігу Міністерства культури України відповідачем встановлено, що погоджень проекту будівництва, дозволів на проведення будь-яких робіт за вищевказаною адресою Міністерством не надавалося.

У висновках цього акта вказано, що здійснення робіт з будівництва на території історичного ареалу м.Львова, за відсутності погодженої у встановленому порядку проектної документації та без відповідного дозволу центрального органу виконавчої влади, що формує та реалізує державну політику в сфері охорони культурної спадщини, містить ознаки порушень ч.3 ст.61, ч.3 ст.32, ч.1 ст.35 Закону України «Про охорону культурної спадщини».

За результатами проведеного 26.05.2017 року візуального обстеження містобудівної ситуації за адресою: м.Львів, вул.Лукаша (між вул.Лукаша – вул.Відкритою – вул.Остроградських) відповідач видав спірний припис від 23.08.2017 року №26/10/74-17, згідно якого на виконання вимог ч.1 ст.30 Закону України «Про охорону культурної спадщини», діючи в межах повноважень, визначених п.18 ч.2 ст.5 Закону України «Про охорону культурної спадщини» і Положення про Міністерство культури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 року №495, відповідач вимагає негайно зупинити проведення земляних та будь-яких інших будівельних робіт на об’єкті будівництва «Багатоквартирний житловий будинок з гаражами та стоянками із знесенням споруд котельні на вул.Лукаша (будинок №2 на генплані) у м.Львові для працівників університету», які виконуються в історичному ареалі міста Львова (рішення Львівської міської ради від 09.12.2005 року №1311), в межах охоронної (буферної) зони об’єкту «Архітектурний ансамбль історичного центра Львова», включеного до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, як таких, що ведуться з порушенням вимог ч.3 ст.32, ст.35 Закону України «Про охорону культурної спадщини», без відповідних погоджень та дозволів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері охорони культурної спадщини (Міністерства культури України); вжити заходів із приведення діяльності у відповідність до вимог законодавства у сфері охорони культурної спадщини; надати Міністерству культури України пояснення по суті викладених в акті обстеження містобудівної ситуації на території історичного ареалу м.Львова фактів.

Позивач вважає, що у відповідача були відсутні правові підстави для прийняття оспорюваного рішення, а тому звернувся до суду з даним позовом про визнання його протиправним та скасування.

Вирішуючи спір, суд враховує наступне.

Щодо відсутності дозволу органу охорони культурної спадщини на проведення робіт в історичних ареалах населених місць.

Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулюються Законом України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 року №1805-III.

Відповідно до ч.2 ст.5 цього Закону, до повноважень центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини, належить:, зокрема: визначення меж територій пам'яток національного значення та затвердження їх зон охорони, охоронюваних археологічних територій, історичних ареалів населених місць (п.12); погодження програм та проектів містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, меліоративних, шляхових, земляних робіт на пам'ятках національного значення, їх територіях, в історико-культурних заповідниках, на історико-культурних заповідних територіях, у зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, а також програм і проектів, реалізація яких може позначитися на об'єктах культурної спадщини (п.14); надання дозволів на проведення робіт на пам'ятках національного значення, їхніх територіях та в зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць (п.17); видання розпоряджень та приписів щодо охорони пам'яток національного значення, припинення робіт на цих пам'ятках, їхніх територіях та в зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, якщо ці роботи здійснюються за відсутності затверджених або погоджених із відповідними органами охорони культурної спадщини програм та проектів, передбачених цим Законом, дозволів або з відхиленням від них (п.18); надання дозволів на відновлення земляних робіт (п.19).

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.30 Закону України «Про охорону культурної спадщини», органи охорони культурної спадщини зобов'язані заборонити будь-яку діяльність юридичних або фізичних осіб, що створює загрозу пам'ятці або порушує законодавство, державні стандарти, норми і правила у сфері охорони культурної спадщини. Приписи органів охорони культурної спадщини є обов'язковими для виконання всіма юридичними та фізичними особами.

У п.1 Положення про Міністерство культури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 року №495 (далі – Положення), передбачено, що Міністерство культури України (Мінкультури) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до підп.підп.57, 67 п.4 Положення, Мінкультури відповідно до покладених на нього завдань видає розпорядження і приписи щодо охорони пам’яток національного значення, припинення робіт на таких пам’ятках, їх територіях та в зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, якщо зазначені роботи виконуються за відсутності затверджених або погоджених з відповідними органами охорони культурної спадщини програм та проектів, передбачених законом, дозволів або з відхиленням від них; видає дозволи на проведення робіт на пам’ятках національного значення, їх територіях та в зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць.

За змістом ч.ч.1, 2 ст.61 Закону України «Про охорону культурної спадщини», дозволи, погодження і висновки, передбачені цим Законом, надаються органами охорони культурної спадщини безоплатно. Рішення про надання або про відмову в наданні дозволу, погодження чи висновку приймається органом охорони культурної спадщини протягом одного місяця з дня подання фізичною чи юридичною особою відповідних документів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Аналіз вищенаведених норм дає підстави для висновку, що на відповідача покладено обов'язок формування та реалізації державної політики у сфері охорони культурної спадщини. При цьому, у ст.61 Закону України «Про охорону культурної спадщини» прямо передбачено, що порядок подання документів для отримання відповідних дозволів Міністерства культури України визначається Кабінетом Міністрів України.

Однак суд встановив, що такий порядок, як станом на дату видання спірного припису, так і станом на дату розгляду цієї справи в суді, не затверджено Кабінетом Міністрів України. Відтак, враховуючи, що відповідач, як орган державної влади, в силу вимог ч.2 ст.19 Конституції України, зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, тому, за відсутності встановленого Кабінетом Міністрів України відповідного порядку надання Міністерством культури України дозволів на проведення робіт в історичних ареалах населених місць, відповідач безпідставно посилається на відсутність у позивача згаданого дозволу, оскільки такий не міг бути виданий з незалежних від позивача обставин.

При цьому, суд враховує, що чинним законодавством не наділено відповідача правом самостійно встановлювати порядок надання ним вищевказаних дозволів.

Щодо покликання відповідача на те, що порядок отримання дозволу на проведення будівельних робіт в історичних ареалах населених міст та надання дозволу на проведення робіт на пам’ятках національного значення їхніх територіях та в зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць є адміністративними послугами, які надаються Міністерством, НУ «Львівська політехніка».

Згідно ст.1 Закону України «Про адміністративні послуги», адміністративна послуга – це результат здійснення владних повноважень суб'єктом надання адміністративних послуг за заявою фізичної або юридичної особи, спрямований на набуття, зміну чи припинення прав та/або обов'язків такої особи відповідно до закону.

Частинами 1 та 2 ст.3 Закону України «Про адміністративні послуги» визначено, що законодавство у сфері надання адміністративних послуг складається з Конституції України, цього та інших законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері надання адміністративних послуг. Надання адміністративних послуг здійснюється відповідно до цього Закону з урахуванням особливостей, визначених законами, які регулюють суспільні відносини у відповідних сферах, зокрема Законом України «Про ліцензування видів господарської діяльності».

Відповідно до ч.2 ст.5 Закону України «Про адміністративні послуги», адміністративні послуги визначаються виключно законом.

Згідно з ч.5 ст.9 цього ж Закону, перелік та вимоги до документів, необхідних для отримання адміністративної послуги, визначаються законом.

Отже, вищенаведеними нормами Закону України «Про адміністративні послуги» передбачено, що виключно законами, які регулюють суспільні відносини щодо надання адміністративних послуг, визначається, зокрема, перелік документів, необхідних для отримання адміністративної послуги.

Законом, який регулює відносини в сфері охорони культурної спадщини, є Закон України «Про охорону культурної спадщини». Водночас, ст.61 цього Закону (порядок надання дозволів та погоджень Міністерством культури України) містить відсилочну норму на порядок, який повинен бути встановлений Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, суперечливими є твердження відповідача з даного приводу.

Окрім того, суд не враховує доводи відповідача про те, що процес отримання дозволів в Міністерстві культури України врегульовано наказом Міністерства культури України «Про затвердження інформаційних та технологічних карток з видачі Міністерством культури адміністративних послуг у сферах охорони культурної спадщини, музейної справи, вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 17.07.2014 року №562, оскільки, як вже зазначалось вище, чинним законодавством не наділено відповідача правом самостійно встановлювати порядок надання ним дозволів на проведення робіт в історичних ареалах населених місць.

При цьому, суд враховує, що даний наказ Міністерства культури України від 17.07.2014 року №562 не зареєстрований у Міністерстві юстиції України, тобто не набрав законної сили. Крім того, такий суперечить положенням Закону України «Про адміністративні послуги» та Закону України «Про охорону культурної спадщини», як нормативно-правовим актам, які мають вищу юридичну силу. А тому, не підлягає застосуванню судом.

Щодо висновків відповідача про те, що об’єкт будівництва знаходиться в історичному ареалі м.Львова.

Відповідно до ч.2 ст. 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини», межі та режими використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на територіях історичних ареалів населених місць визначаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, відповідною науково-проектною документацією, яка затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини, або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 року №878 затверджено Список історичних населених місць України (міста і селища міського типу), до якого включено, серед інших, місто Львів.

Водночас, порядок визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2002 року №318 (далі – Порядок №318).

Згідно п.п.4, 5 цього Порядку, відповідальними за визначення меж і режимів використання історичних ареалів є Мінкультури та уповноважені ним органи охорони культурної спадщини. Межі історичних ареалів визначаються спеціальною науково-проектною документацією під час розроблення історико-архітектурних опорних планів цих населених місць.

Відповідно до п.12 Порядку №318, визначені науково-проектною документацією межі історичних ареалів погоджуються відповідним органом місцевого самоврядування та затверджуються Мінкультури.

Таким чином, передумовою для встановлення меж історичного ареалу є розробка науково-проектної документації під час розроблення історико-архітектурних опорних планів населених місць, яка погоджується відповідним органом місцевого самоврядування та затверджується Мінкультури. Однак, станом на момент виникнення спірних правовідносин, така документація відсутня та, як наслідок, не затверджена відповідачем у встановленому законом порядку.

Більше того, на офіційному веб-сайті Міністерства культури України (http://mincult.kmu.gov.ua/control/uk/publish/printable_article?art_id=244995501) міститься інформація щодо затвердження меж та режимів використання історичних ареалів історичних населених місць наказами Міністерства культури України. Однак, як видно із зазначеного сайту, межі історичного ареалу м.Львова, станом на 23.08.2017 року, відповідачем не затверджені.

Факт відсутності погодження відповідачем меж історичного ареалу м.Львова підтверджується також долученим до матеріалів справи листом Міністерства культури України від 15.09.2017 року №892/10/72-17, наданим у відповідь на лист Львівської міської ради від 10.07.2017 року №0004-1547. Зокрема, у цьому листі відповідач повідомив, що оскільки Львівською міською радою було оголошено конкурс на розробку науково-проектної документації історико-архітектурного опорного плану м.Львова до 31.12.2017 року, переможцем якого є Підприємство об’єднання громадян «Інститут культурної спадщини» Всеукраїнської ради з охорони культурної спадщини України, тому Міністерство вважає за доцільне повернутися до розгляду питання погодження меж історичного ареалу м.Львова після розроблення історико-архітектурного опорного плану.

Вказаний факт не заперечувався і представником відповідача в судовому засіданні.

Встановлені обставини дають суду підстави для висновку, що станом на дату видання оскаржуваного припису у відповідача були відсутні підстави вважати, що будівництво багатоквартирного житлового будинку з гаражами та стоянками із знесенням споруд котельні на вул.Лукаша (будинок №2 на генплані) у м.Львові здійснюється у визначених межах історичного ареалу м.Львова з дотриманням чи недотриманням визначених режимів використання, оскільки такі межі та режими, всупереч приписам ч.2 ст.32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та п.12 Порядку №318, не затверджені відповідачем як центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини.

Що стосується посилань на рішення виконкому Львівської міської ради №1311 від 09.12.2005 року «Про затвердження меж історичного ареалу та зони регулювання забудови міста Львова», яким затверджено опрацьовані інститутом «Укрзахідпроектреставрація» на замовлення управління охорони історичного середовища межі історичного ареалу та зону регулювання забудови м.Львова (додатки 1, 2) та яке, на думку відповідача, підлягає застосуванню Міністерством культури України, суд враховує таке.

Відповідно до положень ч.ч.1-3 ст.7 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Ні законодавством, яке діяло на дату винесення рішення виконкому Львівської міської ради №1311 від 09.12.2005 року, ні законодавством, яке діяло станом на дату видання оскаржуваного припису, не передбачено повноважень (власних чи делегованих) виконавчих комітетів рад щодо затвердження меж історичних ареалів населеного місця. З огляду на що, рішення виконкому Львівської міської ради №1311 від 12.09.2005 року «Про затвердження меж історичного ареалу та зони регулювання забудови міста Львова» не може вважатися належним документом, яким затверджено межі історичного ареалу м.Львова, без погодження таких меж центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, тобто Міністерством культури України.

Щодо тверджень відповідача про необхідність інформування позивачем ОСОБА_3 всесвітньої спадщини через секретаріат ЮНЕСКО про наміри розпочати будівельні роботи в буферній зоні об’єкта культурної спадщини, внесеного до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Згідно зі ст.ст.4, 5 Конвенції про охорону Всесвітньої культурної та природної спадщини, (далі – Конвенція), до якої Україна приєдналась у жовтні 1988 року відповідно до Указу Президії Верховної Ради Української РСР «Про ратифікацію Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини» №6673-ХІ від 04.10.1988 року, кожна держава – сторона цієї Конвенції визнає, що зобов'язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї. Держави – сторони цієї Конвенції з тим, щоб забезпечити якомога ефективнішу охорону і збереження та якомога активнішу популяризацію культурної і природної спадщини, розміщеної на її території, прагнуть в умовах, властивих кожній країні, зокрема, вживати відповідних правових, адміністративних і фінансових заходів щодо виявлення, охорони, збереження, популяризації й відновлення цієї спадщини.

Статтею 172 Провідних настанов ЮНЕСКО щодо втілення у життя Конвенції про всесвітню спадщину передбачено, що обов’язком країни – учасниці Конвенції є інформування ОСОБА_3 Всесвітньої спадщини через секретаріат ЮНЕСКО про наміри розпочати або дозволити в зоні, яка охороняється Конвенцією, про значні роботи по відновленню чи новому будівництву, які можуть вплинути на цінність об’єкта всесвітньої спадщини.

Тобто, держава, що внесла пам’ятку «Архітектурний ансамбль історичного центра м.Львова» до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, добровільно взяла на себе визначені ст.ст.4 та 5 Конвенції зобов’язання, що вона, як країна-учасниця, має інформувати ОСОБА_3 всесвітньої спадщини через секретаріат ЮНЕСКО про наміри розпочати або дозволити в зоні, що охороняється Конвенцією, значні роботи по відновленню чи нове будівництво, які могли б вплинути на цінність об’єкта всесвітньої спадщини. При цьому, обов’язок інформування ОСОБА_3 Всесвітньої спадщини через секретаріат ЮНЕСКО про нове будівництво в охоронюваній зоні покладається саме на державу Україну в особі її уповноважених органів. Із ухвали Вищого адміністративного суду України від 01.12.2010 року у справі №К-31325/10, на яку покликається відповідач, також вбачається, що такий обов’язок покладається саме на державу та не був виконаний міською радою.

Таким чином, доводи відповідача про необхідність позивача, як замовника будівництва, інформувати ОСОБА_3 всесвітньої спадщини через секретаріат ЮНЕСКО про наміри розпочати будівельні роботи в охоронюваній зоні, є нічим іншим, аніж припущення.

Окрім того, слід врахувати і те, що станом на дату видання спірного припису, не був розроблений порядок інформування ОСОБА_3 Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО про наміри щодо проведення нового будівництва на об’єкті, включеному до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, на його території та в їх охоронній (буферній) зоні. Розробка проекту відповідного наказу, згідно наказу відповідача від 20.04.2017 року №287, була включена в План діяльності Міністерства культури України з підготовки проектів регуляторних актів на 2017 рік.

Щодо тверджень відповідача про необхідність погодження проектної документації на будівництво з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини.

Відповідно до п.11 ст.1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», проектна документація - затверджені текстові та графічні матеріали, якими визначаються містобудівні, об’ємно-планувальні, архітектурні, конструктивні, технічні, технологічні вирішення, а також кошториси об’єктів будівництва.

Згідно ч.ч.1, 6 ст.31 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», проектна документація на будівництво об’єктів розробляється у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування, з урахуванням вимог містобудівної документації та вихідних даних і дотриманням вимог законодавства, будівельних норм, державних стандартів і правил та затверджується замовником. Проектна документація на будівництво об’єктів не потребує погодження державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, юридичними особами, утвореними такими органами.

Відповідно до ч.3 ст.7 Закону України «Про архітектурну діяльність», проектна документація на будівництво об'єктів, розроблена відповідно до містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, не підлягає погодженню з відповідними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, органами охорони культурної спадщини, державної санітарно-епідеміологічної служби і природоохоронними органами.

Отже, проектна документація, в силу вищевказаних законодавчих норм, не підлягає погодженню з будь-якими державними органами, в тому числі, і з органами охорони культурної спадщини, зокрема, Міністерством культури України. При цьому, ні Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності», ні Закон України «Про архітектурну діяльність», які поширюють свою дію на всі об’єкти містобудування та стосуються будівництва на усіх територіях, в тому числі, в межах історичних ареалів населених місць, не передбачають жодних винятків із вказаного правила.

Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 16.05.2011 року №45 затверджено Порядок розроблення проектної документації на будівництво об'єктів, згідно п.2 якого цей Порядок визначає процедуру розроблення проектної документації на будівництво об'єктів та поширюється на суб'єктів містобудування.

Відповідно до п.п.3, 4 зазначеного Порядку, для забезпечення проектування об'єкта будівництва замовник повинен надати генпроектувальнику (проектувальнику) вихідні дані на проектування. Основними складовими вихідних даних є: містобудівні умови та обмеження; технічні умови; завдання на проектування.

Так, згідно державного акту на право постійного користування землею, зареєстрованого 21.02.2001 року за №86 в кн.записів 1-2, виданого на підставі ухвали Львівської міської ради №474 від 27.01.2000 року, будівництво багатоквартирного житлового будинку з гаражами та стоянками із знесенням споруд котельні на вул.Лукаша (будинок №2 на генплані) у м.Львові для працівників університету здійснюється на частині земельної ділянки площею 1,1629 га, яка входить в межі земельної ділянки площею 2,2678 га, що перебуває в постійному користуванні НУ «Львівська політехніка» (для обслуговування гуртожитків № 5 та №11 на вул.Лукаша, 4 та 5 у м.Львові та для обслуговування спортивного майданчика вул.Лукаша у м.Львові).

Державною службою з питань національної культурної спадщини, згідно її листа від 13.04.2009 року №22-985/21, було погоджено історико-містобудівне обґрунтування забудови земельної ділянки під розміщення багатоквартирного будинку на вул.Лукаша у м.Львові, розроблене інститутом «Укрзахідпроектреставрація», за умови дотримання необхідних інсоляційних та побутових розривів з прилеглою забудовою відповідно до чинних державних норм.

Наказом Департаменту містобудування Львівської міської ради від 25.07.2013 року №228 «Про затвердження містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки на будівництво НУ «Львівська політехніка» багатоквартирного житлового будинку з гаражами та стоянками із знесенням споруд котельні на вул.Лукаша (будинок №2 на генплані) для працівників університету» затверджені містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки площею 1,1629 га, яка входить в межі вищевказаної земельної ділянки площею 2,2678 га на вул.Лукаша у м.Львові, на будівництво НУ «Львівська політехніка» багатоквартирного житлового будинку з гаражами та стоянками із знесенням споруд котельні на вул.Лукаша (будинок №2 на генплані) для працівників університету.

НУ «Львівська політехніка» було замовлено виготовлення в ліцензованої проектної організації проектної документації «Багатоквартирний житловий будинок з гаражами та стоянками із знесенням споруд котельні на вул.Лукаша (будинок №2 на генплані) у м.Львові для працівників університету» у відповідності до вищевказаних містобудівних умов та обмежень.

18.04.2014 року зазначена проектна документація отримала позитивний висновок експертизи.

25.06.2014 року наказом НУ «Львівська політехніка» №339-1-10 затверджено проектну документацію «Багатоквартирний житловий будинок з гаражами та стоянками із знесенням споруд котельні на вул.Лукаша (будинок №2 на генплані) у м.Львові для працівників університету».

03.07.2014 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області НУ «Львівська політехніка» зареєстровано Декларацію про початок виконання будівельних робіт «Будівництво багатоквартирного житлового будинку з гаражами та стоянками зі знесенням споруд котельні на вул.Лукаша (будинок №2 на генплані) для працівників університету у м.Львові» №ЛВ083141840632, яка у відповідності до ч.1 ст.34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (в редакції, що діяла на дату її реєстрації) дає йому, як замовнику, право виконувати будівельні роботи.

За встановлених обставин, суд приходить висновку, що проектна документація «Будівництво житлового будинку з гаражами та стоянками із знесенням споруд котельні на вул.Лукаша (будинок № 2 на генплані) у м.Львові для працівників університету» розроблена у відповідності до затверджених містобудівних умов та обмежень, отримала позитивний висновок державної експертизи та зареєстрована позивачем, як замовником будівництва. Вказане відповідає положенням ст.31 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та ст.7 Закону України «Про архітектурну діяльність», які прямо передбачають відсутність обов’язку замовника будівництва погоджувати проектну документацію з органами державної влади, в тому числі, з органами охорони культурної спадщини.

Разом з тим, обґрунтовуючи заперечення, відповідач посилається на п.14 ч.1 ст.5 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та вказує, що до його повноважень належить погодження проектів містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень в історичних ареалах населених місць. На думку відповідача, дана норма є спеціальною по відношенню до ст.7 Закону України «Про архітектурну діяльність», а тому – при вирішенні питання про необхідність погодження проектної документації з органами охорони культурної спадщини – застосуванню підлягає саме п.14 ч.1 ст.5 Закону України «Про охорону культурної спадщини».

З даного приводу суд зазначає таке.

Згідно п.1 листа Міністерства юстиції України від 26.12.2008 року №758-0-2-08-19 «Щодо практики застосування норм права у випадку колізії», у разі існування неузгодженості між нормами, виданими одним і тим самим нормотворчим органом, застосовується акт, виданий пізніше, навіть якщо прийнятий раніше акт не втратив своєї чинності. Така неузгодженість може виникнути внаслідок того, що прийняття нової норми не завжди супроводжується скасуванням «застарілих» норм з одного й того ж питання.

Також, у п.4 зазначеного листа передбачено, що при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному, якщо він не скасований виданим пізніше загальним актом.

З аналізу наведених роз’яснень слідує те, що перевага надається акту, який виданий пізніше, в тому числі – загальному акту, якщо він скасовує положення раніше виданого спеціального акту.

Між тим, суд відзначає, що вимога про необхідність погодження програм та проектів містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень в історичних ареалах населених місць з центральним органом виконавчого органу у сфері охорони культурної спадщини існувала в Законі України «Про охорону культурної спадщини», з дати його прийняття (08.06.2000 року), однак, в подальшому, згідно із Законом України №509-VІ від 16.09.2008 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву» статтю 7 Закону України «Про архітектурну діяльність» було доповнено частиною 3, яка передбачає, що проектна документація на будівництво об'єктів, розроблена відповідно до містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, не підлягає погодженню з відповідними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, органами культурної спадщини, державної санітарно-епідеміологічної служби і природоохоронними органами.

Відтак, суд при розгляді даної справи застосовує норму закону, яка з’явилася пізніше, тобто ч.3 ст.7 Закону України «Про архітектурну діяльність», згідно якої, як вже зазначалось вище, не передбачено необхідності погодження проектної документації з органами охорони культурної спадщини.

Стосовно тверджень відповідача про те, що строк дії історико-містобудівного обґрунтування, яке затверджене листом Державної служби з питань національної культурної спадщини від 13.04.2009 року №22-985/21, у відповідності до п.15 Методичних рекомендацій щодо розроблення історико-містобудівних обґрунтувань, затверджених наказом Міністерства культури України від 17.02.2012 року №122, сплинув у 2015 році.

Даючи оцінку вказаним доводам, суд враховує, що Методичні рекомендації щодо розроблення історико-містобудівних обґрунтувань затверджені наказом Міністерства культури України 17.02.2012 року №122 (далі – Методичні рекомендації), який не зареєстрований у Міністерстві юстиції України.

Статтею 117 Конституції України визначено, що нормативно-правові акти міністерств підлягають державній реєстрації в порядку, установленому законом.

Спеціальний порядок державної реєстрації нормативно-правових актів установлено Положенням про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 року №731 (далі – Положення №731).

Згідно п.1 цього Положення, державна реєстрація нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, які виступають суб'єктами нормотворення здійснюється відповідно до Указу Президента України від 3 жовтня 1992 року «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» та цього Положення.

Відповідно до п.п.2, 3 Положення №731, державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер. На державну реєстрацію подаються нормативно-правові акти, прийняті уповноваженими на це суб'єктами нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, що містять норми права, мають неперсоніфікований характер і розраховані на неодноразове застосування, незалежно від строку їх дії (постійні чи обмежені певним часом) та характеру відомостей, що в них містяться

У підп.«б» п.4 Положення №731 визначено, що державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти будь-якого виду (постанови, накази, інструкції тощо), якщо в них є одна або більше норм, що мають міжвідомчий характер, тобто є обов'язковими для інших міністерств, органів виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що не входять до сфери управління органу, який видав нормативно-правовий акт.

Згідно підп.«е» п.5 Положення №731, на державну реєстрацію не подаються акти рекомендаційного, роз'яснювального та інформаційного характеру (методичні рекомендації, роз'яснення, у тому числі податкові, тощо), нормативно-технічні документи (національні та регіональні стандарти, технічні умови, будівельні норми і правила, тарифно-кваліфікаційні довідники, кодекси усталеної практики, форми звітності, у тому числі щодо державних статистичних спостережень, адміністративних даних та інші).

Відповідно до п.15 Положення №731, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади направляють для виконання нормативно-правові акти лише після їх державної реєстрації та офіційного опублікування. У разі порушення зазначених вимог нормативно-правові акти вважаються такими, що не набрали чинності, і не можуть бути застосовані.

Отже, накази міністерства, які містять норми права, мають неперсоніфікований характер і розраховані на неодноразове застосування незалежно від строку їх дії, підлягають обов’язковому виконанню підприємствами, установами, організаціями тільки у разі, якщо вони зареєстровані в Міністерстві юстиції України, після чого вони набирають законної сили (чинності).

З аналізу змісту Методичних рекомендацій щодо розроблення історико-містобудівних обґрунтувань, затверджених наказом Міністерства культури України від 17.02.2012 року №122, слідує висновок, що ці Методичні рекомендації містять норми права, які мають неперсоніфікований характер і розраховані на неодноразове застосування, а тому такий наказ мав би реєструватися в Міністерстві юстиції України, після чого він стає обов’язковим до виконання. Однак, з урахуванням того, що даний наказ не зареєстровано у Міністерстві юстиції України, відтак затверджені ним Методичні рекомендації мають статус акта рекомендаційного (роз'яснювального) характеру.

З огляду на викладене, суд вважає безпідставними посилання відповідача на Методичні рекомендації, зокрема, щодо встановлення ними строку дії погодженого НУ «Львівська політехніка» історико-містобудівного обґрунтування.

Щодо зазначених в Акті обстеження допущених позивачем порушень ч.3 ст.61, ч.3 ст.32, ч.1 ст.35 Закону України «Про охорону культурної спадщини».

Відповідно до ч.3 ст.61 Закону України «Про охорону культурної спадщини», набуття суб'єктом господарювання права на провадження будь-яких дій щодо здійснення господарської діяльності на об'єктах культурної спадщини за декларативним принципом забороняється.

Проте в Акті обстеження не зазначено в чому ж саме полягають ознаки порушення цієї норми зі сторони НУ «Львівська політехніка». Будь-яких пояснень чи доказів з даного приводу представником відповідача не надано, а судом не встановлено.

Згідно ч.3 ст.32 Закону України «Про охорону культурної спадщини», на охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам'яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини.

Відповідно до п.17 ч.2 ст.5 Закону України «Про охорону культурної спадщини», до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, належить, зокрема, надання дозволів на проведення робіт на пам'ятках національного значення, їхніх територіях та в зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць.

З урахуванням встановленої судом відсутності затверджених у встановленому законом порядку меж історичного ареалу м.Львова, на позивача не було покладено обов’язку отримувати дозвіл Мінкультури на виконання будівельних робіт на на вул.Лукаша (будинок №2 на генплані) у м.Львові. Протилежного відповідачем не доведено.

Згідно ч.1 ст.35 Закону України «Про охорону культурної спадщини», проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою, здійснюються за дозволом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, що видається виконавцю робіт - фізичній особі, і за умови реєстрації цього дозволу у відповідному органі охорони культурної спадщини. Дозволи на проведення археологічних розвідок, розкопок надаються за умови дотримання виконавцем робіт вимог охорони культурної спадщини та наявності у нього необхідного кваліфікаційного документа, виданого кваліфікаційною радою. Порядок надання дозволів установлюється Кабінетом Міністрів України.

Порядок видачі дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологічній території, у зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також досліджень решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою на території України затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2002 року №316.

Відповідно до п.3 цього Порядку, археологічні розвідки, розкопки можуть проводити наукові працівники з досвідом проведення археологічних робіт, які застосовують наукові методики розкриття і фіксування археологічних об'єктів культурної спадщини, що гарантують можливість подальшого використання результатів досліджень як повноцінного культурної спадщини. Інші земляні роботи на об'єктах культурної спадщини повинні проводитися під наглядом наукових працівників.

Таким чином, дозвіл на проведення земляних робіт підлягає отриманню безпосереднім виконавцем робіт – фізичною особою у разі, зокрема, якщо вони проводяться в межах історичного ареалу. Відтак, у НУ «Львівська політехніка» відсутні законні підстави для отримання дозволу Мінкультури на виконання земляних робіт.

Разом з тим, представником позивача долучено до матеріалів справи укладений між НУ «Львівська політехніка», СП ТОВ (лтд) «Новий Дім» та Науково-дослідним центром «Рятівна археологічна служба» Інституту археології НАН України (виконавець) Договір №05-14-АН на виконання пам’ятко-охоронних робіт від 08.10.2014 року, згідно якого виконавець бере на себе проведення пам’ятко-охоронних робіт – археологічного нагляду на земельній ділянці, наданій для будівництва багатоквартирного житлового будинку з гаражами та стоянками на вул.Лукаша, 2 у м.Львові.

За результатами здійснення цього нагляду Науково-дослідним центром «Рятівна археологічна служба» Інституту археології НАН України складено Інфомаційний звіт про результати пам’яткоохоронних робіт (археологічного нагляду) на об’єкті – «Будівництво багатоквартирного житлового будинку з гаражами та стоянками із знесенням споруд котельні на вул.Лукаша (будинок №2 на генплані) у м.Львові для працівників університету», у складі якого містяться дозвільні документи, видані Міністерством культури України на ім’я фізичної особи ОСОБА_5, який є молодшим науковим співробітником Науково-дослідного центру «Рятівна археологічна служба» Інституту археології НАН України. Вказані документи надають йому право здійснювати розкопки та нагляд за земляними роботами в межах історичного ареалу та об’єкта всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у м.Львові.

З урахуванням вищевикладеного, висновки відповідача про порушення позивачем вимог ч.3 ст.61, ч.2 ст.32 та ч.1 ст.35 Закону України «Про охорону культурної спадщини» є безпідставними та необґрунтованими.

Щодо правомірності/неправомірності зазначення відповідачем у спірному приписі про «зупинення» робіт.

Так, відповідно до п.18 ч.2 ст.5 Закону України «Про охорону культурної спадщини», до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, належить: видання розпоряджень та приписів щодо охорони пам'яток національного значення, припинення робіт на цих пам'ятках, їхніх територіях та в зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, якщо ці роботи здійснюються за відсутності затверджених або погоджених із відповідними органами охорони культурної спадщини програм та проектів, передбачених цим Законом, дозволів або з відхиленням від них. Вказане положення кореспондується з положенням підп.57 п.4 Положення про Міністерство культури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 року №495.

Відтак, суд встановив, що законодавцем передбачено право саме «припинення» робіт, зокрема, в історичних ареалах населених місць, а не їх «зупинення», як зазначено в оспорюваному приписі від 23.08.2017 року №26/10/74-17.

Між тим, суд звертає увагу відповідача, що правом зупиняти підготовчі та будівельні роботи, в силу вимог ч.3 ст.41 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», наділені посадові особи органів державного архітектурно-будівельного контролю під час перевірки.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що Міністерством культури України було порушено визначену ст.7 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» процедуру здійснення державного нагляду (контролю), у зв’язку із чим позивач був позбавлений можливості реалізувати свої права, передбачені ст.10 вищевказаного Закону. Окрім цього, такі дії відповідача призвели до порушення принципів гарантування прав та законних інтересів кожного суб'єкта господарювання і здійснення державного нагляду (контролю) лише за наявності підстав та в порядку, визначених законом.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. А, згідно ч.1 ст.90 цього ж Кодексу, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні.

На підставі досліджених в судовому засіданні доказів та встановлених на їх підставі обставин, що передували прийняттю оскаржуваного рішення від 23.08.2017 року №26/10/74-17, суд приходить висновку, що таке видано не на підставі та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, необґрунтовано (без урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення) та непропорційно, зокрема без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення. В той же час, позивач довів обґрунтованість позовних вимог належними, допустимими та достатніми доказами. Виходячи з положень п.2 ч.2 ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає, що позов є підставним та таким, що підлягає задоволенню. А тому, спірне рішення слід скасувати як протиправне.

Щодо судових витрат, то відповідно до вимог ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України такі відшкодовуються позивачу в повному обсязі.

Керуючись ст.ст.2, 6, 8-10,13, 14, 72-77, 139, 241-247, 250, 255, 293, 295, підп.15 п.15 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

у х в а л и в:

позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати припис Міністерства культури України від 23.08.2017 року №26/10/74-17.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства культури України (вул.Івана Франка, 19, м.Київ, 01601; код ЄДРПОУ: 37535703) на користь Національного Університету «Львівська політехніка» (вул.Степана Бандери, 12, м.Львів, 79013; код ЄДРПОУ: 02071010) судовий збір, сплачений за подання цього позову, в сумі 1600 (одна тисяча шістсот) гривень 00 копійок.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення до Львівського апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Львівського апеляційного адміністративного суду.

Повний текст рішення суду буде складено до 17.02.2018 року.

Головуючий суддя Ланкевич А.З.

Суддя Карп’як О.О.

Суддя Мартинюк В.Я.

Оригінал повного тексту судового рішення складено в одному примірнику 16.02.2018 року.