Рішення № 70058805, 31.10.2017, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Господарський суд Одеської області

У складі судді Желєзної С.П.

Секретаря судових засідань ОСОБА_1

За участю представників сторін:

Від позивача: ОСОБА_2 за довіреністю №220/435/д від 24.12.2016р.;

Від відповідачів:

–товариства з обмеженою відповідальність „Одеський інвестиційний фонд „Розвиток”: ОСОБА_3 /керівник/;

– публічного акціонерного товариства „Енергопостачальна компанія Одесаобленерго”: не з’явився;

Розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Міністерства оборони України до товариства з обмеженою відповідальність „Одеський інвестиційний фонд „Розвиток”, публічного акціонерного товариства „Енергопостачальна компанія Одесаобленерго” про визнання недійсним договору, –

ВСТАНОВИВ:

Міністерство оборони України звернулось до господарського суду Одеської області з позовом до товариства з обмеженою відповідальність „Одеський інвестиційний фонд „Розвиток” (далі по тексту – ТОВ „Одеський інвестиційний фонд „Розвиток”), публічного акціонерного товариства „Енергопостачальна компанія Одесаобленерго” (далі по тексту – ПАТ „Енергопостачальна компанія Одесаобленерго”) про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги №01/04/11/2015р. від 04.11.2015р., укладеного між відповідачами.

Позовні вимоги обґрунтовані фактом укладення відповідачами удаваного правочину – договору факторингу із порушенням вимог Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” та ст. 1079 Цивільного кодексу України, оскільки ТОВ „Одеський інвестиційний фонд „Розвиток” не є фінансовою установою, не може надавати фінансові послуги, а, отже, не може виступати фактором у договірних відносинах.

ТОВ „Одеський інвестиційний фонд „Розвиток” повністю заперечує проти позову, посилаючись на його безпідставність та необґрунтованість. Зокрема, відповідач наголошує, що спірний правочин відповідає вимогам чинного законодавства, у зв’язку з чим, підстави для визнання його недійсним відсутні.

ПАТ „Енергопостачальна компанія Одесаобленерго” не скористалося наданим законом правом на участь свого представника у судовому процесі, відзиву на позовну заяву Міністерства оборони України з боку названого учасника судового процесу до господарського суду не надходило.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши доводи та пояснення учасників судового процесу, суд встановив наступне.

04.11.2015р. між ПАТ „Енергопостачальна компанія Одесаобленерго” (Первісний кредитор) та ТОВ „Одеський інвестиційний фонд „Розвиток” (Новий кредитор) було укладено договір про відступлення права вимоги №01/04/11/2015, відповідно до п.1 якого Первісний кредитор передає Новому кредитору, а Новий кредитор приймає право вимоги виконання зобов’язань, що належать Первісному кредитору, і стає кредитором за договором про постачання електричної енергії №502 від 24.10.2008р., укладеним між Первісним кредитором та державним підприємством „Одеський автомобільний ремонтний завод” (Боржник). За цим договором Новий кредитор одержує право вимагати від Боржника належного виконання грошового зобов’язання за основним договором, а саме зобов’язань, вимоги по яким визнані ухвалою господарського суду Одеської області від 12.03.2014р. та увійшли до реєстру вимог кредиторів, затвердженого ухвалою господарського суду Одеської області від 01.07.2014р. у справі №1-23-32/135-08-4825 в розмірі 293 544,05 грн., з них 172 653,36 грн. – заборгованість за активну електричну енергію, 21 149,81 грн. – заборгованість за реактивну електроенергію, 20 196,78 грн. – заборгованість за перевищення договірних величин електроспоживання, 38 164,84 грн. – пені, 12 482,38 грн. – три відсотки річних, 25 267,32 грн. – інфляційних нарахувань та 3 629,56 грн. – судових витрат 1 147,00 грн. з яких судовий збір за подачу заяви про визнання кредиторських вимог. Вартість прав переданих за цим договором Первісним кредитором на користь Нового кредитора за основним договором та ухвалою господарського суду Одеської області від 12.03.2014р. у справі №1-23-32/135-08-4825 становить 293 544,05 грн., з яких 292 397,05 грн. основний борг та 1 147,00 грн. – судовий збір за подачу заяви про визнання кредиторських вимог.

Згідно з п. п. 2.1, 2.2 договору №01/04/11/2015 від 04.11.2015р. за відступлення права вимоги за цим договором Новий кредитор сплачує Первісному кредитору грошові кошти у загальній сумі 293 544,05 грн. Кошти, зазначені у п. 2.1 цього договору, перераховуються Новим кредитором протягом 2-х банківський днів після набрання чинності цим договором.

Положеннями п. 3 договору про відступлення права вимоги №01/04/11/2015 від 04.11.2015р. встановлено, що Первісний кредитор зобов’язується передати Новому кредитору всі документи, які засвідчують права, що передаються за цим договором, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення за основним договором, у термін не пізніше 5-ти робочих днів з дня проведення Новим кредитором оплат, передбачених п. 2.2 цього договору, про що складається акт приймання-передачі. Первісний кредитор зобов’язаний сповістити Боржника про відступлення права вимоги за цим договором протягом 10-ти днів з дня укладання вказаного договору шляхом поштового надсилання з повідомленням про вручення Боржнику копії цього договору.

Відповідно до п. 5.1 договору про відступлення права вимоги №01/04/11/2015 від 04.11.2015р. цей договір набирає чинності з моменту його підписання і діє до повного виконання сторонами своїх зобов’язань за цим договором.

З матеріалів справи вбачається, що ТОВ „Одеський інвестиційний фонд „Розвиток” на виконання умов договору №01/04/11/2015 від 04.11.2015р. було перераховано на користь ПАТ „Енергопостачальна компанія Одесаобленерго” грошові кошти у загальному розмірі 293 544,05 грн., що підтверджується платіжним дорученням №1 від 05.11.2015р. на суму 100 693,91 грн. та платіжним дорученням №2 від 05.11.2015р. на суму 192 850,14 грн.

Варто зазначити, що укладений між відповідачами договір про відступлення права вимоги №01/04/11/2015 від 04.11.2015р. став підставою для звернення ТОВ „Одеський інвестиційний фонд „Розвиток” до господарського суду із заявою про заміну кредитора по справі №1-23-32/135-08-4825 про банкрутство державного підприємства „Одеський автомобільний ремонтний завод” з ПАТ „Енергопостачальна компанія Одесаобленерго” на ТОВ „Одеський інвестиційний фонд „Розвиток”.

Посилаючись на те, що спірний договір про відступлення права вимоги №01/04/11/2015 від 04.11.2015р. за своєю правовою природою є договором факторингу, а ТОВ „Одеський інвестиційний фонд „Розвиток” не є фінансовою установою та не має відповідних ліцензій на здійснення факторингових операцій Міністерство оборони України, наполягає на недійсності даного договору. Крім того, заявлені вимоги позивач обґрунтовує порушення його прав, як уповноваженого органу на управління державним майном, а саме нежитловими будівлями державного підприємства „Одеський автомобільний ремонтний завод”, у випадку відчуження у межах справи про банкрутство №1-23-32/135-08-4825 вказаного майна з метою задоволення, в тому числі і кредиторських вимог ТОВ „Одеський інвестиційний фонд „Розвиток”, які виникли у зв’язку з укладенням спірного правочину.

Вирішуючи питання про обґрунтованість заявлених в межах даної справи позовних вимог, суд виходить із наступного.

Відповідно до ст. ст. 202, 203 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 235 ЦК України встановлено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Згідно зі ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Положеннями п. 2.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України „Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними” від 29 травня 2013 року N 11 встановлено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

В силу положень ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання правочину недійсним.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина 1 статті 510 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 626 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).

Частина 1 статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Положеннями ст. 514 ЦК України передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Господарський суд зауважує, що відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого старий кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобов'язується або не зобов'язується їх оплатити. Договір відступлення права вимоги може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов'язок нового кредитора надати старому кредитору якесь майнове надання замість отриманого права вимоги. В такому випадку на відносини цесії розповсюджуються положення про договір купівлі-продажу, оскільки ст. 656 Цивільного кодексу України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема договору цесії, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Необхідно зазначити, що відступлення права вимоги за своєю правовою природою означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

Натомість договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.

Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу у нормі згаданої статті ЦК України визначено як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов'язання під фінансування.

За змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Відповідно до ст. ст. 1, 4, 34 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12 липня 2001 року N 2664-III (з наступними змінами та доповненнями) фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Фінансовою вважаються така послуга як факторинг. Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, у межах своєї компетенції видає ліцензії для здійснення фінансовими установами: страхової діяльності; діяльності з надання послуг накопичувального пенсійного забезпечення; надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів; діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб. Здійснення діяльності, зазначеної у частині першій цієї статті, дозволяється тільки після отримання відповідної ліцензії. Особи, винні у здійсненні діяльності без ліцензії, несуть відповідальність згідно із законами України.

Приписами ст. 1084 ЦК України визначено наступне. Якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові. Якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором, фактор зобов'язаний надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо сума, одержана фактором від боржника, виявилася меншою від суми боргу клієнта перед фактором, який забезпечений відступленням права вимоги, клієнт зобов'язаний сплатити факторові залишок боргу.

Господарський суд також зазначає, що відмінність договору про відступлення права вимоги та договору факторингу полягає в наступному: при укладанні договору про відступлення права вимоги первісний кредитор передає новому кредитору боргові зобов'язання боржника, що має наслідком припинення взаємовідносин з боржником та новим кредитором, оскільки по суті відбувається купівля-продаж права вимоги боргових зобов'язань. Щодо договору факторингу, то фактор може отримувати кошти і від клієнта, і від боржника, оскільки останні розраховуються із фактором відповідно до вимог ст. 1084 ЦК України.

Викладене вище дозволяє господарський суд зауважує, що укладений між відповідачами договір про відступлення права вимоги №01/04/11/2015 від 04.11.2015р. не є договором факторингу, оскільки ТОВ „Одеський інвестиційний фонд „Розвиток” було сплачено на користь ПАТ „Енергопостачальна компанія Одесаобленерго” грошові кошти у розмірі вартості відступленого права вимоги до державного підприємства „Одеський автомобільний ремонтний завод”, а тому відсутній факт отримання прибутку новим кредитором за даною угодою. При цьому, суд зауважує, що до ТОВ „Одеський інвестиційний фонд „Розвиток” перейшли права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, що відповідає вимогам ст. 514 ЦК України.

Правова позиція суду з цього питання узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 06.07.2015р. по справі №6-301цс15, у постанові від 13.04.2016р. по справі № 3-253гс16 (№910/5928/15-г), та правовою позицією Вищого господарського суду України, викладеною у постанові від 16.02.2016р. по справі №910/17428/15, у постанові від 28.03.2017р. по справі №908/1977/16, у постанові від 20.07.2017р. по справі №910/11550/16.

Підсумовуючи викладене вище, господарський суд доходить висновку, що між ТОВ „Одеський інвестиційний фонд „Розвиток” та ПАТ „Енергопостачальна компанія Одесаобленерго” було укладено договір про відступлення права вимоги, оскільки предметом спірного договору є передача грошової вимоги від однієї до іншої особи, розмір якої дорівнює загальному розміру боргових зобов'язань державного підприємства „Одеський автомобільний ремонтний завод”. Позиція суду з цього питання підтверджується в тому числі обсягом обов’язків відповідачів, прийнятих на себе умовами договору №01/04/11/2015 від 04.11.2015р., які з моменту сплати грошових коштів, передачі необхідних документів та повідомлення боржника про відступлення права вимоги є виконаними, а договір таким, що припинив свою дію.

При наданні оцінці доводам Міністерства оборони України щодо порушення укладеним між відповідачами договором №01/04/11/2015 від 04.11.2015р. прав та охоронюваних законом інтересів Міністерства як уповноваженого органу на управління майном державного підприємства „Одеський автомобільний ремонтний завод”, господарський суд виходить з наступного. Безпосередньо сам факт відступлення прав вимоги до державного підприємства „Одеський автомобільний ремонтний завод” не свідчить про порушення прав Міністерства оборони України, оскільки у будь-якому випадку у межах справи №1-23-32/135-08-4825 про банкрутство державного підприємства з метою задоволення вимог кредиторів можлива реалізація майна боржника у випадку відсутності у останнього коштів для задоволення вимог як ТОВ „Одеський інвестиційний фонд „Розвиток”, так і інших кредиторів.

Викладене дозволяє господарському суду дійти висновку, що Міністерство оборони України у встановленому чинним законодавством порядку не було доведено суду належними та допустимими доказами факту порушення прав як уповноваженого органу на управління майном державного підприємства „Одеський автомобільний ремонтний завод”, так і охоронюваних законом інтересів укладеним між відповідачами договором про відступлення права вимоги №01/04/11/2015 від 04.11.2015р., що, в свою чергу, виключає можливість задоволення заявлених позовних вимог.

Підсумовуючи вищевикладене, господарський суд доходить висновку про відсутність правових підстав для визнання договору №01/04/11/2015р. від 04.11.2015р. недійсним, що має наслідком необхідність відмови у задоволенні позовних вимог Міністерства оборони України до товариства з обмеженою відповідальність „Одеський інвестиційний фонд „Розвиток”, публічного акціонерного товариства „Енергопостачальна компанія Одесаобленерго”.

Згідно вимог ст.ст. 32, 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. При цьому, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. В свою чергу, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Разом з тим, ст. 43 ГПК України передбачено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Підсумовуючи вищевикладене, керуючись ст. ст. 15, 16, 202, 203, 215, 235, 509, 510, 512, 626, 628, 656, 1077, 1079, 1084 Цивільного кодексу України, ст. ст. 1, 4, 34 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, ст. 207 Господарського кодексу України, позов Міністерства оборони України до товариства з обмеженою відповідальність „Одеський інвестиційний фонд „Розвиток”, публічного акціонерного товариства „Енергопостачальна компанія Одесаобленерго” про визнання недійсним договору, задоволенню не підлягає.

Судові витрати зі сплати судового збору розподіляються судом відповідно до приписів ст.ст. 44, 49 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 32, 33,35, 44, 49, 82-85 ГПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. В позові відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 85 ГПК України.

Відповідно до ст. ст. 91, 93 ГПК України сторони у справі, прокурор, треті особи, особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили. Апеляційна скарга подається на рішення місцевого господарського суду протягом десяти днів з дня його оголошення місцевим господарським судом. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення, зазначений строк обчислюється з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 цього Кодексу.

Повне рішення складено 06 листопада 2017 р.

Суддя С.П. Желєзна