Постанова № 64400457, 31.01.2017, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

31 січня 2017 р. Справа № 815/3915/16

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Танцюра К.О.

Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду

у складі:

головуючого - Ступакової І.Г.

суддів - Бітова А.І.

- Милосердного М.М.

при секретарі - Татарин Б.Т.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2016 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И Л А :

ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування наказу №141 від 26 липня 2016 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання повторно розглянути його заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від від 17 жовтня 2016 року адміністративний позов задоволено. Скасовано наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 26 липня 2016 року №141 про відмову ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В апеляційній скарзі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області ставиться питання про скасування судового рішення в зв'язку з тим, що воно постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Російської Федерації, уродженець м. Рязань та житель м. Мурманськ, за національністю - росіянин, за віросповіданням - християнин (православний).

До України позивач потрапив з Російської Федерації 01 серпня 2015 року автобусним транспортом легально, на підставі закордонного паспорту.

17 грудня 2015 року ОСОБА_2 звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування поданої заяви позивач зазначив, що він не може повернутися у Російську Федерацію, у зв'язку з побоюванням переслідувань через політичні погляди та небажання призову до гарячих точок у негласних конфліктах Російської Федерації з Україною та Сирією, оскільки він є військовозобов'язаним, позивач є противником агресії Російської Федерації проти України та інших країн. Також, позивач зазначив, що не хоче вбивати мирних людей, а також військових Української армії. Позивач зазначив, що його знайомі з м. Мурманськ повідомили, що деякі знайомі після зборів, на які і його призивають, направилися в добровільно-примусовому порядку воювати найманцями в Сирію та в Україну на Донбас. Крім того, позивач зазначив у заяві, що йому не потрібна матеріальна допомога, допомога в забезпеченні житлом та їжею, він не має матеріальних проблем, вартість проїзду невелика, у нього є житло у м. Мурманськ Російської Федерації, дохід значно перевищує дохід у Україні, однак Україну не можу залишити з причин побоювання переслідуванню через надання волонтерського сприяння жителям Донбасу та призову на військову службу.

За результатами розгляду заяви Головне управління ДМС України в Одеській області склало висновок щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця 12 січня 2016 року.

Наказом Головного управління ДМС України в Одеській області від 12 січня 2016 року №5 прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки заява громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 є очевидно необґрунтованою та не містить умов, передбачених пп.1, пп.13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Позивач, не погоджуючись з наказом ГУ ДМС України в Одеській області від 12 січня 2016 року №5 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом про його скасування.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 14 березня 2016 року по справі №815/290/16 адміністративний позов ОСОБА_2 задоволено та скасовано наказ Головного управління ДМС України в Одеській області від 12 січня 2016 року №5 та зобов'язано Головне управління ДМС України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

14 липня 2016 року Головним управлінням ДМС України в Одеській області прийнято наказ №133 про повторний розгляд заяви ОСОБА_2 для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до постанови Одеського окружного адміністративного суду від 14 березня 2016 року по справі №815/290/16.

Наказом Головного управління ДМС України в Одеській області №141 від 26 липня 2016 року, приймаючи до уваги висновок головного спеціаліста відділу соціальної інтеграції управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області ОСОБА_4, прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до зазначеного висновку від 26 липня 2016 року, з урахуванням постанови Одеського окружного адміністративного суду від 14 березня 2016 року по справі №815/290/16, міграційною службою встановлено, що шукач захисту надав до управління інформацію, яка містить суттєві відмінності, недостовірні дані стосовно дат та причин виїзду з країни постійного проживання та в історії, що була викладена особою з приводу її паспортного документу, під час проведення анкетування та протоколів співбесід виявлено низку розбіжностей, що на думку відповідача, ставлять під сумнів правдоподібність викладеної позивачем інформації. Також, управління прийшло до висновку, що метою виїзду позивача було не переслідування, а покращення умов життя та що відновлення його документів відбулося без перешкод та занадто швидко, що вказує на захисні функції з боку країни позивача. Щодо здійснення позивачем волонтерської діяльності, у зв'язку з чим при поверненні до РФ ОСОБА_2 має побоювання зазнати переслідування, заявник не може надати розгорнуті відповіді на поставлені питання, тобто його твердження є загальними та сумнівними, і не приймаються Головним управлінням. Також, аналізом діючого законодавства Росії спростовуються посилання позивача на те, що при ухиленні від військових зборів на нього чекає кримінальне покарання до 3 років ув'язнення та що йому загрожує примусова служба в армії та можлива участь у бойових діях, незважаючи на те, що він вже відслужив обов'язкову строкову службу в повітряних силах в Литві та Азербайджані протягом 1988 та 1990 роках.

Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що під час повторного розгляду заяви про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, управлінням не взято до уваги інформацію по країні походження позивача, зокрема приймання Російською Федерацією участі в збройних конфліктах на території України та Сирії, у зв'язку з чим наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській від 26 липня 2016 року №141 про відмову ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту підлягає скасуванню.

Колегія суддів не погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, поняття «біженець» включає підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

У відповідності до підпунктів 45 та 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п.13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» - особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Відповідно до ч.6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» - рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Частиною сьомою статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Як вбачається з матеріалів справи, а саме згідно протоколу співбесіди з громадянином Російської Федерації ОСОБА_2 від 26 липня 2016 року, позивач виїхав з Російської Федерації і приїхав до України, оскільки у нього була відпустка, але у зв'язку із втратою документів він вирішив залишитися в Україні до їх відновлення.

У відповідності до поданої заяви від 28 грудня 2015 року позивачем були заявлені причини неможливості повернення в країну громадянської належності, зокрема, рекрутування до проходження військових зборів на невизначений термін, що є небезпечним для життя та переслідування через волонтерську діяльність, яку він надавав Україні.

При цьому, під час додаткового пртоколу співбесіди від 26 липня 2016 року на питання зникнення паспорту, позивач відповів, що загубив документи 02 серпня 2015 року, а вже під час звернення від 28 грудня 2015 року наполягав на тому, що не може добровільно повернутися до Російської Федерації, у зв'язку з тим, що у нього викрали документи та потрібен час для їх відновлення.

В апеляційній скарзі, апелянт посилається на довідку серії 00005373 від 03 серпня 2015 року, яка підтверджує той факт, що позивач звернувся до Генерального консульства Російської Федерації в м. Одесі для отримання нового паспортного документу, а вже 12 серпня 2015 року був надрукований паспортний документ у ФГУП «ГОЗНАК» в м. Москва (а.с.150, 155), що в свою чергу спростовує доводи позивача щодо необхідності чотирьох місяців для відновлення документів та помилково цей факт не було враховано судом першої інстанції.

Відповідно до ст. 99 та ст. 100 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, які стосуються статусу біженців) (1992) - відмова в захисті це, якщо відмовлено в наданні послуг, а саме відмова видати національний паспорт або продовжити термін його дії, відмова в дозволі повернутися на територію держави, а відтак, враховуючи безперешкодне отримання позивачем нового паспортного документу, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги, що країна позивача виконала в повному обсязі захисні функції відносно нього.

Також, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги, що посилання позивача на побоювання переслідування через волонтерську діяльність на території України є безпідставними та не підтвердженими належними доказами.

Таким чином, ОСОБА_2 не доведено жодного конкретного факту про можливі утиски через політичні погляди щодо нього в країні громадської приналежності, а відповідні твердження не можуть розцінюватись як переслідування та загроза його життю по політичним причинам.

Окрім цього, апелянтом було спростовано доводи позивача стосовно того, що при ухиленні від військових зборів на нього чекає кримінальне покарання до трьох років, а саме міграційним органом було проаналізовано законодавство Російської Федерації та встановлено, що статтею 328 Кримінального кодексу Російської Федерації передбачена відповідальність лише за ухилення від проходження військової та альтернативної цивільної служби, а не як стверджує позивач за ухилення проходження військових зборів, адже їх проходження не прирівнюється до військової служби.

Висновки суду першої інстанції про те, що апелянтом не було використано інформацію про країну походження заявника, зокрема, про приймання Російською Федерацією участі в збройних конфліктах на території України та Сирії, - колегія суддів вважає помилковими, оскільки ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є вихідним критерієм для його надання та така ситуація є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

В свою чергу, як вбачається з висновку від 26 липня 2016 року, викладним головним спеціалістом відділу соціальної інтеграції управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області ОСОБА_4, жодних фактів звернення до правоохоронних органів у країні походження щодо свого переслідування з боку влади за політичні переконання, утисків або погроз, позивачем представлено не було і докази цього в матеріалах справи також відсутні.

Таким чином, приймаючи оскаржуване рішення, апелянт належним чином дослідив, який рівень небезпеки для позивача існував на момент залишення ним країни походження, в тому числі з урахуванням країни походження позивача та проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід, що повністю відповідає вище наведеним нормам законодавства, а відтак висновки суду першої інстанції щодо не взяття апелянтом до уваги встановлені обставини постановою Одеського окружного адміністративного суду від 14 березня 2016 року по справі №815/290/16 - є помилковими.

Разом з цим, як вбачається з матеріалів справи та зазначено апелянтом, під час проведення співбесіди від 26 липня 2016 року, позивачем було зазначено, що він звернувся до міграційної служби з метою отримання тимчасової реєстрації на території України до моменту владнання соціально-політичної ситуації між Україною та Російською Федерацією.

З урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що позивачем не наведено жодної обставини, яка б давала підстави до визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема те, що він за місцем громадянської належності може стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та не може користуватися захистом цієї країни, або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Також, не надано фактів недозволеного поводження ні відносно себе, ні відносно близьких членів сім'ї, не надано доказів перебування членом жодної політичної, релігійної, військової або громадської організації та не надано доказів причетності до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами.

В свою чергу, судом першої інстанції було помилково не взято до уваги матеріали справи та доводи відповідача, що покладена в основу заяви та позову історія позивача містять велику кількість суперечностей та неузгодженостей, що свідчить про неправдивий характер таких доводів.

Отже, вимоги щодо скасування наказу №141 від 26 липня 2016 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання повторно розглянути його заяву є необгрунтованими та не підлягають задоволенню.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з'ясовано обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення, у зв'язку з чим, судове рішення відповідно до вимог п.1 ч.1 ст. 202 КАС України, підлягає скасуванню з прийняттям по справі нової постанови про відмову у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі.

Керуючись ст. 195, ст. 196, п.3 ч.1 ст. 198, п.1 ч.1 ст. 202, ст. 207, ч.5 ст. 254 КАС України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області задовольнити.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2016 року скасувати.

Прийняти по справі нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії відмовити в повному обсязі.

Постанова апеляційного суду набирає чинності негайно після її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.

Повний текст судового рішення виготовлений 01 лютого 2017 року.

Головуючий: І.Г. Ступакова

Судді: А.І. Бітов

М.М. Милосердний