Ухвала суду № 64747928, 15.02.2017, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Унікальний номер справи №756/6389/16-ц Головуючийу 1-й інстанції -Шумейко О.І.

Апеляційне провадження № 22ц/796/2139/2017 Доповідач - Шахова О.В.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 лютого 2017 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва у складі :

головуючого - Шахової О.В.

суддів Болотова Є.В., Головачова Я.В.

при секретарі - Горак Ю.М.

розглянула у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про захист честі, гідності, ділової репутації, спростування недостовірної інформації за апеляційною скаргою ОСОБА_2, поданою її представником ОСОБА_4, на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 28 листопада 2016 року,

В С Т А Н О В И Л А :

У травні 2016 року ОСОБА_2 звернулась до суду з зазначеним позовом, який згодом уточнила, і остаточно просила, визнати недостовірною інформацію, яка зазначена ОСОБА_3 в розділі VIII Заяви про сприяння повернення дитини відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 28 грудня 2015 pоку, поданої до Міністерства юстиції України, а саме: «придбавши рішення суду ОСОБА_2 вивезла за кордон та переховує там мого сина» та зобов'язати відповідача спростувати зазначену недостовірну інформацію шляхом подачі до Міністерства юстиції України заяви-спростування.

Свої вимоги обґрунтувала тим, що у період з серпня 2008 року по січень 2013 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають неповнолітню дитину ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1. За рішенням суду місце проживання дитини після розлучення батьків визначено разом з матір'ю. Позивач кілька разів усно та письмово зверталася до відповідача із проханням надання ним згоди на виїзд із сином за кордон на відпочинок та оздоровлення, однак відповідач всупереч інтересам свого сина та з невідомих причин не бажав надати згоду на тимчасовий виїзд дитини разом із матір'ю за кордон. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 29 травня 2015 року задоволено позов ОСОБА_2 про надання дозволу на тимчасовий виїзд ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 за кордон без згоди та супроводу батька, а саме: надано дозвіл на тимчасовий виїзд малолітнього ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 до Республіки Кіпр для відпочинку та оздоровлення на період з 01 серпня 2015 року до 31 серпня 2015 року в супроводі матері ОСОБА_2 без дозволу та супроводу батька. У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до Міністерства юстиції України із заявою про сприяння повернення дитини відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, у змісті якої наявна недостовірна інформація, яка стосується позивача, ображає її честь та гідність, зокрема, зазначено: «придбавши рішення суду ОСОБА_2 вивезла за кордон та переховує там мого сина.»

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 28 листопада 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, представник позивача подав апеляційну скаргу, та посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

На обґрунтування своїх доводів, вказує зокрема, що судом при ухваленні рішення не було враховано норми матеріального права, які захищають особу від порушення права на повагу до її честі та гідності.

Представник позивача підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити.

Інші особи в судове засідання не з'явились.

Перевіривши законність і обґрунтованість постановленого рішення в цій частині, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з наступних підстав.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_5, батько - ОСОБА_3, мати - ОСОБА_2 Шлюб, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, розірваний на підставі рішення Вінницького міського суду Вінницької області. Після розірвання шлюбу малолітній ОСОБА_5 залишився проживати разом з матір'ю. 01 серпня 2014 року ОСОБА_2 уклала шлюб, змінила своє прізвище на «ОСОБА_2».

Такі обставини встановлені рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 29 травня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 14 липня 2015 року.

Наведеним рішенням надано дозвіл на тимчасовий виїзд малолітнього ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, до Республіки Кіпр для відпочинку та оздоровлення на період з 01 серпня 2015 року по 31 серпня 2015 року в супроводі матері ОСОБА_2 без дозволу та супроводу батька ОСОБА_3

28 грудня 2015 року ОСОБА_3 звернувся до Міністерства юстиції України із заявою про сприяння поверненню дитини відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. У заяві ОСОБА_3 зазначив, що рішенням Оболонського районного суду м. Києва надано дозвіл на виїзд дитини до Республіки Кіпр на період з 01 серпня 2015 року по 31 серпня 2015 року у супроводі матері без дозволу та супроводу батька. Малолітній ОСОБА_5 перетнув державний кордон України 09 серпня 2015 року і в Україну не повернувся. На час звернення триває судовий процес з приводу усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та її вихованні. Також відповідач посилається на те, що після розлучення ОСОБА_2 злісно перешкоджає батьку бачитись із сином, спілкуватись та виховувати. Придбавши рішення суду, ОСОБА_2 вивезла за кордон та переховує там сина відповідача. На момент звернення відповідачу невідомо в якій країні та в яких умовах утримається його дитина, тому він просив оголосити розшук, встановити, де перебуває малолітній ОСОБА_5, прийняти міри щодо повернення його на батьківщину.

Відповідно до ст. 277 ЦК України, фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення проти неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Згідно зі ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За положеннями ст. 47 Закону України "Про інформацію", відповідальність за порушення законодавства про інформацію несуть особи, винні у поширенні відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи.

За ст. 47-1 Закону України "Про інформацію ", ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлювання оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій. а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол та алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Відповідно до роз'яснень наведених у п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» № 1 від 27.02.2009р. при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні маги на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин : а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права. тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації, поширення в мережі Інтернет, викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Під негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.

Відповідно до роз'яснень наведених у п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» № 1 від 27.02.2009р.. відповідно до ст. 40 Конституції України, усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглядати звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Звернуто увагу судів на те, що у випадку, коли особа звертається до зазначених органів із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевірити таку інформацію та надати відповідь, проте в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, передбаченого ст. 40 Конституції України, а не поширення недостовірної інформації.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції встановивши, що відповідач, звертався із заявою адресованій Міністерству юстиції України, яке в межах своєї компетенції, має можливість розглянути порушені відповідачем питання та вжити відповідні заходи, направлені на відновлення порушених права та інтересів, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Колегія суддів не може погодитись з доводами апеляційної скарги, що суд першої інстанції не прийняв до уваги, що у заяві до Міністерства юстиції України відповідачем поширена інформація щодо позивача, яка містить фактичні твердження про здійснення ОСОБА_2 діяльності, відповідальність за яку передбачена нормами кримінального кодексу України, що така інформація принижує честь, гідність та ділову репутацію позивача, не застосував норми Конституції України, зокрема, ч. 4 ст. 32, та норми ЦК України щодо захисту немайнових прав фізичної особи (ст.ст. 277, 279 ЦК України), оскільки ці доводи спростовуються вищевикладеним та матеріалами справи. Судом першої інстанції встановлено, що заява адресована Міністерству юстиції України, тобто, органу, до компетенції якого входить перевірка заяв про сприяння поверненню дитини відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, що не можна вважати поширенням інформації.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду також не спростовують та не дають підстав вважати, що судом допущені порушення норми матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення спору.

Оскільки рішення суду постановлене з дотриманням норм діючого законодавства, висновки суду обґрунтовані, відповідають обставинам справи, колегія суддів не вбачає підстав для його скасування.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було повно та всебічно встановлено обставини справи, надано вірну оцінку зібраним доказам, відповідно до спірних правовідносин правильно застосовано норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому рішення скасуванню не підлягає.

Згідно ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Керуючись ст.ст. 303,304, 307,308, 313-315,317 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2, подану її представником ОСОБА_4, відхилити.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 28 листопада 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 20 днів до Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до вказаного суду.

Головуючий

Судді