Рішення № 63263111, 06.12.2016, Соснівський районний суд м. Черкас

Справа № 712/2126/16-ц

Провадження №2/712/964/16

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 грудня 2016 року

Соснівський районний суд м. Черкаси в складі:

головуючого судді Пироженко В. Д.,

при секретарі Жук О. М., Тимошенко Д. А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси цивільну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа: служба у справах дітей Черкаської обласної державної адміністрації про солідарне стягнення заборгованості, звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із позовом, в якому неодноразово уточнював позовні вимоги та в остаточній редакції просив суд:

- стягнути з ОСОБА_1 та з ОСОБА_2 солідарно на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість по кредиту та відсотках за кредитним договором в розмірі 654942, 99 грн.;

- в рахунок погашення заборгованості в сумі 654942, 99 грн. за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_3 на праві власності, а кошти отримані від реалізації предмету іпотеки направити для погашення загальної заборгованості ОСОБА_1 перед ТОВ «ОТП Факторинг Україна» за кредитним договором, та застосувати спосіб реалізації предмету іпотеки шляхом продажу з прилюдних торгів;

- виселити ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4 з жилого приміщення, а саме з квартири за адресою АДРЕСА_2.

В судовому засідання представник позивача ОСОБА_5»єв В.В. пояснив, що за кредитним договором № ML-F00/153/2007 від 04.07.2007 року у позичальника ОСОБА_1 утворилася заборгованість в розмірі 654942, 99 грн. За договором факторингу від 30.05.2013 року ПАТ «ОТП Банк» передав ТОВ «ОТП Факторинг» права грошової вимоги на кредитний портфель, в тому числі і за вказаним кредитним договором. Вважає, що строк позовної давності перерваний через вчинення боржником дії, що свідчать про визнання боргу. Просив стягнути заборгованість солідарно із позичальника та поручителя, а також звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу з прилюдних торгів та виселити відповідачів із житла, що є предметом іпотеки.

Представник відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 адвокат ОСОБА_6 позовні вимоги не визнав, суду пояснив, що позивач не надав доказів виконання вимог ст. 1082 ЦК України, доказів видачі кредиту, не зареєстрував свої права як іпотекодержателя, а також просив застосувати строк позовної давності. З його позицією погодився і відповідач ОСОБА_3, який надав особисто пояснення в судовому засіданні.

Відповідач ОСОБА_2, який водночас діяв як законний представник (батько) малолітнього відповідача ОСОБА_4, позов не визнав. Суду пояснив, що порука є припиненою відповідно до положення ч. 4 ст. 559 ЦК України, у позові просив відмовити, в тому числі і в частині виселення його малолітньої дочки.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступні обставини і визначені відповідно до них правовідносини, що регулюються нормами цивільного законодавства.

В ході судового розгляду встановлено, що 04.07.2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № ML-F00/153/2007, за умовами якого банк надає позичальнику кредит в розмірі 121356 швейцарських франків, а позичальник приймає кредит, зобовязується належним чином використати та повернути банку суму отриманого кредиту, а також сплатити відповідну плату за користування кредитом і виконати всі інші зобовязання, як вони визначені у кредитному договорі.

Відповідно до кредитної заявки від 04.07.2007 року ОСОБА_1 просила банк видати кредит в розмірі 121356 швейцарських франків, видачу здійснити 05.07.2007 року.

В якості забезпечення кредиту ОСОБА_1 04.07.2007 року ЗАТ «ОТП Банк» було укладено договір іпотеки з ОСОБА_3 та договір поруки із ОСОБА_2

20.11.2011 року між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 було укладено додатковий договір № 2 до кредитного договору, відповідно до якого кредит визначено у національній валюті України (гривні), сума кредиту склала 592620 гривень 75 копійок. Визначено новий графік погашення кредиту періодичними (щомісячними) платежами.

30.05.2013 року між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ПАТ «ОТП Банк» укладено договір факторингу, за яким клієнт (ПАТ «ОТП Банк») передав (відступив) фактору (ТОВ «ОТП Факторинг Україна») права грошової вимоги на кредитний портфель, який включає в себе права грошової вимоги за кредитними договорами, а фактор здійснює фінансування клієнта за плату на умовах цього договору (п. 3.1 договору). Як вбачається із акту відступлення (приймання-передачі) кредитного портфелю від 30.05.2013 року клієнт відступив, а фактор набув права грошової вимоги на частину кредитного портфелю. Згідно додатку № 1 до договору факторингу вбачається передача права вимоги до ОСОБА_1 із загальною сумою основного боргу за кредитним договором та загальною сумою процентів у розмірі 654942, 99 грн.

30.05.2013 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_7 посвідчено договір про відступлення права вимоги, укладений між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ПАТ «ОТП Банк», відповідно до якого ПАТ «ОТП Банк» передав та відступив ТОВ «ОТП Факторинг Україна» сукупність прав, належних ПАТ «ОТП Банк» за договорами забезпечення, включаючи, але не обмежуючись, право звертати стягнення на заставлене майно. У додатку № 1 до договору про відступлення права вимоги міститься таблиця, в якій в якості боржника вказана ОСОБА_1, а в якості майнового поручителя ОСОБА_3

Відповідно до ч. 1 ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобовязується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобовязується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Відповідно до ст. 512 ЦК України кредитор у зобовязанні може бути замінений іншою особою, зокрема, внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Відповідно до ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобовязанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, до ПАТ «ОТП Факторинг Україна» перейшли права кредитора у зобовязанні, що засноване на кредитному договорі між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобовязання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 530 ЦК України якщо у зобовязанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти.

Як вбачається із наданих суду доказів, позичальник ОСОБА_1 на момент укладення договору факторингу мала заборгованість перед ПАТ «ОТП Банк» на загальну суму 654952, 99 грн., що складалася 592168, 68 грн. основного боргу та 62774, 31 грн. боргу за процентами. Останній платіж на погашення кредиту ОСОБА_1 було здійснено 09.11.2012 року. Відповідно до додатку № 1 до Додаткового договору № 2 від 20.10.2011 року до кредитного договору № ML-F00/153/2007 було визначено графік щомісячних платежів, відповідно до якого наступний платіж мав бути сплачений 04.12.2012 року.

Отже, ОСОБА_1 порушила вимоги ст. ст. 526, 539 та 1054 ЦК України та умови додаткового договору № 2 від 20.10.2011 року до кредитного договору № ML-F00/153/2007, що зумовило виникнення у кредитора права на судовий захист своїх прав та інтересів, а також право вимагати дострокового повернення кредиту.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави (тобто, про договір позики), якщо інше не визначено цим параграфом або не випливає із суті кредитного договору. Тому суд звертає увагу на положення ч. 2 ст. 1050 ЦК України, відповідно до якого якщо договором встановлений обовязок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням) то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу.

Право позикодавця на зміну строку виконання основного зобовязання та механізм реалізації цього права також були закріплені у кредитному договорі. Так, відповідно до п. 2.1.9.1 додаткового договору № 2 від 20.10.2011 року до кредитного договору № ML-F00/153/2007, у випадку невиконання позичальником боргових зобовязань понад 30 календарних днів чи невиконання позичальником або третіми особами інших умов кредитного договору, документів забезпечення та/чи будь-яких інших умов договорів, укладених між банком та позичальником та/чи між банком та третіми особами, що існували на момент укладення кредитного договору чи цього додаткового договору чи таких, що будуть укладені в майбутньому, понад 30 календарних днів, сторони домовилися, що банк вважається таким, що реалізував своє право щодо вручення позичальнику вимоги про дострокове виконання боргових зобовязань у повному розмірі, а позичальник вважається таким, що допустив істотне порушення умов кредитного договору та отримав вимогу банку, в звязку із чим позичальник зобовязаний погасити боргові зобовязання в повному розмірі протягом наступних 30 календарних днів, що слідують за останнім днем строку порушення зобовязань.

Термін сплати чергового платежу згідно графіку погашення кредиту визначено датою 04.12.2012 року. Таким чином, із 05.12.2012 року боржник вважається таким, що прострочив виконання зобовязання.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобовязання є його невиконання або виконання з порушення умов, визначених змістом зобовязання (неналежне виконання). Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобовязання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Отже, через 30 днів 04.01.2013 року банк реалізував своє право щодо вручення позичальнику вимоги про дострокове виконання боргових зобовязань у повному розмірі, як це визначено у п. п. 2.1.9.1 додаткового договору № 2 від 20.10.2011 року до кредитного договору № ML-F00/153/2007. Протягом наступних 30 днів не пізніше 03.02.2013 року позичальник зобовязаний погасити боргові зобовязання у повному обсязі.

Відповідно до ст. 530 ЦК України якщо в зобов'язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобовязання» (статті 530, 631 ЦК України).

Одним із видів порушення зобовязання є прострочення невиконання зобовязання в обумовлений сторонами строк.

При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Відповідно до частини пятої статті 261 ЦК України за зобовязаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право предявити вимогу про виконання зобовязання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Таким чином, якщо сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобовязання, та визначили умови такого повернення коштів, усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мають правового значення, і позичальник повинен звернутися до суду з позовом за захистом свого порушеного права протягом трьох років саме від цієї дати.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від України від 02.11.2016 року у справі № 6-1174цс16.

У постанові Верховного Суду України від 03.06.2015 року у справі № 6-31цс15 сформульовано правовий висновок, відповідно до якого у разі неналежного виконання позичальником зобовязань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.

Таким чином, відповідно до правового висновку Верховного Суду України постанови від 03.06.2015 року у справі № 6-31цс15, перебіг строку позовної давності розпочався з 05.12.2012 року з дня, коли боржник прострочив сплату чергового місячного платежу. В той же час, згідно правового висновку Верховного Суду України постанови від 02.11.2016 року у справі № 6-1174цс16 та на положення п. 2.1.9.1 додаткового договору № 2 від 20.10.2011 року до кредитного договору № ML-F00/153/2007, перебіг строку позовної давності розпочався із 04.02.2013 року, що більшою мірою відповідає обставинам цієї справи та умовам укладеного договору. Позовну заяву, за якою відкрито провадження у цій справу, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» подало 29.02.2016 року, тобто після спливу строку позовної давності.

Зазначене узгоджується і з положенням ч. 5 ст. 261 ЦК України, відповідно до якої за зобовязаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право предявити вимогу про виконання зобовязання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

При цьому оскільки до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобовязанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, то з моменту укладення договору факторингу та договору про відступлення права вимоги до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшло і право вимоги повернення кредиту та відсотків, яке виникло ще 04.02.2013 року, тому перебіг строку позовної давності для ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не розпочався 30.05.2013 року, а продовжувався на умовах, на яких перебіг строку позовної давності розпочався та тривав для ПАТ «ОТП Банк».

Суд також наголошує, що питання про застосування строку позовної давності має важливе значення в контексті застосування практики Європейського суду з прав людини та забезпечення передбаченого ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод права на справедливий суд. Так, у постанові Верховного Суду України від 16.11.2016 року у справі № 6-2469цс16 зроблено наступний правовий висновок: «Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обовязку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обовязковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше».

Відповідно до ст. 3607 ЦПК України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, є обовязковим для всіх субєктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

У судовому засіданні усно та в письмових запереченнях представник відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 адвокат ОСОБА_6 заявив про застосування строку позовної давності.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю три роки.

Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно, суд застосовує позовну давність і до позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки це є один із двох можливих способів задоволення вимог кредитора щодо погашення заборгованості за кредитним договором.

Так, відповідно до ст. 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обовязків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобовязання, а в разі його невиконання звернути стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобовязання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Тобто, право на звернення стягнення на предмет іпотеки у іпотекодержателя виникає із першого дня допущення боржником невиконання або неналежного виконання основного зобовязання, тобто, в даному випадку із 05.12.2012 року. Саме з цієї дати, на думку суду, розпочинається перебіг строку позовної давності до вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки положення п. 2.1.9.1 додаткового договору № 2 від 20.10.2011 року до кредитного договору № ML-F00/153/2007 стосується зміни строку виконання зобовязання саме позичальника щодо повернення кредиту. В той же час вказане положення не поширюється на правовідносини іпотекодержателя із іпотекодавцем, які регулюються договором іпотеки та спеціальними нормами Закону України «Про іпотеку», отже право на звернення із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки у іпотекодержателя виникло із моменту невиконання або неналежного виконання боржником основного зобовязання, а таке неналежне виконання (прострочення боржника) розпочалося із 05.12.2012 року, тому щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки перебіг строку позовної давності починається саме із цієї дати, а не з 04.02.2013 року, як щодо позовної вимоги про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором.

Суд критично оцінює та відхиляє доводи представника позивача про те, що строк позовної давності було перервано предявленням ТОВ «ОТП Факторинг Україна» позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. Сторони спору визнали, що вказаний позов не містив вимог про стягнення заборгованості саме за кредитним договором, а лише про звернення стягнення на предмет іпотеки, а також визнали, що вказаний позов ухвалою суду був залишений без розгляду. Тому суд керується положенням ч. 1 ст. 265 ЦК України про те, що залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу строку позовної давності.

Також суд критично оцінює доводи представника позивача про те, що відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_3 були вчинені дії, що свідчать про визнання боргу та переривають перебіг строку позовної давності. Слід зазначити, що з матеріалів справи не вбачається вчинення будь-яких таких дій ОСОБА_1 після листопада 2012 року, коли було сплачено останній платіж за кредитним договором. Ті дії ОСОБА_1, на які посилається представник позивача: її заяви на імя керуючого відділенням «ОТП Банк» у м. Черкаси були вчинені ще у 2011 році, і їхнім наслідком стало укладення додаткового договору № 2 від 20.10.2011 року, за яким суму кредиту визначено у гривні та встановлено новий графік погашення кредиту. Щодо процесуальних документів у справі за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про звернення стягнення на предмет іпотеки (заперечення від імені ОСОБА_3, заява ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення) суд приходить до наступного. ОСОБА_3 заперечив автентичність свого підпису на запереченні, копію якого надав суду позивач, автентичність цього підпису викликала у суду сумнів так само, як і автентичність підпису ОСОБА_3 під заявою на імя директора ТОВ «ОТП Факторинг Україна» від 15.12.2013 року, копію якої представник позивача спочатку подав як доказ вчинення ОСОБА_3 дій щодо визнання боргу, а в подальшому просив не розглядати вказаний документ в якості доказу. Крім того, в будь-якому разі заперечення особи, що бере участь у розгляді конкретної цивільної справи, є процесуальним документом у межах саме такої справи, подання якого регламентоване нормами ЦПК України (ст. 128). В той же час як дії, що свідчать про визнання боргу і є підставою для переривання строку позовної давності, передбачено нормою матеріального права ст. 264 ЦК України. Вказана норма не дає чіткого переліку таких дій, але із системного аналізу норм ЦК України можна дійти висновку, що такі дії мають охоплюватися поняттям «юридичного факту» як підстави виникнення цивільних прав та обовязків, що визначено у ст. 11 ЦК України. Процесуальний документ, поданий в межах конкретної цивільної справи, що перебуває у провадженні суду (в даному випадку заперечення), не є юридичним фактом в розумінні ст. 11 ЦК України та не є дією, що свідчить про визнання боргу, в розумінні ст. 264 ЦК України, адже норми матеріального права та норми процесуального права мають відмінний предмет правового регулювання. Щодо заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення, то в доповнення до вищевикладеного суд також звертає увагу, що питання про застосування строку позовної давності ставилося не з боку відповідача ОСОБА_2, а з боку представника відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_3

Щодо позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки суд також зазначає наступне. Як зазначено у правовому висновку Верховного суду України у постанові від 07.10.2015 року у справі № 6-1935цс15: «Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» судова палата у цивільних справах Верховного Суду України приходять до правового висновку, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону».

При цьому у постанові Верховного Суду України від 02.11.2016 року у справі № 6-1923цс15 вказана правова позиція була доповнена: «в розумінні норми статті 39 цього Закону зазначення в рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки, визначеної за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону, означає встановлення її в грошовому вираженні». Аналогічний правовий висновок сформульований Верховним Судом України в постанові від 02.11.2016 року у справі № 6-1907цс16.

Відповідно ч. 6 ст. 38 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна субєктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

Між іпотекодавцем та іпотекодержателем відсутня згода щодо вартості предмету іпотеки, тому виходячи із обовязку доказування, встановленого ст. 60 ЦПК України, позивач повинен довести обставину щодо оцінки майна передбаченими ЦПК України засобами доказування. Проте позивач не надав суду доказів щодо вартості майна.

Суд також вважає безпідставними позовні вимоги, заявлені до ОСОБА_2, що ґрунтуються на договорі поруки. Відповідно до п. 4.1 договору поруки він діє до повного виконання боргових зобовязань за кредитним договором.

Відповідно до правового висновку Верховного суду України, зробленого при у постанові від 03.02.2016 року у справі № 6-1599цс15, визначено: «Умови договору поруки про її дію до повного виконання зобовязань за кредитним договором не означають установлення строку припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в такому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобовязання не предявить вимоги до поручителя.

З огляду на положення частини четвертої статті 559 ЦК України слід дійти висновку про те, що під час вирішення справи про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів суд повинен перевірити наявність правових підстав для такого стягнення з урахуванням вимог цієї норми.

При цьому звернення особи до суду з позовом про визнання поруки припиненою на підставі статті 559 ЦК України не є необхідним».

Таким же чином вказане питання розяснено і у абз. 4 п. 24 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5: «сама по собі умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов'язання перед кредитодавцем або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов'язань не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати».

Таким чином, вказаний договір поруки є таким, в якому не встановлено строк його дії, а отже при вирішенні спору, повязаного зі стягненням боргу з поручителя, суду належить перевірити, чи не припинилася дія поруки відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України.

Як зазначено вище, строк виконання основного зобовязання настав 04.02.2013 року, тоді ж виникло і право кредитора предявити позов про повернення кредиту та нарахованих відсотків. Протягом шести місяців, тобто до 04.08.2013 року, кредитор повинен був предявити вимогу до поручителя. Позивач надав суду 4 листи ПАТ «ОТП Банк» від 31.05.2013 року по 2 із них для ОСОБА_1 та ОСОБА_3 відповідно які стосуються інформування позичальника та іпотекодавця про відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки. В листах було висловлено прохання виконувати в повному обємі усі зобовязання за договором кредиту і договором іпотеки на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» шляхом внесення коштів на транзитний рахунок, відкритий у банку. Вказані листи не являли собою вимоги, до того ж лист подібного змісту не надсилався саме ОСОБА_2 Досудова вимога була надіслана ОСОБА_2 21.08.2013 року, тобто після спливу шестимісячного строку дії поруки.

Суд зауважує, що у позовних вимогах до ОСОБА_2 як поручителя слід відмовити не на підставі спливу строку позовної давності, а на підставі саме припинення дії поруки, оскільки, як зазначено у правовому висновку Верховного Суду України, що викладений у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 6-1451цс16: «Звернення до суду після спливу передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку не є підставою для відмови в позові у звязку зі спливом строку позовної давності, а є підставою для відмови в позові у звязку з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителя.

Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобовязання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обовязок поручителя по його закінченні припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може».

Позовні вимоги про виселення відповідачів є похідними від позовної вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому відмовляючи у задоволенні такої позовної вимог суд має відмовити і у задоволенні позовних вимог про виселення. Крім цього, позовні вимоги про виселення також не підлягають до задоволення з наступних підстав.

Як вбачається із договору купівлі-продажу нерухомого майна (квартири, яка є предметом іпотеки), покупцем квартири за адресою АДРЕСА_3 був ОСОБА_3, а не ОСОБА_1, яка є позичальником за кредитним договором. Отже, вказана квартира не була придбана в кредит.

Відповідно до ч. 2 ст. 109 ЖК України громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як зазначено у правовому висновку. викладеному у постанові Верховного суду України від 30.09.2015 року у справі № 6-1892цс15: «Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР». Таким чином, за відсутності іншого постійного жилого приміщення, яке можливо надати відповідачам, позовні вимоги про їхнє виселення також не можуть бути задоволені.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 10, 11, 60, 212-215, 218, 224-226 ЦПК України, ст. ст. 11, 251, 256, 257, 261, 265, 267, 526, 529, 530, 559, 610, 611, 612, 631, 1050, 1054 ЦК України, правовими висновками Верховного Суду України у справах № 6-31цс15, 6-1174цс16, 6-2469цс16, 6-1935цс15, 6-1923цс15, 6-1907цс16, 6-1599цс15, 6-1451цс16, 6-1892цс15 суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа: служба у справах дітей Черкаської обласної державної адміністрації про солідарне стягнення заборгованості, звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення відмовити у повному обсязі.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду Черкаської області через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10 денний строк з дня проголошення рішення.

Головуючий: В. Д. Пироженко