Постанова № 62680391, 31.10.2016, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua, код 34390710

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

31 жовтня 2016 р. № 820/3542/16

Харківський окружний адміністративний суд у складі

головуючого судді - Мельникова Р.В.,

за участю секретаря судового засідання - Кульчій А.М.,

представника позивача - ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Харкові адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Національної поліції в Харківській області про скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_2 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд:

- скасувати наказ від 15.12.2015 № 123 в частині встановлення стажу для виплати відсоткової надбавки за вислугою років лейтенанту поліції ОСОБА_2, інструктору з бойової та фізичної підготовки батальйону патрульної служби поліції особливого призначення "Харків" Головного управління Національної поліції в Харківській області;

- зобов'язати Головне управління Національної поліції в Харківській області зарахувати до загального стажу для виплати відсоткової надбавки за вислугою років лейтенанту поліції ОСОБА_2 весь термін перебування на службі в органах податкової міліції з 07.10.2010 по 15.07.2013.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що спірний наказ відповідача в частині встановлення позивачу стажу для виплати відсоткової надбавки за вислугу років та для визначення тривалості додаткової оплачувальної відпустки станом на 07.12.2015 року - 02 роки 04 місяці 06 днів не відповідає фактичним даним його трудової книжки, а тому є незаконним, який порушує його права.

Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував та зазначив, що час роботи в державній податковій адміністрації та час роботи в податковій міліції не зараховуються до стажу роботи в поліції з огляду на положення ст. 78 Закону України "Про Національну поліцію", а тому вважає спірний наказ правомірним, у зв'язку з чим просив у задоволенні позовних вимог відмовити.

Позивач, належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, у судове засідання не прибув, проте через канцелярію суду надав клопотання про розгляд справи за його відсутності.

У судовому засіданні представник відповідача підтримав свою правову позицію в повному обсязі.

Суд, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у справі доказів у їх сукупності прийшов до висновку про задоволення позовних вимог виходячи з наступного.

Судом встановлено, що позивач з 21.10.1984 року по 28.10.1986 року проходив службу в Збройних силах.

В подальшому, з 21.05.2009 року по 14.05.2010 року проходив службу в Збройних силах України.

З 07.10.2010 року по 15.07.2013 року працював в податковій міліції.

У період з 24.06.2014 року по 06.11.2015 року проходив службу в органах внутрішніх справ.

З 07.11.2015 року по теперішній час проходить службу в Національній поліції України.

Матеріалами справи підтверджено, що позивач з 07.11.2015 року прийнятий на службу до Національної поліції України згідно наказу № 37 о/с від 07.11.2015 року.

15.12.2015 наказом Головного управління Національної поліції в Харківській області за № 123 о/с встановлено, що станом на 07.11.2015р. відповідно до статті 78 Закону України "Про Національну поліцію" стаж служби лейтенанта поліції ОСОБА_2 в поліції для встановлення надбавки за вислугу років та надання додаткової оплачувальної відпустки складає 02 роки, 04 місяця, 06 днів, який прийнятий на підставі висновку комісії головного управління Національної поліції в Харківській області від 15.12.2015 № 123 о/с (а.с. 9).

Спірні правовідносини у даній адміністративній справі врегульовані Законом України "Про Національну поліцію" № 508-VIII від 02.07.2015 року, який визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України, Законом України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб" та іншими нормативно правовими актами.

У відповідності до ст. 78 Закону України "Про Національну поліцію", стаж служби в поліції дає право на встановлення поліцейському надбавки за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки.

Так, у відповідності до ч. 2 наведеної вище статті, до стажу служби в поліції зараховуються:

1) служба в поліції на посадах, що заміщуються поліцейськими, з дня призначення на відповідну посаду;

2) військова служба в Збройних Силах України, Державній прикордонній службі України, Національній гвардії України, Управлінні державної охорони, Цивільній обороні України, внутрішніх військах Міністерства внутрішніх справ України та інших військових формуваннях, утворених відповідно до закону, Службі безпеки України, Службі зовнішньої розвідки, Державній спеціальній службі транспорту;

3) служба в органах внутрішніх справ України на посадах начальницького і рядового складу з дня призначення на відповідну посаду;

4) час роботи у Верховній Раді України, місцевих радах, центральних і місцевих органах виконавчої влади із залишенням на військовій службі, на службі в органах внутрішніх справ України або на службі в поліції;

5) час роботи в органах прокуратури і суду осіб, які працювали на посадах суддів, прокурорів, слідчих;

6) дійсна військова служба в Радянській Армії та Військово-Морському Флоті, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, в органах державної безпеки та інших військових формуваннях колишнього СРСР, а також служба в органах внутрішніх справ колишнього СРСР.

Частиною 3 ст. 78 Закону України "Про Національну поліцію" передбачено, що під час обчислення стажу служби в поліції враховуються тільки повні роки вислуги років без округлення фактичного розміру вислуги років у бік збільшення.

Відповідно до ч. 4 ст. 78 Закону України "Про Національну поліцію", порядок обчислення вислуги років у поліції встановлює Кабінет Міністрів України.

Згідно п. 1 постанови Кабінету Міністрів України № 988 від 11.11.2015 року "Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції", грошове забезпечення поліцейських складається з посадового окладу, окладу за спеціальним званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер), премії та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Приписами п.п. 3-6 ч. 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" зобов`язано Кабінет Міністрів України в місячний строк, крім іншого, прийняти нормативно-правові акти, що випливають із цього Закону та привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом, ужити заходів щодо фінансового та матеріально-технічного забезпечення поліції України.

Поряд з цим, суд звертає увагу, що згідно п. 353.1 ст. 353 Податкового кодексу України ( в редакції, яка діяла на момент проходження ОСОБА_2 служби в податковій міліції), особи начальницького і рядового складу податкової міліції проходять службу у порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ.

Пунктом 356 ст. 356 Податкового кодексу (в редакції, яка діяла на момент проходження ОСОБА_2 служби в податковій міліції) встановлено, що держава гарантує правовий та соціальний захист осіб начальницького і рядового складу податкової міліції та членів їхніх сімей. На них поширюються гарантії соціального і правового захисту, передбаченістаттями 20 - 23 Закону України "Про міліцію" та Законом України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист".

Згідно з Конституцією України та Законом України "Про міжнародні договори і угоди", чинні міжнародні договори, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Україна 17.07.1997 року прийняла Закон України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" за № 475/97-ВР.

Пунктом 1 цього Закону визначено, що Україна повністю визначає на своїй території дію ст. 46 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року щодо визнання обовязковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

23.02.2006 року Верховна Рада України прийняла Закон України "Про виконання та застосування практики Європейського суду з прав людини". Згідно з цим законом, при розгляді справ судами України, Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) та практика Європейського суду з прав людини повинні використовуватися як джерела права. Дане положення спрямоване на реалізацію вищевказаної конституційної норми і норм Закону України "Про міжнародні договори та угоди".

Відтак, Конвенція є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України. При цьому на законодавчому рівні діє принцип примату норм міжнародного права у випадку, якщо вони суперечать нормам національного законодавства України.

Таким чином, норми Конвенції та практика Європейського суду з прав людини повинні застосовуватися національними судами, так само, як внутрішнє законодавство, і як норми прямої дії.

Частиною 1 ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 8 КАС України під час вирішення справи суд керується принципом верховенства права, відповідно до якого права людини визнаються найвищими соціальними цінностями, вони визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Цей принцип застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, згідно з якою:

а) конвенційне поняття "майно" являє собою "існуюче майно" або засоби, включаючи право вимоги, відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні "законне сподівання" стосовно ефективного здійснення права власності (справа "Ганс-Адам ІІ проти Німеччини", заява № 42527/98, рішення від 12.07.2001 року п. 83);

б) засоби юридичного захисту ефективними є тоді, коли вони можуть запобігти виникненню умов, які становлять порушення, або не допустити подальшого існування таких умов (справа "Мельник проти України", заява № 72286/01, рішення від 28.03.2006 р., щодо статті 13);

в) принцип верховенства права зобовязує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (справа "Броньовський проти Польщі", заява № 31443/96, рішення від 22.06.2004 р., п. 184).

В справі "Будченко проти України" у своїх зауваженнях заявник доводив, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини концепція "майна" не обмежувалась існуючим майном, але також могла охоплювати активи, включаючи вимоги, стосовно яких можна було би довести, що заявник принаймні мав "законні сподівання" щодо отримання можливості ефективного володіння правом на власність (див. рішення у справі "Ганс-Адам II проти Німеччини". Суд нагадав, що якщо у Договірній державі є чинне законодавство, яким виплату коштів передбачено як право на соціальні виплати (обумовлені чи не обумовлені попередньою сплатою внесків), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, відносно осіб, які відповідають її вимогам. У цій справі заявник працював у гірничій промисловості приблизно тринадцять років. Чинне на час подій законодавство звільняло його від оплати за спожиту електроенергію та природний газ. Суд зазначає, що право заявника на таке звільнення було підтверджено національними органами влади та, зокрема, національними судами. Отже, заявник мав визнаний майновий інтерес за статтею 1 Першого протоколу. Суд також зазначав, що, тим не менш, у задоволенні вимог заявника щодо звільнення його від сплати було відмовлено, оскільки не існувало механізму реалізації відповідного законодавчого положення, а це становить втручання у право заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Суд нагадав, що найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх застосуванні (див. рішення у справі "Бейелер проти Італії"). Питання тлумачення та застосовування національного законодавства є, перш за все, компетенцією національних органів влади. Проте Суд повинен перевірити, чи породжує спосіб тлумачення та застосування національного законодавства наслідки, що відповідають принципам Конвенції, як вони тлумачаться у світлі практики Суду (рішення у справі "Скордіно проти Італії (№ 1)".

У справі "Кечко проти України" Суд зауважив, що скарга заявника до національних органів влади щодо періоду між 1 січня та 23 червня 1999 року базувалась на спеціальних та чинних на той період часу положеннях національного законодавства. Надбавка до заробітної плати повинна була бути виплаченою відповідно до єдиної об'єктивної умови - період часу, протягом якого заявник працював вчителем. Оскільки заявником була дотримана умова 10-річного стажу, то можна сказати, що він має якщо не право, то законні сподівання на отримання зазначених коштів.

У справі "Суханов та Ільченко проти України" Суд, який є керівним у інтерпретації закону, відповідно до обставин справи з`ясував, що скарги мають бути розглянуті відповідно до 1 статті першого Протоколу, а саме: кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Окремо посилаючись на виплати соціальної допомоги, стаття 1 першого Протоколу не обмежує держав-учасників щодо наявності або конкретної форми схеми соціального захисту, або вибору типу чи розміру пільг, що надаються за цими схемами. Однак, якщо у державі - учаснику існує законодавство, що передбачає виплати у вигляді пільг на соціальне забезпечення, незважаючи на те, чи виплачуються такі пільги за певних умов або у вигляді попередніх виплат, таке законодавство має розглядатись як таке, що формує майнове право, яке гарантується статтею 1 першого протоколу для осіб, які задовольняють його вимоги. Суд визначив, що заяву заявників із вимогою виплати доплати до пенсії, яку не оскаржує відповідач, необхідно розглядати у рамках 1 статті першого протоколу. Доплата до пенсії у даному випадку може розглядатись як "майно" у розумінні відповідного положення Протоколу. Питанням залишається той факт чи заяви заявників стосовно того, що вони мають право на відповідний розмір доплати складають право власності у розумінні даного положення, і якщо так, то чи порушує невиплата доплати право власності заявників. Водночас, Суд нагадав, що за певних обставин "законні очікування" стосовно отримання "власності" можуть гарантуватись 1 статтею першого Протоколу. Хоча, у випадках, коли заява стосується права власності, особу, якій воно гарантовано, можна вважати як таку, яка має "законні очікування", якщо у національному законодавстві існують достатні підстави для таких очікувань, наприклад якщо існує прецедент національних судів, що підтверджує їх існування (див. Копецьки проти Словаччини). Однак законні очікування не виникають у випадках, коли існує суперечливість стосовно інтерпретації та застосування національного законодавства і скарги заявників постійно відхиляються національними судами (див. Анхойзер-Буш Інк проти Португалії). Суд також відзначив, що перша і найбільш важлива вимога 1 статті першого Протоколу полягає у тому, що будь-яке втручання органів влади у право мирно володіти своїм майном має бути законним, і переслідувати законну мету "в інтересах суспільства". Будь яке втручання має бути пропорційним переслідуваній меті. Іншими словами, має бути досягнуто "справедливого співвідношення" між інтересами суспільства і вимогами щодо захисту прав людини.

Аналізуючи наведені вище рішення Європейського суду з прав людини, суд дійшов висновку, що в розумінні п. 1 ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод майнові права позивача перебувають у безпосередній залежності від обсягу зарахованого стажу, а відтак ОСОБА_2, проходячи службу в органах податкової міліції протягом 3 років, мав сподівання на врахування даного стажу при подальшому перебуванні на службі в органах внутрішніх справ, а в подальшому в Національній поліції України, та підтримання певного державного соціального забезпечення.

Як вбачається з матеріалів справи, факт проходження ОСОБА_2 служби у податковій міліції з 07.10.2010 року по 15.07.2013 року підтверджується записами в трудовій книжці та в послужному списку за особистим номером позивача М-152801.

Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Згідно ст. 58 Конституції України Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

У відповідності до вимог ч.3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого вирішує справи відповідно до Конституції України та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Згідно частин 1, 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Таким чином, з урахуванням вищезазначеного, а також зважаючи на те, що посадові особи податкової міліції, яким присвоєно спеціальні звання, є державними службовцями зі спеціальним статусом та проходять службу у порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, то суд приходить до висновку, що стаж роботи ОСОБА_2 в податковій міліції слід зарахувати до служби в органах внутрішніх справ у розумінні Закону України "Про Національну поліцію", а відтак спірний наказ від 15.12.2015 року № 123 о/с підлягає скасуванню, як такий, що порушує права та законні інтереси позивача.

Поряд з цим, суд вважає за потрібне зазначити, що порушення прав позивача не обмежується лише спірним наказом від 15.12.2015 року № 123 о/с, з огляду на те, що вказаний наказ прийнятий на підставі приписів висновку ГУ Національної поліції, яким зафіксовано розрахунок стажу за вислугою років ОСОБА_2 без врахування періоду проходження позивачем служби в органах податкової міліції.

У відповідності до частини 2 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Таким чином, задля повного захисту прав та законних інтересів позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та скасувати також висновок Головного управління Національної поліції в Харківській області про зарахування ОСОБА_2 стажу для виплати відсоткової надбавки за вислугу років та для визначення тривалості додаткової оплачуваної відпустки з урахуванням висновків суду по даній справі.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними, а отже підлягають задоволенню в повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 159-163, 167, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України,-

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов ОСОБА_2 до Головного управління Національної поліції в Харківській області про скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити в повному обсязі.

Скасувати наказ від 15.12.2015 № 123 в частині встановлення стажу для виплати відсоткової надбавки за вислугою років лейтенанту поліції ОСОБА_2, інструктору з бойової та фізичної підготовки батальйону патрульної служби поліції особливого призначення "Харків" Головного управління Національної поліції в Харківській області.

Зобов'язати Головне управління Національної поліції в Харківській області зарахувати до загального стажу для виплати відсоткової надбавки за вислугою років лейтенанту поліції ОСОБА_2 весь термін перебування на службі в органах податкової міліції з 07.10.2010 по 15.07.2013.

Скасувати висновок Головного управління Національної поліції в Харківській області про зарахування ОСОБА_2 стажу для виплати відсоткової надбавки за вислугу років та для визначення тривалості додаткової оплачуваної відпустки.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Харківського апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Повний текст постанови виготовлено 04 листопада 2016 року.

Суддя Р.В. Мельников