Рішення № 65089828, 28.02.2017, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/1506/17 Справа № 185/12648/15-ц Головуючий у 1 й інстанції - ОСОБА_1 Доповідач - Максюта Ж.І.

Категорія

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 лютого 2017 року Апеляційний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючого-судді: Максюти Ж.І.,

суддів: Демченко Е.Л., Куценко Т.Р.

за участі секретаря: Синенка Є.А,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро

апеляційну скаргу повного товариства «Ломбард «КЕШ» ОСОБА_2 і компанія»

на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 травня 2016 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до повного товариства «Ломбард «КЕШ» ОСОБА_2 і компанія» про визнання неправомірним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення середнього заробітку за затримку видачі трудової книжки, стягнення моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернулась до суду із указаним позовом, посилаючись на те, що з 03.11.2014 року працювала у ПТ «Ломбард «КЕШ» ОСОБА_2 і компанія» касиром-експертом. Наказом № 119-к від 24.11.2015 року її було звільнено із займаної посади на підставі ст.38 КЗпП України, за власним бажанням. Вважає своє звільнення незаконним, проведеним із порушенням вимог закону та таким, що порушує її трудові права, а тому просила суд визнати наказ від 24.11.2015 року незаконним та скасувати його, поновити її на роботі та стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу у розмірі 10894,11 грн., середній заробіток за весь час затримки видачі трудової книжки у сумі 1771,40 грн. й 5 000 грн. у відшкодування моральної шкоди /а.с.1-3/.

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11.05.2016 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ ПТ «Ломбард «Кеш» ОСОБА_2 і компанія» від 24.11.2015 року № 119-к про звільнення ОСОБА_3 Поновлено позивача на посаді касира-експерта ПТ «Ломбард «Кеш» ОСОБА_2 і компанія». Стягнуто з ПТ «Ломбард «Кеш» ОСОБА_2 і компанія» на користь ОСОБА_3 заробітну плату за весь час вимушеного прогулу у розмірі 10894,11 грн. та середній заробіток за весь час затримки видачі трудової книжки у розмірі 265,71 грн., а також моральну шкоду у розмірі 1000 грн. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за один місяць у розмірі 1550 грн. допущено до негайного виконання /а.с.92-97/.

З таким рішенням не погодився відповідач, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та неповне їх зясування, просив його скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову /а.с.100-102/.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18.07.2016 року апеляційну скаргу ПТ «Ломбард «Кеш» ОСОБА_2 і компанія» було відхилено, рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11.05.2016 року залишено без змін /а.с.121-123/.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 30.11.2016 року вищевказану ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області було скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції /а.с.149-150/.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

У справі встановлено, що з 03.11.2014 року ОСОБА_3 перебувала у трудових відносинах з ПТ «Ломбард «Кеш» ОСОБА_2 і компанія», працювала на посаді касира-експерта /а.с.13/.

Наказом відповідача від 24.11.2015 року позивача було звільнено на підставі ст. 38 КЗпП України, за власним бажанням, згідно з поданою нею заявою /а.с.47/.

З матеріалів справи вбачається, що заява ОСОБА_3 про звільнення її за власним бажанням була зареєстрована в журналі вхідної кореспонденції товариства 24.11.2015 року за номером № 44-2 /а.с.47/.

Звертаючись з позовною заявою, позивач посилалась на те, що восени 2015 року керівництво ПТ «Ломбард «Кеш» ОСОБА_2 і компанія» стало наполягати на тому, щоб усі його працівники добровільно написали заяви про звільнення з роботи за власним бажанням у звязку із закриттям відділення ломбарду у м. Павлограді Дніпропетровської області. Отже, вона змушена була написати таку заяву, не ставлячи на вимогу роботодавця дату її складання. Вказувала, що заява складена поза її волею, вона лише виконала вимогу керівництва, оскільки бажала і далі працювати, а складання такої заяви було умовою роботодавця.

Встановивши дійсні обставини справи та дослідивши докази у справі, суд першої інстанції дійшов висновку про визнання наказу від 24.11.2015 року про звільнення ОСОБА_3 за ст. 38 КЗпП незаконним і, як наслідок, поновив позивача на роботі зі стягненням з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час затримки видачі трудової книжки. А також суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення з ПТ «Ломбард «Кеш» ОСОБА_2 і компанія» на користь ОСОБА_3 моральної шкоди, розмір якої, в силу засад розумності та справедливості, оцінив у 1000 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

Пунктом 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" розяснено, що по справах про звільнення за ст. 38 КЗпП суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору.

Поновлюючи ОСОБА_3 на роботі, суд першої інстанції посилався на те, що у заяві про звільнення за власним бажанням не зазначена дата її складання, отже позивач не вказала з якої дати вона має намір звільнитись з роботи, відтак роботодавець, в розумінні ст. 38 КЗпП України, безпідставно звільнив її з 24.11.2015 року, тобто звільнення позивача відбулось із порушенням вимог КЗпП України.

При цьому районний суд, на виконання вказаних вимог пункту 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" врахував дійсні обставини за яких була написана позивачем заява про звільнення, нібито за власним бажанням, відхиливши доводи відповідача про те, що ця заява була складена ОСОБА_3 24.11.2015 року, тобто в день її реєстрації на підприємстві, що співпадає із датою звільнення.

Згідно ч.4 ст.338 ЦПК України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обовязковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції від 18.07.2016 року, яким оскаржуване рішення районного суду від 11.05.2016 року було залишено без змін, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ зазначив, що заява про звільнення була отримана відповідачем 24.11.2015 року та зареєстрована у вхідному журналі за № 44-2, а тому твердження суду першої інстанції, що відсутність дати написання заяви саме працівником є підставою для висновку, що така заява не відповідає вимогам трудового законодавства, безпідставні, оскільки суд першої інстанції не вказав, яка норма права вимагає обовязкового проставлення цієї дати, відсутність якої є безумовною підставою для поновлення на роботі. При тому судом безспірно встановлено дата подання такої заяви, її відповідне документальне оформлення відповідачем.

Колегія суддів, врахувавши вказаний висновок суду касаційної інстанції, а також те, що дійсно чинним законодавством прямо не передбачено проставлення дати на заяві про звільнення за власним бажанням, а це випливає тільки із звичаїв ділового звороту, вважає за необхідне відмовити позивачеві у задоволенні позовних вимог.

Крім того, як було встановлено у судовому засіданні під час розгляду справи у суді першої інстанції та не заперечувалось сторонами, а тому в силу ч.1 ст.61 ЦПК України не підлягає доказуванню, фактично позивач заперечує проти звільнення її за власним бажанням, наполягаючи на зміні формулювання звільнення, а тому не позбавлена можливості звернутись до суду з відповідним позовом для захисту своїх прав, тобто із позовом про зміну формулювання звільнення.

Отже, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню на підставі ст. 309 ЦПК України з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову, а тому апеляційна скарга задовольняється.

Керуючись ст.ст. 307, 309, 316,317 ЦПК України, апеляційний суд, -

ВИРІШИВ:

Апеляційну скаргу повного товариства «Ломбард «КЕШ» ОСОБА_2 і компанія» задовольнити.

Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 травня 2016 року скасувати і у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 - відмовити.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Головуючий: Ж.І. Максюта

Судді: Е.Л. Демченко

ОСОБА_4