Ухвала суду № 65581363, 19.09.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

_____

УХВАЛА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 вересня 2016 року Колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:

головуючого - Саліхова В.В.

суддів: Прокопчук Н.О., Рубан С.М.

при секретарі: П'ятничук В.Г.

за участю:

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

представника відповідача Міщенка А.Л.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 31 березня 2016 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» про захист прав споживача, визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення коштів,

ВСТАНОВИЛА:

У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» про визнання договору фінансового лізингу №01/14-00575 від 13.11.2014 недійсним. Просив стягнути з відповідача сплачені за договором кошти у розмірі 100 000 грн., сплачену комісію за прийом платежів згідно тарифів банку в сумі 500 грн. та завдану моральну шкоду у розмірі 10 000 грн.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 31.03.2016 позов задоволено частково. Визнано недійсним Договір фінансового лізингу № 01/14-00575 від 13.11.2014 укладений між ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» та ОСОБА_1 Стягнуто з ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» на користь ОСОБА_1 сплачені за Договором фінансового лізингу № 01/14-00575 від 13.11.2014 кошти у розмірі 100 000 грн. та 500 грн. на відшкодування завданих недійсним правочином збитків, а всього стягнути 100 500 грн. В задоволені решти вимог позову - відмовлено.

Справа № 754/7813/15 № апеляційного провадження:22-ц/796/7622/2016 Головуючий у суді першої інстанції: Мальченко О.В.Доповідач у суді апеляційної інстанції: Саліхов В.В.В апеляційній скарзі ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі за безпідставністю. Посилається на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невірно встановлено правову природу правочину. В обґрунтування своїх доводів вказує, що між сторонами було досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Зазначило, що позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу щодо порушення відповідачем чинного законодавства України. Зазначило, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 02.03.2015 було встановлено, що умови договору, укладеного між сторонами відповідають вимогам законодавства та позивачем не доведено наявність у договорі несправедливих умов у розумінні ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, перевіривши наведені в скарзі доводи та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що в договорі фінансового лізингу укладеному між позивачем та відповідачем обмежені права позивача, як споживача, передбачені Законом України «Про захист прав споживача», Законом України «Про фінансовий лізинг» та ЦК України, умови договору не відповідають принципу добросовісності та рівності сторін, його положення в цілому містять істотний дисбаланс прав та обов'язків сторін договору на шкоду споживача, і є несправедливими, а тому є підстави відповідно до вимог ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 203 ЦК України та ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»визнати договір недійсним в цілому. Вимога позивача щодо відшкодування заподіяної моральної шкоди задоволенню не підлягає, у зв'язку з недоведеністю в ході розгляду справи.

З таким висновком суду погоджується і колегія суддів.

З матеріалів справи вбачається, що 13.11.2014 між ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» та ОСОБА_1 було укладено договір фінансового лізингу № 01/14-00575, за умовами якого ТОВ «Лізингова компанія«Автофінанс» зобов'язалося придбати у свою власність предмет лізингу, а саме автомобіль «Renault Daster 1.5D MT» та передати зазначений автомобіль у користування позивача, який у свою чергу зобов'язався сплачувати за його користування періодичні лізингові платежі, згідно встановленого графіку (а. с. 16-22). Згідно пункту 1.7 договору предмет лізингу передається у користування позивача не пізніше 120 робочих днів з моменту сплати ним на рахунок Товариства авансового платежу (в розмірі 50 % вартості предмета лізингу), комісії за організацію та оформлення даного договору (10% від вартості предмету лізингу) та комісії за передачу предмета лізингу (3% від вартості предмету лізингу). Відповідно до Додатку №1 до договору фінансового лізингу, який є невід'ємною його частиною встановлена вартість предмета лізингу - 220 000 грн. та розмір авансового платежу (а. с. 23). Згідно з Додатком №2 до договору фінансового лізингу, передбачено графік сплати другого лізингового платежу (а. с. 24). 13.11.2014 на виконання умов договору фінансового лізингу позивач сплатив відповідачу грошові кошти у розмірі 100 000,00 грн. (перший внесок, авансовий внесок за автомобіль), що підтверджується квитанцією № 1346/з17 від 13.11.2014 (а. с. 26). Позивач, вважаючи, що укладений між сторонами договір не відповідає вимогам діючого законодавства, порушує його права як споживача, містить несправедливі умови договору, не містить всіх істотних умов договору, а саме предмета договору, що є підставою для визнання укладеного договору недійсним. Враховуючи наведене, позивач звернувся із відповідним позовом до суду.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Відповідно ч. 2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи норму ст. 18 даного Закону, можна дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими згідно із ч. 3 ст. 18 Закону є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2-4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13).

Під час розгляду справи суд першої інстанції дав оцінку пунктам Договору, а саме: 1.9; 3.3.8; 8.3.; 10.4; 10.11; 10.12 та зробив по ним висновки, з якими погоджується і колегія суддів.

Крім того, виконання зобов'язань забезпечено лише відповідальністю лізингоодержувача, оскільки в пунктах 10.1., 10.2, 10.7, 10.9, 10.10, 10.11, 10.12, 10.14 цього договору передбачена сплата пені, штрафу лізингоодержувачем.

На підставі викладеного, та враховуючи, що при розгляді справи в суді було встановлено, що умови вищезгаданого договору для позивача є несправедливими, колегія суддів вважає висновки суду першої інстанції про задоволення позовних вимог правильними.

При цьому, приймаючи таке рішення, колегія суддів враховує, що із змісту договору фінансового лізингу укладеного між сторонами вбачається виключення та обмеження прав лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання останнім своїх обов'язків, звужені обов'язки лізингодавця, встановлені в Законі України «Про фінансовий лізинг», ЦК України, повністю виключена відповідальність лізингодавця за невиконання та неналежне виконання обов'язків щодо передачі предмету лізингу, одночасно значно розширені права лізингодавця, що суперечить вимогам цивільного законодавства та встановлення жорсткої односторонньої відповідальності лізингоодержувача не лише за будь-яке порушення зобов'язання, а й за розірвання договору з його ініціативи, що суперечить принципам справедливості, добросовісності та розумності.

Згідно з п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 № 9 правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У разі, якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

Відповідно з ст. 21 Закону України «Про захист споживачів», крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені, виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування цього Закону та пов'язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач; будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1, суд правильно вважав, що договір фінансового лізингу, укладений між сторонами, має умови, які вказують на несправедливість відносно споживача та укладені з порушенням вимог закону, тому цей договір підлягає визнанню недійсним на підставі статей 15, 16, 203, 215, 216, 524, 533, 632, 762, 808 ЦК України та Закону України «Про захист споживачів».

Згідно ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Дійшовши висновку про недійсність Договору фінансового лізингу № 01/14-00575 від 13.11.2014, суд першої інстанції правильно стягнув із відповідача на користь позивача кошти у сумі 100 000 грн. та сплачену комісію за прийом платежів згідно тарифів банку в сумі 500 грн.

Згідно вимог ч. ч. 1, 2 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Відповідно до ч. 1 статті 1167 ЦК України встановлено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Як роз'яснив Верховний Суд України в Постанові Пленуму Верховного суду № 4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Враховуючи, що при розгляді справи позивач не довів в суді заподіяння йому моральної шкоди та її розмір, колегія суддів вважає висновки суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову в даній частині правильними.

Згідно з положенням, передбаченим ст. 60 ЦПК, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, установлених ст. 61 цього Кодексу.

Разом з тим, відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування позовних вимог та таких не було здобуто при розгляді справи судом.

Доводи апеляційної скарги лише ставлять під сумнів висновки суду першої інстанції щодо умов вищезгаданого договору. З вищевказаними висновками суду колегія суддів повністю погоджується, в зв'язку з чим вважає доводи апеляційної скарги такими, що не є підставою для зміни або скасування рішення суду першої інстанції.

Враховуючи вищевикладене та вимоги ч. 1 ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст.303,304,308,313,314,315,325 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» відхилити.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 31 березня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів шляхом подання до цього суду касаційної скарги.

Головуючий: В.В. Саліхов

Судді: Н.О. Прокопчук

С.М.Рубан