Ухвала суду № 63132881, 29.11.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 листопада 2016 року м. Київ К/800/21523/16

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді-доповідача Голубєвої Г.К.

Суддів Борисенко І.В.

Юрченко В.П.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м. Києві на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2016 року та постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 10 грудня 2015 року по справі №826/17421/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Віса-Нова» до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у місті Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Віса-Нова» звернулось до суду з позовною заявою до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у місті Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 30.06.2015 року №0004882210, №0004892210.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 10 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2016 року у даній справі позов задоволено з огляду на правомірність заявлених вимог.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким повністю відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог, оскільки вважає, що постанову та ухвалу було прийнято з порушенням норм матеріального права та без належного врахування всіх обставин справи.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що посадовими особами відповідача проведено документальну планову виїзну перевірку ТОВ «Віса - Нова» з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.01.2012 року по 31.12.2014 року, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2012 року по 31.12.2014 року, за наслідками якої складено акт від 02.06.2015 року №238/26-59-22-10/37558998.

Актом перевірки встановлено порушення пункту 135.5 статті 135, пункту 138 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК України, що призвело до заниження податку на прибуток на загальну суму 28259334,00 грн., у тому числі за 2012 рік - 9859,00 грн., за 2013 рік - 28249475,00 грн.; пункту 198.3, пункту 198.6 статті 198 ПК України, що призвело до заниження податку на додану вартість на загальну суму 28380,00 грн., в тому числі за грудень 2012 року - 9390,00 грн., лютий 2013 року - 1899,00 грн., березень 2013 року - 4642,00 грн., квітень 2013 року - 7702,00 грн., травень 2012 року - 4747,00 грн.

На підставі акту перевірки відповідачем прийняті податкові повідомлення-рішення:

- №0004882210, яким збільшено грошове зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств на загальну суму 42389001,00 грн., у тому числі за основним платежем 28259334,00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями 14129667,00 грн.;

- №0004892210, яким збільшено грошове зобов'язання з податку на додану вартість на загальну суму 42570,00 грн., у тому числі за основним платежем 28380,00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями.

Задовольняючи позов, суди виходили з наступних мотивів, з чим погоджується суд касаційної інстанції.

Згідно з пунктом 138.1 статті 138 Податкового кодексу України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6-138.9, підпунктами 138.10.2-138.10.4 пункту 138.10, пункту 138.11 цієї статі, інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5; підпунктів 138.10.5; 138.10.6 пункту 138.10, пункт 138.11, 138.12 цієї статті, пункт 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 138.2 статті 138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визначаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом ІІ цього Кодексу.

Не включаються до складу витрат, згідно з положеннями підпунктів 139.1.1 та 139.1 9 пункту 139 статті 139 Податкового кодексу України, витрати, не пов'язані з провадженням господарської діяльності та не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковий кредит визначено як суму, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Згідно зі статтею 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності) тощо.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше; дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

З наведених законодавчих положень випливає, що умовою виникнення у платника права на включення до податкового кредиту сум податку на додану вартість, сплачених в ціні товару (послуги) та зменшення суми оподаткованого доходу на суму понесених витрат є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку, що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, тобто з презумпції економічної виправданості дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності платника.

Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, дотримались правових позицій, що висловлені Верховним Судом України в постановах від 21 січня 2011 року (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 14367304) та від 27 березня 2012 року (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 24068062) та надали вірну оцінку обставинам реального здійснення господарських операцій.

Так, на підставі доказів, що містяться у справі: договори, додатки до договорів, видаткові накладні, податкові накладні, накладні на повернення з відповідального зберігання, заявки та виписки банку на купівлю іноземної валюти, платіжні доручення в іноземній валюті, заявки про перерахування коштів із посиланням на відповідні вантажно-митні декларації та реквізити контрактів, акти здачі-приймання робіт (надання послуг), вантажно-митні декларації та ін., оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суди попередніх інстанцій зробили юридично правильний висновок про підтвердження факту реального здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами.

Встановлено, що проданий за договором поставки від 01 грудня 2012 року №0112-01 товар (ТОВ «Віса-Нова» - постачальник та ТОВ «Олтекс Трейд» - покупець) постачався на умовах EXW зі складу постачальника, а термін поставки EXW (EX WORKS), ФРАНКО ЗАВОД, за Офіційними правилами тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати Інкотермс продавець зобов'язаний надати товар у розпорядження покупця в названому місці поставки, без завантаження на будь-який приймаючий транспортний засіб, в узгоджений день чи в межах погодженого періоду або, якщо такого часу не обумовлено, у строк, звичайний для поставки аналогічних товарів.

Поставлений ТОВ «Олтекс Трейд» товар зберігався на складі ТОВ «Тєфія» за договором від 01 жовтня 2012 року №КЗТН-0110-12, укладеним між позивачем та ТОВ «Тєфія», відповідно до якого останнє зобов'язалось, зокрема, надавати послуги відповідального зберігання на своєму товарному складі. На підтвердження зберігання та видачі товару зі складу ТОВ «Тєфія» в матеріалах справи наявні копії відповідних актів здачі-прийняття робіт (надання послуг) щодо послуг складського зберігання, розрахунків вартості послуг по зберіганню залишків товару, актів звірки вартості залишків товару на товарному складі, накладних на повернення з відповідального зберігання та накладних-вимог на відпуск товару, виписок банку щодо оплати послуг зі складського зберігання.

Стосовно укладеного 01 листопада 2012 року між позивачем (замовник) та ТОВ «Профі-Тест» (виконавець) договору про надання послуг по декларуванню товарів №ВС112012, то в акті перевірки не спростовується факт пов'язаності наданих ТОВ «Профі-Тест» послуг із господарською діяльністю позивача. Як встановлено судами, послуги по декларуванню товарів позивач замовляв саме з метою імпортування побутової техніки для цілей провадження власної господарської діяльності.

На час укладання договорів із позивачем, його контрагенти були платниками ПДВ згідно чинного законодавства та належним чином зареєстрованими у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, тобто мали достатній об'єм правоздатності для укладення спірних угод.

Чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов'язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів, фактичного знаходження їх за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів. Позивач не може нести відповідальність за невиконання його контрагентами своїх зобов'язань, адже поняття «добросовісний платник», яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов'язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а саме, платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов'язань. А відтак, за умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальників для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу. Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини.

Крім того, документи та інші дані, що спростовують реальність здійснення господарської операції, яка відображена в податковому обліку, повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, зміст послуг, що надають тощо. При цьому, сама собою наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податку у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце.

Також, як вірно зазначено судами попередніх інстанцій, порушень позивачем порядку оподаткування поворотної фінансової допомоги в акті перевірки не встановлено, тому посилання податкового органу в акті перевірки на норми підпункту 135.5.5 пункту 135.5 статті 135 Податкового кодексу України є необґрунтованими.

Згідно положень частини 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Суд акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

В той же час, податковим органом під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності, не надано доказів узгодженості дій позивача з недобросовісними платниками податків (постачальниками) з метою незаконного отримання податкової вигоди, як і не доведено правомірності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень.

Доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Таким чином, ухвалені по справі рішення суду першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, а зазначена в касаційні скарзі позиція відповідача не знаходить свого підтвердження за матеріалами справи та не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.

За таких обставин та з урахуванням вимог ч. 3 ст. 2, ч. 2 ст. 71 КАС України, суди дійшли обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для задоволення позову.

Відповідно до п. 3 ст. 2201 КАС України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах касаційної скарги порушень судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана вірно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м. Києві відхилити.

Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2016 року та постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 10 грудня 2015 року по справі №826/17421/15 залишити без змін.

Справу повернути до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили та може бути переглянута Верховним Судом України в порядку передбаченому ст. ст. 235 - 239, ч. 5 ст. 254 КАС України.

Головуючий підписГолубєва Г.К.Судді підпис Борисенко І.В. підпис Юрченко В.П.