Постанова № 72161988, 12.02.2018, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №487/2217/17 12.02.2018

Єдиний унікальний номер судової справи 487/2217/17

Номер провадження 22-ц/784/325/18

Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Категорія 54

Постанова

Іменем України

12 лютого 2018 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Галущенка О.І., Лисенка П.П.,

з секретарем судового засідання Богуславською О.М.,

за участі представника відповідача - Гаврилка О.О.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» рішення, яке ухвалено Заводським районним судом міста Миколаєва під головуванням судді Щербини С.В., у приміщенні цього ж суду 14 грудня 2017 року о 16 годині 46 хвилині, у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

УСТАНОВИЛА:

У квітні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (далі - ДП «Адміністрація морських портів України») про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_3 працював на посаді контролера команди охорони загону загальної охорони служби загальної охорони та режиму ДП «Адміністрація морських портів України».

Наказом начальника Адміністрації Миколаївського морського порту Козонак В.М. за №144/о від 23 березня 2017 року «Про припинення трудового договору» позивача було звільнено з вищевказаної посади на підставі п.1 ст.40 КЗпП України - за скороченням штату. В наказі про звільнення зазначено в якості підстави звільнення - наказ начальника адміністрації «Про внесення змін до штатного розпису» №30 від 17 січня 2017 року.

Між тим, позивач вважає своє звільнення незаконним, оскільки відповідачем не було дотримано умов колективного договору, щодо своєчасного повідомлення профспілки про заплановані звільнення, їх причини, строки проведення, кількість категорій працівників, яких це може стосуватися. Відповідачем також не виконано обов'язок щодо проведення обов'язкових консультацій із профспілкою про заходи щодо запобігання звільненням чи зведення їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

Посилаючись на викладені обставини, а також на те, що не існувало об'єктивних причин для скорочень та звільнення відбулося без отримання попередньої згоди профспілкової організації щодо згоди на звільнення працівника, ОСОБА_3 просив суд позов задовольнити, поновити його на роботі та стягнути з ДП «Адміністрація морських портів України» середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Представник відповідача проти задоволення позову заперечував. Зазначав, що звільнення позивача відбулось із дотриманням чинного трудового законодавства.

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 14 грудня 2017 року позов задоволено в повному обсязі.

Поновлено ОСОБА_3 на посаді контролера команди охорони загону загальної охорони служби загальної охорони та режиму Миколаївської філії ДП «Адміністрація морських портів України» (Адміністрації Миколаївського морського порту) з 23 березня 2017 року.

Стягнуто з ДП «Адміністрація морських портів України» на користь ОСОБА_3 14 466 грн. 34 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат шляхом стягнення з ДП «Адміністрація морських портів України» на користь держави судових витрат в сумі 1 280 грн.

В апеляційній скарзі ДП «Адміністрація морських портів України» посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просило рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволені позову.

Апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не була дотримана процедура звільнення позивача у зв'язку із скороченням чисельності штату працівників, а тому порушене право останнього підлягало захисту у обраний ним спосіб.

Колегія суддів погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом першої інстанції, його висновки щодо них та результату вирішення справи вважає вірними, обґрунтованими й законними.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

Відповідно до ст.43 Конституції України, постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» - кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб, а також гарантує працездатному населенню у працездатному віці в Україні - добровільність праці, вибір або зміну професії та виду діяльності; захист від незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Отже, право громадян на працю забезпечується державою, а трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбаченому трудовим законодавством (ст.ст.2,36,40,41 КЗпП України).

Відповідно до п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з ч.1 ст.43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 ст.40 і пунктами 2 і 3 ст.41 КЗпП України може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Відповідно до висновків Верховного Суду України за змістом вищезазначених норм права суд, розглядаючи трудовий спір, повинен з'ясувати, чи містить рішення профспілкового комітету власне правове обґрунтування такої відмови. І лише у разі відсутності у рішенні правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення працівника власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації і таке звільнення є законним у разі дотримання інших передбачених законодавством вимог для звільнення.

В аспекті положень ч.7 ст.43 і ч.6 ст.39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» та з урахуванням вище зазначеного висновку слідує, що оскільки необґрунтованість рішення профспілкового комітету породжує відповідне право власника на звільнення працівника, а обґрунтованість такого рішення виключає виникнення такого права, то суд зобов'язаний оцінювати рішення профспілкового органу на предмет наявності чи відсутності ознак обґрунтованості.

Враховуючи, що у зазначених нормах зміст поняття обґрунтованості рішення профспілкового органу закон не розкриває, то така обґрунтованість повинна оцінюватись судом виходячи із загальних принципів права і засад цивільного судочинства (ст.8 Конституції України, ст.3 ЦК України) та лексичного значення (тлумачення) самого слова «обґрунтований», яке означає «бути достатньо, добре аргументованим, підтвердженим науково, переконливими доказами, доведеним фактами».

Отже рішення профспілкового органу про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути достатньо, добре аргументованим та містити посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника або посилання на неврахування власником фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником є порушенням його законних прав.

Як вбачається з матеріалів справи, наказом Адміністрації Миколаївського морського порту за №7/о від 14 червня 2013 року «По особовому складу», у зв'язку із реорганізацією державних підприємств морського транспорту та утворенням ДП «Адміністрація морських портів України», ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, таб.№475, з 14 червня 2013 року переведено до утвореного ДП «Адміністрація морських портів України» на посаду стрільця стрілкової команди ВОХОР, з оплатою згідно штатного розпису (а.с.86).

Наказом Адміністрації Миколаївського морського порту за №65/о від 21 березня 2014 року «По особовому складу», позивача з 21 березня 2014 року переміщено на посаду стрільця стрілкової команди загону загальної охорони служби морської безпеки (а.с.159-160).

Наказом Адміністрації Миколаївського морського порту за №399/о від 16 грудня 2015 року «По особовому складу», позивача з 17 грудня 2015 року переведено на посаду контролера команди охорони загону загальної охорони служби морської безпеки (а.с.161-162).

Наказом Адміністрації Миколаївського морського порту за №279/о від 23 серпня 2016 року «По особовому складу», позивача з 23 серпня 2016 року переміщено на посаду контролера команди охорони загону загальної охорони служби загальної охорони та режиму (а.с.163).

Наказом т.в.о. начальника Адміністрації Миколаївського морського порту ОСОБА_5 «Про внесення змін до штатного розпису» за №30 від 17 січня 2017 року скорочено зі штатного розпису з 23 березня 2017 року 66 штатних одиниць команди охорони загону загальної охорони служби загальної охорони та режиму (а.с.82).

20 січня 2017 року відповідач, як роботодавець, попередив ОСОБА_3 про наступне скорочення посади контролера команди охорони загону загальної охорони служби загальної охорони та режиму, яку останній обіймав (а.с.67).

Цього ж дня позивачу запропоновано вакантні посади в Миколаївській філії ДП «Адміністрація морських портів України» згідно з переліком всіх наявних вакантних посад в адміністрації. ОСОБА_3 відмовився від зазначеної пропозиції, про що зроблено відповідну відмітку (а.с.68).

Наказом начальника Адміністрації Миколаївського морського порту Козонак В.М. за №144/о від 23 березня 2017 року «Про припинення трудового договору» ОСОБА_3 звільнено з посади з 23 березня 2017 року по п.1 ст.40 КЗпП України за скороченням штату, на підставі наказу начальника адміністрації від 17 січня 2017 року №30 «Про внесення змін до штатного розпису» (а.с.87).

Разом з тим, звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1,2 і 6 ст.40 КЗпП України допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (ч.2 ст.40 КЗпП України).

Власник є таким, що належно виконав вимоги ч.2 ст.40, ч.3 ст.49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом ч.3 ст.49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач своєчасно та належним чином повідомив позивача про наступне вивільнення, але не виконав обов'язок надання пропозицій про всі наявні на підприємстві вакансії, які з'явилися на підприємстві протягом двох місяців і які існували на день звільнення.

Так, відповідно до відкритих даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань Державне підприємство «Адміністрація морських портів України», код ЄДРПОУ 38727770 є юридичною особою та має 15 відокремлених підрозділів.

Доказів, які б належним чином підтверджували факт надання позивачу пропозицій про всі наявні на підприємстві вакансії, включаючи 15 відокремлених підрозділів, і з'являлись на цих підприємствах до моменту звільнення (23 березня 2017 року) матеріали справи не містять.

За такого, колегія суддів вважає, шо суд першої інстанції вірно виходив з того, що відповідачем не було виконано обов'язок, передбачений ст.49-2 КЗпП України.

До того ж, розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 та пунктами 2,3 статті 41 КЗпП України, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник (ч.1 ст.43 КЗпП України).

З матеріалів справи убачається, що позивач ОСОБА_3 є членом Професійної спілки працівників морського транспорту Миколаївського морського торговельного порту (протилежного не встановлено), але в процесі його звільнення відповідачем не була дотримана процедура щодо надсилання на адресу профспілки обґрунтованого письмового подання.

Тому суд першої інстанції при розгляді даної цивільної справи просив профспілку надати згоду (відмову в наданні згоди) на звільнення позивача у відповідності до вимог ч.9 ст. 43 КЗпП України.

Відповідно до витягу із протоколу засідання профкому №11/111 від 26 жовтня 2017 року профспілка відмовила ДП «Адміністрація морських портів України» у наданні згоди на звільнення позивача. Таке рішення мотивоване порушенням вимог ст.22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», п.4.1.1 Колективного договору на 2013-2018 роки, відсутності об'єктивних причин для неминучих звільнень працівників загону охорони, який має функціонувати відповідно до вимог Закону України «Про морські порти України», невиконання вимог ст.ст.40,49 КЗпП України, оскільки роботодавець запропонував наявні вакансії лише в філії, а не на підприємстві в цілому. Також профспілка зазначила, що ДП «Адміністрація морських портів України» не видавало т.в.о. начальника філії ОСОБА_5 довіреність представляти інтереси юридичної особи, а тому він не мав відповідно до приписів ст.ст.92, 95 ЦК України повноважень на видачу наказу «Про внесення змін до штатного розпису» №30 від 17 січня 2017 року (а.с.148-151).

Отже, рішення профспілки про відмову у наданні згоди на звільнення позивача, яке отримане судом на підставі ч.9 ст.43 КЗпП України є обґрунтованим у розумінні ч.7 ст. 43 КЗпП України та ч.6 ст.39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», оскільки містить посилання на неврахування власником суттєвих фактичних обставин та деталізоване правове обґрунтування незаконності звільнення.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог в частині поновлення на роботі, оскільки звільнення позивача відбулося з порушенням закону, а тому відповідно до ст.235 КЗпП України, вірно поновив ОСОБА_3 на роботі та стягнув середній заробіток за час вимушеного прогулу.

При цьому помилкове посилання суду першої інстанції на права членів вибіркового профспілкового органу та обов'язки роботодавця при їх звільненні, не впливає на його обґрунтовані висновки щодо порушення прав члена профспілки при розірванні трудового договору за ініціативою роботодавця.

В той же час при визначенні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача, суд першої інстанції в рішенні не навів повного розрахунку, а лише зазначив про те, що середньогодинний заробіток позивача за останні два місяці склав 32 грн. 89 коп., а час вимушеного прогулу становить з 23 березня 2017 року по 14 грудня 2017 року.

При цьому суд зазначив кількість відпрацьованих годин в середньому за два місяця, а не кількість годин вимушеного прогулу, враховуючи, що режим сумарного обліку робочого часу для працівників, що працюють у режимі змінності встановлюється графіками (графік роботи на 2017 рік зміни №2 (зі змінним режимом роботи)).

Але підстав для збільшення чи зменшення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнутого за судовим рішенням, на підставі апеляційної скарги відповідача, колегія суддів не вбачає.

Посилання особи, яка подала апеляційну скаргу, на те, що суд першої інстанції помилково виходив з того, що відповідач порушив вимоги ст.22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», не можуть бути підставою для скасування судового рішення, оскільки несвоєчасне повідомлення профспілки про заплановані звільнення згідно вищезазначеної норми закону жодним чином не впливають на права працівника та зазначене порушення, у даному випадку, не стало правовою підставою для поновлення працівника ОСОБА_3 на посаді.

Що стосується доводів відповідача про те, що відмова профспілки надати згоду на звільнення позивача належним чином не аргументована та не містить посилань на правове обґрунтування незаконного звільнення працівника, то колегія суддів не може погодитись з такими доводами, оскільки вони спростовуються наявним в матеріалах справи витягом із протоколу засідання профкому №11/111 від 26 жовтня 2017 року (а.с.148-151), яке є аргументованим, містить посилання на неврахування власником суттєвих фактичних обставин та деталізоване правове обґрунтування незаконності звільнення, що відповідає положенням ч.7 ст.43 КЗпП України та ч.6 ст.39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

Колегія суддів не може погодитись із твердженням відповідача щодо дотримання останнім положень ст.49-2 КЗпП України, на підтвердження яких відповідачем було надано акти відмови в ознайомленні з вакансіями та долученими до них списками вакансій ДП «Адміністрація морських портів України», оскільки в актах не зазначено з якими вакансіями ДП «Адміністрація морських портів України» мало намір ознайомити позивача, акти не містять посилань на конкретний список вакансій, його реквізити. При цьому, дати наданих суду списків вакансій не співпадають із датами актів.

До того ж, відповідно до витягу із протоколу засідання профкому №11/111 від 26 жовтня 2017 року, відсутні докази повідомлення позивача про наявні вакансії у центральному офісі, Головному представництві в Одесі та 12 філіям ДП «Адміністрація морських портів України» протягом двох місяців та на день звільнення.

Щодо повноважень начальника адміністрації з логістики ОСОБА_5 на підписання наказу про внесення змін до штатного розпису, то ці обставини не були підставою для визнання наказу про звільнення позивача незаконним, а тому не вплинули на правильність висновків суду першої інстанції.

Посилання відповідача на те, що ДП «Адміністрація морських портів України» не може бути належним відповідачем у справі, оскільки згідно Положення про Миколаївську філію ДП «Адміністрація морських портів України» філія є відокремленим підрозділом підприємства, яка не має статусу юридичної особи та здійснює від імені підприємства частину господарської діяльності (оперативний, бухгалтерський та податковий облік своєї діяльності), а форми, системи та розміри оплати праці, встановлюють Колективним договором та розпорядчими документами підприємства, внутрішніми актами Філії відповідно до законодавства України, не можуть бути підставою для скасування судового рішення.

Так, відповідно до ч.2 ст.48 ЦПК України (ч.2 ст.30 ЦПК України в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин), позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Згідно Положення про Миколаївську філію ДП «Адміністрація морських портів України», затвердженого наказом Міністерства інфраструктури України №184 від 18 квітня 2014 року, філія є відокремленим підрозділом підприємства, який не має статусу юридичної особи та здійснює від імені підприємства частину господарської діяльності (п.п.3.1 п.3 Положення).

При здійсненні своєї діяльності Філія виконує функції, передані підприємством, та керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, наказами Уповноваженого органу, управління, нормативно-правовими актами, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади; наказами, розпорядженнями та іншими актами Голови Підприємства; наказами розпорядженнями та іншими актами начальника Миколаївської філії ДП «Адміністрація морських портів України» (п.п.3.2 п.3 Положення).

Дії, які вчиняються Філією у встановленому законодавством України та цим Положенням порядку, вчиняються від імені підприємства. Підприємство несе відповідальність за всіма зобов'язаннями Філії.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що позов заявлено до належного відповідача - юридичної особи, яка згідно Положення несе відповідальність за всіма зобов'язаннями Філії, включаючи виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника в разі його незаконного звільнення.

Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів.

Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» - залишити без задоволення, а рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 14 грудня 2017 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: О.І. Галущенко

П.П. Лисенко

Повний текст судового рішення

складено 13 лютого 2018 року