Рішення № 65373528, 14.03.2017, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №487/10134/14-ц 14.03.2017 14.03.2017 14.03.2017

Провадження №22-ц/784/277/17

Справа №487/10134/14-ц Головуючий у 1-й інстанції Щербина С.В.

Провадження № 22ц-784/277/17 Доповідач апеляційного суду ОСОБА_1

Категорія 5

Рішення

Іменем України

14 березня 2017 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого Кушнірової Т.Б.,

суддів: Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М.,

із секретарем Гавор В.Б.,

за участю:

- прокурора Коткової В.А.,

- представника відповідачки ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою заступника прокурора Миколаївської області на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 грудня 2016 року за позовом Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання незаконним і скасування рішення міської ради, визнання недійсним Державного акту на право власності на землю, повернення земельної ділянки до комунальної власності,

в с т а н о в и л а:

Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернувся до суду з позовом в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання незаконними і скасування рішення Миколаївської міської ради №36/61 від 04.09.2009 року в частині надання ОСОБА_3 у власність земельної ділянки площею №830 по пров. Авіаційному, 8 у м. Миколаєві, визнання Державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним і скасування його державної реєстрації, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 27.08.2012 року, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 та повернення земельної ділянки площею №830 по пров. Авіаційному, 8 у м. Миколаєві до комунальної власності.

Позивач зазначав, що рішенням Миколаївської міської ради від 4 вересня 2009 року затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 830 кв. м, що розташована по провулку Авіаційному, 8 в м. Миколаєві для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. На підставі рішення Миколаївської міської ради від 4 вересня 2009 року ОСОБА_3 видано державний акт на право власності на цю земельну ділянку. У подальшому за договором купівлі-продажу від 27 серпня 2012 року ОСОБА_3 продала цю земельну ділянку ОСОБА_4

Посилаючись на те, що земельна ділянка була передана у власність з порушеннями чинного законодавства, оскільки розташована в прибережній захисній смузі Бузького лиману, тобто відноситься до земель водного фонду й не може передаватися у власність громадянам, прокурор просив суд визнати незаконним та скасувати рішення Миколаївської міської ради №36/61 від 04.09.2009 року в частині надання по провулку Авіаційному, 8 в м. Миколаєві; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 27.08.2012 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4; визнати недійсним Державний акт серії ЯИ №140143 на право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку та скасувати його державну реєстрацію; повернути земельну ділянку площею 830 кв. м, що розташована по провулку Авіаційному, 8 в м. Миколаєві (кадастровий номер 4810136300:12:001:0020:3:02), грошовою оцінкою 171 642,19 грн. до комунальної власності.

09.06.2016 року позивач змінив предмет позову та просив суд визнати незаконними та скасувати пункти 45, 45.1 рішення Миколаївської міської ради №36/61 від 04.09.2009 року, якими затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 830 кв. м за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по пров. Авіаційному, 8 у місті Миколаєві;

визнати недійсним державний акт на право власності на землю серії ЯИ№140143 від 29.10.2009 з кадастровим номером 4810136300:12:001:0020, виданий ОСОБА_3 та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010949702038;

повернути територіальній громаді міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 830 кв. м. по провулку Авіаційному, 8 у місті Миколаєві з кадастровим номером 4810136300:12:001:0020 шляхом витребування її у ОСОБА_4

Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 13.07.2016 року залишено без розгляду позовну вимогу в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 27.08.2016 року укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4

Справа розглядалась судами неодноразово.

Останнім рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 грудня 2016 року в задоволенні позову прокурору відмовлено.

В апеляційній скарзі прокурор просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що вона підлягає задоволенню із наступних підстав.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано доказів на підтвердження того, що спірна земельна ділянка відносяться до земель водного фонду, а відтак передача її у власність відповідачки ОСОБА_3 відбулась з дотриманням норм земельного законодавства. Крім того, прокурор не довів факт порушення прав та охоронюваних законом інтересів Державної інспекції сільського господарства України, в інтересах якої було предявлено позов.

Крім цього, суд зазначив, що прокурор пропустив строк звернення до суду з позовом, який почався з 04 вересня 2009 року, тобто з часу прийняття Миколаївською міською радою оскаржуваного рішення, а відповідач наполягав на застосуванні позовної давності.

Проте з таким висновком суду погодитись не можна.

Відповідно до п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Отже, відмовляючи у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності, суд має встановити обґрунтованість чи безпідставність позовних вимог, належним чином мотивувати свої висновки. Так, у випадку обґрунтованості позовних вимог суд може відмовити в їх задоволенні в зв'язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє в його задоволенні саме з цих підстав, а не застосовує наслідки пропуску позовної давності.

Проте вирішуючи спір, суд першої інстанції на зазначені положення закону уваги не звернув та помилково відмовив у задоволенні позову одночасно з причин пропуску позивачем строку позовної давності та з підстав необґрунтованості позову.

Із матеріалів справи вбачається і судом встановлено, що рішенням Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22156 кв.м, у тому числі 55 кв.м під капітальну забудову, 99 кв.м під споруди, 1766 кв.м під проходи, проїзди та майданчики, 20236 кв.м під зелені насадження за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, з віднесенням їх до земель комерційного використання для обслуговування придбаного майна по пров. Авіаційному, 8 в м. Миколаєві, надано цю земельну ділянку площею 22156 кв.м товариству з обмеженою відповідальністю «Миколаївбудпроект» (далі ТОВ «Миколаївбудпроект») в оренду строком на десять років та зобовязано землекористувача укласти договір оренди земельної ділянки.

Миколаївська міська рада рішенням від 4 вересня 2009 року затвердила проекти землеустрою щодо відведення громадянам земельних ділянок орієнтовною площею 1000 кв.м за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням їх до земель житлової забудови для будівництва жилих будинків по пров. Авіаційному в м. Миколаєві, у тому числі ОСОБА_3 земельної ділянки площею 830 кв.м по пров. Авіаційному, 8. На підставі цього рішення 27 листопада 2009 року ОСОБА_3 видано державний акт на право власності на цю земельну ділянку.

У подальшому за договором купівлі-продажу від 27 серпня 2012 року ОСОБА_3 продала цю земельну ділянку ОСОБА_4, про що на вказаному державному акті була здійснена відмітка про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_4

Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови й землі водного фонду. Віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно їх повноважень.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання, відповідно до статті 21 ЗК України, недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною, тощо.

За положеннями частини першої статті 3 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд.

Частина друга статті 3 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) визначає, що до водного фонду України належать: поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море.

Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України та статті 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча і не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Як випливає зі змісту статті 59 ЗК України, чинним законодавством встановлено особливий правовий режим використання земель водного фонду. Так, хоча й у частині 1 статті 59 ЗК України передбачено, що такі землі можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності, разом з тим стаття 59 ЗК України у частинах 2-4 закріплює обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно до пункту «2» частини третьої статті 83 ЗК України та частини 4 статті 84 ЗК України землі водного фонду, які перебувають у державній або комунальній власності взагалі не можуть передаватися у приватну власність, крім випадків передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин).

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (частина друга статті 59 ЗК України).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).

Отже, за змістом зазначених норм права (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерела; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60 - 62 ЗК України та статтями 1, 88 - 90 ВК України. Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Непридатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг. Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин).

Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.

Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів з урахуванням містобудівної документації (частина 3 статті 60 ЗК України).

Крім того, за положеннями частини четвертої статті 88 ВК України, у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

Згідно із пунктом 2.9. Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження, шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 Водного кодексу України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них», з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50 - 54 Законом України «Про землеустрій».

Таким чином, землі зайняті поверхневими водами: природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами і іншими водними об'єктами та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на яких знаходиться водний фонд України та на який розповсюджується окремий порядок надання та використання.

Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Отже, виходячи з наведених положень закону, вирішуючи спір, суд повинен був врахувати, що при наданні земельних ділянок, зокрема земельної ділянки, яка була надана ОСОБА_3, мали враховуватися положення щодо меж водоохоронних зон та прибережних захисних смуг, а у разі відсутності землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об'єктів, необхідно виходити із нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них» з урахуванням конкретної ситуації. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у ст. 59 ЗК України, суперечить нормам ст. ст. 83, 84 ЗК України.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду Українивід 17 грудня 2014 року у справі № 6-193цс14, постанові Верховного Суду Українивід 19 листопада 2014 року у справі № 6-175цс14, постанові Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року у справі № 171цс14), постанові Верховного Суду України від 2 вересня 2014 року у справі № 3-41гс14), постанові Верховного Суду України 22 квітня 2015 р. у справі № 6-52 цс15, які відповідно до ст. 360-7 ЦПК України обов'язкові для усіх судів України.

Згідно з п. п. 1,5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Порядок), розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно-технічної документації. Проекти цих зон розробляються на замовлення фізичних та юридичних осіб, узгоджуються з власниками землі, землекористувачами, Мінприроди, Держводагентством та територіальними органами Держземагентства, а на території Автономної Республіки Крим - з органами виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань екології та природних ресурсів, водного господарства та земельних ресурсів і затверджуються відповідними місцевими органами виконавчої влади або виконавчими комітетами рад.

За змістом пунктів 4, 5 Порядку проекти водоохоронних зон розробляються на замовлення органів водного господарства та інших спеціально уповноважених органів, узгоджуються з органами Мінекоресурсів, Держводгоспу, Держкомзему, власниками землі, землекористувачами і затверджуються відповідними місцевими органами державної виконавчої влади та виконавчими комітетами Рад.

Пунктом 10 Порядку передбачено, що на землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлюється відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови.

Виконавчі комітети місцевих Рад зобов'язані доводити до відома населення, всіх заінтересованих організацій рішення щодо меж водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також водоохоронного режиму, який діє на цих територіях (ч. 7 ст. 87 ВК України).

Як вбачається з матеріалів справи, на час прийняття оскаржуваного рішення щодо виділу спірної земельної ділянки були відсутні розроблені та затверджені у встановленому законом порядку проекти водоохоронних зон в межах міста Миколаєва.

Згідно акту державного інспектора з ОНПС Держекоінспекції у Миколаївській області, земельна ділянка по пров. Авіаційному в м. Миколаєві загальною площею 12424 кв.м, ширина якої становить 84,5 м, довжина вздовж Бузького лиману 176 м знаходиться на відстані 9 м від урізу води Бузького лиману. Спірна земельна ділянка по пров. Авіаційному розташована в межах вказаної в акті земельної ділянки, що підтверджено прокурором в суді апеляційної інстанції. Представник відповідачки в суді апеляційної інстанції не заперечував, що спірна земельна ділянка знаходиться в безпосередній близькості біля урізу води, а тому в силу вимог ст. 61 ЦПК України цей факт не потребує доказування.

Вирішуючи спір, суд зазначених вимог закону не врахував та дійшов помилкового висновку, що спірна земельна ділянка не відносяться до земель водоохоронної зони і прибережної захисної смуги.

Згідно із ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч.1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

У ч.1 ст.203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до підпункту «б» ст. 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними угод щодо земельних ділянок.

Згідно положеннями ч. 3 ст. 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання угоди недійсною.

Враховуючи, що Миколаївською міською радою під час вирішення питання стосовно передачі у приватну власність відповідачці ОСОБА_3 земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд допущено порушення вимог закону, оскільки розташована у прибережній захисній смузі ріки Південий Буг і відноситься до земель водного фонду на який розповсюджується окремий порядок надання та використання, і не могла передаватись у власність громадянам, тому рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 в частині надання ОСОБА_3 у власність земельної ділянки площею 830 кв. м по пров. Авіаційному, 8 в м. Миколаєві, є незаконним та підлягає скасуванню.

З огляду на те, що рішення органу місцевого самоврядування підлягає скасуванню, державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на підставі цього рішення з відміткою про перехід права власності на цю земельну ділянку до ОСОБА_4 на підставі договору купівлі продажу від 27 серпня 2012 року, відповідно до ч. 1 ст. 203, ч.1 ст. 215 ЦК України підлягає визнанню недійсним.

Наполягаючи на задоволенні позову, прокурор з урахуванням змінених позовних вимог, зазначав, що Миколаївська міська рада своїм рішенням незаконно передала у власність ОСОБА_3 земельну ділянку, яка перебувала у комунальній власності територіальної громади міста Миколаєва, тому просив витребувати спірне нерухоме майно на користь територіальної громади м. Миколаєва.

За статтею 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, через які також згідно зі статтями 83, 84 ЗК України набувається та реалізується право комунальної власності на землю та право державної власності на землю.

Комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Статтею 80 ЗК України установлено, що самостійними субєктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, на землі комунальної власності, а також держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Відповідно до приписів ч. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Частиною 5 ст. 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.

Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Миколаївська міська рада.

При цьому ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Територіальна громада міста Миколаєва, як власник спірної земельної ділянки, делегує Миколаївській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.

Тобто воля територіальної громади як власника, може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.

Таким чином, здійснення міською радою права власності, зокрема розпорядження спірною земельною ділянкою з порушенням вимог ст.ст. 58, 6062 Земельного кодексу України (далі ЗК України) та ст.ст. 8791 Водного кодексу України, не у спосіб передбачений законом, не може оцінюватись вираженням волі територіальної громади.

Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача.

З огляду на те, що спірна земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади м. Миколаєва поза її волею, тому вона підлягає витребуванню у ОСОБА_4 та поверненню її власнику - територіальній громаді м. Миколаєва.

Слід зазначити, що колегія враховує висновки Європейського суду з прав людини, зокрема, критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та з огляду на характер спірних правовідносин, обставини справи, не вбачає невідповідність втручання держави в право власності ОСОБА_4 на мирне володіння майном.

Так, Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

З огляду на положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об'єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу в приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Крім того, стаття 6 ВК України визначає, що води (водні об'єкти) є виключно власністю Українського народу і надаються тільки у користування.Згідно зі ст.ст. 4, 89 ВК України, статтями 58,61 ЗК України до земель водного фонду належать землі, зайняті, зокрема, прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами. При цьому прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності й у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється, зокрема, розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів.

Враховуючи наведене та положення статей 18, 19, 22 ЗК України прибережні захисні смуги, як землі водного фонду за особливостями свого цільового призначення і правового режиму не можуть використовуватися для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд. З огляду на встановлене, фактично відбулась неправомірна зміна цільового призначення землі, яка за законом не могла бути передана в приватну власність.

До того ж, територіальна громада м. Миколаєва не давала своєї згоди на передачу спірної ділянки у власність ОСОБА_3, яка у подальшому за договором купівлі-продажу була відчужена ОСОБА_4

За таких обставин, «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокурора до суду з вимогою витребування спірної земельної ділянки із володіння ОСОБА_4 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - зміни цільового призначення земель водного фонду та безоплатної передачі її у власність, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі, що незаконно вибула з такої власності.

Крім того, відповідно до частини першої статті 88, частини другої статті 89 ВК України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності. Ведення будівництва у прибережних захисних смугах навколо водойм - забороняється.

Отже, «суспільним», «публічним» інтересом у вимогах прокурора можна вважати також забезпечення охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення, засмічення, вичерпання та інших дій, які можуть погіршити умови водопостачання, завдавати шкоди здоров'ю людей, спричинити зменшення рибних запасів та інших об'єктів водного промислу, погіршення умов існування диких тварин та інші несприятливі явища внаслідок зміни фізичних і хімічних властивостей вод, зниження їх здатності до природного очищення, порушення гідрологічного і гідрогеологічного режиму вод (стаття 95 ВК України).

Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

За правилами статті 59 ЗК України землі водного фонду заборонено органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади передавати в приватну власність землю відповідного цільового призначення окремо від дозволеного для передачі об'єкта - замкненої природної водойми загальною площею до 3 га.

Таким чином, ОСОБА_4 не могла законно набути права приватної власності на спірну земельну ділянку. Натомість вона набула такого права власності в спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного: юридично оформивши своє право власності на землю, що стало можливим у результаті прийняття органом виконавчої влади рішення Миколаївської міської ради №36/61 від 04.09.2009 року, яке є незаконним і підлягає скасуванню та наступного укладення договору купівлі-продажу.

Прибережна захисна смуга - частина водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною, зокрема, для водосховищ - 50 метрів (частина друга статті 88 ВК України, частина друга статті 60 ЗК України).

Офіційні тексти зазначених норми ВК України та ЗК України є публічними та загальнодоступними і в такій самій редакції діяли й на час виникнення спірних правовідносин.

ОСОБА_4 не мала перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що ця ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги річки Південий Буг, а тому вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить її, відповідачки ОСОБА_4, добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів.

Зазначене узгоджується з правовими позиціями, викладеними у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі№ 6-2510цс15; від 29 червня 2016 року № 6-1376 цс16; від 18 січня 2017 року № 6-2776 цс 16.

Щодо строків позовної давності, колегія виходить з такого.

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Положення цієї статті базуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати: захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (ст. 13), споживачів (ст. 42), захист прав і свобод людини і громадянина судом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, відповідними міжнародними судовими установами чи міжнародними організаціями (ст. 55).

У ст. 15 ЦК України безпосередньо не визначаються органи, які здійснюють захист цивільних прав.

Так, крім органів, зазначених у ст. 55 Конституції України, відповідно до окремих актів законодавства України здійснюють захист цивільних прав та інтересів або сприяють їх захисту, зокрема, органи прокуратури.

У ч. 2 ст. 2 ЦК України передбачено, що одним із учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі ст. ст. 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Згідно з ч. 2 ст. 3 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Одним із таких органів є прокуратура, на яку п. 2 ст. 121 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.

Статтею 45 ЦПК України передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві.

У разі прийняття судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому, відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Отже, за змістом ст. ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обовязку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обовязковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Зазначену правову позицію висловив Верховний Суд України у своїх постановах від 1 липня 2015 року № 6-178цс15, від 17 лютого 2016 року та № 6-2407 цс 15 від 22 лютого 2017 року.

Прокурором предявлено позов 16 жовтня 2014 року.

При цьому представником ОСОБА_4 заявлено про застосування строку позовної давності.

Звертаючись до суду з позовом, прокурор посилався на те, що органом, уповноважений здійснювати відповідні функції держави у спірних правовідносинах відповідно до ст. 10 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» є Державна інспекція сільського господарства в Миколаївській області, якій закон не надає повноважень звертатися до суду із оскарженням рішень органів місцевого самоврядування, прийнятих із порушенням земельного законодавства.

Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та апеляційної інстанції в постанові від 17 лютого 2016 року, вказав на необхідність зясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Держсільгоспінспекції з позовом про визнання недійсним спірного рішення міської ради, яке (право) повязано з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушене, стало відомо про таке порушення.

На підставі Указу Президента України № 459 від 13 квітня 2011 року Про Державну інспекцію сільського господарства України затверджено Положення про Державну інспекцію сільського господарства України.

Державна інспекція сільського господарства в Миколаївській області була утворена відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України №1300 «Про утворення територіальних органів Державної інспекції сільського господарства».

Отже, зазначений орган на момент прийняття Миколаївською міською радою рішення та видачі ОСОБА_3 державного акту на право власності на земельну ділянку, тобто станом на 2009 рік не був утворений. А тому, йому не було і не могло бути відомо про порушення права.

Крім того, спірна земельна ділянка, яка була передана у власністьОСОБА_3 не відносилась до земель сільськогосподарського призначення, а тому не можна вважати, що вказаним рішенням порушуються, не визнаються або оспорюються права Державної інспекції сільського господарства вМиколаївській області.

В подальшому, під час розгляду даної справи прокурор подав позовну заяву в інтересах держави та обґрунтовуючи підстави участі у справі, посилався на наявність порушень інтересів територіальної громади міста Миколаєва, оскільки спірна земельна ділянка перебувала у комунальній власності останньої.

А тому, з урахуванням того, що прокурор не обґрунтував правових підстав не зазначення органу для захисту інтересів держави, при тому, що визначає цей орган, заявляючи вимогу про витребування майна певному органу, а не позивачу, і, зважаючи на те, що власником спірної земельної ділянки є територіальна громада м. Миколаєва, суд першої інстанції повинен був зясувати не лише коли прокурор дізнався про наявність оскаржуваного рішення Миколаївської міської ради, а й коли територіальній громаді м. Миколаєва, право якого порушене, стало відомо про таке порушення.

Прокурор вказував на те, що про порушення норм земельного законодавства прокуратурі стало відомоу 2013 роціпісля проведення перевірки за результатами розгляду повідомлень у засобах масової інформації про масове знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману і проведення підготовчих будівельних робіт.

Під час перевірки було виявлено факти незаконної передачі в оренду та у приватну власність фізичним та юридичним особам земель на узбережжі Бузького лиману, що і стало підставою для звернення в суд з багато чисельними позовами, у тому числі з даним у жовтні 2014 року.

Із матеріалів справи вбачається і судом встановлено, що згідно з витягом зі стенограми 36 сесії Миколаївської міської ради 5 скликання, у роботі даної сесії брала участь помічник прокурорам. Миколаєва - ОСОБА_5

Як видно із змісту цієї стенограми, на сесії було розглянуто питання № 61 «Про вилучення, надання, передачу у власність, спільну сумісну та спільну часткову власність, надання в оренду земельних ділянок громадянам, зміну цільового призначення земельної ділянки та внесення змін до рішення міської ради та виконкому міської ради по Заводському району м. Миколаєва».

При цьому, стенограма не містить відомостей щодо передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_3, а у ній зазначено лише загальна інформація щодо земельних ділянок по Заводському району.

В той час, як рішення Миколаївської міської ради № 36/61, яке приймалось на сесії 4 вересня 2009 року містить 56 пунктів.

Таким чином, у прокурора відсутня була можливість дізнатись про передачу у власність ОСОБА_3 спірної земельної ділянки, щодо якої стенограма інформації не містить. А тому не можна вважати, що присутність помічника прокурора Терещенко В.Ю. на сесії, у момент прийняття рішення Миколаївською міською радою від 4 вересня 2009 року № 36/61, свідчить про обізнаність останньої про порушення порядку передачі у власність саме спірної земельної ділянки.

В матеріалах справи є відомості про направлення на адресу міської прокуратури копії рішення Миколаївської міської ради від 4 вересня 2009 року № 36/1 (т. 3 а.с.29). Проте докази про отримання прокуратурою цього документу із зазначенням дати, в матеріалах у справі відсутні.

Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

А тому лист про направлення до прокуратури копії рішення не є доказом дійсного його направлення і не може бути доказом факту його вручення.

Докази, які б свідчили про направлення до прокуратуриМиколаївської області копії проекту рішення Миколаївської міської ради від 4 вересня 2009 року № 36/1 та відповідно отримання його останньою, а також про проведення прокуратурою перевірки прийнятих міською радою рішень раніше ніж у 2013 році, у справі теж відсутні.

З огляду на зазначені обставини у справі не можна вважати, що прокуратурі м. Миколаєва було достовірно відомо про наявність оскаржуваного рішення щодо відчуження земельної ділянки ОСОБА_3 та порушення норм земельного законодавства до 2013 року.

Не можна також вважати, що територіальна громада м. Миколаєва володіла інформацією про прийняття Миколаївською міською радою оспорюваного рішення від 04 вересня 2009 року, оскільки доказів про те, оспорюване рішення міської ради було оприлюднено у засобах масової інформації, у тому числі у газеті «Вечерний Николаев» засновником якої є Миколаївська міська рада або на інтернет сайті Миколаївської міської ради, матеріали справи не містять.

Як видно із матеріалів справи, до відома громадськості шляхом опублікування у друкованих засобах масової інформації, інтернет виданнях, лише у 2013 році почалась доводиться інформація про передачу у власність земель водного фонду, з того часу, коли на узбережжі Бузького лиману на земельних ділянках почали встановлювати металеві огорожі та вирубувати зелені насадження для проведення будівництва.

Відповідно до ст. 88 ЦПК України з Миколаївської міської ради, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 підлягає стягненню на користь держави по 1317 грн. 54 коп. судового збору, а на користь прокуратури Миколаївської області по 1403 грн. 36 коп. судового збору.

За наведених обставин, оскаржуване рішення суду на підставі п.4 ч.1 ст.309 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Керуючись статтями 303, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу заступника прокурора Миколаївської області задовольнити.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 грудня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сферів інтересах держави задовольнити.

Визнати незаконним п.45.1 рішення Миколаївської міської ради №36/61 від 04 вересня 2009 року про надання ОСОБА_3 у власність земельної ділянки площею 830 кв.м по пров. Авіаційному, 8 у м. Миколаєві;

Визнати недійсним Державний акт на право власності на землю серії ЯИ №140143 виданий 27 листопада 2009 року на імя ОСОБА_3, площею 0,0830 га по пров. Авіаційному, 8 з відміткою про перехід права власності на цю земельну ділянку до ОСОБА_4 на підставі договору купівлі продажу від 27 серпня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу ОСОБА_6 за реєстровим № 916.

Зобовязати ОСОБА_4 повернути територіальній громаді м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 0,0830 га по пров. Авіаційному, 8 в м. Миколаєві.

Стягнути з Миколаївської міської ради, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь держави по 1317 грн. 54 коп. судового збору.

Стягнути з Миколаївської міської ради, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь прокуратури Миколаївської області по 1403 грн. 36 коп. судового збору.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий

Судді :