Рішення № 70557924, 23.11.2017, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

провадження №22-ц/796/10486/2017 Головуючий у 1-й інстанції: Гладун Х.А.

справа №757/35702/16-ц Доповідач: Поліщук Н.В.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 листопада 2017 року колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м.Києва в складі:

Головуючого-судді Поліщук Н.В.

суддів Вербової І.М., Болотова Є.В.

за участю секретаря Амборської Д.І.

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Києві справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_2, на рішення Печерського районного суду м.Києва від 14 липня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи - Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м.Києві, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Слінькова І.Г. про визнання договору недійсним,-

ВСТАНОВИЛА:

В липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1, укладеного 23 червня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сліньковою І.Г., реєстровий №1848.

Вимоги обґрунтовує тим, що в провадженні суду розглядається цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, що є еквівалентним 312832,47 доларів США, 22 квітня 2016 року ухвалою суду з метою забезпечення позову накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1, яка належить боржнику.

23 червня 2016 року боржник уклала із своєю матір»ю ОСОБА_4 договір дарування зазначеної квартири.

ОСОБА_1 вважає, що договір підлягає визнанню недійсним, оскільки його метою є виключення з власності боржника майна, на яке можливо було б звернути стягнення, тобто при укладенні правочину не малося на меті досягнення правових результатів дарування.

Рішенням Печерського районного суду м.Києва від 14 липня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись з ухваленим рішенням, ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, у якій просить рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.

Апеляційну скаргу обґрунтовує доводами позовної заяви, зокрема обставинами, що сторонами оспорюваного правочину є мати та дочка, наявність у останньої значної грошової заборгованості; посилається на те, що під час розгляду апеляційної скарги на ухвалу Печерського районного суду м.Києва від 22 квітня 2016 року представник ОСОБА_3 підтвердила обставини, що остання продовжує користуватися квартирою.

В судовому засіданні представники відповідачів ОСОБА_6 та ОСОБА_7 проти задоволення апеляційної скарги заперечували, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції.

Позивач та його представник, а також третя особа в судове засідання не з"явились, про дату час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, представник позивача подав заяву про відкладення розгляду справи.

Відповідно до ст.305 ЦПК України колегія суддів ухвалила розглянути справу за відсутності осіб, що не з»явились.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників відповідачів, розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого по справі рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Частиною 1 ст.303 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що зазначені позивачем підстави позову не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи. Суд також вказав, що позивач не є належним, оскільки не встановлено обсяг його порушених прав цим правочином.

З такими висновками колегія суддів погодитися не може з наступних підстав.

З матеріалів справи убачається, що 22 квітня 2016 року Печерським районним судом м.Києва відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.

Ухвалою Печерського районного суду м.Києва від 22 квітня 2016 року з метою забезпечення позову накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1.

Про факт звернення до суду з позовом про стягнення боргу та накладення арешту на квартиру з метою забезпечення цього позову боржникові відомо достовірно, що підтверджується обставинами подання 23 травня 2016 року представником ОСОБА_3 апеляційної скарги на ухвалу суду про забезпечення позову.

23 червня 2016 року між ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_4 (обдаровувана) укладено нотаріально засвідчений договір дарування квартири, якою є квартира АДРЕСА_1.

Висновки суду першої інстанції про те, що позивач є неналежним з підстав, що не доведеності порушеного права, є помилковими.

Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для визнання недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Відповідно до ч.3 ст.215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч.1 ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

При цьому правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як "заінтересовані особи" (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, статей 1, 2-4, 14 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов"язковий елемент конкретного суб"єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб"єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

З вимогами про визнання правочину недійсним з підстав його фіктивності можуть звернутися заінтересовані особи, якщо предмет правочину будь-яким опосередкованим способом може стосуватися інтересів такого заявника. Так, матеріалами справи установлено, що сторонами у справі є, зокрема, сторони договору позики - кредитор і боржник. Згідно із цивільним законодавством вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок належного боржникові майна, відтак в інтересах кредитора здійснення заходів для збереження за боржником достатньої кількості майна з метою захисту його інтересів.

При цьому, статтею 124 Конституції України визначено принцип обов"язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадження якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб"єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов"язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлюються ухвалою суду та діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України).

Відтак, факт того, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у справі №6-2552цс16 (постанова від 18 січня 2017 року).

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Відповідно до статті 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

З матеріалів справи убачається, що договір дарування укладено між близькими родичами, відповідач ОСОБА_3 була обізнана про встановлену судом заборону на відчуження квартири у зв"язку із розглядом справи про стягнення боргу, а отже, могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку задоволення позову та подальшого виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно.

Зазначене дає підстави для висновку про те, що дії сторін договору направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від можливого виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів у разі задоволення вимог ОСОБА_8

Відповідно до ст.309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального права.

З огляду на наведене, колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги.

Відповідно до вимог ст.88 ЦПК України в порядку відшкодування судових витрат підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 по 646,08 грн. з кожного.

Керуючись ст. ст. 218, 303, 307, 309, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, задовольнити.

Рішення Печерського районного суду м.Києва від 11 жовтня 2016 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об»єкта нерухомого майна 617525080000), укладений 23 червня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сліньковою ІриноюГеннадіївною, зареєстрований в реєстрі за №1848, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 23 червня 2016 року, індексний номер 30178392.

Стягнути на користь ОСОБА_1 з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 по 646,08 грн. з кожного.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий-суддя Н.В. Поліщук

Судді І.М. Вербова

Є.В.Болотов