Ухвала суду № 64671001, 08.02.2017, Апеляційний суд Чернівецької області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 лютого 2016 року м. Чернівці

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Чернівецької області у складі:

головуючого Владичана А.І.

суддів: Міцнея В.Ф., Литвинюк І.М.

секретар Костюк Л.С.

за участю апелянта ОСОБА_1, її представника ОСОБА_2, представника апелянта ОСОБА_3 - Приймак Л.І., відповідача ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_3, про усунення перешкод у користуванні житловим будинком та господарськими будівлями і спорудами, заборонивши користуватися ними, виселення, стягнення коштів за безпідставне користування нерухомим майном та зобов'язання відповідача скасувати реєстрацію місця проживання, за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_3, інтереси якого представляє адвокат Приймак Людмила Іванівна, на рішення Герцаївського районного суду Чернівецької області від 23 листопада 2016 року,

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_3, про усунення перешкод у користуванні житловим будинком та господарськими будівлями і спорудами, заборонивши користуватися ними, виселення, стягнення коштів за безпідставне користування нерухомим майном та зобов'язання відповідача скасувати реєстрацію місця проживання.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що їй на праві власності належить домоволодіння по вул. Зелена, 4 в с. Луковиця Герцаївського району Чернівецької області, яке складається з двох житлових будинків літ. «А» та літ.

_____________

22ц/794/106/2017 р. Головуючий у І інстанції Єфтемій С.М.

Категорія 43 Суддя-доповідач Владичан А.І.

«Ж» з належними до нього господарськими будівлями та спорудами сараїв літ. «Д», літ. «И», літ. «К», літ. «Л», огорожі №3 та незданих в експлуатацію сараїв літ. «Б» і літ. «В», літньої кухні літ «Г», гаражу літ. «Є», убиральні літ. «Е», криниці №1 та ворота №2.

У вказаному господарстві зареєстрована відповідач ОСОБА_5 та її четверо дітей, яка являється їй колишньою невісткою.

ОСОБА_5 разом з дітьми проживають у житловому будинку літ. «А», користуються сараями літ. «Б» та літ. «В», літньою кухнею літ «Г», гаражем літ. «Є», убиральнею літ. «Е», криницею №1 та воротами №2.

Починаючи з 07 серпня 2012 року відповідач ОСОБА_5 систематично порушує правила співжиття, створюючи її та чоловіку ОСОБА_3 неможливі умови для проживання, а саме: не дає можливості користуватися належним їй на праві власності домоволодінням.

Просила виселити ОСОБА_5 з даного домоволодіння, зобов'язати її скасувати реєстрацію місця свого проживання у спірному господарстві;

стягнути з ОСОБА_5 плату за користування вказаним житлом за останні три роки в сумі 73158,95 грн.

Рішенням Герцаївського районного суду м. Чернівці від 23 листопада 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій вважає, що при ухваленні рішення судом порушені норми матеріального і процесуального права, рішення є незаконне та необґрунтоване, висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи.

Свої доводи мотивує тим, що проживання та користування спірним майном позивача порушує її права як власника житлових приміщень, а реєстрація шлюбу з сином ОСОБА_7 не є підставою для набуття права користування на спірне житло, а також права власності на нього.

Вказує, що відповідач вселилася у домоволодіння без її згоди, систематично порушує правила співжиття, влаштовує сварки, погрожує розправою, що є підставою для її виселення.

Вважає, що відповідач зобов'язана вносити плату за користування її житлом за відсутності договору найму.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Герцаївського районного суду м. Чернівці від 23 листопада 2016 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3, інтереси якого представляє адвокат Приймак Л.І., просить скасувати рішення суду першої інстанції, позов задовольнити. Вважає його незаконним, ухваленим з порушенням судом норм матеріального та процесуального права, оскільки суд не надав належної оцінки доказам по справі, які свідчать про наявність передбачених ст. 116 ЖК УРСР підстав для виселення відповідачів.

В запереченнях на апеляційну скаргу ОСОБА_5 просить апеляційну скаргу відхилити, рішення суду залишити без змін як законне та обґрунтоване.

Заслухавши доповідача про суть оскаржуваного рішення, доводи апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, колегія вважає, що апеляційні скарги підлягають відхиленню, виходячи з наступних підстав.

Згідно ч.1 ст. 303 ЦПК України, апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених в суді першої інстанції.

Ст. 213 ЦПК встановлено те, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим, тобто суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, повинен вирішити справу згідно із законом, ухваливши рішення на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до вимог ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Не може бути скасовано правильне по суті та справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з недоведеності обставини щодо систематичного порушення відповідачем правил співжиття, вчинення нею аморальних поступків. Крім того, застосування до ОСОБА_5 заходів запобігання і громадського впливу, при розгляді справи не встановлено.

Колегія суддів вважає, що висновки суду є правильними, оскільки ґрунтуються на всебічному, повному, об'єктивному дослідженні наявних у справі доказів та на основі повно і всебічно з'ясованих обставинах, вірно застосовано до правовідносин, що склалися, норми матеріального та процесуального права.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що ОСОБА_1 є власником жилого будинку з господарськими спорудами, розташованого в АДРЕСА_1, що підтверджується витягом Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 16 грудня 2014 року за № 31044949 (а.с. 34).

Відповідач ОСОБА_5 з 04 лютого 1999 року по 16 травня 2013 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з сином позивача ОСОБА_7 (а.с. 30, 38).

З часу укладення відповідачем шлюбу остання стала проживати у господарстві позивача як члени сім`ї, де проживає і по нині, про що також свідчить характеристика за місцем проживання останньої від 30 серпня 2016 року (а.с. 136).

Відповідно до ч.1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпоряджання своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про виселення. Вирішення питання про наявність правових підстав для виселення особи з житлового будинку залежить від вирішення питання про правомірність набуття права користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства, від ставлення до своїх обов'язків по утриманню житла, а також відношення до прав та свобод інших співмешканців.

Згідно ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

За змістом ч. 4 ст. 156 ЖК УРСР до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч. 2 ст. 64 ЖК, зокрема, його дружина, діти і батьки. Членами сім'ї власника будинку може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Частинами 1 та 2 вказаної норми передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

Відповідно до ст. 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Це ж положення закріплено в ст. 9 ЖК УРСР, згідно якої ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Підстави виселення членів сім'ї (колишніх членів сім'ї) власника будинку передбачені ст. 157 ЖК УРСР та ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Аналіз змісту вказаних норм дає підстави для висновку, що для застосування правил ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР необхідна наявність кількох умов, зокрема: систематичного порушення особою правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів і особа продовжує порушення правил співжиття.

Згідно з п. 17 роз'яснень постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 12 квітня 1985 р. "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування Житлового кодексу України" при вирішенні справ про виселення на підставі ст. 116 ЖК осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).

Судом встановлено, що 30 квітня 2015 року було зареєстровано звернення ОСОБА_1 з приводу конфлікту, який мав місце між нею та ОСОБА_5, за результатами розгляду якої останній внесено офіційне попередження про недопустимість антигромадської поведінки, що вбачається з відповіді Герцаївського відділення поліції № 48/3007 від 08 травня 2015 року.

Разом з тим, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази систематичного порушення відповідачем правил співжиття і застосування у зв'язку з такими порушеннями до відповідача заходів запобігання і громадського впливу, які не дали результату, що у свою чергу є підставою для виселення.

З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав передбачених ст. 391 ЦК України, ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР для задоволення позовних вимог, оскільки відповідач як колишній член сім'ї позивача не втратив право користування спірним житлом, а належних і допустимих доказів на підтвердження фактів систематичного порушення відповідачем правил співжиття позивачем не надано суду.

Згідно ст.ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апелянта ОСОБА_1 про порушення її прав як власника житлового приміщення, а реєстрація шлюбу з її сином не є підставою для набуття права користування спірним житлом, оскільки зазначене не узгоджується з указаними вище вимогами закону.

Також не можна погодитися з апеляційними доводами скарг про неповне з'ясування обставин справи, оскільки в даному випадку предметом доказування у справі є наявність фактів систематичного порушення відповідачем правил співжиття та одночасно наявність фактів застосування у зв'язку з цим до нього заходів запобігання і громадського впливу з боку відповідних органів, передбачених ч.1 ст.116 ЖК УРСР, які виявилися безрезультатними.

Досліджуючи вимоги позивача про виселення ОСОБА_5 з підстав того, що ОСОБА_1 як власник будинку не надавала своєї згоди на вселення відповідача, встановлено, що ОСОБА_5 з часу укладення шлюбу з сином позивача проживає у спірному господарстві як члени сім`ї, від указаного шлюбу народилося четверо дітей, доказів того, що відповідач вселилася тимчасово, не надано.

При цьому, колегія суддів ураховує і визначені положеннями ст. 3 Конвенції про права дитини 1959 року, ст. 51 Конституції України, ст.ст. 2 - 4, 11 Закону України «Про охорону дитинства», принципи пріоритету захисту прав та забезпечення інтересів дітей в усіх діях щодо них, у тому числі при вирішенні судових спорів, у даному випадку житлового.

Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача скасувати реєстрацію місця проживання, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про їх безпідставність, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду.

Таким, чином, як випливає із указаної норми, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою.

Виходячи з того, що Закону України від 11 грудня 2003 року «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов'язані із зняттям з реєстрації місця проживання, вбачається, що положення ст. 7 Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов'язані з юридичним фактом зняв з реєстрації місця проживання.

Суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову і в цій частині , оскільки вирішення питанням про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.

Суд, вирішуючи спір, вірно послався на те, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог, які ґрунтуються на вищевказаних нормах матеріального права, а обраний позивачем вид захисту не передбачений діючим законодавством.

Колегія суддів вважає також безпідставними доводи апелянта ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_5 коштів за користування житловим будинок, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 810 ЦК України За договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату.

Стаття 811 ЦК України встановлює, що договір найму житла укладається у письмовій формі.

Згідно з ч. 1 ст. 820 ЦК України розмір плати за користування житлом встановлюється у договорі найму житла.

Частиною 1 ст. 58 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з ч. 2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Судом установлено, що будь-який письмовий договір найму житла між сторонами не укладався.

Доводи апеляційних скарг висновків суду не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Рішення суду ухвалено відповідно до норм матеріального і процесуального права і підстав для його скасування по доводам апеляційної скарги не має.

Керуючись ст. ст. 307, 308 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_3, інтереси якого представляє адвокат Приймак Людмила Іванівна, відхилити.

Рішення Герцаївського районного суду Чернівецької області від 23 листопада 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена протягом двадцяти днів у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий

Судді: