Постанова № 72285844, 08.02.2018, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

——————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 лютого 2018 р.м.ОдесаСправа № 520/6193/17

Категорія: 10.2.4 Головуючий в 1 інстанції: Васильків О.В.

Одеський апеляційний адміністративний суд в складі колегії:

судді- доповідача ОСОБА_1

суддів Турецької І.О.

ОСОБА_2

за участю секретаря - Стефанцевої Ю.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Київського районного суду м. Одеси від 06 листопада 2017 року по справі за позовом ОСОБА_3 до Міністерства оборони України, Державної казначейської служби України, третя особа - військово-медичний клінічний центр Південного регіону Міністерства оборони України, про визнання бездіяльності протиправною та відшкодування матеріальної шкоди,-

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_3 звернулась до суду першої інстанції з позовом, в якому просила визнати протиправною бездіяльність Міністерства оборони України щодо незабезпечення її безоплатною медичною допомогою у військово-медичному клінічному центрі Південного регіону Міністерства оборони України; стягнути у відшкодування матеріальної шкоди, завданої протиправною бездіяльністю Міністерства оборони України 4 445,82 грн. за рахунок коштів Державного бюджету України, шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України; стягнути судовий збір.

В обґрунтування позову зазначила, що має статус вдови військовослужбовця, у зв’язку з чим вважає, що на неї поширюються відповідні пільги, зокрема, щодо безоплатного лікування, відповідно до ч.3 п.1 ст.11 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Оскільки в період з 14.03.2017 року по 20.03.2017 року вона знаходилась на стаціонарному лікуванні у військово-медичному клінічному центрі Південного регіону Міністерства оборони України та має відповідні пільги, відповідач безпідставно здійснив її лікування за плату, у зв'язку з чим сплачені нею кошти мають бути повернуті.

Постановою Київського районного суду м. Одеси від 06 листопада 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову, якою задовольнити позовні вимоги.

В обґрунтування своїх доводів апелянт зазначила, що суд першої інстанції не правильно дав правову оцінку фактичним обставинам справи та наявним у справі доказам, та ухвалив рішення без урахування відповідних норм чинного законодавства.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах заявлених вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 з 14.03.2017 року по 20.03.2017 року перебувала на стаціонарному лікуванні в клініці гематології та гастроентерології військово-медичного клінічного центру Південного регіону Міністерства оборони України.

Для визначення свого статусу та права на безоплатне лікування у зазначеному медичному закладі ОСОБА_3 надала паспорт громадянки України; свідоцтво про смерть чоловіка ОСОБА_4; свідоцтво про одруження із ОСОБА_4; посвідчення чоловіка ОСОБА_4 як ветерана військової служби; пенсійне посвідчення про отримання пенсії по втраті годувальника, однак у безоплатному лікуванні їй було відмовлено та видано розрахунок вартості лікування, згідно якого вартість лікування склала 4 445,82 грн.

Зазначена сума була сплачена позивачем у повному обсязі, що підтверджується дослідженими судом прибутковими касовими ордерами /а.с. 19-22/.

Водночас, позивач вважає, що вона, як вдова померлого військовослужбовця, має право на пільги, визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", зокрема, на безоплатне лікування у військово-медичних закладах Міністерства оборони України.

Бездіяльність відповідача, яка полягала у незабезпеченні її безоплатною медичною допомогою у військово-медичному закладі охорони здоров'я, та відшкодування завданої безпідставним отриманням коштів шкоди є предметом даного спору.

Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не належить до категорії осіб, які мають право на безоплатне лікування у військово-медичних закладах Міністерства оборони України, а відтак, відсутні підстави для задоволення позову.

Колегія судді такий висновок суду першої інстанції вважає правильним, з огляду на наступне.

Відповідно до преамбули Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» цей Закон відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

За приписами ч.1 ст.3 Закону дія цього Закону поширюється на: 1) військовослужбовців Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення (далі - правоохоронних органів), Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, які проходять військову службу на території України, і військовослужбовців зазначених вище військових формувань та правоохоронних органів - громадян України, які виконують військовий обов'язок за межами України, та членів їх сімей;

2) військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, чи внаслідок захворювання після звільнення їх з військової служби, пов'язаного з проходженням військової служби, та членів їх сімей, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули, померли чи пропали безвісти;

3) військовозобов'язаних та резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, і членів їх сімей.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що положення Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» розповсюджуються на певну категорію осіб, серед яких, зокрема, визначено членів сімей військовослужбовців, які загинули, померли чи пропали безвісти під час проходження військової служби.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, чоловіка позивачки - ОСОБА_4 04.10.1985 року було звільнено в запас за п."б" ст.46 Положення про проходження військової служби прапорщиками та мічманами ВС СРСР - по досягненню граничного віку перебування на військовій службі.

Згідно наявної в матеріалах справи копії свідоцтва про смерть, ОСОБА_4 помер 18.07.2016 року у віці 76 років, а відтак, а ні на нього, а ні на членів його сім'ї не розповсюджуються положення Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

В свою чергу, статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, Національної поліції, ветеранів податкової міліції, ветеранів державної пожежної охорони, ветеранів Державної кримінально-виконавчої служби України, ветеранів служби цивільного захисту, ветеранів Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України та основні засади державної політики щодо соціального захисту громадян, звільнених з військової служби, служби в органах внутрішніх справ, Національної поліції, державній пожежній охороні, Державній кримінально-виконавчій службі України, органах і підрозділах цивільного захисту, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України, та членів їх сімей, гарантії, які забезпечують їм гідне життя, активну діяльність, шану та повагу в суспільстві, визначає Закон України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист" від 24 березня 1998 року № 203/98-ВР (далі - Закон №203/98-ВР).

Згідно ст.4-1 Закону №203/98-ВР дія цього Закону поширюється на громадян України, які віднесені до категорій ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції, ветеранів податкової міліції, ветеранів державної пожежної охорони, ветеранів Державної кримінально-виконавчої служби України, ветеранів служби цивільного захисту, ветеранів Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України відповідно до цього Закону і які постійно проживають на території України.

За приписами п.1 ч.1 ст.5 Закону №203/98-ВР ветеранами військової служби, ветеранами органів внутрішніх справ, ветеранами Національної поліції, ветеранами податкової міліції, ветеранами державної пожежної охорони, ветеранами Державної кримінально-виконавчої служби України, ветеранами служби цивільного захисту, ветеранами Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України визнаються громадяни України, які бездоганно прослужили на військовій службі, в органах внутрішніх справ, Національній поліції, податковій міліції, державній пожежній охороні, Державній кримінально-виконавчій службі України, органах і підрозділах цивільного захисту, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України 25 і більше років у календарному або 30 та більше років у пільговому обчисленні (з яких не менше 20 років становить вислуга у календарному обчисленні) і звільнені в запас або у відставку відповідно до законодавства України або колишнього Союзу РСР чи держав СНД.

Як вбачається з наявного в матеріалах справи витягу з наказу про звільнення з військової служби в запас, вислуга років у Збройних силах ОСОБА_4 становить 26 років 11 місяців.

Таким чином, ОСОБА_4 є ветераном військової служби, і члени його сім'ї користуються пільгами та соціальними гарантіями, передбаченими саме цим Законом.

Водночас, як передбачено ч.3 чт.7 Закону №203/98-ВР вдови (вдівці) померлих (загиблих) ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції, ветеранів податкової міліції, ветеранів державної пожежної охорони, ветеранів Державної кримінально-виконавчої служби України, ветеранів служби цивільного захисту, ветеранів Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України та члени їх сімей, які перебувають на їх утриманні, користуються пільгами, передбаченими пунктами 6 - 9 статті 6 цього Закону.

Судом першої інстанції вірно зазначено, що вищезазначені пункти ст.6 Закону №203/98-ВР не передбачають надання вдовам померлих ветеранів військової служби пільги з безоплатного користування закладами охорони здоров'я Міністерства оборони України, Служби безпеки України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, інших центральних органів виконавчої влади та військових формувань.

Що стосується доводів апелянта щодо застосування ст.49 Конституції України, якою закріплено право громадян на отримання безоплатної медичної допомоги у державних та комунальних закладах охорони здоров'я, судова колегія зазначає, що військово-медичний клінічний центр Південного регіону Міністерства оборони України не є державним та комунальним закладом охорони здоров'я, який надає послуги з медичної допомоги невизначеному колу осіб, тобто всім без винятку, хто звертається за такою допомогою.

Як встановлено колегією суддів, діяльність військово-медичного клінічного центру Південного регіону Міністерства оборони України регулюється наказом Міністра оборони України від 20.02.2008 року №59, відповідно до якого зазначений медичний заклад є бюджетним, багатопрофільним, лікувально-профілактичним та експертним закладом Збройних Сил України, завданням якого є організація та проведення амбулаторного, стаціонарного та відновлювального лікування військовослужбовців та осіб, які відповідно до законодавства мають право на лікування у закладах охорони здоров'я Збройних Сил України.

Отже, за вищенаведених обставин судова колегія вважає, що відповідач правомірно відмовив позивачці у безоплатному лікуванні у військово-медичному клінічному центрі Південного регіону Міністерства оборони України та пред’явив їй розрахунок плати за надану медичну допомогу.

Також не можна визнати обґрунтованими доводи апелянта з приводу того, що надана відповідачем медична допомога є швидкою медичною допомогою, адже матеріали справи не містять доказів, які б беззаперечно доводили факт перебування позивачки у тяжкому стані здоров'я в момент звернення до відповідача та того, що вона потребувала невідкладної медичної допомоги.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, а відтак, підстави для скасування судового рішення та задоволення апеляційної скарги відсутні.

Керуючись ст.ст.317, 321, 322, 325 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення.

Постанову Київського районного суду м. Одеси від 06 листопада 2017 року по справі за позовом ОСОБА_3 до Міністерства оборони України, Державної казначейської служби України, третя особа - військово-медичний клінічний центр Південного регіону Міністерства оборони України, про визнання бездіяльності протиправною та відшкодування матеріальної шкоди - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання судового рішення в повному обсязі.

Суддя-доповідач: ОСОБА_1

Судді: Л.В. Стас

ОСОБА_5.