Ухвала суду № 64663177, 08.02.2017, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/272/17

Головуючий у першій інстанції Шенцева О. П.

Доповідач Кравець Ю. І.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.02.2017 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого судді - Кравця Ю.І.,

суддів: Журавльова О.Г., Комлевої О.С.,

з участю секретаря судового засідання - Ліснік В.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Одеса цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання недійсним договору іпотеки та скасування арештів, за апеляційною скаргою представника Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» Бешлик Алли Валеріївни на заочне рішення Приморського районного суду м.Одеси від 30.09.2016 року,

встановила:

31.08.2016 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом про визнання недійсним договору іпотеки від 15.11.2007 року, укладеного з Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСіббанк», який забезпечує виконання позивачем зобов'язань, що випливають з кредитного договору. Предметом іпотеки є нерухоме майно, а саме: земельна ділянка, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Крім того, ОСОБА_2 просила виключити з-під арештів, накладених постановами Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції від 23.10.2015 року, 04.06.2015 року, 16.04.2014 року та 25.03.2013 року зазначену земельну ділянку. Позовні вимоги мотивувала тим, що предмет іпотеки не належав іпотекодавцю на праві власності.

Заочним рішення Приморського районного суду м.Одеси від 30.09.2016 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено. Визнано недійсним з моменту його укладення іпотечний договір від 15.11.2007 року, укладений між ОСОБА_2 та Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСіббанк», посвідчений приватним нотаріусом Білгород - Дністровського нотаріального округу Щукіною Л.С. та зареєстрований в реєстрі за номером № 8483. Зазначено, що вказане рішення є підставою для: зняття з земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, обтяження у вигляді іпотеки (реєстраційний номер обтяження 6037150); скасування обтяження на зазначену земельну ділянку та виключення є Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис про це обтяження (реєстраційний номер обтяження 6037763); виключення з-під арештів, накладених постановами Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції від 23.10.2015 року, 04.06.2015 року, 16.04.2014 року, 25.02.2013 року цієї земельної ділянки.

Ухвалою Приморського районного суду м.Одеси від 08.12.2016 року заяву представника ПАТ «УкрСіббанк» про перегляд заочного рішення Приморського районного суду м.Одеси від 30.09.2016 року залишено без задоволення.

Не погоджуючись з рішенням суду, представник ПАТ «УкрСіббанк» Бешлик А.В. подала апеляційну скаргу, в якій з посиланням на порушення норм процесуального права та неправильне застосування матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 у повному обсязі.

Апеляційну скаргу Бешлик А.В. обґрунтовує тим, що неналежне повідомлення судом першої інстанції ПАТ «УкрСіббанк» про день та час розгляду справи позбавило останнього права надати свої пояснення, докази та заперечення проти позову та вказує, що позивач звернулася до суду після спливу строку позовної давності. Крім того зазначила, що судом першої інстанції не дотримано порядку виключної підсудності, оскільки предметом оспорюваного договору іпотеки було нерухоме майно, яке знаходиться на території юрисдикції Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області. Також Бешлик А.В. вказує, що судом першої інстанції не було залучено до участі у справі нотаріуса, який посвідчував спірний договір. Представник ПАТ «УкрСіббанк» зазначає, що районним судом не враховано те, що предметом спірного іпотечного договору була земельна ділянка, право власності на яку виникне в майбутньому, що передбачено ч.2 ст. 5 Закону України «Про іпотеку», у день укладання правочину між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, яка є предметом іпотеки та право власності на зазначену земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_2 12.05.2008 року.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги та заперечень на неї, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Відповідно до ст. 303 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних підстав.

Згідно ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із Законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Судом встановлено, що між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСіббанк» як іпотекодержателем та ОСОБА_2, як іпотекодавецем укладено Іпотечний договір від 15.11.2007 року в якості забезпечення виконання останньою зобов'язань, що випливають з укладеного між сторонами кредитного договору та додаткових угод до нього, які можуть бути укладені в майбутньому.

Предметом іпотеки є нерухоме майно - земельна ділянка, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Задовольняючи позовні вимоги районний суд виходив з наступного.

Згідно із встановленим ст. 11 ЦПК принципом диспозитивності цивільного судочинства суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Відповідно до положень цивільного процесуального законодавства підстави заявленого позову - це виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення його права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

Відповідно ст. 16 ЦК України, одним із способів захисту цивільних прав є визнання правочину недійсним.

За умовами до ст.60 ЦПК України кожна із сторін зобов`язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

У відповідності до положень ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч.1). Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч.2). Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч.3). Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (ч.4). Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч.5).

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно роз'яснень, наданих у п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Спірні правовідносини регулюються Законом України «Про іпотеку».

Так, згідно ч.2 ст.5 Закону України «Про іпотеку» в редакції, що діяла на момент укладення спірного іпотечного договору, предметом іпотеки поміж іншого може бути об'єкт незавершеного будівництва, інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому.

Проте, предмет іпотеки не належав іпотекодавцю на праві власності на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку.

Наявний державний акт про право власності на земельну ділянку засвідчував належність предмету іпотеки зовсім іншій особі.

Відповідно до ч.3 ст.11 Закону України «Про заставу» (в редакції на момент укладення іпотечного договору) заставодавцем при заставі майна може бути його власник, який має право відчужувати заставлене майно на підставах, передбачених законом, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно.

Згідно ст.583 Цивільного кодексу України заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель). Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави. Застава права на чужу річ здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо для відчуження цього права відповідно до договору або закону потрібна згода власника.

Тобто для передачі майна в іпотеку слід отримати згоду власника цього майна, чого зроблено не було.

Таким чином судом установлено, що на момент укладення оспорюваного договору іпотеки ОСОБА_2 не була власником спірної земельної ділянки.

Отже, на момент укладення спірний іпотечний договір не відповідав вимогам чинного законодавства, зокрема - ст.ст. 16, 18 Закону України «Про іпотеку», а тому він підлягає визнанню недійсним, відповідно до приписів ст.ст. 203 ч. 1 та 215 ч. 1 ЦК України.

Згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, відповідно до ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема, тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Таким чином позовні вимоги про визнання недійсним іпотечного договору від 15.11.2007 року підлягають задоволенню як такі, що підтвердженні матеріалами справи, ґрунтуються на вимогах чинного законодавства та не спростовані належними та допустимими доказами відповідачем.

Врахувавши на викладені обставини, норми правові норми, зважаючи відсутність права власності позивача на спірне нерухоме майно, суд першої інстанції дійшов висновку, що накладені арешти та оголошені заборони на відчуження нерухомого майна перешкоджають забезпечити виконання нею своїх зобов'язань за кредитним договором перед ПАТ «УкрСиббанк» шляхом його подальшого продажу.

Колегія суду погоджується з такими висновками районного суду. Оскільки, суд першої інстанції, з'ясувавши обставини справи та давши належну оцінку зібраним доказам, дійшов до обґрунтованого висновку про задоволення позову. Вказані висновки суду відповідають зібраним у справі доказам, яким судом дана належна оцінка, правильно визначена юридична природа правовідносин що виникли і закон, який їх регулює.

Заява апелянта щодо застосування строку позовної давності не може бути вирішена судом апеляційної інстанції з огляду на те, що нормою ч.3 ст.267 ЦК встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення. Оскільки рішення по суті спору ухвалюється судом першої інстанції, а на стадії апеляційного провадження здійснюється лише перевірка законності й обґрунтованості рішення суду (стаття 303 ЦПК України), то заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції.

Відповідач неодноразово належним чином повідомлявся про час та місце розгляду справи в суді першої інстанції (а.с. 20,23), відповідача подавав письмові клопотання про відкладення розгляду справи (а.с.17), проте жодних заяв про застосування строків позовної давності від нього не надходило. Таким, чином, на стадії апеляційного провадження відповідач не має процесуальної можливості заявляти про застосування строків позовної давності.

Доводи апеляційної скарги щодо не правильного застосування судом норм матеріального права колегія суддів вважає необґрунтованими з огляду на таке.

Задовольняючи позов, суд виходив з того, що згідно ч.2 ст.5 Закону України «Про іпотеку» в редакції, що діяла на момент укладення спірного іпотечного договору, предметом іпотеки поміж іншого може бути об'єкт незавершеного будівництва, інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому.

Проте, предмет іпотеки не належав іпотекодавцю на праві власності на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку. Наявний державний акт про право власності на земельну ділянку засвідчував належність предмету іпотеки іншій особі. Відповідно до ч. 3 ст.11 Закону України «Про заставу» (в редакції на момент укладення іпотечного договору) заставодавцем при заставі майна може бути його власник, який має право відчужувати заставлене майно на підставах, передбачених законом, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно.

Згідно ст.583 Цивільного кодексу України заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель). Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави. Застава права на чужу річ здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо для відчуження цього права відповідно до договору або закону потрібна згода власника. Тобто для передачі майна в іпотеку слід отримати згоду власника цього майна, чого зроблено не було.

Таким чином судом було встановлено, що на момент укладення оспорюваного договору іпотеки ОСОБА_2 не була власником спірної земельної ділянки.

Таким чином, на момент укладення спірний іпотечний договір не відповідав вимогам чинного законодавства, зокрема - ст.ст. 16,18 Закону України «Про іпотеку», а тому був обґрунтовано визнаний недійсним, відповідно до приписів ст.ст. 203 ч. 1 та 215 ч. 1 ЦК України.

При цьому, не заслуговують посилання скаржника на те, що укладення спірного іпотечного договору у проміжок часу між укладенням позивачем договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки 15.07.2007 року та отриманням права власності на цю земельну ділянку на підставі державного акту, отриманого позивачем 12.05.2008 року підпадає під дію положення ч. 2 ст. 5 Закону України «Про іпотеку» де встановлено, що предметом іпотеки поміж іншого може бути, інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому, з огляду на наступне:

Згідно з постановою ВСУ від 04.09.2013 року по справі № 6-72цс13 (на яку апелянт посилається в своїй скарзі) встановлено, що предметом іпотеки може бути майнове право, яке є обумовленим правом набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними та достатніми для набуття речового права. Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» дає визначення поняття «майнові права», які можуть оцінюватися, як будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (ст. З Закону).

Згідно з вказаного висновку ВСУ майнові права виникають з правочинів (виконання певних, але не всіх передумов, що є необхідними та достатніми для набуття речового права).

Проте з нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки, підписаного між позивачем та ОСОБА_5 у позивача не виникло жодних майнових прав стосовно спірної земельної ділянки з огляду на наступне.

Предметом договору купівлі-продажу віді5.07.2007 року є спірна земельна ділянка. Метою укладення цього договору був перехід права власності (а не окремих правомочностей власника чи будь-яких інших майнових прав щодо майна) від продавця до покупця на спірне нерухоме майно.

Права та обов'язки у осіб відповідно до ст. 11 ЦК України виникають, зокрема із договорів та інших правочинів.

Згідно зі ст. 329 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів

Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Частіша 3 ст. 640 ЦК України пов'язує настання моменту укладення договору з моментом нотаріального посвідчення або (та) моментом державної реєстрації, у випадках встановлених законом.

Так, відповідно до ст. 125 ЗК України (в редакції, чинній на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки), право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Згідно з ч. 1. ст. 657 ЦК України, (в редакції чинній на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки 15.07.2007 року), договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Пунктом 8 постанови Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 року встановлено, що зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК України, не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.

Таким чином договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки вважався укладеним з моменту отримання державного акту на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 15.07.2007 року та державної реєстрації права власності на земельну ділянку за позивачем. До цього моменту ані майнових прав щодо спірної земельної ділянки, ані права власності не неї позивач не мав і не мав жодного права розпоряджатись спірною земельною ділянкою.

Отже, посилання відповідача на те, що нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 15.07.2007 року за відсутності державного акту про право власності на спірну земельну ділянку та державної реєстрації права власності на неї за позивачем є достатніми юридичними фактами для розпорядження такою земельною ділянко шляхом передання в іпотеку на підставі оскаржуваного договору суперечать положенням чинного законодавства.

Таким чином колегія суддів вважає, що суд першої інстанції розглянув справу відповідно до ст. 11 ЦПК України: за зверненням фізичних осіб, в межах заявлених ними вимог та на підставі наданих ними доказів.

Згідно ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Керуючись ст.ст. 209, 303, 307, 308, 315, 319 ЦПК України, колегія суддів,

ухвалила:

Апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» Бешлик Алли Валеріївни - відхилити.

Заочне рішення Приморського районного суду м.Одеси від 30.09.2016 року - залишити без змін.

Ухвала суду набирає законної сили з моменту її проголошення, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий Ю.І.Кравець

Судді: О.С.Комлева

О.Г.Журавльов