Ухвала суду № 63798677, 26.12.2016, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 340/62/16-ц

Провадження № 22-ц/779/2507/2016

Категорія 23

Головуючий у 1 інстанції Атаманюк Р. І.

Суддя-доповідач ОСОБА_1

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 грудня 2016 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючої Горейко М.Д.

суддів: Проскурніцького П.І., Ясеновенко Л.В.

секретаря Шемрай Н.Б.

з участю представника апелянта ОСОБА_2, представника відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3, Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, третя особа Верховинська районна державна адміністрація про стягнення грошових коштів у сумі 336 609,00 грн., припинення дії договорів оренди землі, укладених між Верховинською районною державною адміністрацією та ОСОБА_3 шляхом їх розірвання, зобовязання Головного управління Держгеокадастру Івано-Франківської області прийняти рішення про укладення договорів оренди землі, відповідно до яких передати йому у тимчасове платне користування земельні ділянки, які знаходяться на полонині «Берчиська» на території Зеленської сільської ради за межами населеного пункту села Явірник Верховинського району Івано-Франківської області за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Верховинського районного суду від 02 листопада 2016 року, -

в с т а н о в и л а :

Рішенням Верховинського районного суду від 02 листопада 2016 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_3, Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, третя особа Верховинська районна державна адміністрація про стягнення грошових коштів у сумі 336 609,00 грн., припинення дії договорів оренди землі №45 та №46 від 28.12.2012 року, укладених між Верховинською районною державною адміністрацією та ОСОБА_3, шляхом їх розірвання, зобовязання Головного управління Держгеокадастру Івано-Франківської області прийняти рішення про укладення договорів оренди землі, відповідно до яких передати йому у тимчасове платне користування земельні ділянки, площею 62,8355 га та 9,4106 га, які знаходяться на полонині «Берчиська» на території Зеленської сільської ради за межами населеного пункту села Явірник Верховинського району Івано-Франківської області.

Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_5 подав апеляційну скаргу, в якій посилається на неповне зясування судом обставин справи, неналежну оцінку доказів, порушення норм матеріального та процесуального права.

Зокрема апелянт вказує, що в судовому засіданні 26.04.2016 року були допитані свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_2, які підтвердили обставини спільного використання з відповідачем ОСОБА_3 орендованої земельної ділянки на полонині «Берчиська», факти укладення та виконання договорів оренди нерухомого майна, а саме: будинку вівчара, сирцеху та корівника, які знаходяться на території полонини «Берчиська», а також обставини щодо фінансування ОСОБА_5 витрат, які повязані з експлуатацією та обслуговуванням земельних ділянок на вказаній території. На наступному судовому засіданні було оголошено, що звукозапис засідання із допитом свідків судом втрачено. При цьому, судом не враховано, що після допиту свідків кожним із них було надано суду письмові нотатки, якими вони керувалися під час допиту. Однак суд письмові нотатки свідків належним чином не дослідив та взагалі не врахував при ухваленні оскаржуваного рішення.

Також судом необґрунтовано відмовлено у прийнятті належних доказів, які були досліджені під час допиту свідків. Так, суд не прийняв як доказ договір оренди нерухомого майна від 11.11.2015 року, укладений між ОСОБА_3 в особі його повіреного ОСОБА_2 та ОСОБА_5, який підтверджує фактичну суму грошових витрат ОСОБА_5 протягом 2010-2015 років в розмірі 336 609 грн. Також суд не взяв до уваги матеріали виконавчого провадження ВП №33360206 від 12.07.2012 року про примусове стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_7 грошових коштів на підставі рішення Печерського районного суду м. Києва від 15.09.2010 року, відповідно до яких з боку ОСОБА_3 повністю відсутнє погашення його боргу через відсутність у нього будь-яких грошових коштів. Таким чином судом проігноровано той факт, що починаючи з 15.09.2010 року ОСОБА_3 був позбавлений можливості витрачати власні грошові кошти на інші потреби, крім як на погашення свого боргу.

Апелянт зазначає і про те, що суд неправомірно відмовив позивачу у прийнятті повторної заяви про забезпечення позову, яка подавалась ним у квітні 2016 року. Судом не враховано, що ухвала суду від 10.03.2016 року про забезпечення позову, якою було накладено арешт на грошові кошти відповідача ОСОБА_3 не виконана. Відділом ДВС Верховинського РУЮ Івано-Франківської області відмовлено у відкритті виконавчого провадження через відсутність відомостей про наявність грошових коштів у відповідача. Разом з тим, судом не взято до уваги докази про те, що ОСОБА_3 на праві власності належить і інше майно, на яке не накладено арешт, зокрема: земельна ділянка площею 1,25 га у смт. Верховина по вул. І.Франка, 135-а; обєкт незавершеного будівництва - житловий будинок з господарськими спорудами готовністю 41% та земельна ділянка площею 0,15 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у смт. Верховина по вул. І.Франка, 135-а; житловий будинок з господарськими спорудами та земельна ділянка площею 0,15 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у смт. Верховина по вул. І.Франка, 135.

На думку апелянта, суд при розгляді даного спору неправильно застосував положення ст.ст. 80, 93, 152 Земельного кодексу України та ст.ст. 1, 3, 4, 6, 13, 24, 25, 30, 31, 32 Закону України «Про оренду землі». При цьому суд не застосував норми закону, які підлягали застосуванню, виходячи з вимог, заявлених позивачем в суді першої інстанції, а саме статей 7 та 31 Закону України «Про оренду землі», та не врахував положення пунктів 36 договорів оренди землі №45 і №46 від 28.12.2012 року про те, що у випадку засудження фізичної особи-орендаря право оренди переходить до інших осіб, які використовують земельну ділянку з орендарем. Суд не взяв до уваги, що згідно договору оренди нерухомого майна від 11.11.2015 року, укладеного між ОСОБА_3 в особі його повіреного ОСОБА_2 та ОСОБА_5, фізична особа-орендар цієї земельної ділянки ОСОБА_3 використовує земельну ділянку спільно з іншою особою ОСОБА_5 Також поза увагою суду залишились також такі докази, як вирок Косівського районного суду від 13.01.2016 року, відповідно до якого ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні кримінальних правопорушень із розтрати чужого майна шляхом зловживання своїм службовим становищем та службовим підробленням; лист-розяснення від 26.08.2016 року Управління державної пенітенціарної служби України в Івано-Франківській області про те, що ОСОБА_3 має статус засудженого; лист-відповідь на звернення ОСОБА_5 до Державної прикордонної служби України, де зазначено, що ОСОБА_3 у 2016 році не звертався за одержанням спеціального дозволу на перебування на орендованій земельній ділянці, яка знаходиться на прикордонній смузі, де застосовується спеціальний режим, і перебування на якій допускається лише за спеціальним дозволом. Також судом проігноровані неодноразові вимоги позивача про витребування у Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області додаткових пояснень про дотримання пунктів 36 спірних договорів оренди землі від 28.12.2012 року щодо одностороннього розірвання цих договорів, адже заперечення на позов були надіслані управлінням до суду 04.03.2016 року, тобто до 13.04.2016 року - дати набрання вироком Косівського районного суду від 13.01.2016 року законної сили. Більше того, вказані заперечення Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області жодним чином не стосуються позовних вимог в частині зміни орендаря з ОСОБА_3 на ОСОБА_5

Крім того, апелянт зазначає, що, відмовляючи в задоволенні позову в частині стягнення з ОСОБА_3 грошових коштів в сумі 336 609 грн., суд неправильно застосував положення ст.ст. 202, 1046, 1047, 1049 ЦК України, які не поширюються на спірні правовідносини, адже в даному випадку позивачем заявлялись вимоги про відшкодування майнової шкоди, завданої відповідачем ОСОБА_3 привласненням майна, створеного за рахунок особистих коштів позивача.

З цих підстав апелянт просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

В засіданні апеляційного суду представник апелянта апеляційну скаргу підтримав з наведених у ній мотивів.

Представник відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_4 в судовому засіданні доводи апеляційної скарги заперечив, рішення суду вважав законним і обґрунтованим. Просив апеляційну скаргу відхилити, рішення суду залишити без змін.

Інші сторони в судове засідання не з'явилися, про час та день розгляду справи повідомлені у встановленому законом порядку. Причину неявки суду не повідомили.

З урахуванням положень ст. 305 ЦПК України колегія суддів ухвалила про розгляд справи за їх відсутності.

Заслухавши доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши відповідність висновків суду фактичним обставинам справи та правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права у вирішенні даного спору, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід відхилити з наступних підстав.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, що викладені в пункті 2 Постанови від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до ст. 2 ЦПК України, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми.

Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає.

Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України «Про оренду землі», іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Статтею 93 Земельного кодексу України врегульовано право оренди землі.

Відповідно до ч.ч. 1, 2, 4, 8, 9 вказаної статті право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам. Строк оренди земельної ділянки не може перевищувати 50 років. Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи. Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно ст. 3 даного закону об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

Положеннями ст. 80 Земельного кодексу України та ст. 4 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що одним із суб'єктів права власності на землю є держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Згідно ст. 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 13 та ч. 1 ст. 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» до компетенції місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених Конституцією і законами України, належить вирішення питань щодо використання землі, природних ресурсів, охорони довкілля. Місцева державна адміністрація розпоряджається землями державної власності відповідно до закону.

Повноваження місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин встановлені ст. 17 Земельного кодексу України, якою передбачено, що до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Згідно з п. 12 Розділу X Перехідних положень Земельного кодексу України до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 28.12.2012 року між Верховинською районною державною адміністрацією, як належним повноважним органом державної влади щодо розпорядження землями державної власності, та ОСОБА_3 були укладені договори оренди землі №45 та №46, відповідно до яких в оренду ОСОБА_3 були передані земельні ділянки площею 9,4106 га та 62,8355 га відповідно (а.с. 10-27 в т. 1), які знаходять за межами населеного пункту с. Явірник Верховинського району.

Згідно п. 43 договорів їх невід'ємною частиною є Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки полонини «Берчиська».

Проект землеустрою було виготовлено щодо відведення цих земельних ділянок в оренду ТзОВ «Верховинський завод мінеральних вод «Буркут», засновником якого є сторони по справі (а.с. 43-50 в т. 1).

На території полонини «Берчиська» знаходяться об'єкти нерухомого майна, а саме: будинок вівчара, сирцех, корівник, які побудовано у 2010 році, що стверджується техпаспортом, виготовленим Коломийським МБТІ 02.12.2015 року (а.с. 141-150 в т. 1).

05.01.2016 року між ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківській області та ОСОБА_3 були укладені додаткові угоди до договорів оренди землі №45 та №46 від 28.12.2012 року, відповідно до яких внесено зміни в договори оренди щодо нормативної грошової оцінки земельних ділянок та розміру орендної плати (а.с. 193-208 в т. 1).

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_5 в частині припинення дії договорів оренди землі №45 та №46 від 28.12.2012 року, укладених між Верховинською районною державною адміністрацією та ОСОБА_3, шляхом їх розірвання, суд першої інстанції виходив з того, що позивач, який не є стороною цих договорів оренди, не надав належних доказів та не навів достатніх підстав на підтвердження своїх позовних вимог в наведеній частині.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Згідно положень ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК України).

З аналізу наведених статей слідує, що право на позов має особа, права, свободи або інтереси якої порушені, не визнаються або оспорюються.

Відповідно до ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Згідно положень ст. 31 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі припиняється в разі: закінчення строку, на який його було укладено; викупу земельної ділянки для суспільних потреб та примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; поєднання в одній особі власника земельної ділянки та орендаря; смерті фізичної особи - орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмови осіб, зазначених у статті 7 цього Закону, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки; ліквідації юридичної особи - орендаря; відчуження права оренди земельної ділянки заставодержателем; набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій іншою особою земельній ділянці; припинення дії договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства (щодо договорів оренди землі, укладених у рамках такого партнерства). Договір оренди землі припиняється також в інших випадках, передбачених законом. Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором.

Зі змісту наведених норм слідує, що вимогу про розірвання договору оренди землі вправі заявляти одна із сторін такого договору.

Позивач, який не є стороною спірних договорів оренди землі №45 і №46 від 28.12.2012 року, не навів жодної із підстав для припинення дії цих договорів шляхом їх розірвання, а тому суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про відмову в задоволенні позову в наведеній частині.

Частиною 1 ст. 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

З огляду на викладене правильним є висновок суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 в частині зобовязання Головного управління Держгеокадастру Івано-Франківської області прийняти рішення про укладення договорів оренди землі, відповідно до яких передати йому у тимчасове платне користування земельні ділянки, площею 62,8355 га та 9,4106 га, які знаходяться на полонині «Берчиська» на території Зеленської сільської ради за межами населеного пункту села Явірник Верховинського району Івано-Франківської області.

Доводи апелянта про те, що при ухваленні оскаржуваного рішення суд не застосував норми закону, які підлягали застосуванню, виходячи з вимог, заявлених позивачем в суді першої інстанції, а саме статей 7 та 31 Закону України «Про оренду землі», та не врахував положення пунктів 36 договорів оренди землі №45 і №46 від 28.12.2012 року про те, що у випадку засудження фізичної особи-орендаря право оренди переходить до інших осіб, які використовують земельну ділянку з орендарем, не заслуговують на увагу, оскільки положеннями статей 7 та 31 Закону України «Про оренду землі» передбачено припинення договору оренди землі та перехід права на оренду земельної ділянки до осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем, у випадку засудження його до позбавлення волі. Однак, вироком Косівського районного суду від 13.01.2016 року, на який посилається апелянт, відповідача ОСОБА_3 засуджено до обмеження волі строком на 2 роки з позбавленням права обіймати посади, повязані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій строком на 2 роки. На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_3 звільнено від відбування основного покарання з випробувальним терміном 1 рік. Суд першої інстанції дав оцінку наведеним обставинам, а тому доводи апелянта зводяться до переоцінки доказів.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_5 в частині стягнення з ОСОБА_3 на його користь грошових коштів у сумі 336 609,00 грн. майнової шкоди, завданої привласненням ОСОБА_3 його особистих коштів під час орендного використання земельних ділянок на полонині «Берчинська» відповідно до умов договорів оренди №45 і №46 від 28.12.2012 року, суд першої інстанції виходив з того, що такі позовні вимоги не підтверджені належними та допустимими доказами, а тому є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Позивач на обґрунтування позовних вимог про стягнення з відповідача 336 609,00 грн. майнової шкоди надав письмові записи про витрати ТзОВ «Верховинський завод мінеральних вод «Буркут» на виготовлення документації на суму 12 000 грн., заявку ТзОВ «Верховинський завод мінеральних вод «Буркут» від 30.05.2011 року на придбання товарно-матеріальних цінностей на загальну суму 108 460 грн. та 36 700 грн., заявку від 04.07.2011 року на загальну суму 6 704 грн., заявку від 08.08.2011 року на суму 14 310 грн., звіт ТзОВ «Верховинський завод мінеральних вод «Буркут» з 02.06. по 14.06.2011 року на загальну суму 53 535 грн., заборгованість по полонині станом на 21.11.2011 року на загальну суму 69 100 грн. та заборгованість по матеріалах (без дати) на суму 18 300 грн., а всього на суму 87 400 грн., а також розписки від 05.10.2015 року та від 29.10.2015 року про отримання ОСОБА_3 від ОСОБА_5 відповідно 8 100 грн. та 9 400 грн. для оплати оренди полонини «Берчиська» (а.с. 28-42 в т. 1), і роздруківку «Заборгованість по полонині станом на 21.11.2011 року» (а.с. 40-42 в т. 1).

Наведеним доказам суд дав належну оцінку і правильно дійшов висновку про відсутність правових підстав для відновлення прав позивача у вибраний ним спосіб, тобто шляхом стягнення із ОСОБА_8 на його користь 336 609 грн. майнової шкоди, завданої привласненням ним особистих коштів позивача під час орендного використання земельних ділянок на полонині «Берчиська» відповідно до умов договорів оренди землі від 28.12.2012 року №45 і №46.

При цьому судом правильно застосовано норму матеріального права ч.ч. 1, 2 ст. 1166 ЦК України, відповідно до якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Доводи апелянта про те, що судом неправильно до спірних правовідносин застосовано положення ст.ст. 1046, 1047, 1049 ч.1 ЦК України не заслуговують на увагу, адже в обґрунтування позовних вимог позивач посилався на розписки ОСОБА_3 Даючи оцінку таким доказам, суд першої інстанції правильно вказав на наведені норми матеріального права, які регулюють такі правовідносини.

Оскільки позивач свою вимогу про стягнення коштів з відповідача також обґрунтовував тим, що ними було укладено угоду про те, що за рахунок продажу продукції тваринництва відповідачем будуть компенсовані його витрати, пов'язані з експлуатацією та обслуговуванням земельних ділянок на полонині «Берчиська», умови якої з його сторони виконані в повному обсязі, а відповідачем порушені, та зіслався на положення ст. 11 ЦК України, відповідно до ч. 1 якої цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, то суд першої інстанції правильно вказав на приписи ст.ст. 202, 203 ЦК України, якими визначено що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обовязків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Згідно матеріалів справи позивачем не надано суду письмової угоди, яка б містила наведені вище умови, на які посилається позивач.

Доводи апелянта про те, що судом при ухваленні оскаржуваного рішення не враховано пояснення свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_2 не узгоджуються з положеннями ч. 2 ст. 59 ЦПК України, відповідно до якої обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Позивач не надав договору оренди про спільне використання позивача з відповідачем ОСОБА_3 орендованої земельної ділянки на полонині «Берчиська», факти укладення та виконання договорів оренди нерухомого майна також не підтверджені документально, як і обставини щодо фінансування ОСОБА_5 витрат, повязаних з експлуатацією та обслуговуванням земельних ділянок на вказаній території.

Не є суттєвими та не впливають на правильність рішення доводи апелянта про те, що суд неправомірно відмовив позивачу у прийнятті повторної заяви про забезпечення позову, залишивши поза увагою, що ОСОБА_3 на праві власності належить і інше майно, на яке не накладено арешт ухвалою суду від 10.03.2016 року.

Не заслуговують на увагу посилання апелянта на те, що суд необґрунтовано відмовив у прийнятті як доказу фактичних грошових витрат ОСОБА_5 протягом 2010-2015 років в розмірі 336 609 грн., договору оренди нерухомого майна від 11.11.2015 року, укладеного між ОСОБА_3 в особі його повіреного ОСОБА_2 та ОСОБА_5, оскільки при наявності такого доказу та відмови у прийнятті його судом, апелянт вправі був заявити таке клопотання в апеляційному суді, чого ним не було зроблено. В силу ч. 2 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено.

Колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що поза увагою суду залишився ряд документів, в тому числі матеріали виконавчого провадження ВП №33360206 від 12.07.2012 року про примусове стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_7 грошових коштів на підставі рішення Печерського районного суду м. Києва від 15.09.2010 року, які підтверджують той факт, що починаючи з 15.09.2010 року ОСОБА_3 був позбавлений можливості витрачати власні грошові кошти на інші потреби, крім як на погашення свого боргу, оскільки наявність боргу у відповідача не є свідченням того, що позивач ніс витрати, повязані з експлуатацією та обслуговуванням земельних ділянок на полонині «Берчиська», на покращення родючості землі, на будівництво житлових і господарських будівель і спору для забезпечування вирощування худоби та інші, оскільки судом дано оцінку доказам, наданим позивачем на підтвердження наведених обставин. За приписами ч. 2 ст. 303 ЦПК України суд апеляційної інстанції не вправі переоцінювати докази, які судом першої інстанції були досліджені у встановленому законом порядку.

Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновки суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни судового рішення.

З огляду на викладене та з урахуванням положень ст. 308 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_5 слід відхилити, а оскаржуване рішення суду залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія судів, -

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилити.

Рішення Верховинського районного суду від 02 листопада 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуюча Горейко М.Д.

Судді: Проскурніцький П.І.

ОСОБА_9