Рішення № 63195768, 23.11.2016, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/4613/16

Головуючий у першій інстанції Кириченко П. Л.

Доповідач Драгомерецький М. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.11.2016 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.

суддів: Панасенкова В.О.,

Парапана В.Ф.,

при секретарі: Колмакові В.І.,

за участю: позивача ОСОБА_3 та представника відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 04 квітня 2016 року за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя,-

В С Т А Н О В И Л А:

13 серпня 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя.

Мотивуючи свої позовні вимоги тим, що під час шлюбу позивач та відповідач ОСОБА_4 придбали нерухоме майно у вигляді квартири загальною площею 76 кв.м. житлова 26.4 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, в подальшому сторони шлюб розірвали, а тому позивач просить провести поділ спірного нерухомого майна, яке є об'єктом спільної сумісної власністі подружжя та виділити йому у власність 1/2 його частину.

Представник позивача в ході судового засідання підтримав позовні вимоги.

Представник відповідачки в останнє судове засідання не з'явилась, хоча належним чином була повідомлена про час та місце слухання справи, під час розгляду справи представник відповідачки позовні вимоги не визнавала, вважаючи їх недоведеними та безпідставними.

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 04 квітня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення місцевого та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, а також стягнути з ОСОБА_4 на його користь понесені витрати на правову допомогу у розмірі 10 000 гривень та витрати по сплаті судового збору.

У судове засідання апеляційної інстанції відповідач по справі ОСОБА_4 не з'явилась, але про розгляд справи вона сповіщалась неодноразово, завчасно та належним чином, причини неявки до суду не повідомила. Крім того, її інтереси представляє довірена особа. Тому у відповідності до ч. 2 ст. 305 ЦПК України неявка ОСОБА_4 до апеляційного суду не перешкоджає подальшому розглядові справи та у її доступі до суду апеляційної інстанції.

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, а також заперечення на апеляцію, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК України, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до ст. 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми.

Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, які мають значення для вирішення справи.

Однак дане рішення є необґрунтованим та таке, що не відповідає вимогам закону, а тому підлягає скасуванню, з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, суд першої інстанції у своєму рішенні посилається на те, що позивач просить визнати нерухоме майно у вигляді спірної квартири об'єктом спільною сумісною власністю подружжя, при цьому не прийняв у якості доказу вартість цього майна у розмірі 395 327 гривень, яка зазначена у додатковій угоді від 23.03.2011 року (а.с.15), та до даної оцінки місцевий суд віднісся критично, оскільки вважав, що предметом спору є поділ спільного сумісного майна подружжя у вигляді нерухомого майна (квартири), а вартість на яку посилається позивач є на думку суду майновим правом, а не об'єктом нерухомості, та під час розгляду справи позивач не надав суду відповідно до ст.ст. 58,59 ЦПК України належних та допустимих письмових доказів вартості саме збудованого нерухомого майна, а відповідач не погодилась із вартістю цього майна, виходячи з вказаного суд першої інстанції вважав, що позивач не довів обґрунтованість своїх позовних вимог, а тому у задоволенні позову було відмовлено.

Але з таким висновком суду першої інстанції судова колегія не погоджується, оскільки під час ухвалення оскаржуваного рішення судом було неправильно оцінено докази, якими було обґрунтовано позовні вимоги.

Як вбачається з матеріалів справи 27.06.2008 року між позивачем ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_4 було зареєстровано шлюб. За час проживання подружжя у зареєстрованому шлюбі ними придбано нерухоме майно, яке складається з квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ( на даний час ) АДРЕСА_1 (на підставі Договору купівлі-продажу майнових прав №263/Р/6/380/В від 13.08.2009 року, Додаткової угоди до Договору №263/Р/6/380/В від 23.03.2011 року.

У 2011 році будівництво будинку №6 було закінчено та згодом його було введено до експлуатації. Право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано на час перебування сторін у шлюбі не було.

14.04.2015 року рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 розірвано.

06.08.2015 року ОСОБА_4 реєстраційною службою Овідіопольського районного управління юстиції в Одеській області видано свідоцтво про право власності на спірну квартиру №41818284, про що свідчить інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно державного реєстру Іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкту нерухомого майна № 41873787 від 06.08.2015 року.

Свідоцтво про право власності було видано на підставі Договору купівлі-продажу майнових прав №263/Р/6/380/В від 13.08.2009 року та Додаткової Угоди від 23.03.2011 року до Договору купівлі-продажу майнових прав №263/Р/6/380/В від 13.08.2009 року, які були укладені саме під час перебування ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, чи один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Також, згідно до ч.3 ст.61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно ст. 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Стаття 70 СК України передбачає, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до ст.372 ЦК України, майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Як визначено у п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22.12.1995 року, розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є майно, нажите подружжям за час шлюбу майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст.8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду".

Згідно п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя що підлягає поділу (ст.ст. 60, 69 СК України), ч. 3 ст. 368 ЦК України, відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.

Отже, судова колегія приходить до висновку, що придбані під час шлюбу майнові права, дали можливість відповідачці в подальшому (після розірвання шлюбу) зареєструвати право власності на спірне нерухоме майно, що в свою чергу є об'єктом спільної сумісної власності та підлягає поділу, у відповідності до зазначених норм СК України.

Однак суд першої інстанції ухвалюючи рішення не надав належної оцінки зазначеним обставинам.

Відповідно, до довідки ТБ «Профи-Т» від 29.04.2016 року за результатами проведення маркетингового аналізу з визначення найбільш ймовірної ринкової вартості удільного показника (1 кв. м./дол. США) самостійної двокімнатної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, складає 734 долара США за кв. метр, а вартість всієї квартири становить 55 784 долара США, що складає 1 405 004, 00 гривень.

Тобто, згідно цієї оцінки можна дійти до висновку, що спірна квартира є об'єктом нерухомості та висновки суду щодо виникнення лише майнових прав помилковим.

За таких обставин колегія суддів вважає, що позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання спірного нерухомого майна (квартири) спільною сумісною власністю подружжя і його поділ є обгрунтованими та підлягають задоволенню.

Частиною 1 статті 88 ЦПК України передбачено, що стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

Відповідно до ч. 1 ст. 79 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

До витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать витрати на правову допомогу (п. 2 ч. 2 ст. 79 ЦПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 84 ЦПК України витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги.

Відповідно до ст.1 Закону «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» від 20.12.2011 №4191-VI встановлено, що «розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40% встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні».

Розглядаючи позовні вимоги про відшкодування судових витрат на правову допомогу, надану фахівцями в галузі права, які не є адвокатами, суди цивільної юрисдикції з'ясовують:

чи є особа, котра надавала правову допомогу, фахівцем у галузі права;

чи має вона за законом право надавати правову допомогу;

надавала вона таку допомогу як фахівець у галузі права чи як представник позивача;

чи є підстави для стягнення з відповідача компенсації понесених позивачем витрат, і якщо є, то який граничний розмір такої компенсації.

Тільки в разі підтвердження вказаних обставин такі вимоги задовольняють.

Статтею 56 ЦПК України передбачено, що правову допомогу може надавати особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги.

Особа, зазначена в частині першій цієї статті, має право: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії долучених до справи документів, бути присутнім у судовому засіданні. Особа, яка має право на надання правової допомоги, допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі.

Однак, в порушення ч. 2 ст. 56 ЦПК України судом першої інстанції відповідна ухвала постановлена не була.

Позивач обґрунтовуючи свої вимоги про стягнення витрат на правову допомогу вказує, що він уклав договір з адвокатом Георгієвою І.П., яка надавала йому правову допомогу в рамках цивільної справи, що розглядається, а саме: надавала юридичні консультації, провела правовий аналіз документів, та здійснювала представництво інтересів ОСОБА_7 у судовому процесі.

Як на доказ своїх вимог ОСОБА_7 посилається на договір про надання юридичних послуг від 03.06.2015 року, який уклав з адвокатом Георгієвою І.П. ( а.с. 112), Акт приймання виконаних робіт від 04 травня 2016 р. (а.с.115), та квитанцію №04062016 від 04 травня 2016 року про сплату 10 000 гривень за надання правової допомоги (а.с.116).

Судова колегія, вивчивши матеріали справи, встановила, що ОСОБА_7 відповідно до довіреності від 03 червня 2015 року уповноважив Георгієву Ірину Павлівну, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 бути його представниками ( а.с.59).

Перше судове засідання відбулося 14 вересня 2015 року, інтереси ОСОБА_7 представляв на підставі довіреності ОСОБА_9 (а.с.55).

У інших судових засіданнях, які відбулись 20.10.2015 року, 19.11.2015 року, 15.03.2015 року, та 04.04.2016 року участь у справі приймав також представник позивача ОСОБА_7 - ОСОБА_9 на підставі довіреності від 03 червня 2015 року.

04 квітня 2016 року Овідіопольський районний суд Одеської області ухвалив рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_7 було відмовлено (а.с.81).

У вивчених матеріалах справи відсутні докази того, що адвокат Георгієва І.П. приймала участь у судових засіданнях, складала позовну заяву, клопотання про забезпечення позову, або апеляційну скаргу.

Таким чином, твердження позивача, що адвокат витратив на виконання договору про надання юридичних послуг час у розумінні закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах», ним не доведені.

Відповідно до ч. 3 ст. 10, ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України.

Згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ч. 2 ст. 60 ЦПК України).

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено факту, що адвокатом Георгієвою І.П. відповідно до договору про надання юридичних послуг від 03 червня 2015 року надавалася правова допомога у даній цивільній справі.

З огляду на вище наведене судова колегія приходить до висновку про безпідставність сплати за надання правової допомоги позивачем на користь адвоката Георгієвої І.П. суми у розмірі 10 000 гривень (квитанція №04062016 від 04 травня 2016 року), оскільки адвокатом такі правові послуги не надавалися.

На підставі зазначеного, колегія суддів приходить до висновку, що в частині стягнення витрат на правову допомогу у розмірі 10 000 гривень слід відмовити, а вимоги щодо стягнення судового збору слід задовольнити у повному обсязі та стягнути з відповідача ОСОБА_4 на користь позивача ОСОБА_3 судові витрати у розмірі 988,32 гривні, що становить половину суми, що було сплачено за розгляд позовної заяви та 2 174,32 гривні за подачу апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої станції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з зрушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у правах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу у повному обсязі.

Згідно з п.2 ч.1 ст.307 ЦПК України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд скасовує рішення суду першої інстанції та ухвалює нове рішення по суті позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 303, п.2, 3 ч.1 ст.307, п.п. 3,4 ч.1 ст.309, ч.2 ст.314, 316, 317, 319 ЦПК України, судова колегія, судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,-

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково, рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 04 квітня 2016 року скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя задовольнити.

Визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя.

Визнати за ОСОБА_3 право приватної власності на 1/2 частину квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1

Стягнути з ОСОБА_4 (ІПН НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3 (ІПН НОМЕР_2) судові витрати у розмірі 988,32 гривні за розгляд позовної заяви та 2 174,32 гривні за розгляд апеляційної скарги.

В частині стягнення судових витрат на правову допомогу відмовити.

Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржене в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Судді апеляційного суду Одеської області: М.М.Драгомерецький

В.О.Панасенков

В.Ф.Парапан