Ухвала суду № 70143151, 08.11.2017, Дніпровський районний суд міста Києва

Справа № 755/15458/16-к

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"08" листопада 2017 р. слідчий суддя Дніпровського районного суду м. Києва Бірса О.В., секретар судових засідань Ярмак І.В., за участю прокурора Лубіна О.О., розглянувши в приміщенні суду в м. Києві у відкритому судовому засіданні клопотання прокурора Київської місцевої прокуратури № 4 Лубіна О.О. про арешт майна у рамках кримінального провадження унесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань 18.03.2016 за № 32016100090000038, за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 205, ч. 3 ст. 212 КК України,

в с т а н о в и в :

До слідчого судді даного місцевого суду надійшло зазначене клопотання прокурора, яке обґрунтоване тим, що вилучене у рамках цього кримінального провадження під час обшуку майно є речовим доказом у ньому, відповідно до постанови слідчого Перепелиці А.С. від 19.10.2017, а тому підлягає арешту з урахуванням мети визначеної п. 1 ч. 2 ст. 170 КПК України.

У судовому засіданні прокурор клопотання підтримав у повному обсязі, просив задовольнити з підстав викладених у його мотивувальній частині.

В свою чергу, враховуючи положення ст.ст. 22, 26, 172 КПК України слідчий суддя вважає за можливе розглядати дане клопотання у відсутність інших учасників процесу, тож дослідивши надане клопотання на відповідність КПК України, кримінальне провадження, заслухавши думку учасників процесу, слідчий суддя приходить до наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.

Згідно п. 1 ч. 2 ст. 170 КПК України арешт на майно накладається з метою забезпечення збереження речових доказів.

Відповідно до ч. 3 ст. 170 КПК України у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 цього Кодексу.

Речовими доказами згідно ч. 1 ст. 98 КПК України є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

При цьому, з положень ч.ч. 5, 6 ст. 132 КПК України випливає, що під час розгляду питання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження сторони кримінального провадження повинні подати слідчому судді або суду докази обставин, на які вони посилаються.

Так, в судовому засіданні слідчим суддею встановлено, що, згідно постанови слідчого Перепелиці А.С. від 19.10.2017, з огляду на те, що вилучене під час обшуку майно використовується особами причетними до злочинної схеми кримінального правопорушення ухилення від сплати податків «конвертаційний центр», його визнано речовим доказом.

При цьому вказане процесуальне рішення не містить у собі посилань на докази регламентовані ст. 84 КПК України, які вказують, на думку слідчого, на те, що вилучене під час цього обшуку майно відповідає критеріям ст. 98 того ж Кодексу та дійсно використовується особами причетними до злочинної схеми кримінального правопорушення ухилення від сплати податків, з деталізацією того, яким саме чином кожен з об'єктів, які заявник просить арештувати, використовується в такій схемі безпосередньо, та сам по собі, якому саме критерію ст. 98 КПК України відповідає, так як КПК України не передбачає набуття статусу речового доказу тим чи іншим матеріальним об'єктом з підстав не передбачених ст. 98 КПК України.

Тим паче, що у справі 757/36293/17-к апеляційний суд м. Києва (ухвала від 05.10.2017) указав на те, що виходячи з положень ст.ст. 98, 170 КПК України в їх системному зв'язку «майно, яке, на переконання органу досудового розслідування, має одну або декілька ознак наведених в ст. 98 КПК України може набути статусу речового доказу за рішенням слідчого.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 110 КПК України, рішення слідчого, прокурора приймаються у формі постанови.

Аналізуючи наведені вимоги закону, колегія суддів переконана, що висновок органу досудового розслідування щодо відповідності майна тим чи іншим ознакам ст. 98 КПК України може бути зроблений лише в тексті постанови, яка має відповідати вимогам ч. 5 ст. 110 КПК України, зокрема містити мотиви прийнятого рішення.

Відсутність постанови про визнання майна речовим доказом, як окремого процесуального документа, який фіксує висновок слідчого про набуття майном статусу речового доказу та мотиви з яких він дійшов такої думки, позбавляє слідчого суддю можливості провести аналіз та зробити висновок про відповідність цього майна положенням ст. 98 КПК України та наявність чи відсутність підстав для арешту майна саме з метою його збереження як речового доказу, оскільки слідчий суддя не наділений правом самостійного визначення підстав, передбачених ст. 98 КПК України та має здійснювати контроль правильності прийнятого слідчим рішення.

Наведені слідчим у клопотанні про арешт майна підстави, у зв'язку з якими майно відповідає критеріям визначеним ст. 98 КПК України, не може бути визнано достатнім для висновку, що це майно є речовим доказом, оскільки, згідно положень ст. 171 КПК України, наведені слідчим у клопотанні обставини мають бути доведені доказами, доданими до клопотання, тоді як само клопотання не є доказом будь-яких обставин.

Таким чином, слідчий, прокурор, який вважає за потрібне звернутись до слідчого судді з клопотанням про арешт майна з метою забезпечити збереження його як речового доказу, першочергово мав би визнати майно, на яке він просить накласти арешт, речовим доказом у кримінальному провадженні шляхом винесення про це постанови, в якій зазначити підстави для визнання майна речовим доказом, з огляду на положення ст. 98 КПК України…».

Дана позицію суду апеляційної інстанції ураховується слідчим суддею з огляду на норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів», з огляду на, що, уцій ситуації, слідчий суддя забезпечуючи контроль правильності прийнятого слідчим рішення від 19.10.2017 уважає, що вказані підстави, у зв'язку з якими майно відповідає критеріям визначеним ст. 98 КПК України, не можуть бути визнані достатніми для висновку, що це майно є речовим доказом, оскільки, згідно положень ст. 171 КПК України, наведені у клопотанні обставини мають бути доведені доказами, доданими до клопотання, тоді як саме клопотання не є доказом будь-яких обставин, як і процесуальне рішення з цього питання.

Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 132 КПК України, застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, прокурор не доведе, що потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, про який ідеться в клопотанні слідчого, прокурора;

У цій ситуації заявник, у світлі вищенаведених обставин провадження, на думку слідчого судді, обставин передбачених п. 3 ч. 2 ст. 132 КПК України не довів.

Разом з тим, відповідно до ст. 16 КПК України, позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Згідно положень статті 1 Першого протоколу до Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Також, у відповідності до усталеної практики Європейського Суду з прав людини в контексті вищевказаних положень, володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та "Кушоглу проти Болгарії", заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року). Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції", пп. 69 і 73, Series A N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", n. 50, Series A N 98).

Володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II), а саме така вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та "Кушоглу проти Болгарії", заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року), адже будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи, зокрема необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу, бо необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції", пп. 69 і 73, Series A N 52), тобто іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", n. 50, Series A N 98), оскільки у справі "Бакланов проти Росії" (рішення від 9 червня 2005 р.), так і в справі "Фрізен проти Росії" (рішення від 24 березня 2005 р.) ЄСПЛ зазначив, що досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу "законності" і воно не було свавільним, а у справі "Ізмайлов проти Росії" (п. 38 рішення від 16 жовтня 2008 р.) ЄСПЛ встановив, що для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити "особистий і надмірний тягар для особи".

За таких обставини слідчий суддя за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ, що наявний у провадженні, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку вважає, що, у даному випадку, втручання державного органу у право на мирне володіння майном порушує "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав власника майна, тобто становить "особистий і надмірний тягар для особи", так як в ході даного судового розгляду цього клопотання не було встановлено наявність правових підстав для застосування такого типу заходу забезпечення кримінального провадження, як арешт майна, у світлі норм КПК України та усталеної практики Європейського Суду з прав людини в контексті вищевказаних положень.

При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 173 КПК України, яка визначає, що відмова у задоволенні клопотання про арешт майна тягне за собою негайне повернення особі відповідно всього тимчасово вилученого майна, слідчий суддя вважає за необхідне вказати на необхідність вчинення таких дій, у цій справі, адже лише у даний спосіб, на цей час, є можливим усунути усі наслідки незаконної дії та відновити стан, який найімовірніше існував би, якби не було вчинено цю дію, а саме шляхом застосування єдино можливого шляху виправлення наслідків у такий спосіб, щоб відновити, наскільки це можливо, ситуацію, яка існувала до проведення такої дії, враховуючи, що ЄСПЛ у справі «П'єрсак проти Бельгії» (Piersack v. Belgium) (Article 50), Series A № 85, C. 16, зазначив, що він «виходитиме з того принципу, що заявник має бути, по можливості, повернений у становище, в якому він перебував», якби не було порушено його права, адже таким чином підкреслюється верховенство обов'язку відновлення status quo ante, а в рішенні від 31 жовтня 1995 року у справі «Папамічалопулос та інші проти Греції» (Papamichalopoulos and Others v. Greece) (стаття 50), Series A № 330-B, суд застосував принцип restitutio in integrum та вказав, що виправлення здійсненого порушення повинне, по можливості, усунути усі наслідки незаконної дії та відновити стан, який найімовірніше існував би, якби не було вчинено цю дію та застосувати в цих цілях всі можливі шляхи такого виправлення наслідків у такий спосіб, щоб відновити, наскільки це можливо, ситуацію, яка існувала до порушення (див. рішення у справах «Маестрі проти Італії» [ВП] (Maestri v. Italy [ВП]), заява № 39748/98, п. 47, ECHR 2004-І; «Ассанідзе проти Грузії» [ВПl] (Assanidze v. Georgia [ВП]), заява № 71503/01, п. 198, ECHR 2004-ІІ; «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» [ВП] (<…>), заява № 48787/99, п. 487, ECHR 2004-VII).

За таких обставин, слідчий суддя враховуючи правову підставу для арешту майна; наслідки арешту майна для інших осіб; розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження приходить до висновку, що клопотання не підлягає задоволенню, оскільки не існує обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти з дотриманням відповідних положень національного законодавства та принципів верховенства права.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 1-29, 131-132, 170-173, 309, 369-372, 376 КПК України, слідчий суддя

п о с т а н о в и в :

У задоволенні клопотання прокурора Київської місцевої прокуратури № 4 Лубіна О.О. про арешт майна у рамках кримінального провадження унесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань 18.03.2016 за № 32016100090000038, за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 205, ч. 3 ст. 212 КК України, - відмовити.

В силу ч. 3 ст. 173 КПК України, відмова у задоволенні клопотання про арешт майна тягне за собою негайне повернення особі всього тимчасово вилученого майна під час обшуку 18.10.2017 за адресою: АДРЕСА_1.

Ухвала слідчого судді може бути оскаржена до Апеляційного суду м. Києва протягом п'яти днів з дня її оголошення.

Слідчий суддя: О.В. Бірса