Постанова № 63647078, 21.12.2016, Вінницький окружний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

21 грудня 2016 р. Справа № 802/258/16-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Богоноса М.Б., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом: ОСОБА_1

до: територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області

про:стягнення невиплаченої вихідної допомоги

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся позивач - ОСОБА_1 до відповідача - територіального управління Державної судової адміністрації у Вінницькій області (далі - ТУ ДСА у Вінницькій області) з адміністративним позовом, у якому просив стягнути з відповідача на його користь невиплачену вихідну допомогу при звільнені з посади судді у зв'язку із виходом у відставку відповідно до ч. 3 ст. 43 Закону України "Про статус суддів" від 15.12.1992 року (в редакції Закону від 24.02.1994 року) без сплати податку в сумі 434070,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 вказав, що він працював на посаді судді Козятинського міськрайонного суду Вінницької області з 04.04.1998 року по 27.11.2015 року.

28.12.2015 року в звязку із звільненням із посади, позивач звернувся з заявою до голови Козятинського міськрайонного суду Вінницької області та ТУ ДСА у Вінницькій області про виплату вихідної допомоги у відповідності до положень частини третьої статті 43 Закону України «Про статус судів», яка діяла на момент призначення його на посаду. Однак, на вказані заяви отримав відповіді, в яких зазначено, що правових підстав для виплати такої допомоги немає, оскільки чинним Законом України «Про судоустрій та статус суддів» право суддів, звільнених з посад у звязку із виходом у відставку, на отримання вихідної допомоги, не передбачено.

Не погоджуючись із відмовою територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області нарахувати та виплатити вихідну допомогу при звільнені з посади судді у зв'язку із виходом у відставку відповідно до ч. 3 ст. 43 Закону України "Про статус суддів" від 15.12.1992 року (в редакції Закону від 24.02.1994 року) позивач звернувся з даним позовом до суду.

В судове засідання позивач не з`явився, хоча про дату, час та місце судового засідання повідомлявся завчасно та належним чином. Разом із тим, в прохальній частині позовної заяви № 4224/16 від 03.03.2016 року, просив у разі неявки у судове засідання розглядати справу за його відсутності (а.с. 98, зворот).

Представник відповідача в судове засідання не з'явився, хоча про дату час та місце розгляду справи повідомлявся завчасно та належним чином, що підтверджується матеріалами справи.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення справи, а особиста участь сторін в судовому засіданні обов'язковою не визнавалась, суд, відповідно до ч. 6 ст. 128 КАС України, визнав можливим проводити розгляд справи в порядку письмового провадження.

Дослідивши матеріали справи у їх сукупності, оцінивши інші докази, які є у справі, суд доходить висновку, що у задоволенні заявленого адміністративного позову слід відмовити повністю з огляду на наступні мотиви.

Судом встановлено, що відповідно до Указу Президента України від 04.04.1998 року "Про призначення суддів" ОСОБА_1 призначено суддею Козятинського міськрайонного суду Вінницької області строком на п'ять років (а.с. 102).

У період з 13.05.1998 року та до 27.11.2015 року ОСОБА_1 працював на посаді судді Козятинського міськрайонного суду Вінницької області.

12.11.2015 року Верховною Радою України прийнято постанову № 788-VIII, якою, у звязку з поданням заяви про відставку, крім інших, з посади судді звільнено позивача (а.с. 103-104).

Згідно наказу Козятинського міськрайонного суду Вінницької області №180-к від 27.11.2015 року ОСОБА_1 відраховано із штату суддів із 27.11.2015 року у зв'язку із виходом у відставку (а.с. 105).

25.12.2015 року позивач звернувся з заявою до Козятинського міськрайонного суду Вінницької області та територіального управління Державної судової адміністрації у Вінницькій області про виплату вихідної допомоги у відповідності до положень ч. 3 ст. 43 Закону України «Про статус судів», яка діяла на момент його призначення на посаду судді в сумі 434070,00 грн (а.с. 106-109).

Листом № 01-24/2/2016 від 06.01.2016 року голова Козятинського міськрайонного суду повідомив позивача про те, що правових підстав для виплати йому вихідної допомоги немає, оскільки нині чинним Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачено права суддів, звільнених з посади у зв'язку із виходом у відставку, на отримання вихідної допомоги (а.с. 110).

Листом № 04-34/5035 від 29.01.2016 року заступник начальника територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області також повідомив позивача про те, що чинним Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачено права суддів, звільнених з посади у зв'язку з виходом у відставку, на отримання вихідної допомоги. Крім того вказав, що будь-які виплати здійснюються на підставі наказу голови відповідного суду, як керівника бюджетної установи. Проте, до територіально управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області не надходило наказу голови Козятинського міськрайонного суду щодо виплати вихідної допомоги ОСОБА_1 (а.с. 111).

Позивач не погодившись із рішенням територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області, звернувся з даним позовом до суду.

Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд бере до уваги наступне.

Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд, станом на набуття позивачем права на відставку визначав Закон України Про судоустрій і статус суддів (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин, виходу позивача у відставку) (далі - Закон № 2453-VI).

Відповідно до ч. 1 ст. 111 Закону № 2453-VI, суддя суду загальної юрисдикції може бути звільнений з посади органом, який його обрав або призначив, виключно з підстав, визначених частиною пятою статті 126 Конституції України, за поданням Вищої ради юстиції.

Так, частина перша статті 120 Закону № 2453-VI зазначає, що суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 135 цього Закону, має право подати заяву про відставку.

Заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади (ч.3 ст. 120 Закону № 2453-VI).

Згідно частини четвертої даної норми суддя здійснює свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення.

Разом з тим, норми Закону № 2453-VI, що діяв на момент звільнення ОСОБА_1 з посади судді не передбачали, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога.

Як видно із матеріалів справи, позивач звільнений відповідно до постанови Верховної Ради України від 12.11.2015 року № 788-VІІІ, у зв'язку з поданням заяви про відставку, та відрахований зі штату Козятинського міськрайонного суду Вінницької області 27.11.2015 року.

Суд наголошує, що на момент звільнення ОСОБА_1 з посади судді Закон України «Про статус судів» на який посилається позивач, втратив чинність, а відтак застосуванню підлягає Закон № 2453-VI, який був чинний на момент звільнення позивача з посади судді. Водночас, Законом № 2453-VI не передбачено права суддів, звільнених з посади у зв'язку із виходом у відставку, на отримання вихідної допомоги.

Відповідно до абз. 2 п. 2 рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 року № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з утратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Таким чином, вимоги позивача про застосування ч. 3 ст. 43 Закону України "Про статус суддів" від 15.12.1992 року (в редакції Закону від 24.02.1994 року) та про виплату вихідної допомогу при звільнені з посади судді у зв'язку із його виходом у відставку, є безпідставними.

Надаючи оцінку посиланням позивача на практику Європейського суду з прав людини як на підставу позовних вимог, суд зазначає наступне.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У своїх висновках Европейський суд з прав людини неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення пункту 1 дозволяє позбавлення власності лише "на умовах, передбачених законом", а пункт 2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію "законів".

Водночас стаття 1 Першого протоколу не гарантує права на надбання майна (рішення у справах "Ван дер Мюсель проти Бельгії" та "Копеський проти Словаччини"). Особа може заявляти про порушення ст.1 Першого протоколу тільки тією мірою, якою оскаржувані рішення національного суду стосуються її майна в розумінні цього положення. "Майном" може бути як "існуюче майно", так і активи, включаючи вимоги, стосовно яких особа може стверджувати, що вона має принаймні "легітимні сподівання" на реалізацію майнового права. "Легітимні сподівання" за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія й повинні ґрунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті, такому як судовий вердикт (рішення у справі "Копеський проти Словаччини").

Як зазначив Європейський суд з прав людини у справі «Сук проти України» (Заява № 10972/05), держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни.

І лише у випадку якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (п. 23 рішення від 10 березня 2011 року, набуло статус остаточного 10.06.2011 року).

Однак суд встановив, що на момент звільнення ОСОБА_1 з посади судді Закон України «Про статус судів» на який посилається позивач, втратив чинність, а натомість був чинним Закон № 2453-VI який не передбачав права судді, звільненого з посади у зв'язку із виходом у відставку, на отримання вихідної допомоги.

Тому, відсутні підстави стверджувати про порушення права позивача, гарантованого йому ст. 1 Протоколу 1 Конвенції (право на мирне володіння майном).

Щодо посилань позивача на порушення принципу юридичної визначеності при відмові у виплаті йому вихідної допомоги (у звязку із нечіткість та непередбачуваністю правових норм, що регулювали спірні правовідносини), то такі до уваги судом не беруться, оскільки норми Закону № 2453-VI (були чинні на момент звільнення ОСОБА_1 з посади судді) чітко та однозначно вказували на відсутність права позивача на отримання вихідної допомоги. Тому, Закон № 2453-VI був доступним, чітким та передбачуваним у застосуванні (відповідав критеріям якості та доступності). Відтак, Рішення Європейського Суду з прав людини, на які посилається позивач в адміністративному позові не є достатньою правовою підставою для задоволення позову.

Враховуючи, що датою виходу позивача у відставку є дата прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення з посади, а також беручи до уваги, що нормативно правовим актом, який був чинним на час звільнення позивача, право судді на виплату вихідної допомоги не передбачено, суд доходить висновку про відсутність такого права у позивача.

Згідно із ст. 11 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч.1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (ст. 86 КАС України).

Частиною 3 статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо (неупереджено).

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів позивача, оцінивши докази надані позивачем, суд доходить висновку, що підстави для задоволення вимог адміністративного позову у цій справі відсутні. Відтак, у задоволенні позовних вимог слід відмовити повністю.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат в адміністративній справі, суд не встановив їх понесення сторонами у справі, оскільки судовий збір при зверненні позивача до суду не сплачувався.

Керуючись ст. 70, 71, 79, 86, 94, 128, 158, 162, 163, 167, 255, 257 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

у задоволенні вимог адміністративного позову відмовити повністю.

Постанова суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 254 КАС України.

Відповідно до ст. 186 КАС України, апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Суддя Богоніс Михайло Богданович