Ухвала суду № 67097391, 07.06.2017, Господарський суд Миколаївської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

=====

УХВАЛА

07 червня 2017 року Справа № 915/220/13-г

м.Миколаїв

Господарський суд Миколаївської області у складі судді Давченко Т.М.,

при секретарі Говоріній А.Е.,

за участю представників:

від позивача (10-й кредитор): ОСОБА_1, довіреність № 109 від 15.01.2016

від відповідача-1: ліквідатор банкрута - арбітражний керуючий ОСОБА_2

від відповідача-2: ОСОБА_3, довіреність-передоручення № 1045 від 29.11.2016

від 7-го кредитора: ОСОБА_4, довіреність № 07-08-3 від 03.01.2017

від 8-го кредитора: ОСОБА_5, довіреність № 4550/01 від 02.06.2017

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовом: Публічного акціонерного товариства Перший Український міжнародний банк (04070, м. Київ, вул. Андріївська, 4, ідентифікаційний код 14282829)

до відповідача-1: ОСОБА_6 спільного підприємства Алкор (54022, АДРЕСА_1, ідентифікаційний код 24913656);

Представник відповідача-1 (ліквідатор боржника) арбітражний керуючий ОСОБА_2 ( 54001, м. Миколаїв, вул. Садова, 1, оф. 207);

до відповідача-2: ОСОБА_7 (Федеративна Республіка Німеччина, 78224, м. Зінген (Гоентвіль), вул. Герман-Гессе-Штрассе, 15 (Deutschland, 78224, Singen (Hohentwiel), Hermann-Hesse-Strasse, 15)

про: визнання правочину нікчемним та застосування наслідків нікчемності правочину

у справі про банкрутство ОСОБА_6 спільного підприємства Алкор (54022, АДРЕСА_2, ідентифікаційний код 24913656).

Кредитори:

1) Фізична особа-підприємець ОСОБА_8 (69035, АДРЕСА_3),

2) Товариство з обмеженою відповідальністю Герсал (69006, Запорізька область, м.Запоріжжя, вул. Портова, 2),

3) Товариство з обмеженою відповідальністю Славутич (70300, Запорізька область, Вільнянський район, с. Михайлівка, вул. Слободчикова, 11),

4) Товариство з обмеженою відповідальністю Алкор ЛТД (70002, Запорізька область, м.Вільнянськ, провул. Алкорівський, 3),

5) Фермерське господарство ОСОБА_9М. (70040, Запорізька область, Вільнянський район, с. Антоновка, вул. Гагаріна, 26),

6) Вільнянська обєднана державна податкова інспекція Головного управління Міндоходів у Запорізькій області (70002, Запорізька область, м. Вільнянськ, вул. Зої Космодемянської, 2),

7) Миколаївське обласне відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності (54017, м. Миколаїв, пр. Леніна, 93),

8) Інгульське обєднане управління Пенсійного фонду України м.Миколаєва Миколаївської області (54018, м.Миколаїв, пр.Богоявленський, 55-е),

9) Публічне акціонерне товариство Банк Фінанси та Кредит (04050, м. Київ, вул. Артема, 60) від імені якого діє Філія Запорізьке регіональне управління Публічного акціонерного товариства Банк Фінанси та Кредит (69000, м. Запоріжжя, вул. 40-років Радянської України, 39),

10) Публічне акціонерне товариство Перший український міжнародний банк (04070, м.Київ, вул. Андріївська, буд. 4) поштова адреса: Відділення ПАТ ПУМБ Регіональний центр в м. Запоріжжі (69035, м. Запоріжжя, вул. 40 років Радянської України, 57),

11) Товариство з обмеженою відповідальністю Вільнянськагропродукт (70002, Запорізька область, м. Вільнянськ, пер. Алкорівський, 3),

12) Товариство з обмеженою відповідальністю фірма ОСОБА_10 ЛТД (69065, м. Запоріжжя, вул.Електрозаводська, 3, адреса для листування: 69048, м. Запоріжжя, вул. Карпенка-Карого, 47).

Ліквідатор: арбітражний керуючий ОСОБА_2 (адреса для листування: 54055, м. Миколаїв, а/с 68),

встановив:

10.06.2016 до Господарського суду Миколаївської області звернулось Публічне акціонерне товариство Перший український міжнародний банк (далі-позивач) до відповідачів ОСОБА_6 спільного підприємства Алкор (далі-відповідач-1) та ОСОБА_7 (далі-відповідач-2) з позовними вимогами про визнання нікчемним правочину, укладеного між відповідачами та оформленого актом прийому-передачі нерухомого майна, складеного на підставі протоколу Загальних зборів учасників відповідача-1 № 14 від 15.08.2010, в частині відчуження (передачі у власність) нерухомого майна за адресою: Запорізька область, місто Вільнянськ, провулок Алкорівський, будинок 3, а саме: цех з виробництва біодизелю з лабораторією інв. № 28 площею 416,2 кв. м . (літ.Б'-2); склад для зберігання рапсу площею 184,9 кв. м (літ. Ц); склад зберігання шрота рапсу площею 184,6 кв. м (літ. Ч); торговий павільйон площею 60,7 кв. м (літ. Ш); майстерня інв. №2 площею 120,9 кв. м (літ. Г); цех з виробництва пластикової тари та розливу, господарсько-побутовий корпус інв. №№ 4, 39 площею 515,0 кв. м (літ. А-2); склад готової продукції інв. №15 площею 156,9 кв. м (літ. В); цех з виробництва сиропу, компресорний цех інв. №22, 25, 26 площею 226,1 кв. м (літ. Н); склад для зберігання соняшника площею 233,9 кв. м (літ. Ф); контрольна вагова соняшникової олії площею 25,3 кв. м (літ. X); склад для зберігання олії площею 72,6 кв. м (літ. Н'); цех розливу в склотару та склад готової продукції, цех розливу соняшникової олії та оцту інв. №28, 29 площею 558,3 кв. м (літ. Б, Б-2); цех з виробництва соняшникової олії інв. №30 площею 266,4 кв. м (літ. С-2); склад для зберігання насіння соняшника інв. №31 площею 372,2 кв. м (літ. Т); котельня інв. № 27 площею 135,7 кв. м (літ. П); цех для гарячої фільтрації масла площею 77,6 кв. м (літ. Р); про застосування наслідків нікчемності правочину - повернути у власність відповідача-1 вищевказане нерухоме майно. Крім того, позивач просить стягнути в рівних частинах на користь позивача понесені судові витрати по сплаті судового збору у сумі 2756,00 грн.

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 13.06.2016 року відмовлено у прийнятті позовної заяви та повернуто її позивачу на підставі п. 1 ч. 1 ст. 62 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України), оскільки подана позовна заява має розглядатись судом в межах справи № 915/220/13-г про банкрутство відповідача-1.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 01.08.2016 задоволено апеляційну скаргу позивача, скасовано ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 13.06.2016, позовну заяву передано до суду на стадію прийняття в межах справи № 915/220/13-г про банкрутство відповідача-1.

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 06.09.2016 прийнято позовну заяву, порушено провадження у справі та обєднано господарські справи № 915/663/16 та № 915/220/13-г в одну справі за № 915/220/13-г у звязку з усталеною практикою розгляду вказаних заяв та з метою участі всіх кредиторів у справі про банкрутство відповідача-1, так як питання щодо спірного майна відповідача-1 зачіпає їх інтереси та права у справі про банкрутство.

27.10.2016 від відповідача-1 надійшов відзив від 25.10.2016 № 02-01/1072 в якому ліквідатор відповідача-1 вказує, що позовні вимоги ґрунтуються на припущеннях та вважає за необхідне витребувати свідоцтво про право власності САЕ № 267357 від 14.03.2011, протокол зборів учасників відповідача-1 № 14 від 15.08.2010 та акт прийому-передачі у сторін. Крім того, ліквідатор ОСОБА_2 вказує, що йому не було передано від директора відповідача-1 бухгалтерської та інші документації, матеріальних та інших цінностей банкрута, у звязку з чим ліквідатор звертався до Корабельного відділу поліції ГУ Національної поліції в Миколаївській області, але встановити місцезнаходження директора відповідача-1 ОСОБА_10В не вдалося можливим.

На виконання вимог ухвали суду від 27.10.2016 Виконавчий комітет Вільнянської міської ради Запорізької області, листом від 11.11.2016 № 02-02-07/1253, повідомив суд, що його реєстраційний відділ розпочав роботу з 12.05.2016, а до 31.12.2012 реєстрацію права власності на обєкти нерухомого майна займалося виключно ТОВ «Запорізьке бюро технічної інвентаризації», тому надати завірену копію свідоцтва про реєстрацію права власності гр. ОСОБА_7 не мають можливості, так як таку реєстрацію він не проводив.

25.11.2016 та 01.12.2016 від відповідача-2 надійшли відзиви від 24.11.2016 б/н та від 28.11.2016 б/н в яких відповідач-2 позов не визнав, просить застосувати строки позовної давності та відмовити в задоволенні позову у звязку із спливом строку позовної давності (детальніше у відзивах: т. 9 арк. спр. 77-79, 81-82, 100-102).

На виконання вимог ухвали суду від 06.12.2016 Вільнянська районна державна адміністрація Запорізької області, листом від 16.12.2016 № 3568/01-27, повідомила суд, що надати копію свідоцтва виданого 2011 року є неможливим, оскільки відсутні архівні справи за цей період.

30.01.2017 від відповідача-2 надійшов відзив (додатковий) від 25.01.2017 б/н в якому він просить відмовити в задоволенні позову у звязку з відсутністю порушення прав позивача та у звязку з спливом строку позовної давності, оскільки спірний правочин не порушує права та охоронювані законом інтереси позивача (детальніше у відзиві: т. 9, арк. спр. 205-206).

02.02.2017 від позивача надійшли заперечення від 01.02.2017 № КНО-61-05-57 на відзив відповідача-2, в яких позивач заперечує проти задоволення заяви відповідача-2 про застосування строку позовної давності, оскільки за позовами про застосування наслідків нікчемного правочину (повернення коштів, іншого майна тощо) позовна давність починається не від дня вчинення такого правочину, а від дня, коли почалося його виконання (ч. 3 ст. 261 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України), а позивач не є стороною оскарженого правочину, тому не виконував його. Також заперечує проти посилання відповідача-2, відносно того, що позивачем пропущено строк позовної давності, встановлений ч. 1 ст. 263 ЦК України, оскільки позивач дізнався про правочин, який порушує його права з ухвали Вищого адміністративного суду України від 10.03.2016 у справі № 314/4239/14-а (касаційне провадження № К/800/50155/15). Крім того, позивач також заперечує проти твердження відповідача-2 про відсутність порушення прав позивача, оскільки відповідачем-1 протиправно було відчужено належне йому на праві власності нерухоме майно без згоди позивача (забезпеченого кредитора), тому правочин є нікчемним та не створює жодних правових наслідків для сторін такого правочину з моменту його вчинення (детальніше у запереченнях позивача: т. 9, арк. спр. 211-213).

27.02.2017 від Виконавчого комітету Вільнянської міської ради Запорізької області, на виконання вимог ухвали суду від 02.02.2017, листом від 14.02.2017 № 02-02-07/227, надіслано копію рішення Виконавчого комітету Вільнянської міської ради Запорізької області від 10.03.2011 № 71 про оформлення права власності на нерухоме майно по пров. Алкорівському, 3 у м.Вільнянську за ОСОБА_7

28.04.2017 від Товариства з обмеженою відповідальністю «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації», на виконання вимог ухвали суду від 14.03.2017, листом від 29.03.2017 № 3244, надіслано до суду копію свідоцтва про права власності серія САЕ № 267357 від 14.03.2011.

Розгляд справи неодноразово відкладався.

Представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі з підстав, зазначених у позовній заяві, запереченнях на відзив відповідача-2, та просив суд позов задовольнити. В обґрунтування заявлених позовних вимог представник позивача зазначив наступне.

Позивач є кредитором у справі про банкрутство відповідача-1 у сумі 14 921 054,62 грн., з якої: 1 398 424,65 грн. (ІV черга) реєстру вимог кредиторів, окремо внесено 13 522 629,97 грн. вимоги, забезпечені заставою майна боржника, у тому числі іпотекою відповідно до укладених між позивачем та відповідачем-1 іпотечних договорів № 461/071in/08 від 26.08.2008, № 1350/071ІП/07 від 24.10.2007, № 7.3-57/6.6-88/05-2005/Іп-1 від 07.08.2007 та № 291/071ип/08 від 23.06.2008 (далі - іпотечні договори), згідно до умов яких відповідач-1, як іпотекодавець, передав в іпотеку позивачу (іпотекодержатель) належне іпотекодавцеві на праві власності нерухоме майно - будівлі та споруди за адресою: Запорізька область, м. Вільнянськ, провулок Алкорівський, 3 (літери за планом земельної ділянки Б'-2, Ц, Ч, Ш, А-2, В, Г, Н, Ф, X, Н', Б, Б-2, С, Т, П, Р).

На підставі рішення Загальних зборів учасників відповідача-1 (протокол № 14 від 15.08.2010) про передання майна цього спільного підприємства в натурі відповідачу-2 у зв'язку з її виходом із складу його учасників підприємства, відповідач-1 передав у власність відповідача-2 нерухоме майно за актом прийому-передачі нерухомого майна. На підставі зазначеного рішення Загальних зборів учасників відповідача-1 та акту прийому-передачі нерухомого майна Виконавчим комітетом Вільнянської міської ради Запорізької області було прийнято рішення за № 71 від 10.03.2011 про оформлення права власності та видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії САЕ №267357 від 14.03.2011 відповідачеві-2, у тому числі на згадувану вище нерухомість, що є предметом іпотеки. В свою чергу, на підставі зазначеного свідоцтва про право власності на нерухоме майно, бюро технічної інвентаризації» 17.03.2011 прийняло рішення про державну реєстрацію права власності на зазначені в свідоцтві об'єкти нерухомого майна за відповідачем-2 з внесенням відповідних записів про право власності останньої до Реєстру прав власності окремо щодо кожного об'єкта нерухомого майна.

Позивач вважає, що відчуження (передача) нерухомого майна боржника (відповідача-1), що знаходиться у позивача в іпотеці, на користь відповідача-2 без згоди позивача (іпотекодержателя) є таким, що вчинено з грубим порушенням норм діючого законодавства, внаслідок чого також порушено майнові права та інтереси позивача, як забезпеченого кредитора, які підлягають захисту в судовому порядку, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець може відчужувати предмет іпотеки виключно на підставі згоди іпотекодержателя.

Оскільки, згідно ч. 3 ст. 12 Закону України «Про іпотеку» правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним, а позивач не надавав згоди на відчуження вказаного іпотечного майна, у звязку з чим, на підставі ст.ст. 215, 216, 236 ЦК України, ст. 207 ГК України, ч. 4 ст. 10 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» звернувся до суду з позовом про визнання нікчемним правочину та застосування наслідків нікчемності цього правочину повернення у власність відповідача-1 нерухомого майна - будівель та споруд за адресою: Запорізька область, м. Вільнянськ, провулок Алкорівський, 3 (літери за планом земельної ділянки Б'-2, Ц, Ч, Ш, А-2, В, Г, Н, Ф, X, Н', Б, Б-2, С, Т, П, Р).

Після надання відзивів відповідачем-2, позивач заперечив про задоволення заяви відповідача-2 щодо застосування строку позовної давності, оскільки вважає, що ним не пропущено строк позовної давності, передбачений ч. 1 ст. 261 ЦК України, так як вважає, що він довідався про правочин, який порушує його права, та про конкретну особу, яка порушила його права тільки 10.03.2016 (ухвала Вищого адміністративного суду України від 10.03.2016), а відносно строку позовної давності, щодо застосування наслідків нікчемного правочину, вважає, що перебіг строку позовної давності ще не розпочався, оскільки згідно ч. 3 ст. 261 ЦК України, за позовами про застосування наслідків нікчемного правочину (повернення коштів, іншого майна тощо) позовна давність починається не від дня вчинення такого правочину, а від дня, коли почалося його виконання. Позивач вважає, що він не є стороною правочину, тому не виконував його.

Крім того, позивач зазначає, що положення ст. 23 Закону України «Про іпотеку», на яку у відзиві посилається відповідач-2 як на підставу у відмові в позові, не можуть бути застосовані у справі, оскільки вищезазначений правочин є нікчемним з моменту його вчинення та не створює жодних правових наслідків, у тому числі не призводить до переходу права власності від відповідача-1 до відповідача-2 та не має наслідком переходу до останнього прав та обовязків іпотекодавця.

Ліквідатор відповідача-1 проти позову не заперечує.

Представник відповідача-2 проти позову заперечив з підстав, зазначених у письмових відзивах та додатковому відзиві на позов (т. 9 арк. спр. 77-79, 81-82, 100-102, 205-206), та просив суд в позові відмовити. В обґрунтування заперечень зазначив наступне.

Відповідач-2 стверджує, що позивач не може вважатися таким у розумінні ст. 1 ГПК України та п. 2.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських) договорів недійсними», оскільки права позивача не порушені та він не позбавлений можливості реалізувати свої права іпотекодержателя у загальному порядку поза межами провадження у справі про банкрутство.

Крім того, відповідач-1 заявив про застосування строків позовної давності до вимог позивача та просить відмовити в задоволенні позову на підставі ч. 4 ст. 267 ЦК України.

Присутні в судовому засіданні представники 7-го та 8-го кредиторів просили вирішити позов на розсуд суду.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників процесу, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд встановив наступне.

Згідно зі ст. 41 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі Закон про банкрутство) .

Частиною 1 статті 2 Закону про банкрутство встановлено, що провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, ГПК України, іншими законодавчими актами України.

Згідно з пунктами 2, 7 частини першої статті 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи про банкрутство; справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.

Частиною 9 ст. 16 ГПК України передбачено, що справи у майнових спорах, передбачених пунктом 7 частини першої статті 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Відповідно до ч. 4 ст. 10 Закону про банкрутство суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.

Слід мати на увазі, що спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником, розглядаються господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство незалежно від того, заявлені такі вимоги з підстав невідповідності правочинів спеціальним нормам (стаття 20 Закону ) чи загальним, встановленим цивільним законодавством.

Справи у відповідних спорах відносяться до виключної підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (частина дев'ята статті 16 ГПК ). Такі майнові спори, за винятком спорів боржника з кредиторами, які мають поточні вимоги до боржника (абзац четвертий частини восьмої статті 23 Закону ), розглядаються та вирішуються господарським судом за правилами позовного провадження, передбаченими ГПК, з урахуванням особливостей, встановлених Законом, у межах провадження у справі про банкрутство без порушення нових справ. За наслідком розгляду зазначених майнових спорів по суті господарський суд виносить ухвалу (задоволення заяви, відмова у задоволенні заяви (повністю або частково) (Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 28.03.2013 року за № 01-06/606/2013 "Про Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України від 22.12.2011 N 4212-VI)").

Як вбачається з матеріалів справи, між позивачем та відповідачем-1 укладено кредитні договори 1348/071К/07 від 24.10.2007 та № 7.3-57 від 07.08.2007, з метою забезпечення виконання яких, укладено іпотечні догори № 461/071in/08 від 26.08.2008, № 1350/071ІП/07 від 24.10.2007, № 7.3-57/6.6-88/05-2005/Іп-1 від 07.08.2007, № 291/071ип/08 від 23.06.2008 (далі - іпотечні договори).

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 25.02.2013 порушено провадження у справі № 915/220/13-г про банкрутство відповідача-1 (ОСОБА_6 спільного підприємства Алкор).

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 23.04.2015 визнані грошові вимоги позивача до відповідача-1 у сумі 1 398 424,65 грн. із задоволенням у четверту чергу вимог кредиторів, 2 139 171,14 грн. із задоволенням у шосту чергу вимог кредиторів, у сумі 13 522 629,97 грн., які забезпечені заставою майна боржника.

Постановою Господарського суду Миколаївської області від 23.06.2015 у справі № 915/220/13-г відповідача-1 визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором призначено арбітражного керуючого ОСОБА_2

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 10.12.2015 затверджено реєстр вимог кредиторів відповідача-1 та визнані грошові вимоги позивача до відповідача-1 у сумі 13 522 629,97 грн., які є забезпеченими заставою майна боржника, у тому числі іпотекою відповідно до укладених між ними іпотечних договорів, згідно до умов яких відповідач-1, як іпотекодавець, передав в іпотеку позивачу (іпотекодержатель) належне іпотекодавцеві на праві власності нерухоме майно - будівлі та споруди за адресою: Запорізька область, м.Вільнянськ, провулок Алкорівський, 3 (літери за планом земельної ділянки Б'-2, Ц, Ч, Ш, А-2, В, Г, Н, Ф, X, Н', Б, Б-2, С, Т, П, Р).

Згідно рішення Загальних зборів учасників відповідача-1 (протокол № 14 від 10.08.2010), відповідач-1 передав за актом приймання-передачі нерухомого майна у власність відповідачу-2 нерухоме майно, у тому числі й те, яке є предметом іпотеки відповідно до укладених між позивачем та відповідачем-1 іпотечних договорів, а саме: цех з виробництва біодизелю з лабораторією інв. № 28 площею 416,2 кв. м (літ. Б'-2); склад для зберігання рапсу площею 184,9 кв. м (літ. Ц); склад зберігання шрота рапсу площею 184,6 кв. м (літ. Ч); торговий павільйон площею 60,7 кв. м (літ. Ш); майстерня інв. №2 площею 120,9 кв. м (літ. Г); цех з виробництва пластикової тари та розливу, господарсько-побутовий корпус інв. №№ 4, 39 площею 515,0 кв. м (літ. А-2); склад готової продукції інв. №15 площею 156,9 кв. м (літ. В); цех з виробництва сиропу, компресорний цех інв. №22, 25, 26 площею 226,1 кв. м (літ. Н); склад для зберігання соняшника площею 233,9 кв. м (літ. Ф); контрольна вагова соняшникової олії площею 25,3 кв. м (літ. X); склад для зберігання олії площею 72,6 кв. м (літ. Н'); цех розливу в склотару та склад готової продукції, цех розливу соняшникової олії та оцту інв. №28, 29 площею 558,3 кв. м (літ. Б, Б-2); цех з виробництва соняшникової олії інв. №30 площею 266,4 кв. м (літ. С-2); склад для зберігання насіння соняшника інв. №31 площею 372,2 кв. м (літ. Т); котельня інв. № 27 площею 135,7 кв. м (літ. П); цех для гарячої фільтрації масла площею 77,6 кв. м (літ. Р).

Як вказує позивач та не заперечують відповідачі, інше нерухоме майно, окрім перерахованого вище, яке було передане відповідачу-2 у зв'язку з її виходом із складу засновників (учасників), не знаходилося в іпотеці позивача.

На підставі зазначеного рішення Загальних зборів учасників відповідача-1 та акту прийому-передачі нерухомого майна Виконавчим комітетом Вільнянської міської ради Запорізької області прийнято рішення від 10.03.2011 № 71 про оформлення права власності та видано відповідачу-2 свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії САЕ № 267357 від 14.03.2011, у тому числі на згадувану вище нерухомість, що є предметом іпотеки.

Вищевказані рішення Виконавчого комітету Вільнянської міської ради Запорізької області та свідоцтво про право власності на нерухоме майно не було оскаржено.

На підставі зазначеного свідоцтва про право власності на нерухоме майно, Товариством з обмеженою відповідальністю «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації» 17.03.2011 було прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на зазначені в свідоцтві об'єкти нерухомого майна за відповідачем-2 з внесенням відповідних записів про право власності останнього до Реєстру прав власності окремо щодо кожного об'єкта нерухомого майна, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 30.03.2016 № 56301970.

Статтями 1, 3 Закону України "Про іпотеку" встановлено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Відповідно до ч. 3 ст. 9 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

Як стверджує позивач та не заперечують відповідачі, позивач як іпотекодержатель за іпотечними договорами не надавав згоди відповідачу-1 на відчуження спірного іпотечного майна на користь відповідача-2 або іншої особи.

Згідно ч. 3 ст. 12 Закону України «Про іпотеку» правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним.

Таким чином, нормою ч. 3 ст. 12 Закону України «Про іпотеку» прямо передбачено недійсність правочину щодо відчуження переданого в іпотеку майна без згоди іпотекодержателя, тому правочин щодо передачі іпотечного майна, в нашому випадку, є недійсним (нікчемним) в силу цієї норми Закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а частиною 2 цієї статті передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків окрім тих, що пов'язані з його недійсністю, а в ч. 1 ст. 236 ЦК та ст. 207 ГК України закріплено, що нікчемний правочин або правочин (господарське зобов'язання), визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Аналогічні за змістом роз'яснення надав і Вищий господарський суд України у пунктах 2.5.2., 2.6. своєї постанови Пленуму від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», зокрема: «Необхідно з урахуванням приписів статті 215 ЦК України та статті 207 ГК України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом, і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора. За змістом частини другої статті 215 ЦК України нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду. Однак це не виключає можливості подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину (господарського договору) недійсним. Отже, спори про визнання нікчемних правочинів недійсними підлягають вирішенню господарськими судами у загальному порядку. З'ясувавши, що оспорюваний правочин є нікчемним, господарський суд зазначає в резолютивній частині рішення про його недійсність або, за відсутності підстав для такого визнання, відмовляє в задоволенні позову. Сторони нікчемного правочину не зобов'язані виконувати його умови (навіть якщо суд не визнавав його недійсним).

Суд також зазначає, що право іпотеки позивача, що виникло на підставі іпотечних договорів, до цього часу є зареєстрованим в Державному реєстрі іпотек, а в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна до цього часу міститься запис про обтяження (заборону відчуження) іпотечного майна, а також записи про те, що іпотекодавцем за іпотечними договорами є саме відповідач-1, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 30.03.2016 № 56301970.

Отже, в порушення вимог ч. 3 ст. 9 та ч. 3 ст. 12 Закону України «Про іпотеку», відповідачем-1 було протиправно відчужено належне йому на праві власності нерухоме майно, яке знаходиться в іпотеці забезпеченого кредитора (позивача) без згоди останнього, а тому правочин щодо відчуження шляхом передачі такого майна у власність іншій особі є нікчемним та не створює жодних правових наслідків для сторін такого правочину з моменту його вчинення.

Правовий висновок стосовно того, що нікчемний правочин, укладений шляхом відчуження предмета іпотеки без згоди іпотекодержателя не створює жодних правових наслідків, у тому числі не має наслідком перехід права власності до набувача майна за таким правочином, висловлений також у постанові Верховного Суду України від 02.03.2016 у справі № 6-308цс16.

За вказаних обставин, в силу ч. 3 ст. 12 Закону України «Про іпотеку», ч. 1 ст. 216, ч.1 ст. 236 ЦК України, правочин щодо передачі (відчуження) нерухомого майна, що є предметом іпотеки позивача, оформлений актом прийому-передачі нерухомого майна, є нікчемним з моменту його вчинення та не створює жодних правових наслідків, у тому числі не призводить до переходу права власності від відповідача-1 до відповідача-2 та не має наслідком перехід до останньої прав та обов'язків іпотекодавця.

Тому доводи відповідача-2 відносно того, що до нього перейшли права іпотекодавця не ґрунтуються на нормах діючого законодавства та є безпідставними.

Разом з тим, майнові інтереси позивача є порушеними та підлягають захисту в судовому порядку, оскільки позивач не може реалізувати своє право забезпеченого кредитора на реалізацію предмета іпотеки та задовольнити свої вимоги позачергово, оскільки іпотечне майно протиправно було передано в розпорядження іншій особі та зареєстровано за такою особою, яка не є боржником та не має правового статусу іпотекодавця в силу нікчемності правочину щодо передачі (відчуження) іпотечного майна.

Згідно з ч. 5 ст. 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою стороною.

Також у п. 2.10. постанови Пленуму ВГСУ від 29.05.2013 № 11 судом касаційної інстанції роз'яснено наступне: «Якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин».

Частиною першою статті 15 ЦК передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною першою статті 1 ГПК України встановлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Правовий висновок щодо можливості звернення до суду з позовною вимогою про визнання недійсним правочину особою, яка не є його стороною, в разі порушення прав та інтересів цієї особи оскаржуваним правочином, висловлений також у постанові Верховного Суду України від 10.02.2016 у справі № 3-4гс16.

Враховуючи зазначене, права позивача є порушеними та він має право на звернення до суду для захисту порушеного права іпотекодержателя.

Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно ст. 256 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною третьою статті 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом. Якщо відповідачів у справі два чи кілька, суд вправі відмовити в задоволенні позову за наявності згаданої заяви лише одного з них, оскільки позовну давність законом визначено саме для позивача у справі як строк, у межах якого він може звернутися до суду. Законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного. В останньому випадку воно обов'язково має бути зазначене в протоколі судового засідання (пункт 6 частини другої статті 811 ГПК); господарський суд може також запропонувати відповідачеві викласти таку заяву в письмовій формі та долучити її до матеріалів справи (підпункт 2.1 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 N 10).

За змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності. Закон не визначає, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропущення позовної давності поважними. Як правило, це здійснюється за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів. Відповідна ініціатива може виходити й від інших учасників судового процесу, зокрема, прокурора, який не є стороною у справі. Висновок про застосування позовної давності відображається у мотивувальній частині рішення господарського суду (підпункт 2.2 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 N 10).

Згідно ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України та вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму ЦК України) (підпункт 2.3 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 N 10).

Відповідно до ст. 35 ГПК України обставини, які визнаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, можуть не доказуватися перед судом, якщо в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 10.12.2012 порушено провадження у справі № 5009/4614/12 про банкрутство відповідача-1 за заявою ініціюючого кредитора (позивача), а ухвалою Господарського суду Запорізької області від 28.01.2013 (залишеною без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 01.04.2013) припинено провадження у справі № 5009/4614/12 про банкрутство відповідача-1, оскільки вимоги ініціюючого кредитора повністю забезпечені заставою майна боржника (відповідача-1).

Згідно ухвали Господарського суду Запорізької області від 28.01.2013 вбачається, що представником ініціюючого кредитора (позивача) надано пояснення, що заставного майна, яким забезпечені вимоги боржника за кредитними зобовязаннями, не вистачає для погашення вимог банку, крім того, частина заставного майна передана у власність ОСОБА_7 (відповідача-2) в якості долі статутного фонду при виході зі складу учасників товариства-боржника. Тобто, станом на 28.01.2013, позивач був повідомлений про правочин, який порушує його права.

Таким чином, строком з якого починається відлік перебігу строку позовної давності є 28.01.2013.

Оскільки, відповідно до ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, тому строк, у межах якого позивач міг звернутися до суду з даним позовом закінчився 28.01.2016.

Із вказаним позовом позивач звернувся до суду в червні 2016 року, тобто після спливу строку позовної давності.

Таким чином, є помилковим твердження позивача про те, що ним не пропущено строк позовної давності, оскільки він довідався про правочин, який порушує його права та про конкретну особу, яка порушила його права тільки з ухвали Вищого адміністративного суду України від 10.03.2016.

Крім того, виконання вказаного правочину почалося з моменту держаної реєстрації права власності (видачі свідоцтва про право власності відповідача-2 на іпотечне майно), тобто з 14.03.2011, тому є помилковим твердження позивача, що перебіг строку позовної давності щодо застосування наслідків нікчемного правочину ще не розпочався в силу ч. 3 ст. 261 ЦК України.

В даному випадку відповідач-2 заявив про застосування строку позовної давності до винесення рішення судом (відзив відповідача-2, т. 9, арк. спр. 81, 82), а позивачем не подано заяву про поновлення строку позовної давності з зазначенням поважних причин його пропущення, у звязку з чим суд застосовує положення ст. 267 ЦК України, наслідком якого є відмова від позову.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Вказаною нормою обов'язок доказування покладений на сторони процесу. Доказування полягає у поданні доказів сторонами та доведенні їх переконливості суду.

Враховуючи вищевикладене, в задоволенні заяви позивача слід відмовити.

Судовий збір відповідно до ст. 49 ГПК України слід покласти на позивача.

Керуючись ч. 4 ст. 10, розділом ІІІ Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», ч. 3 ст. 12 Закону України «Про іпотеку», ст.ст. 257, 261, 267 Цивільного кодексу України, ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, - господарський суд

УХВАЛИВ:

В задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства Перший Український міжнародний банк відмовити.

Ухвала суду набирає законної сили з моменту її винесення та може бути оскаржена у встановленому порядку згідно ст.ст. 91, 93, 106 Господарського процесуального кодексу України та ст. 8 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Суддя Т.М. Давченко