Окрема думка судді № 65976285, 13.04.2017, Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області

Справа № 482/197/17

Номер провадження1-кп/473/128/2017

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ

за кримінальним провадженням №12016150280000736 за обвинуваченням

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, у вчиненні злочинів, передбачених ч.2 ст.185, ч.5 ст.186 КК України

"13" квітня 2017 р.

Ухвалою Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області, ухваленою 13 квітня 2017 року у складі ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 було прийнято рішення про задоволення клопотання сторони обвинувачення і продовження обвинуваченому ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Керуючись ч.3 ст.375 КПК України висловлюю окрему думку щодо зазначеної ухвали суду.

Так, за вказаним кримінальним провадженням - обвинуваченому під час досудового слідства було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Вважаю, що клопотання сторони обвинувачення не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Ч.5 ст.9 КПК України передбачає, що кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. Тому для вирішення питання про продовження строку тримання під вартою обвинуваченого ОСОБА_1 суд мав врахувати викладені в п.47 рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі «Болдирєв проти України» висновки про те, що згідно з пунктом 3 статті 5 Конвенції зі спливом певного часу подальше існування обґрунтованої підозри перестає само по собі бути підставою для позбавлення волі ісудові органи мають навести інші підстави для подальшого тримання такої особи під вартою (див. рішення у справах «Яблонський проти Польщі» (Jablonski v. Poland), заява № 33492/96, п. 80, від 21 грудня 2000 року, та «І. А. проти Франції» (I. A. v. France), заява №28213/95, п.102, Reports of Judgments and Decisions 1998VII). До того ж, такі підстави мають бути чітко вказані національними судами (див. рішення у справі «Іловецький проти Польщі» (Ilowiecki v. Poland), п. 61).

Окрім того, суд не врахував вимоги п.53 Рішення ЄСПЛ від 06.11.2008 року «Єлоєв проти України», згідно із яким суд вважає, що відсутність чітко сформульованих положень, які б визначали, чи можливо належним чином продовжити (якщо так, то за яких умов) застосування на стадії судового слідства запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обраного на визначений період на стадії досудового слідства, не відповідає критерію «передбачуваності закону» для цілей пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд також нагадує, що практика, яка виникла у звязку із законодавчою прогалиною і яка зумовлює тримання особи під вартою протягом необмеженого і непередбачуваного строку, за обставин, коли таке тримання не передбачається ні конкретним положенням законодавства, ні будь-яким судовим рішенням, сама по собі суперечить принципу юридичної визначеності, який становить один із основних елементів верховенства права (див. справи Барановський проти Польщі (Baranowski v. Poland), № 28358/95, п. 55, ECHR 2000-III, і Кавка проти Польщі (Kawka v. Poland), № 25874/94, п. 51, від 9 січня 2001 року).

Суд обґрунтував необхідність тримання під вартою ОСОБА_1 тим, що обвинувачений у разі обрання іншого запобіжного заходу, ніж тримання під вартою, може вплинути на свідків та потерпілих, переховатися від суду. Хоча ця обставина не могла бути підставою для продовження строку тримання під вартою обвинуваченого, оскільки на момент розгляду клопотання прокурора, оскільки у разі обрання до обвинуваченого такого запобіжного заходу як домашній арешт із покладенням обовязків, передбачених п.п.4, 9 ч.5 ст.194 КПК України - зазначених ризиків (впливу на свідків п.3 ч.1 ст.177 КПК України) можна було б уникнути.

Не було надано стороною обвинувачення доказів і на підтвердження фактів можливого впливу обвинуваченого на свідків сторони обвинувачення, а також прокурор не надав доказів можливого переховування обвинуваченого від суду.

Крім того, судом не враховано положення ч.1 ст.183 КПК України, згідно із якою тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу. Також судом при продовженні обвинуваченому ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді триманні під вартою не були враховані вимоги ст.178 КПК України про те, що обвинувачений має сімю, міцні соціальні зв'язки в місці його постійного проживання, у тому числі він має родину й утриманців (дитину).

Приймаючи рішення про продовження обвинуваченому ОСОБА_1 строку тримання під вартою, суд повинен був врахувати правову позицію ЄСПЛ, викладену ним в рішенні у справі «Харченко проти України», згідно з якою: «розумність строку тримання під вартою не може оцінюватися абстрактно. Вона має оцінюватися в кожному окремому випадку залежно від особливостей конкретної справи, причин, про які йдеться у рішеннях національних судів, переконливості аргументів заявника, викладених у його клопотанні про звільнення. Продовження тримання під вартою може бути виправдано тільки за наявності конкретного суспільного інтересу, який, незважаючи на презумпцію невинуватості, превалює над принципом поваги до свободи особистості» (п.79 рішення ЄСПЛ у справі «Харченко проти України» від 10 лютого 2011 року).

За таких обставин вважаю, що клопотання сторони обвинувачення про продовження обвинуваченому ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою не підлягає задоволенню. Щодо клопотання сторони захисту про обрання обвинуваченому ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, то його можливо застосувати до обвинуваченого з покладанням на обвинуваченого обовязків, передбачених п.п.4, 9 ч.5 ст.195 КПК України.

Головуючий суддя Н.Б.Зубар