Постанова № 71442638, 02.01.2018, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"02" січня 2018 р. Справа № 920/801/17

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Сіверін В. І. , суддя Слободін М.М.

при секретарі Беккер Т.М.

за участю представників сторін:

позивача – ОСОБА_1, свідоцтво від 23.10.2008 року №3766/10;

відповідача – ОСОБА_2, свідоцтво від 04.01.2017 року №1594;

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ПАТ Комерційний банк "Приватбанк", м. Київ (вх. №3401 С/1-18)

на рішення господарського суду Сумської області від 09.10.2017 року (суддя Заєць С.В.), повний текст рішення складено 10.10.2017 року

у справі №920/801/17

за позовом ПАТ Комерційний банк "Приватбанк", м. Київ

до відповідача ТОВ "Євро ОСОБА_3", м. Суми

про стягнення 14113385-54 грн.

ВСТАНОВИЛА:

Позивач звернувся до місцевого господарського суду із позовною заявою, в якій просить стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за договором фінансового лізингу № 4Е16060ЛИ від 02.07.2016 року в розмірі 14113385,54 грн., в тому числі: 13578231,05 грн. – загальний залишок заборгованості за процентами, 535154,49 грн. – загальна сума пені.

Рішенням господарського суду Сумської області від 09.10.2017 року у справі №920/801/17 у задоволенні позову відмовлено.

Позивач із вказаним рішенням місцевого господарського суду не погодився, звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить вказане рішення місцевого господарського суду скасувати, прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт зазначає, що відносини, які виникають з договору лізингу регулюються параграфом 1 Цивільного кодексу України, параграфом 6 Цивільного кодексу України та Законом України «Про фінансовий лізинг».

На думку апелянта, загальні норми Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю – продаж та поставку не містять обов’язкової нотаріальної форми договору лізингу.

Також, зазначає про те, що місцевим господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення було невірно застосовано правовий висновок Верховного Суду України, що викладений у постанові від 18.01.2017 року у справі №6-648цс16, оскільки у вказаній справі стороною є фізична особа та правовідносини стосуються порушення приписів частини 2 статті 799 Цивільного кодексу України, якою визначена форма договору найму транспортного засобу.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06.11.2017 року у даній справі суддею – доповідачем визначено суддю Терещенко О.І. та сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Сіверін В.І., суддя Слободін М.М.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 09.11.2017року (колегія суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Сіверін В.І., суддя Слободін М.М.) апеляційну скаргу було прийнято до провадження та призначено її до розгляду на "04" грудня 2017 року; витребувано у ПАТ Комерційний банк "Приватбанк" докази сплати судового збору за подання апеляційної скарги на рішення господарського суду Сумської області від 09.10.2017 року у справі № 920/801/17.

04.12.2017 року на адресу суду від позивача надійшла заява про відкладення розгляду справи на іншу дату, у зв’язку з перебуванням представника в іншому судовому засіданні (вх.№12419), яка долучена до матеріалів справи.

04.12.2017 року на адресу суду від відповідача надійшли заперечення на апеляційну скаргу, в яких останній просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, оскаржуване рішення місцевого господарського суду просить залишити без змін (вх.№12427), які долучені до матеріалів справи.

Відповідач, в обґрунтування своєї правової позиції, з посиланням на приписи статті 220 Цивільного кодексу України, вказує на те, що договір фінансового лізингу від 02.07.2016 року є нікчемним та не створює правових наслідків з моменту його укладення, оскільки сторонами не додержано вимоги про його нотаріальне посвідчення.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 04.12.2017 року розгляд справи відкладено на 20.12.2017 року, у зв’язку з неявкою в судове засідання представника апелянта та задоволенням його клопотання про відкладення розгляду справи.

20.12.2017 року на адресу суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, оскаржуване рішення місцевого господарського суду залишити без змін (вх.№13209), який долучений до матеріалів справи.

20.12.2017 року на адресу суду від позивача надійшла заява про долучення до матеріалів справи доказів сплати судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 232 870,86 грн.(вх.№13210), яка разом з додатками долучена до матеріалів справи.

У судовому засіданні 20.12.2017 року оголошувалась перерва до 22.12.2017 року для подання відповідачем додаткових доказів в обґрунтування своєї правової позиції.

22.12.2017 року на адресу суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, копії платіжних доручень про сплату лізингових платежів та копія акту прийому – передачі майна (вх.№13286), які долучені до матеріалів справи.

У судовому засіданні 22.12.2017 року оголошувалась перерва до 02.01.2018 року.

У судовому засіданні 02.01.2018 року представник позивача просив оскаржуване рішення місцевого господарського суду скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Представник відповідача заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив оскаржуване рішення господарського суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу – без задоволення.

Зважаючи на те, що в ході апеляційного розгляду справи судом апеляційної інстанції було створено сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, зокрема, було надано достатньо часу та створено відповідні можливості для реалізації кожним учасником своїх процесуальних прав, передбачених статтею 42 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає за можливе закінчити розгляд апеляційної скарги в даному судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин справи та доказів на їх підтвердження, колегія суддів встановила наступне.

02.07.2016 року між ПАТ КБ «Приватбанк» (позивач) та ТОВ «Євро ОСОБА_3» (відповідач) укладено договір фінансового лізингу №4Е16060ЛИ, відповідно до умов якого позивач передає відповідачу нерухоме майно (згідно з додатком № 1 до договору), а саме нежитлові будівлі, а останній приймає зазначене майно від позивача в платне володіння та користування, а після сплати всієї суми лізингових платежів у власність, у визначені договором строки, на умовах фінансового лізингу.

На дату укладення договору вартість майна становить 335 853 645, 00 грн. (п. 1.2. договору).

У відповідності до п. 1.3. договору, п. 9.1. договору, строк дії договору встановлений з дати підписання по 25.06.2036р. В частині не виконаних сторонами зобов’язань договір діє до повного їх виконання. Зазначений строк може бути змінений у випадках дострокового виконання зобов’язань відповідачем за договором, у випадку розірвання договору.

Додатковою угодою 2016 року пункт 9.1. договору викладено у новій редакції, згідно з якою строк дії договору встановлено з дати підписання по 25.06.2026р. В частині не виконаних сторонами зобов’язань договір діє до повного їх виконання. Зазначений строк може бути змінений у випадках дострокового виконання зобов’язань відповідачем за договором, у випадку розірвання договору.

Факт передачі вказаного нерухомого майна позивачем відповідачу в платне володіння та користування підтверджується актом прийому-передачі від 02.07.2016р.

Відповідно до п. 2.1. договору, розмір, структура, строки сплати лізингових платежів встановлюються додатком № 2 до договору.

За умовами п.п. 2.3.2, 2.3.3 п. 2.3. договору, відповідач, в тому числі сплачує позивачу відсоткову винагороду за користування вказаним нерухомим майном у розмірі 12 % річних від суми залишку несплаченої вартості майна, виходячи з фактичної кількості днів користування майном, та 360 днів у році, щомісяця в період з 25-го числа місяця по останній день місяця, а так само в термін сплати останньої суми лізингового платежу, зазначений у додатку № 2. У випадку порушення відповідачем зобов’язань по сплаті лізингових платежів, передбачених договором, відсоткова винагорода за користування майном складає 24% річних від суми залишку несплаченої вчасно частини вартості майна, згідно з додатком № 2.

Додатковою угодою 2016 року підпункти 2.3.2., 2.3.3. договору викладено у новій редакції (з 07.11.2016р.) згідно з якою, відповідач, в тому числі сплачує позивачу відсоткову винагороду за користування зазначеним нерухомим майном у розмірі 10,5 % річних від суми залишку несплаченої вартості майна, виходячи з фактичної кількості днів користування майном, та 360 днів у році, щомісяця в період з 25-го числа місяця по останній день місяця, а так само в термін сплати останньої суми лізингового платежу, зазначений у додатку № 2. У випадку порушення відповідачем зобов’язань по сплаті лізингових платежів, передбачених договором, відсоткова винагорода за користування майном складає 21% річних від суми залишку несплаченої вчасно частини вартості майна, згідно з додатком № 2.

За умовами п. 7.1. договору, у випадку порушення відповідачем зобов’язань по сплаті лізингових платежів, по сплаті винагороди, останній сплачує позивачу за кожний випадок порушення пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, яка розраховується у відсотках річних від суми простроченого платежу за кожен день прострочення платежу. Сплата пені здійснюється у гривні.

Позивач зазначає про те, що відповідач не виконує належним чином договірних зобов’язань щодо своєчасної та повної сплати лізингових платежів, у зв’язку з чим у нього виникла заборгованість перед позивачем за процентами в сумі 13578231,05 грн., а також відповідачу нарахована пеня в сумі 535154 грн. 49 коп.

Вказане вище й стало підставою для звернення позивача з відповідним позовом до господарського суду Сумської області, в якому останній просив стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за договором фінансового лізингу № 4Е16060ЛИ від 02.07.2016 року в розмірі 14113385,54 грн., в тому числі: 13578231,05 грн. – загальний залишок заборгованості за процентами, 535154,49 грн. – загальна сума пені.

09.10.2017 року господарським судом Сумської області прийнято оскаржуване рішення, з підстав викладених вище.

Перевіривши матеріали справи, правильність їх юридичної оцінки та застосування місцевим господарським судом норм законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з огляду на наступне.

Після ратифікації Верховною радою України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, остання, відповідно до статті 9 Конституції України набула статусу частини національного законодавства.

З прийняттям у 2006 році Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Конвенція та практика Суду застосовується судами України як джерело права.

Відповідно до частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах «Ryabykh v.Russia» від 24.07.2003 року, «Svitlana Naumenko v. Ukraine» від 09.11.2014 року зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Так, предметом позову у даній справі є стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за договором фінансового лізингу № 4Е16060ЛИ від 02.07.2016 року, відповідно до умов якого позивач передає відповідачу нерухоме майно (згідно з додатком № 1 до договору), а саме нежитлові будівлі, а останній приймає зазначене майно від позивача в платне володіння та користування, а після сплати всієї суми лізингових платежів у власність, у визначені договором строки, на умовах фінансового лізингу, в розмірі 14113385,54 грн., в тому числі: 13578231,05 грн. – загальний залишок заборгованості за процентами, 535154,49 грн. – загальна сума пені.

Місцевий господарський суд, відмовляючи в задоволенні позовних вимог дійшов висновку про те, що сторонами при укладенні договору фінансового лізингу не дотримано вимог чинного законодавства щодо його нотаріального посвідчення, а тому вказаний договір є нікчемним та не породжує тих прав і обов’язків, настання яких бажали сторони.

Колегія суддів з таким висновком місцевого господарського суду не погоджується та зазначає наступне.

Так, як вже було зазначено вище, 02.07.2016 року між ПАТ КБ «Приватбанк» (позивач) та ТОВ «Євро ОСОБА_3» (відповідач) укладено договір фінансового лізингу №4Е16060ЛИ, відповідно до умов якого позивач передає відповідачу нерухоме майно (згідно з додатком № 1 до договору), а останній приймає вказане майно від позивача в платне володіння та користування, а після сплати всієї суми лізингових платежів у власність, у визначені договором строки, на умовах фінансового лізингу.

Частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Спірний договір укладено сторонами у відповідності до вимог чинного законодавства, зокрема Закону України "Про фінансовий лізинг", сторонами досягнуто згоди за всіма істотними умовами, що необхідні для договорів даного виду, спірний договір сторонами виконувався, що підтверджується наявними у справі документами та не заперечується відповідачем.

У відповідності до ст. 806 Цивільного кодексу України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.

У відповідності до ст. ст. 1-3,6 Закону України "Про фінансовий лізинг", за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом. Предметом договору лізингу може бути не споживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Закон України "Про фінансовий лізинг" не містить норми про обов'язкову нотаріальну форму договору лізингу.

Виходячи з положень ст. ст. 7, 10 Закону України «Про фінансовий лізинг», про можливість стягнення боргу і повернення майна за договором лізингу на підставі виконавчого напису нотаріуса, то нотаріальне посвідчення може бути вчинено за домовленістю сторін ( п. 35 та п.288 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. N 20/5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 3 березня 2004 р. за N 283/8882).

Господарський суд першої інстанції дійшов висновку про те, що нотаріальна форма спірного договору вимагається за змістом ст. 793 Цивільного кодексу України, відповідно до якої договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі, а договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

Однак, за змістом глави 58 Цивільного кодексу України лізинг є одним із різновидів договорів найму (оренди).

Питанням лізингу присвячено окремий параграф 6 гл. 58 Цивільного кодексу України, в якій ч. 2 ст. 806 прямо вказує, що до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом (лише параграфом 6) та законом.

Як вже було зазначено, приписи Закону України "Про фінансовий лізинг" не містять норми про обов'язкову нотаріальну форму договору лізингу, при тому що особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються лише цим законом.

Так само не містить положень про нотаріальне посвідчення договорів лізингу й параграф 6 гл. 58 Цивільного кодексу України.

Стаття 793 Цивільного кодексу України, на яку посилається місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні, знаходиться у параграфі 4 гл. 58 Цивільного кодексу України, а тому не підпадає під вимоги ч. 2 ст. 806 Цивільного кодексу України.

Загальні положення про найм (оренду) про які йдеться у ч. 2 ст. 806 Цивільного кодексу України - це лише параграф 1 глави 58 Цивільного кодексу України точно з такою назвою, який включає в себе виключно ст. ст. 759 - 786, тому що наступний параграф вже називається "Прокат".

Таким чином, не існує такої норми, яка б встановлювала обов'язковість нотаріального посвідчення договору лізингу, незалежно від того, якого виду майно передається у лізинг.

А отже, чинне законодавство України не вимагає нотаріального посвідчення договорів лізингу, спірний договір є дійсним в силу дотримання вимог закону про його письмову форму та досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов цього договору.

За таких обставин, висновок місцевого господарського суду про нікчемність договору фінансового лізингу від 02.07.2016 року є передчасним.

Так, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за договором фінансового лізингу № 4Е16060ЛИ від 02.07.2016 року в розмірі 14113385,54 грн., в тому числі: 13578231,05 грн. – загальний залишок заборгованості за процентами, 535154,49 грн. – загальна сума пені.

У відповідності до п.п. 2.3.2, 2.3.3 п. 2.3. договору, відповідач, в тому числі сплачує позивачу відсоткову винагороду за користування майном у розмірі 12 % річних від суми залишку несплаченої вартості майна, виходячи з фактичної кількості днів користування майном, та 360 днів у році, щомісяця в період з 25-го числа місяця по останній день місяця, а так само в термін сплати останньої суми лізингового платежу зазначений у додатку № 2. У випадку порушення відповідачем зобов’язань по сплаті лізингових платежів, передбачених договором, відсоткова винагорода за користування майном складає 24% річних від суми залишку несплаченої вчасно частини вартості майна, згідно з додатком № 2.

Додатковою угодою від 2016 року підпункти 2.3.2., 2.3.3. договору викладено у новій редакції (з 07.11.2016 року) відповідно до умов якої відповідач, в тому числі сплачує позивачу відсоткову винагороду за користування майном у розмірі 10,5 % річних від суми залишку несплаченої вартості майна, виходячи з фактичної кількості днів користування майном, та 360 днів у році, щомісяця в період з 25-го числа місяця по останній день місяця, а так само в термін сплати останньої суми лізингового платежу зазначений у додатку № 2. У випадку порушення відповідачем зобов’язань по сплаті лізингових платежів, передбачених договором, відсоткова винагорода за користування майном складає 21% річних від суми залишку несплаченої вчасно частини вартості майна, згідно з додатком № 2.

Згідно п. 7.1. договору, у випадку порушення відповідачем зобов’язань по сплаті лізингових платежів, по сплаті винагороди, останній сплачує позивачу за кожний випадок порушення пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, яка розраховується у відсотках річних від суми простроченого платежу за кожен день прострочення платежу. Сплата пені здійснюється у гривні.

Таким чином, нарахування відсотків за користування кредитом, відсоткової винагороди за користування майном та пеня передбачені умовами укладеного між сторонами договору.

Частиною 2 статті 11 Закону України «Про фінансовий лізинг» передбачено, що лізингоодержувач зобов'язаний, зокрема, своєчасно сплачувати лізингові платежі.

Колегія суддів, враховуючи те, що відповідач, в порушення вказаних вище умов договору та норм чинного законодавства України, не виконав обов’язок щодо повернення суми фінансового лізингу, сплати відсотків за користування кредитом, а також винагороди, передбаченої умовами даного договору в сумі 14113385,54 грн., та перевіривши розрахунок залишку заборгованості за процентами та пені, дійшла висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за договором фінансового лізингу № 4Е16060ЛИ від 02.07.2016 року в розмірі 14113385,54 грн., в тому числі: 13578231,05 грн. – загальний залишок заборгованості за процентами, 535154,49 грн. – загальна сума пені.

Як було зазначено вище, предметом позову у даній справі є стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за договором фінансового лізингу № 4Е16060ЛИ від 02.07.2016 року, відповідно до умов якого позивач передає відповідачу нерухоме майно (згідно з додатком № 1 до договору), а саме нежитлові будівлі.

Правовий висновок, на який посилається у оскаржуваному рішенні господарський суд першої інстанції, що викладений у постанові Верховного Суду України від 18.01.2017 року стосується справи №6-648цс16, в якій предметом позову є вимога про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу транспортного засобу, укладеного між фізичною особою та банком.

Отже, висновок місцевого господарського суду про відмову у задоволенні позову не відповідає принципам справедливого судового розгляду у контексті частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Стаття 74 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010р.)

Питання справедливості розгляду не обов’язково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення Європейського суду з прав людини у справі Яременко проти України, no. 32092/02 від 12.06.2008р.)

Таким чином, доводи викладені в апеляційній скарзі знайшли своє підтвердження при апеляційному перегляді оскаржуваного рішення, у зв’язку з чим апеляційну скаргу ПАТ Комерційний банк "Приватбанк", м. Київ слід задовольнити.

Отже, місцевий господарський суд неповно з’ясував обставини, що мають значення для справи та дійшов висновків, які не відповідають обставинам справи, а тому рішення господарського суду Сумської області від 09.10.2017р. у справі №920/801/17 слід скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги покладається на відповідача.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, ч.2 ст. 275, п.1, 3 ч.1 статті 277, 282 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк", м. Київ задовольнити.

Рішення господарського суду Сумської області від 09.10.2017р. у справі №920/801/17 скасувати.

Прийняти нове рішення.

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з ТОВ "Євро ОСОБА_3", м. Суми (40030, АДРЕСА_1, код ЄДРПОУ 39817283) на користь ПАТ Комерційний банк "Приватбанк", м. Київ (01001, місто Київ, вулиця Грушевського, 1Д, код ЄДРПОУ 14360570) заборгованість за договором фінансового лізингу № 4Е16060ЛИ від 02.07.2016 року в розмірі 14113385,54 грн., в тому числі: 13578231,05 грн. – загальний залишок заборгованості за процентами, 535154,49 грн. – загальна сума пені.

Стягнути з ТОВ "Євро ОСОБА_3", м. Суми (40030, АДРЕСА_1, код ЄДРПОУ 39817283) на користь ПАТ Комерційний банк "Приватбанк", м. Київ (01001, місто Київ, вулиця Грушевського, 1Д, код ЄДРПОУ 14360570) судовий збір за подання позовної заяви у сумі 211700,78 грн. та 232 870,86 грн. судовий збір за подання апеляційної скарги.

Доручити господарському суду Сумської області видати відповідні накази.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у строк протягом двадцяти днів з дня її проголошення, який обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 04.01.2018 року.

Головуючий суддя Терещенко О.І.

Суддя Сіверін В. І.

Суддя Слободін М.М.