Рішення № 69584882, 10.10.2017, Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/14586/16-ц

Провадження № 2/522/6444/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 жовтня 2017 року Приморський районний суд м. Одеси

у складі: головуючого судді - Домусчі Л.В.,

при секретарі - Шевчик В.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів, -

В С Т А Н О В И В :

Позивач 08.08.2016 року звернулася до суду з позовом по якому просить стягнути з відповідача на свою користь безпідставно отриману грошову суму у розмірі 5 133 500 (п'ять мільйонів сто тридцять три тисячі п'ятсот) гривень, а також три проценти річних за користування чужими грошовими коштами, у розмірі у розмірі 56 538 (п'ятдесят шість тисяч п'ятсот тридцять вісім) гривень, мотивуючи свої вимоги тим, що відповідачка безпідставно отримала в своє користування вказану суму грошей і на даний момент їх не повернула. За усною домовленість, сторони зобов'язались укласти договір позики на грошову суму у розмірі 5 133 500 гривень. Обговоривши усі умови договору, позивачка сплатила на користь відповідачки зазначену суму коштів, що підтверджується довідкою №В-026-05-1458 від 19.07.2016 року (02.03.2016 року було переведено на рахунок НОМЕР_1 кошти на суму 4 134 500 грн., 16.03.2016 року було переведено на рахунок НОМЕР_1 кошти на суму 999 000 грн.), проте договір позики укладено не було. На вимогу ОСОБА_3 щодо укладення договору та повернення грошей, відповідач відповіла відмовою. При таких обставинах ОСОБА_3 вважає, що гроші передані нею ОСОБА_2 підлягають поверненню.

Заочним рішенням судді Приморського районного суду м. Одеси (с. Бойчук) від 20.01.2017 року позов ОСОБА_1 було задоволено (т.1, а.с.68-69).

Ухвалою суду від 20.02.2017 року за заявою ОСОБА_2 заочне рішення суду від 20.01.2017 року було скасоване та справу призначено до розгляду у загальному порядку.

24.02.2017 року ОСОБА_1 були уточнені позовні вимоги та остання просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь безпідставно отримані кошти у розмірі 5 097 500 грн. та три проценти річних за користування чужими грошовими коштами у розмірі 143 792 грн. (т.2, а.с.96-97); які підстави позовних вимог посилалась на положення ст.. 530, 625, 1047, 1212, 1214 ЦК України.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 21.06.2017 року суддею Бойчук А.С. було заявлено самовідвід по справі та на підставі авто розподілу справа надійшла до провадження судді Домусчі Л.В..

У судовому засіданні представник позивачки - ОСОБА_4 (по довіреності від 20.02.2017 року) позовні вимоги підтримав та просив задовольнити з підстав та обставин, вказаних у позові. Пояснив, що відповідачка отримала кошти у розмірі 5 133 500 гривень, які були перераховані позивачкою на банківські рахунки відповідачки НОМЕР_1 за договором банківського рахунку від 02.03.2016 року для вирішення останньою сімейних потреб (яких саме представник позивачки вказати не зміг), проте не зважаючи на існуючу між ними усну домовленість договір позики між ними так і не було укладено та відповідачка добровільно позичені кошти не повертає. Зазначав, що сторони усно домовились укласти договір позики після перерахування усієї суми коштів, проте такий договір між сторонами не було укладено. На який термін були надані кошти представник позивачки пояснити не зміг. Вказував, що твердження відповідачки щодо не отримання спірних коштів нічним не підтвердженні.

У судовому засіданні відповідачка заперечувала проти задоволення позовних вимог, просила відмовити. Зазначила, що жодних домовленостей між нею та позивачкою не існувало, коштів від ОСОБА_1 вона не отримувала та не позичала. Лише після отримання копії даного позову вона дізналась про існуючі до неї претензії. При цьому, такий позов було подано ОСОБА_1 після того, як вона, ОСОБА_2 подала до суду на розірвання шлюбу з сином позивачки та про поділ спільного майна подружжя. Вказувала, що зверталась до банку та їй було надано виписку, згідно якої вона дізналась, що на її рахунок були зараховані кошти з рахунку позивачки. Про зарахування таких коштів їй нічого не відомо. Звернула увагу, що видача готівкових коштів з рахунку НОМЕР_1 здійснювалось з різних відділень ПАТ «Банк ВОСТОК», розташованих в різних частинах м. Одеси та 05.03.2016 року, 06.03.2016 року, 07.03.2016 року та 08.03.2016 року, які у свою чергу відповідно до розпорядження КМУ від 11.11.2015 року №1155-р були вихідними днями. Між тим, рахунок НОМЕР_1 від 02.03.2016 року вона не відкривала; жодних операцій по ньому не здійснювала; заяв про видачу готівкових коштів не підписувала та коштів не отримувала. Платіжні доручення від 12.03.2016 року №07 та №08 щодо перерахунку на ім'я ОСОБА_1 грошових коштів на суму 4000 грн. та 36 000 грн. вона також не підписувала. Вказувала, що усі операції з 02.03.2016 року по 17.03.2016 року по рахунку НОМЕР_1, відкритого на її ім'я в ПАТ «Банк ВОСТОК», були здійснені невідомою їй особою. Більш того, за твердженням ПАТ «Банк ВОСТОК» поточний рахунок НОМЕР_1 на її ім'я було відкрито на підставі договору банківського рахунку з ПАТ «Банк ВОСТОК» від 02.03.2016 року НОМЕР_2. Однак, такого договору банківського рахунку вона не підписувала. Натомість, нею в ПАТ «Банк ВОСТОК» дійсно було відкрито рахунок НОМЕР_1, але зовсім на інших підставах та по іншому договору. Так, нею 27.11.2012 року з банком було укладено договір банківського вкладу №2/161958, відповідно до якого вона передала банку грошові кошти в сумі 6080 дол. США терміном на три місяці. Того ж дня на її ім'я був відкритий рахунок НОМЕР_1, який призначався для обслуговування депозитного рахунку за договором від 27.11.2012 року №2/161958. Остання операція по цьому рахунку була здійснена 10.02.2016 року, рахунок був закритий за її заявою у вересні 2016 року. У свою чергу, відповідно до довідки ДПІ в Приморському районі м. Одеси ГУДФУ в Одеській області від 13.07.2017 року рахунок НОМЕР_1 за договором від 02.03.2016 року НОМЕР_2 відкритий на ім'я ФОП ОСОБА_2. З приводу наявності в діях службових осіб та працівників ПАТ «Банк ВОСТОК» складу кримінального правопорушення, передбаченого ст.. 190 КК України, вона 02.08.2017 року подала до Дніпропетровського відділу поліції ГУНП в Дніпропетровській області повідомлення про кримінальне правопорушення. До суду 17.07.2017 року були надані письмові заперечення ОСОБА_2 (т.2, а.с.2-8).

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення осіб, які брали участь у справі, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 на підставі наступного.

Судом встановлено, що згідно виписки та довідки від 19.07.2016 року (т.1, а.с.8), за період з 02.03.2016 року по 16.03.2016 року з поточного рахунку ОСОБА_1 було перераховано на поточний рахунок ОСОБА_2 кошти : на суму 4 134 500 грн. (02.03.2016 року); на суму 999 000 грн. (16.03.2016 року), на загальну суму 5 133 500 грн..

З пояснень представника позивача та підстав позову вбачається, що позивачка за усною домовленістю позичила відповідачу вказані в позові кошти, які вона їй перерахувала на рахунок НОМЕР_1, і просить повернути. Тобто кошти були переведені позивачем на рахунок відповідачу за усною домовленістю.

У відповідності до ст.. 1046-1047 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Згідно з чч. 1, 2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, Чи було безпідставне набуття або збереження майна результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Виходячи зі змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів кондикційного зобов'язання.

Характерною особливістю кондкиційних зобов'язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов'язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов'язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов'язанні не має правового значення, чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним.

Кондикційне зобов'язання виникає за наявності таких умов:

1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого);

2) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Конструкція ст. 1212 ЦК, як і загалом норм глави 83 ЦК, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого ст. 1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 березня 2016 р. у справі № 6-3090цс15).

Згідно ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно ст.ст. 10, 27, 60 ЦПК України сторони, які приймають участь у справі, користуються рівними правами відносно надання доказів, їх дослідження та доведення до суду їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

З пояснень сторін вбачається, що між ними не укладався письмовий договір позики. Крім того відповідач взагалі заперечує будь-яку домовленість щодо позики.

Суд вбачає, що у матеріалах справи наявний договір банківського рахунку від 27.11.2012 року, укладений між ПАТ «Банк Восток» та ОСОБА_2, згідно якого банк відкрив клієнту поточний рахунок НОМЕР_1, на підставі заяви клієнта на відкриття рахунку (т.2, а.с.9-12).

Даний рахунок НОМЕР_1 був відкритий у 2012 році для обслуговування депозитного рахунку за договором банківського вкладу №2/161958, укладеного 27.11.2012 року між банком та відповідачкою (т.2, а.с.13-15).

Також, у матеріалах справи наявний договір банківського рахунку НОМЕР_2 від 02.03.2016 року, укладений між ПАТ «Банк Восток» та ОСОБА_2, згідно п.1.1 якого банк відкриває клієнту поточний рахунок НОМЕР_1 на підставі заяви клієнта на відкриття рахунку.

Суд витребував для огляду оригінал договору банківського рахунку НОМЕР_2 від 02.03.2016 року, до якого також було надано суду довіреність від 12.06.2014 року від ОСОБА_2 на ОСОБА_5; картку із зразками підписів;

На виконання ухвали суду від 12.04.2017 року банком була надано суду наступні заявки про видачу готівки:

- від 02.03.2016 року №26163 на суму 299 500 грн.;

- від 03.03.2016 року №31257 на суму 299 500 грн.;

- від 04.03.2016 року №31293 на суму 299 500 грн.;

- від 05.03.2016 року №73865 на суму 299 500 грн.;

- від 06.03.2016 року №76621 на суму 299 500 грн.;

- від 07.03.2016 року №78676 на суму 299 500 грн.;

- від 08.03.2016 року №81101 на суму 299 500 грн.;

- від 09.03.2016 року №31506 на суму 499 500 грн.;

- від 10.03.2016 року №31512 на суму 499 500 грн.;

- від 11.03.2016 року №31520 на суму 499 500 грн.;

- від 12.03.2016 року №31527 на суму 499 500 грн.;

- від 16.03.2016 року №192983 на суму 499 500 грн.;

- від 17.03.2016 року №192984 на суму 499 500 грн. (т.1, а.с.176-183).

При цьому, відповідач спростовує отримання зазначених сум та матеріалами справи також не підтверджено їх отримання саме ОСОБА_2, а не довіреною особою.

З пояснень відповідачки та витребуваних судом у банку відомостей встановлено, що даний рахунок був відкритий від імені ОСОБА_2 її колишнім чоловіком - ОСОБА_5, який діяв на підставі довіреності від 12.06.2014 року. Згідно цієї довіреності, ОСОБА_2 уповноважила ОСОБА_5 користуватися та розпоряджатися від її імені поточним рахунком НОМЕР_1, відкритим на ім'я відповідачки, в ПАТ «Банк Восток». Довіреність була видана строком на три роки до 12.06.2017 року. Тобто даний договір відкритий згідно довіреності, яка була отримана значно раніше, ніж виник цей договір. Крім того, в цій довіреності уповноважено ОСОБА_5 на розпорядження поточним рахунком НОМЕР_1, який був відомий на час видачі довіреності 12.06.2014 року лише згідно договору банківського рахунку від 27.11.2012 року. Тобто, банк оформив право підпису за договором від 02.03.2016 року, не перевіривши відповідність цієї довіреності та вказаному у ньому в 2014 році номеру рахунка.

Крім того довіритель при її оформленні у 2014 року не міг знати перед укладанням договору за 2016 рік конкретний номер рахунку в банку.

Суд вбачає, що довіреність на ім'я ОСОБА_5 видана набагато раніше, ніж було укладено вищевказаний договір банківського рахунку від 02.03.2016 року, на розрахунковий рахунок за яким зараховувались спірні кошти. При цьому, суд не вбачає, що дана довіреність була надана саме на розпорядження рахунком НОМЕР_1, відкритого за договором від 02.03.2016 року НОМЕР_2.

З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку, що банком за одним розрахунковим рахунком НОМЕР_1 обслуговувалось два окремі, укладені в різні періоди договори ( за договором банківського вкладу №2/161958, укладеного 27.11.2012 року, на виконання якого укладено договір банківського рахунку, та інший договір банківського рахунку НОМЕР_2 від 02.03.2016 року).

При цьому, згідно довідки ДПІ у Приморському районі м. Одеси ГУДФС в Одеській області від 13.07.2017 року, рахунок НОМЕР_1 за договором від 02.03.2016 року НОМЕР_2 відкритий на ім'я ФОП ОСОБА_2. При цьому, суд вбачає з договору, він укладений з ОСОБА_2 як фізичною особою, а не ФОП.

Будь-яких належних, достеменних та допустимих доказів щодо підтвердження укладання між сторонами правовідносин за договором позики суду з боку позивача не надано. Суду не доведено належними та допустимими доказами, що договір банківського рахунку НОМЕР_2 від 02.03.2016 року був відкритий за згодою відповідачки, а також те, що на це була попередня домовленість між сторонами про позику; і що остання отримала спірні кошти за ним.

Навпаки, як встановлено за розглядом справи, відповідачці не було відомо про укладення договору банківського рахунку від 02.03.2016 року, відкриття для його обслуговування банківського рахунку НОМЕР_1 та здійснення за ним відповідних банківських операцій. Остання факт надання згоди на проведення фінансових операцій та отримання грошових коштів заперечувала. Судом встановлено, що з приводу неправомірності відкриття від її імені банківського рахунку НОМЕР_1, укладення договору банківського рахунку від 02.03.2016 року ОСОБА_2 звернулась з відповідним повідомленням до правоохоронних органів.

Отже, з урахуванням викладеного, суд приходить до висновку, що посилання позивачки не знайшли свого належного підтвердження за розглядом справи, обґрунтування позовних вимог не були доведені належними та допустимими доказами з боку позивача.

Згідно до ст..1 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, з огляду на те, що цивільне судочинство не може ґрунтуватись на припущеннях, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1.

Керуючись ст.ст.. 1, 3, 4, 10, 11, 15, 57, 60, 61, 88, 208-209, 212-215, 218 ЦПК України; ст..1, 15-16, 1047, 1212, 1213, 1214 ЦК України; суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, яки брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя Домусчі Л.В.