Рішення № 66283046, 27.04.2017, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №489/1499/16-ц 27.04.2017 27.04.2017 27.04.2017

Провадження №22-ц/784/877/17

Справа № 489/1499/16-ц Головуючий першої інстанції: Губницький Д.Г.

Провадження № 22-ц/784/877/17

Категорія: 5 Суддя-доповідач Апеляційного суду: ОСОБА_1

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 квітня 2017 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі

головуючого Коломієць В.В.

суддів Лівінського І.В., Шаманської Н.О.,

із секретарем судового засідання Лівшенко О.С.,

за участю: позивачки ОСОБА_2, її представника ОСОБА_3, третьої особи ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 22 лютого 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5, третя особа ОСОБА_4, про поділ майна подружжя та за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2, ОСОБА_5 про встановлення факту та визнання права власності,

В С Т А Н О В И Л А :

У березні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про поділ майна.

Позивач вказувала, що з 24 вересня 1966р. перебувала у шлюбі з ОСОБА_6,. В період шлюбу за спільні кошти за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 14 листопада 1996 року ними була придбана трьохкімнатна квартира АДРЕСА_1. За спільною домовленістю вказаний договір було оформлено на імя чоловіка. Зазначала, що шлюб між ними було розірвано 08 грудня 1998 року.

04 січня 2016 р. ОСОБА_6 помер. Після його смерті із заявою про прийняття спадщини до нотаріуса звернулася їх спільна з померлим донька - відповідачка ОСОБА_5, яка зазначила спадковим майном цілу квартиру АДРЕСА_2. На думку позивачки, вказані дії відповідачки порушують її права на частку у майні подружжя, оскільки квартира є спільною сумісною власністю її та померлого колишнього чоловіка.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_2 просила визнати за нею право власності на ? частину вищевказаної квартири.

11 листопада 2016 р. ОСОБА_4 звернулася до суду з заявою про залучення її до участі у справі в якості третьої особи з самостійними вимогами, а також просила прийняти до розгляду її позовну заяву до ОСОБА_2 та ОСОБА_5 про встановлення факту придбання квартири на особисті доходи, обєднані для набуття спільного майна, та визнання права особистої приватної власності на частку квартири. Обгрунтовуючи цю заяву ОСОБА_4 вказувала, що з січня 1994 року проживала однією сімєю з ОСОБА_6, вели спільне господарство, були повязані спільним побутом, мали взаємні права та обовязки, придбавали спільно рухоме та нерухоме майно, але у встановленому законом порядку не реєстрували шлюб. 14 листопада 1996 р. придбали квартиру АДРЕСА_2. За твердженням ОСОБА_4 квартира придбавалась за кошти, які кожний з них надав особисто: ОСОБА_6 близько 4000 доларів США., а решту суми - 4000 доларів США - надала вона, позичивши ці кошти у друзів. За твердженням ОСОБА_4, ОСОБА_2 участі у придбанні спірної квартири не приймала, оскільки фактично з 1990 р. припинила шлюбні відносини зі своїм чоловіком.. Як вказала ОСОБА_4, до смерті ОСОБА_6 вони разом мешкали у спірній квартирі.

Посилаючись на викладене, з урахування уточнених позовних вимог, просила встановити факт придбання спірної квартири на особисті доходи її та ОСОБА_6, обєднані для набуття спільного майна, та визнати за нею право власності на ? частки цієї квартири.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 24 листопада 2016 р. прийнято до спільного розгляду з первісним позовом позов третьої особи ОСОБА_4 до ОСОБА_2 і ОСОБА_5

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 22 лютого 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Позов ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_4 право власності на ? частину квартири АДРЕСА_3. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто на користь ОСОБА_4 з ОСОБА_2, ОСОБА_5 по 275 грн. 60 коп. судового збору з кожної. Стягнуто з ОСОБА_2, ОСОБА_5 в дохід держави по 275 грн. 60 коп. судового збору з кожної.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на порушення норм матеріального права та необґрунтованість рішення суду, просила його скасувати та ухвалити нове, яким її позов задовольнити, а у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовити у повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які брали участь у судовому засіданні, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_4 доведено, що на час придбання спірної квартири ОСОБА_2 та ОСОБА_6, фактично припинили шлюбні відносини, та позивачка не брала участі у її придбанні, тоді як покази ОСОБА_4 щодо рівності часток її та ОСОБА_6 у вкладанні грошових коштів в придбання квартири сторонами первісного позову не спростовані. Встановлення факту придбання майна за обєднані кошти поглинається вимогою ОСОБА_4 про визнання права власності, тому окремо встановленню не підлягає, в звязку із чим судом відмовлено у задоволенні даної вимоги.

Проте повністю з такими висновками колегія суддів не погоджується.

Судом першої інстанції встановлено і підтверджується матеріалами справи, що позивачка ОСОБА_2 з 24 вересня 1966р. по 08 грудня 1998 року перебувала у шлюбі з ОСОБА_6 (а.с. 7, 10). 14 листопада 1996 року за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу ОСОБА_6 була придбана трьохкімнатна квартира АДРЕСА_1 (а.с 22).

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_6 разом із позивачкою ОСОБА_2 з 20 вересня 1972 року був прописаний за адресою: АДРЕСА_4, звідки був виписаний 5 січня 1999 року (а.с. 73). З 16 лютого 1999 року ОСОБА_6 був зареєстрований за адресою спірної квартири. За цією ж адресою ОСОБА_4 була тимчасово зареєстрована тільки з 30 березня 2007 р., а з 28 лютого 2014 року постійно (а.с. 116-118).

04 січня 2016 р. ОСОБА_6 помер. Згідно копії спадкової справи після його смерті із заявами про прийняття спадщини до нотаріуса звернулися донька померлого ОСОБА_5 та ОСОБА_4 Свідоцтво про право на спадщину нотаріусом не видавалось (а.с. 42-57).

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України) норми Сімейного кодексу України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року.

Відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України від 7 лютого 1991 року № 697-XII "Про власність" (далі Закон України "Про власність"), відповідних норм Цивільного кодексу Української РСР (далі ЦК УРСР) та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності". Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.

Так, згідно зі статтею 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Частиною другою статті 112 ЦК УРСР визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток (аналогічне положення містить і частина перша статті 368 Цивільного кодексу України (далі ЦК України)).

За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 29 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону України "Про власність", статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п. 1 ст. 17, ст. 18, п. 2 ст. 17 Закону України Про власність"), тощо.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сімї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого до 1 січня 2004 року особами, які проживали однією сім'єю, але не перебували в зареєстрованому шлюбі, необхідно було встановити не лише обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці. Тобто сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її влсністю.

Тільки в разі встановлення цих фактів та обставин положення частини першої статті 24 КпШС України, частини першої статті 17 Закону України "Про власність" вважається правильно застосованим із дотриманням рекомендацій, які містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" та від 22 грудня 1995 року № 29 Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності.

Саме такі правові висновки неодноразово висловлювались Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13, від 11 березня 2015 року № 6-211цс14.

Статтями 10, 11, 60 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності, згідно з яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а суд розглядає справу в межах заявлених вимог і вирішує справу на підставі наданих доказів.

Таким чином, для визнання за особою, яка проживала з іншою особою без укладення шлюбу, права власності на частку у спірному майні, набутому до 1 січня 2004 року, вона має надати суду належні та допустимі докази про власну участь у набутті цього майна, оскільки сам по собі факт спільного проживання без реєстрації шлюбу, без визначення ступеня її участі працею і коштами у створенні спільної часткової власності не може бути підставою для визнання права власності на половину спірного майна.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо доведеності ОСОБА_4 її доводів про те, що на час придання ОСОБА_6 спірної квартири він, перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_2, проживав разом із нею.

Разом із тим, виходячи з вищевикладеного, не можна визнати правильним застосування судом ч. 1 ст. 17 Закону України «Про власність» для визнання за ОСОБА_4 права власності на половину спірної квартири без встановлення факту її власної участі у придбанні цього майна, а висновок суду про доведеність нею її права на половину спірної квартии та що таке право підтверджується набутими нею у борг коштами, зроблений судом із порушенням цих положень.

Так, на підтвердження своїх доводів про те, що 4000 доларів на придбання квартири надала вона, позичивши ці кошти у друзів, ОСОБА_4 посилалась на покази свідків ОСОБА_7 і ОСОБА_8 Між тим, на думку колегії суддів, покази вказаних свідків щодо участі ОСОБА_4 у придбанні спірної квартири не є беззаперечними, оскільки не підтверджуються належними та допустимими письмовими доказами відповідно до вимог ст.ст. 58-59, 64 ЦПК України.

Тому зазначене не свідчить про власну участь ОСОБА_4 у створенні спільної власності з ОСОБА_6 на спірну квартиру.

Проаналізувавши викладене, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність ОСОБА_4 належними, допустимими та переконливими доказами обставин того, що спірну квартиру слід вважати придбаною у тому числі й за її участі, за рахунок її грошових коштів.

Як зазначалось, сам по собі факт спільного проживання без реєстрації шлюбу ОСОБА_4 з ОСОБА_6 без визначення ступеня участі позивача працею і коштами у створенні спільної часткової власності не може бути підставою для визнання права власності на половину спірного майна.

Таким чином, на думку колегії суддів, відсутні підстави для визнання за ОСОБА_4 права власності на 1/2 частину спірної квартири, тому у задоволенні її позову в цій частині слід відмовити.

Відповідно до статті 22 КпШС України, який був чинним до 1 січня 2004 року, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Згідно зі ст. 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Згідно ч. 1 ст. 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Частиною 2 даної статті КпШС України встановлено, що суд може визнати майно, нажите кожним із подружжям під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Проте, ані ОСОБА_5, ані ОСОБА_4 не було доведено, що спірна квартира була придбана виключно на особисті кошти ОСОБА_6, а тому спірна квартира за загальним правилом ст.ст. 22, 28 КпШС України є спільною власністю подружжя ОСОБА_6 і їх частки у спільному майні є рівними.

За такого, позов ОСОБА_2 про визнання за нею права власності на ? частку спірної квартири в порядку поділу майна подружя - є обгрунтованим.

Посилання ОСОБА_4 на пропуск ОСОБА_2 строку позовної давності не можна прийняти до уваги з огляду на нижчевикладене.

Так, згідно зі статтею 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічним чином питання початку перебігу позовної давності визначені і в статті 261 ЦК України, згідно якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила.

Частиною третьою статі 29 КпШС України передбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. Згідно зі статтею 11 КпШС України у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено строк позовної давності, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної давності визначено й частиною другою статті 72 СК України.

Отже, при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15.

За такого, враховуючи, що про можливість порушення свого права власності на частку у спірній квартирі ОСОБА_2 дізналась тільки після звернення ОСОБА_5 та ОСОБА_4 до нотаріуса із заявами про прийняття спадщини, яка відкрилась після смерті ОСОБА_6, то перебіг строку позовної давності почався саме з цього часу, а тому строк позовної давності ОСОБА_2 не пропущений.

З огляду на вищевикладене, відповідно до п.п. 2, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України рішення суду в частині вирішення позову ОСОБА_2 та задоволення позовних вимог ОСОБА_4 про визнання права власності на частку квартири підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про задоволення позову ОСОБА_2 та про відмову у задоволенні вищевказаних вимог ОСОБА_4

Оскільки судом першої інстанції було відмовлено у задоволенні вимоги ОСОБА_4 про встановлення факту придбання спірної квартири за обєднані кошти її та ОСОБА_6, то в цій частині рішення суду підлягає залишенню без змін.

У зв'язку з викладеним підлягає скасуванню і рішення суду в частині розподілу судових витрат.

Відповідно до вимог ч.ч. 1, 5 ст. 88 ЦПК України з ОСОБА_5 та ОСОБА_4 в рівних частках на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню відшкодування судового збору: за подачу позову в розмірі 1145грн. 71коп., тобто, по 572грн.86коп. з кожної, а також апеляційної скарги - в розмірі 2769грн.33коп., тобто, по 1384грн. 67коп з кожної.

Також, враховуючи, що ОСОБА_2 при зверненні до суду з позовом було недоплачено 300грн судового збору., то з ОСОБА_5 та ОСОБА_4 підлягає стягненню судовий збір в дохід держави по 150грн. з кожної.

Керуючись статтями 303, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м.Миколаєва від 22 лютого 2017 року в частині вирішення позову ОСОБА_2 та задоволення позовних вимог ОСОБА_4 про визнання права власності на частку квартири, а також розподілу судових витрат - скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

Позов ОСОБА_2 задовольнити.

Визнати за ОСОБА_2 право власності на ? частину квартири АДРЕСА_3.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про визнання права власності на частину квартири відмовити.

Стягнути з ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 в рівних частках відшкодування судового збору за подачу позову.в загальному розмірі 3915грн. 04коп., тобто, по 2530грн. 38коп. (дві тисячі пятсот тридцять гривень тридцять вісім копійок) з кожної.

Стягнути з ОСОБА_5 та ОСОБА_4 в рівних частках судовий збір в дохід держави в сумі 300грн. 00коп., тобто, по 150грн. 00коп. (сто пятдесят гривнь) з кожної.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий В.В. Коломієць

Судді І.В. Лівінський

ОСОБА_9