Ухвала суду № 66534906, 15.05.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

15 травня 2017 року м. Київ К/800/7145/17

Суддя Вищого адміністративного суду України Іваненко Я.Л., перевіривши касаційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 лютого 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування наказу,

в с т а н о в и л а :

Відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 лютого 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування наказу.

Ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 13 березня 2017 року касаційну скаргу залишено без руху і надано строк для усунення недоліків. У встановлений в ухвалі строк скаржником усунуто недоліки касаційної скарги.

Як вбачається з матеріалів касаційної скарги, постановою Одеського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 лютого 2017 року, позовні вимоги задоволено. Визнано протиправним та скасовано пункт 24 наказу Державної міграційної служби України від 21 липня 2016 року №193 «Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання» щодо скасування повністю рішення відділу ГПІС УМВС України в Одеській області від 18 лютого 2002 року про документування посвідкою на постійне місце проживання громадянки Соціалістичної Республіки Вєтнам ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що приймаючи наказ від 21 липня 2016 року №193 «Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання» в частині оскаржуваного пункту 24, Державна міграційна служба України діяла не на підставі, не у спосіб та не у межах повноважень, визначених діючим законодавством.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування доводів касаційної скарги зазначає, що в матеріалах справи ОСОБА_2 на момент її звернення у 2001 році за отриманням посвідки на постійне проживання в України були відсутні документи, що підтверджують факт професійного навчання та працевлаштування на підприємствах чи організаціях, а тому, відповідно до абзацу 3 пункту 2.9 Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, рішення про видачу або відмову у видачі посвідки, прийняті з порушенням вимог закону, підлягають скасуванню наказом голови Державної міграційної служби повністю або частково.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_2, громадянка Соціалістичної Республіки Вєтнам, ІНФОРМАЦІЯ_1, у 1988 році прибула до України на професійне навчання та роботу на підприємстві.

У вересні 2001 року позивачем подано заяву до відділення паспортної, реєстраційної та міграційної роботи Управління внутрішніх справ України в Одеській області про надання дозволу на постійне проживання в Україні.

В подальшому, від позивача на адресу відділу надійшла заява - анкета громадянки ОСОБА_2 про залишення в Україні на постійне проживання, до якої були додані: копія паспорту заявника серії НОМЕР_1, виданого 31 липня 2001 року терміном дії до 31 липня 2006 року, довідка з Посольства Вєтнаму в м. Києві про відсутність судимості, довідка про відсутність заперечень з боку Посольства щодо надання права на постійне проживання в Україні, розписка, довідка №111 від 25 березня 2003 року, рішення Київського районного суду м. Одеси від 28 жовтня 2003 року по справі №2-6361/2003.

Після розгляду матеріалів та отримання повідомлень про відсутність заперечень з боку УСБУ, УІТ та НЦБ Інтерполу, на підставі п. 4 Розділу V Закону України «Про імміграцію» 18 лютого 2002 року громадянка Вєтнаму ОСОБА_2 документована посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3.

20 березня 2008 року ОСОБА_2 отримала посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 терміном дії - безстроково, яка до цього часу знаходиться у позивача.

Судами попередніх інстанцій було встановлено та не заперечувалось відповідачем, що для отримання посвідки на постійне проживання позивачем було надано необхідні документи, будь-яких зауважень у міграційної служби як під час оформлення посвідки позивача від 18 лютого 2002 року серії НОМЕР_3, так і під час подальшого оформлення (обміну) посвідки на постійне проживання від 20 березня 2008 року серії НОМЕР_2 не виникло.

Під час дослідження матеріалів особової справи позивача, судами попередніх інстанцій з'ясовано, що ВГІРФО ГУМВС України в Одеській області при наданні позивачу посвідок на проживання в Україні проводив процедуру перевірки законності залишення на постійне проживання на території України та керувався пунктом 4 Розділу V «Прикінцеві положення Закону України «Про імміграцію»», підстав для відмови у наданні посвідок не виявив.

Відповідно до абзацу 4 пункту 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну, іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12 - 15 цього Закону.

Зазначена норма регулює відносини, які виникають між уповноваженим органом та іноземцем при отриманні дозволу на імміграцію, та не передбачає випадків скасування посвідки на постійне проживання в Україні.

Статтею 12 Закону України "Про імміграцію" визначено підстави для скасування дозволу на імміграцію, а статтею 13 зазначеного Закону врегульовано порядок вилучення посвідки на постійне місце проживання на підставі скасованого дозволу на імміграцію.

Так, відповідно до статті 12 Закону України "Про імміграцію" дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; в інших випадках, передбачених законами України.

Під час розгляду справи підстав, зазначених у статті 12 Закону України "Про імміграцію" судами встановлено не було, а посилання відповідача на відсутність в матеріалах справи позивача на момент звернення документів, що підтверджують факт професійного навчання та працевлаштування на підприємствах та організаціях СРСР, відхилені судами як безпідставні, оскільки у матеріалах особової справи містяться довідка №111 від 25 березня 2003 року вих.№13-308, видана Управлінням у справах національностей та міграції Одеської обласної державної адміністрації, про наявність якої було відомо відповідачу і яка не викликала сумнівів щодо обставин, викладених у ній.

При цьому, судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем не доведено та матеріали справи не містять доказів того, що за час перебування позивача на території України з'явилися обставини, які б стали підставою для визнання його таким, що не має дозволу на імміграцію з підстави, передбаченої абзацом 4 пункту 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію". Крім того, доказів того, що посвідка на постійне проживання позивача є отриманою у непередбаченому законом порядку також не надано.

Доводи, викладені відповідачем в касаційній скарзі, перевірялись судами під час розгляду справи і їм надана належна правова оцінка.

Висновки судів узгоджуються з вимогами законодавства, яким врегульовано спірні правовідносини, відповідають дійсним обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, доводи касаційної скарги їх не спростовують і та фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів.

Відповідно до пункту 5 частини 5 статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.

За змістом цієї норми касаційна скарга повинна містити посилання на помилкове та/або неправильне застосування норм матеріального права при вирішенні справи та/або порушення судами норм процесуального права (у разі оскарження судового рішення по суті - пояснення, яким чином такі порушення вплинули на правильність вирішення справи).

Касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки викладені в ній обставини і зміст оскаржуваних судових рішень не дають підстав для висновку про те, що судами допущено порушення норм матеріального чи процесуального права, а зазначені в касаційній скарзі доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.

Керуючись пунктом 5 частини 5 статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України,

у х в а л и л а :

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 лютого 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування наказу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя Я.Л. Іваненко