Постанова № 71608598, 10.01.2018, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/572/18 Справа № 205/8012/16-ц Головуючий у 1 й інстанції - Шавула В.С. Доповідач - Варенко О.П.

Категорія 2

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 січня 2018 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:

головуючого - Варенко О.П.,

суддів - Городничої В.С., Лаченкової О.В.,

при секретарі - Василенко М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі цивільну справу

за апеляційною скаргою ОСОБА_2

на рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 24 травня 2017 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: ОСОБА_6, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Римська Анастасія Вікторівна, про визнання права власності,

В С Т А Н О В И Л А:

У жовтні 2016 року позивач звернулась з вищезазначеним позовом до суду, посилаючись на те, що з 27.01.2007 року по 02 грудня 2011 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_3. В період шлюбу 26 серпня 2008 року за спільні кошти сторони придбали квартиру АДРЕСА_1. Значна частина коштів на придбання вказаної квартири була взята від продажу квартири АДРЕСА_2, яка належала їй на праві спільної сумісної власності.

Довіреністю від 24.03.2014 року ОСОБА_3 уповноважив ОСОБА_6 здійснювати певні дії від його імені, яка діючи в інтересах останнього 11 квітня 2014 року продала квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_4 та ОСОБА_5 Під час укладення договору купівлі-продажу вищевказаної квартири від нотаріуса і покупців було приховано, що квартира є спільною сумісною власністю, що порушує її права як співвласника.

Враховуючи вищевикладене, просила суд визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1; визнати недійсним договір-купівлі продажу квартири від 11.04.2014 року; скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1; визнати за нею право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1.

Рішенням Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 24 травня 2017 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_2 про визнання права власності відмовлено.

Не погодившись з таким рішенням, позивач звернулась з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1, та визнати за нею право власності на ? частину зазначеної квартири.

Вислухавши учасників процесу, вивчивши матеріали справи та дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судом встановлено, що в період із 27 січня 2007 року по 02 грудня 2011 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі (т.1 а.с.11, 15).

26 серпня 2008 року на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу між ОСОБА_9 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 (т.1 а.с.14, 109).

Заочним рішенням Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 12 листопада 2013 року квартиру АДРЕСА_1 було визнано приватною власністю ОСОБА_3 (т.1 а.с.112).

11 квітня 2014 року ОСОБА_3 в інтересах якого діяла на підставі довіреності ОСОБА_6, уклав договір купівлі-продажу із ОСОБА_4, ОСОБА_5 квартири АДРЕСА_1 (т.1 а.с.16,17). Право приватної власності покупці - ОСОБА_5, ОСОБА_4, належним чином зареєстрували (т.1 а.с.16).

Ухвалою Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 14 травня 2014 року скасовано заочне рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 12 листопада 2013 року (т.1 а.с.19-20).

Таким чином, на момент вчинення правочину щодо продажу спірного майна, ОСОБА_3 належало право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 та було документально підтверджено, що виключало у покупців будь-які сумніви щодо правомірності дій продавця.

В свої позовній заяві ОСОБА_2 посилається на те, що спірна квартира АДРЕСА_1 була придбана в період шлюбу з ОСОБА_3, тому є спільною сумісною власністю подружжя, майнових прав на яку вона була неправомірно позбавлена.

Однак, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Однак позивачем жодним чином не доведено та не обґрунтовано походження коштів, за які було придбано спірну квартиру, асам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Приймаючи до уваги вищенаведене, суд першої інстанції, керуючись ст. 9, ст. 41, ч.4 ст. 55, ст. 124 Конституції України, ст.ст. 7, 12 Загальної декларації про права людини, ст. 13 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, постановою Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», ст.ст. 11, 12, 15, 16, 20, 316-319, 321, 355, 368, 370, 372 ЦК України, ст.ст.57,60 СК України, дійшов правильних висновків про відсутність законних підстав для задоволення вимог позивача щодо визнання права власності, визнання договору недійсним та скасування державної реєстрації права власності.

Посилання позивача в апеляційній скарзі на те, що при продажу спірної квартири від нотаріуса та покупців було приховано, що квартира набувалася ОСОБА_3 під час шлюбу з позивачем, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки на час укладання правочину шлюб ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було розірвано, а спірна квартира перебувала у приватній власності продавця, тому підстави для сумніву у правомочності ОСОБА_3 та його довірителя щодо розпорядження квартирою були відсутні.

Згідно ст.60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до п.3 ч.1 ст.57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.

За ст. 11 ЦПК України (в редакції 2004 року), суд розглядає цивільні справи не інакше за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Доводи апеляційної скарги не містять належних доказів на підтвердження джерел набуття спірного майна та спільної участі подружжя у його придбанні, а зводяться до суб'єктивного тлумачення апелянта норм матеріального права та не впливають на встановлені судом обставини справи.

Посилання позивача в апеляційній скарзі на порушення судом першої інстанції норм процесуального права при розгляді справи, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки, згідно до ч.3 ст.376 ЦПК, України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи, чого апеляційним судом не встановлено.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 24 травня 2017 року- залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: О.П.Варенко

Судді: В.С.Городнича

О.В.Лаченкова