Ухвала суду № 63132882, 29.11.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 листопада 2016 року м. Київ К/800/21414/15

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді-доповідача Голубєвої Г.К.

Суддів Борисенко І.В.

Юрченко В.П.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Міжрегіонального головного управління ДФС - Центрального офісу з обслуговування великих платників на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 квітня 2015 року постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 вересня 2014 року по справі № 2а-11167/09/2670 за позовом Міжрегіонального головного управління Міндоходів - Центрального офісу з обслуговування великих платників податків до Товариства з обмеженою відповідальністю «Рууккі Україна», Товариства з обмеженою відповідальністю «Арма-Строй» про стягнення в доход держави коштів за нікчемним правочином, -

ВСТАНОВИВ:

Міжрегіональне головне управління Міндоходів - Центральний офіс з обслуговування великих платників податків звернулось до суду з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Рууккі Україна», Товариства з обмеженою відповідальністю «Арма-Строй» про стягнення в доход держави коштів за договором від 14.09.2008 року №12, вчиненим з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, у зв'язку з його нікчемністю: з ТОВ «Рууккі Україна» в дохід державного бюджету суму у розмірі 231739,20 грн., отриману за спірним договором; з ТОВ «Арма-Строй» в дохід державного бюджету виконані будівельні роботи у вигляді коштів на суму 231739,20 грн.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 вересня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 квітня 2015 року у даній справі відмовлено у задоволенні позовних вимог з огляду на їх безпідставність.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, оскільки вважає, що постанову та ухвалу було прийнято з порушенням норм матеріального права та без належного врахування всіх обставин справи.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем була проведена планова виїзна перевірка ЗАТ «Рууккі Україна» з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.04.2007 року по 31.03.2009 року, валютного та іншого законодавства за період з 01.04.2007 року по 31.03.2009 року, за результатами якої складено акт від 13 липня 2009 року № 249/40-10/25277777.

Згідно з результатами вказаної перевірки, договір №12 від 14.09.2008 року про виконання підрядних робіт, укладений між ЗАТ «Рууккі Україна» і ТОВ «Арма-Строй», є нікчемним згідно із ст.ст. 203, 228 ЦК, оскільки порушує публічний порядок та укладений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Вказане, на думку органу податкової служби, є підставою для стягнення в дохід держави загальної вартості робіт у сумі 231739,20 грн. за зазначеним договором з обох сторін нікчемного правочину.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди виходили з наступних мотивів, з чим погоджується суд касаційної інстанції.

Положеннями пп.20.1.20 п.20.1 ст.20 ПК України врегульовано, що контролюючі органи мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов'язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

Відповідно до правової позиції Вищого адміністративного суду України, викладеної у Листі від 02.06.2011 року № 742/11/13-11, податкові органи не позбавлені права звернутися до адміністративного суду з вимогою про визнання недійсним правочину, укладеного між останнім у ланцюгу постачань платником податку та його контрагентом, з метою, завідомо суперечною інтересам держави та суспільства та стягнення в дохід держави коштів, одержаних сторонами оспорюваного правочину за такими угодами, як це встановлено частиною третьою статті 228 Цивільного кодексу України.

Судам потрібно враховувати, що умовою для визнання недійсним правочину, який суперечить інтересам держави та суспільства, є встановлення умислу в діях осіб, що уклали такий правочин. При цьому, носіями протиправного умислу юридичних осіб-сторін такого правочину є посадові особи цих юридичних осіб. Відповідні обставини повинні бути відображені в мотивувальній частині судового рішення про визнання недійсним правочину як такого, що вчинений юридичними особами із завідомо суперечною інтересам держави та суспільства метою. Зокрема, слід встановити персоналії посадових осіб, у яких виник умисел на вчинення протиправного правочину, зміст їх умислу, обставини, за яких такий умисел виник, тощо.

Судам варто мати на увазі, що обов'язковість встановлення умислу поширюється лише на визнання недійсними правочинів, вчинених із метою, що суперечить інтересам держави та суспільства (частина третя статті 228 Цивільного кодексу України). Проте, встановлення факту нереальності вчинення господарської операції не потребує з'ясування змісту умислу учасників такої операції. Відсутність реально вчиненої господарської операції та, як наслідок, юридична дефектність відповідних первинних документів за змістом пункту 44.1 статті 44 Податкового кодексу України не дозволяє формувати дані податкового обліку незалежно від спрямованості умислу платників податку - учасників відповідної операції.

З наведеного вбачається, що в даних правовідносинах необхідно встановити реальність або відсутність вчинення господарської операції.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, між ЗАТ «Рууккі Україна» і ТОВ «Арма-Строй» укладено договір №12 від 14.09.2008 року, згідно з яким Замовник - ЗАТ «Рууккі Україна» доручає Підряднику - ТОВ «Арма-Строй» виконати роботи, а Замовник приймає на себе зобов'язання прийняти та оплатити належним чином виконані роботи.

Реальність виконання вказаної угоди підтверджують наступні первинні та розрахункові документи: податкові накладні, акт приймання виконаних підрядних робіт, довідка про вартість виконаних підрядних робіт, підсумкова відомість ресурсів (по факту), кошторисний розрахунок №П-929 (затрати, пов'язані з командируванням робітників підрядних організацій на будівництво), розрахунок загальновиробничих витрат по акту КБ-2в («Подкрановые пути»), платіжні доручення.

Всі зазначені вище документи підписані та скріплені печатками сторін та мають всі реквізити як того вимагає чинне законодавство України.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем не надано, як того вимагають положення чинного законодавства України, доказів, які б свідчили про те, що документи, виписані на виконання договору, були сфальсифікованими, як і не надано відомостей про звернення до правоохоронних органів у зв'язку з виявленими порушеннями складання завідомо неправдивих документів звітності.

Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недійсність правочину визначено статтею 215 ЦК України. Так, відповідно до частини першої цієї статті, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною другою статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі, визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Правові наслідки недійсного правочину передбачені положеннями статті 216 ЦК України, згідно якої недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

За правилами частин першої та другої статті 228 ЦК правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Відповідно до частини третьої статті 228 ЦК України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Зазначена частина кореспондує з частиною першою статті 208 ГК України, відповідно до якої якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

При цьому, застосовуючи правові наслідки визначені статтею 208 ГК України, необхідно керуватись приписами статті 207 цього кодексу, яка встановлює порядок визнання господарського зобов'язання недійсним, а саме: господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Отже, нікчемний правочин є таким в силу закону (ч. 2 ст. 203, ч. 2 ст. 215, ЦК України) та правові наслідки застосовуються за загальним правилом відповідно до статті 216 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Тобто, правові наслідки, передбачені ч. 3 ст. 228 ЦК України та ч. 1 ст. 208 ГК України, можуть бути застосовані лише після визнання судом такого правочину недійсним.

Водночас, предмет спору в даній справі не стосується визнання договору №12 від 14.09.2008 року недійсним.

З огляду на помилковість доводів позивача про порушення договором від 14.09.2009 року №12 загальних умов дійсності правочинів та їх неналежність до предмету спору, суди правомірно не прийняли такі доводи позивача до уваги в якості підстави для висновку про нікчемність правочину.

Так, необґрунтованими є доводи позивача про не спрямованість договору від 14.09.2008 року №12 на настання правових наслідків, з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, виконання господарських зобов'язань за договором від 14.09.2008 року №12 підтверджується відповідними первинними документами.

Окремі недоліки в оформленні первинних документів не спростовують правового значення цих документів та можливість ідентифікації сторін договору, змісту і обсягу господарської операції та періоду здійснення робіт. Також, вказані недоліки не свідчать про суперечливість правочину інтересам держави і суспільства.

Необґрунтованими також є доводи позивача про наявність завідомо суперечливої інтересам держави і суспільства мети на ухилення від сплати податків та відшкодування ПДВ, оскільки належні докази цим фактам відсутні.

Крім того, у справі наявна копія листа податкового органу від 13.08.2009 року №2505/10/26-0/302, адресованого керівнику ЗАТ «Рууккі Україна», в якому повідомляється про відмову в порушенні кримінальної справи відносно службових осіб підприємства згідно з п. 2 ст. 6 КПК України за відсутністю складу злочину, передбаченого ст. 212 КК України.

За таких обставин та з урахуванням вимог ч. 3 ст. 2, ч. 2 ст. 71 КАС України, суди дійшли обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову.

Відповідно до п. 3 ст. 2201 КАС України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах касаційної скарги порушень судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана вірно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Міжрегіонального головного управління ДФС - Центрального офісу з обслуговування великих платників відхилити.

Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 квітня 2015 року постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 вересня 2014 року по справі № 2а-11167/09/2670 залишити без змін.

Справу повернути до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили та може бути переглянута Верховним Судом України в порядку передбаченому ст. ст. 235 - 239, ч. 5 ст. 254 КАС України.

Головуючий підписГолубєва Г.К.Судді підпис Борисенко І.В. підпис Юрченко В.П.