Ухвала суду № 62668669, 09.11.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №488/2718/14-ц 09.11.2016 09112016 09.11.2016

Провадження №22-ц/784/2230/16

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 488/2718/14-ц Головуючий І інстанції - Безпрозванний В.В.

Провадження № 22-ц/784/2230/16 Доповідач - Темнікова В.І.

Категорія 7

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2016 року Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Миколаївської області в складі :

головуючого - Темнікової В.І.,

суддів - Данилової О.О., Прокопчук Л.М.,

за участю секретаря - Богуславської О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 15 серпня 2016 року по цивільній справі за позовом прокурора Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації, Державного підприємства (далі - ДП) «Миколаївське лісове господарство» до Миколаївської міської ради, ОСОБА_4, ОСОБА_1, ОСОБА_2, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - Реєстраційної служби Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області, ОСОБА_5 про визнання незаконними та скасування окремих пунктів рішень Миколаївської міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування запису про право власності та витребування земельної ділянки із незаконного володіння, -

В С Т А Н О В И Л А :

У травні 2014 року прокурор Корабельного району м. Миколаєва звернувся з позовом в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації (далі - Миколаївська ОДА) та державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» з зазначеним позовом, в обгрунтування якого заначив, що пунктом 26 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 23/39 від 25 квітня 2008 року ОСОБА_4 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1000 кв.м. за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» з метою передачі її у власність, для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд по пров. Менделєєва, 1/40 у м. Миколаєві. Пунктом 12 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 33/48 від 25 березня 2009 року затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 1000 кв.м для будівництва житлового будинку по пров. АДРЕСА_1 травня 2009 року ОСОБА_4 отримав державний акт на право власності на вказану земельну ділянку серії НОМЕР_1 з кадастровим номером НОМЕР_2. 29 травня 2009 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі - продажу зазначеної земельної ділянки, на підставі якого ОСОБА_1 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_3 від 26.06.2009р. У подальшому ОСОБА_1 продав дану земельну ділянку ОСОБА_2 на підставі договору купівлі - продажу від 16.04.2013р. після чого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було внесено запис № 678160 про право власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку.

Посилаючись на порушення вимог земельного законодавства щодо передачі земельної ділянки неповноважним органом, без попереднього її вилучення у попереднього землекористувача - ДП «Миколаївське лісове господарство», порушення встановленої процедури зміни цільового призначення землі, непогодження проекту відведення з органом виконавчої влади з питань лісового господарства та за відсутності державної експертизи проекту землеустрою, прокурор просив поновити строк позовної давності, визнати незаконним та скасувати рішення Миколаївської міської ради у вказаній вище частині, визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1, визнати недійсним виданий ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку, скасувати у Державному реєстрі речових прав запис про право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку та витребувати у останнього із незаконного володіння спірну земельну ділянку у власність держави в особі ДП «Миколаївське лісове господарство».

В подальшому прокурор уточнив свої позовні вимоги і просив визнати причини пропуску строку для звернення до суду поважними та поновити строк позовної давності. Визнати незаконними та скасувати п. 26 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 23/39 від 25 квітня 2008 року, п. 12 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 33/48 від 25 березня 2009 року, визнати недійсними договір купівлі - продажу, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1, та виданий ОСОБА_4 державний акт на спірну земельну ділянку, скасувати у Державному реєстрі речових прав запис про право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку та витребувати у останнього із незаконного володіння спірну земельну ділянку у власність держави в особі ДП «Миколаївське лісове господарство».

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 15 серпня 2016 року позов задоволено. Визнано поважними причини пропуску строку позовної давності та поновлено прокурору Корабельного району м. Миколаєва строк позовної давності для звернення до суду із даним позовом.

Визнано незаконними та скасовано: пункт 26 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 23/39 від 25 квітня 2008 року, за яким ОСОБА_4 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель ДП "Миколаївське лісове господарство", не наданих у власність чи користування, для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, площею 1000 кв.м. по АДРЕСА_1 а також пункти 12, 12.3 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 33/48 від 25 березня 2009 року, якими затверджено проект землеустрою та надано у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 1000 кв.м. для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель по АДРЕСА_1.

Визнано недійсним виданий ОСОБА_4 державний акт серії НОМЕР_4 від 15 травня 2009 року на право власності на земельну ділянку площею 1000 кв.м. по АДРЕСА_1 серії НОМЕР_5 від 15.05.2009р., зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010900100828, а також договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 1000 кв.м., АДРЕСА_1 кадастровий номер НОМЕР_2, реєстровий № 1403 від 29 травня 2019 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Ласурія С.А.

Скасовано у Державному реєстрі речових прав запис № 678160 про право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 1000 кв.м з кадастровим номером НОМЕР_2, розташовану по АДРЕСА_1

Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1000 кв.м., кадастровий номер НОМЕР_2, вартістю 143780 грн., по АДРЕСА_1, у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації з передачею у постійне користування ДП "Миколаївське лісове господарство".

Не погодившись з рішенням суду, відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з апеляційними скаргами, в яких відповідач ОСОБА_1 просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, а відповідач ОСОБА_2 просив скасувати рішення в частині витребування у нього земельної ділянки у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації з передачею її у постійне користування ДП «Миколаївське лісове господарство» та постановити в цій частині позовних вимог нове рішення про відмову у їх задоволенні, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Прокурор звернувся до суду з запереченнями на апеляційні скарги, в яких просив залишити їх без задоволення, а рішення суду - без змін, вважаючи його законним та обгрунтованим.

Представник відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підтримав доводи апеляційних скарг, просив їх задовольнити, надавши суду пояснення, аналогічні змісту апеляційних скарг.

Представник прокуратури не визнала доводи апеляційних скарг, просила їх відхилити, а рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.

Представник Миколаївської обласної державної адміністрації не визнала доводи апеляційних скарг, просила їх відхилити, а рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.

Представник відповідача Миколаївської міської ради просив відмовити у задоволенні апеляційних скарг.

Третя особа ОСОБА_5 просив відмовити у задоволенні апеляційних скарг.

Інші учасники процесу до судового засідання не з'явилася, хоча про час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином.

Заслухавши доповідача, учасників процесу, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів апеляційного суду вважає, що скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав:

Згідно ст. 10 ЦПК України обставини цивільних справ встановлюються судом за принципом змагальності. Суд же, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, лише створює необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і ухваленні рішення суд незалежний від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб. Згідно ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Крім того згідно ст.60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на основу своїх вимог або заперечень.

Як убачається з матеріалів справи, судом під час розгляду цієї справи були створені такі умови. Судом були досліджені і оцінені в їх сукупності всі докази, надані сторонами, відповідно до вимог ст. 212 ЦПК України. Виходячи з наданих сторонами доказів, суд першої інстанції правильно дійшов висновку про необхідність задоволення позовних вимог.

Приймаючи рішення по справі, суд виходив з того, що відповідно до пункту 26 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 23/39 від 25 квітня 2008 року ОСОБА_4 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель ДП "Миколаївське лісове господарство", не наданих у власність чи користування, для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, площею 1000 кв.м. по пров. Менделєєва, 1/40 в м. Миколаєві. Відповідно до пунктів 12, 12.3 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 33/48 від 25 березня 2009 року затверджено проект землеустрою та ОСОБА_4 надано у власність земельну ділянку площею 1000 кв.м. для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель по АДРЕСА_1. На підставі вказаних рішень Миколаївської міської ради ОСОБА_4 отримав державний акт про право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_5 від 15 травня 2009 року з кадастровим номером НОМЕР_2, який зареєстровано у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010900100828. Зазначена земельна ділянка надана ОСОБА_4 за рахунок земель державного лісового фонду, які перебувають у користуванні ДП "Миколаївське лісове господарство" та розташовані в урочище "Жовтневе" Миколаївського лісництва, що підтверджується наявними в проекті землеустрою текстовими та графічними матеріалами, а саме: вихідною земельно-кадастровою інформацією, пояснювальною запискою, есплікацією земельних угідь, кадастровим планом земельної ділянки № ПВ-432 від 26 січня 2009 року, висновком управління Держкомзему в м. Миколаєві № 249 від 28 січня 2009 року, висновком Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Миколаївській області № 01-04/658-05 від 4 лютого 2009 року та відділу охорони культурної спадщини управління Миколаївської міської ради № 63/3 від 5 лютого 2009 року. Про входження спірної земельної ділянки до земель державного лісового фонду свідчать також інформації Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства № 666 від 7 травня 2014 року, Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання ВО «Укрдержліспроект» № 131 від 8 травня 2014 року та ДП «Миколаївське лісове господарство» № 214 від 1 квітня 2014 року.

При прийнятті рішення судом було враховано, що статтями 116, 141, 149 ЗК України в редакції, чинній на час прийняття оспорюваних рішень, передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених ЗК України, або за результатами аукціону; земельні ділянки, які перебувають у користуванні осіб, передаються у власність чи користування іншим особам лише після їх вилучення у встановленому законом порядку у попереднього користувача. Ст. 14 Конституції України та ст. 373 ЦК України встановлено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Ст.1 ЛК України визначено, що ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. Незаконне вилучення земель державної власності лісогосподарського призначення та подальша передача їх у приватну власність грубо порушують інтереси держави у сфері ефективного використання земельних та лісових ресурсів, оскільки унеможливлюють реалізацію державної політики по забезпеченню охорони, відтворення та сталого використання земельних і лісових ресурсів з урахуванням екологічних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства.

Тому суд дійшов висновку, що всупереч вимогам ЗК України Миколаївською міською радою прийнято рішення про передачу ОСОБА_4 земельної ділянки державного лісового фонду за відсутності згоди на її вилучення ДП "Миколаївське лісове господарство", тобто поза волею належного землекористувача.

Приймаючи рішення по справі суд виходив також з того, згідно ч.4 ст. 20 ЗК України зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього середовища та лісового господарства. Оскільки спірна земельна ділянка державного лісового фонду надавалася ОСОБА_4 для цілей, не повязаних із веденням лісового господарства і використання лісових ресурсів, що фактично свідчить про зміну її цільового призначення, проект відведення мав бути погоджений органом виконавчої влади з питань лісового господарства. Відповідно до інформації Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства № 1783 від 10.10.2013 року проект відведення управлінням не погоджувався, а наявний в проекті висновок Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства № 639 від 01.04.2008 року не видавався. Крім того, в порушення вимог ст. 9, п. 4 ст. 35 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» та п. 4.1.1 Методики проведення державної експертизи землевпорядної документації, затвердженої наказом Держкомзему України № 391 від 03.12.2004р., обов'язкова державна експертиза вказаного проекту відведення не проводилась, що підтверджується інформацією Держземагенства України № 11-28-0.23-4705/2-14 від 24.04.2014 року.

На підставі викладеного суд дійшов висновку, що рішення про надання у власність ОСОБА_4 земельної ділянки державного лісового фонду за рахунок земель, що перебували у постійному користуванні ДП "Миколаївське лісове господарство було прийнято внаслідок грубого порушення Миколаївською міською радою вимог законодавства, за відсутності згоди належного землекористувача, висновку спеціально уповноваженого органу лісового господарства та висновку державної експертизи землевпорядної документації.

Згідно зі ст. 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсним рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель. Статтею 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої відповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку. Відповідно до пункту 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16.04.2004 № 7, розглядаючи позови про захист прав власників земельних ділянок і землекористувачів (про усунення перешкод у користуванні ними тощо), суд має перевіряти законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки іншій особі без вилучення (викуп) її у позивача у встановленому порядку і за наявності для цього підстав ухвалювати рішення про його недійсність.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що пункт 26 розділу 1 рішення міської ради № 23/39 від 25.04.2008 року та пункти 12, 12.3 розділу 4 рішення міської ради № 33/48 від 25.03.2009 року суперечать законодавству, порушують цивільні права та інтереси держави, а тому їх слід визнати незаконними та скасувати. А враховуючи те, що державний акт про право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_5 від 15.05.2009 року ОСОБА_4 видано на підставі незаконних рішень міської ради, останній відповідно до статей 21, 203, 215 ЦК України, ст. 152 ЗК України також слід визнати недійсним та скасувати.

Також судом було встановлено, що після отримання ОСОБА_4 на підставі вищевказаних рішень державного акту про право власності на спірну земельну ділянку між ним та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі продажу № 1403 від 29.05.2009 року, за яким ОСОБА_4 передав у власність, а ОСОБА_1 прийняв у власність земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 1000 кв.м. В подальшому 16.04.2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладений договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки № 791. Тому, посилаючись на ч.1 ст.215, ч.1 ст. 203 ЦК України та враховуючи те, що спірні рішення міської ради прийняті із суттєвим порушенням вимог законодавства, укладений на їх підставі договір купівлі-продажу, який за своїм змістом є правочином, підлягає визнанню недійсним на підставі ч. 1 ст. 203 ЦК України як такий, що суперечить цьому Кодексу, іншим актам законодавства, а також інтересам держави і суспільства.

Крім того, судом було встановлено, що на підставі укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки № 791 від 16.04.2013 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було внесено запис № 678160 про право власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку. Посилаючись на ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», згідно якої у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав та п. 27 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою КМУ № 703 від 22.06.2011р., який передбачає, що документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, є рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно, суд дійшов висновку про необхідність скасування запису у Державному реєстрі речових прав про право власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку.

Згідно пункту 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною 1 ст. 388 ЦК України.

Судом було встановлено також те, що відповідно до статуту ДП " Миколаївське лісове господарство", затвердженого наказом № 474 від 20.08.2007 року Держкомлісгоспу України та зареєстрованого 29.08.2007 року виконавчим комітетом Миколаївської міської ради, підприємство засноване на державній власності, належить до сфери управління Державного комітету лісового господарства України (орган управління майном) та входить до сфери управління Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства. За інформаціями Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства, Українського державного проектного лісовпорядного виробничого обєднання «Укрдержліспроект» та ДП "Миколаївське лісове господарство" надана ОСОБА_4 земельна ділянка згідно матеріалів лісовпорядкування відноситься до земель держлісфонду урочища «Жовтневого» квартал 43 та перебуває у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство». Відповідно до ч. 2 ст.117 ЗК України спірна ділянка відноситься до земель державної власності, оскільки перебуває у постійному користуванні державного підприємства, а її власником (розпорядником) згідно з ч. 5 ст.122 ЗК України та ст. 31 ЛК України є Миколаївська обласна державна адміністрація. Отже, обласна державна адміністрація у даному випадку є уповноваженим державою органом, який розпоряджається землями зазначеної категорії.

Проаналізувавши зазначені вище обставини по справі та керуючись ст. 16, 387 ЦК України, суд дійшов висновку, що способом відновлення становища, яке існувало до вилучення земельної ділянки державного лісового фонду на користь відповідача ОСОБА_4, є її витребування із незаконного володіння ОСОБА_2 та повернення у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації з передачею у користування ДП "Миколаївське лісове господарство".

Крім того, суд вважав обгрунтованою заявлену прокурором вимогу про визнання поважними причини пропущення позовної давності та поновлення строків позовної давності для захисту порушеного права, оскільки порушення закону при передачі у власність земельної ділянки лісового фонду виявлені прокуратурою Корабельного району міста Миколаєва під час проведеної в жовтні 2013 року перевірки додержання вимог земельного законодавства в діяльності державного підприємства "Миколаївське лісове господарство", за результатами якої за ознаками підроблення висновків Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства прокуратурою м. Миколаєва 16.10.2013 року розпочато кримінальне провадження № 42013160010000048 за ч. 1 ст. 358 КК України.

Висновки суду відповідають матеріалам справи та законодавству, яке підлягає застосуванню при вирішенні даного спору. Так, згідно з ч. 2 статті 3 Земельного кодексу України (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі- ЗК) земельні відносини, що виникають при використанні лісів регулюються цим кодексом, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу. Відповідно до Конституції України та норм земельного законодавства всі землі за формою власності поділяються на земельні ділянки, що перебувають у власності держави (в особі органів державної влади), у комунальній власності (в особі органів місцевого самоврядування) та у приватній власності (громадян та юридичних осіб). За статтею 7 Лісового кодексу України (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі - ЛК) ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб'єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи. Відповідно до статті 8 ЛК України та статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону. Відповідно до ст . 9 ЛК України у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності. Право комунальної власності на ліси реалізується територіальними громадами безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування. Право комунальної власності на ліси набувається при розмежуванні в установленому законом порядку земель державної і комунальної власності, а також шляхом передачі земельних ділянок з державної власності в комунальну та з інших підстав, не заборонених законом (стаття 11ЛК). Порядок розмежування земель державної та комунальної власності був визначений Законом «Про розмежування земель державної та комунальної власності» № 1457-ІУ від 5 лютого 2004 року, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, та передбачав здійснення певних організаційно-правових заходів щодо розподілу земель державної власності на землі територіальних громад і землі держави, а також визначення і встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок державної та комунальної власності. Документальним підтвердженням відомостей про правовий режим земель, їх цільове призначення та інших відомостей, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації, є данні Державного земельного кадастру (статті 181-184, 202-204 ЗК України, Закони «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій»). Відповідно до статті 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення. Згідно з частинами 1, 2 та 4 статті 20 ЗК віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. До земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 55 ЗК України). Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства (стаття 57 ЗК України; частина 1 статті 17 ЛК України). За змістом статті 31 ЛК України та статті 21 Закону України від 9 квітня 1999 року № 586-XIV «Про місцеві державні адміністрації» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин віднесено, у тому числі передачу у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею до 1га, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення, та припинення права користування ними.

Крім того, відповідно до п. 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово - картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Отже, виходячи з аналізу діючого на час виникнення спірних правовідносин законодавства, документами, які підтверджують право лісогосподарських підприємств на земельні ділянки, є державні акти на право постійного користування земельними лісовими ділянками або планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 грудня 2014 р. у справі № 6-212цс14.

З матеріалів справи вбачається, що згідно постанови Ради Міністрів УРСР від 21 березня 1966 року № 234 «Про здійснення першочергових заходів по боротьбі з ерозією грунтів у Миколаївській області» державному лісовому фонду під заліснення і ведення лісового господарства було передано 17789,8 гектарів земельних угідь у Миколаївській області за рахунок земель, вилучених у колгоспів та радгоспів. Лісовий масив, до складу якого входить спірна ділянка, був переданий до лісфонду з земель радгоспу ім. Карла Маркса (т.1 а.с. 139-141 ). Спірна земельна ділянка розташована у кварталі 43 урочища «Жовтневе» Миколаївського лісництва ДП «Миколаївське лісове господарство» на території земель лісового фонду, що підтверджено картографічними матеріалами, а саме кадастровою картою землекористування совхозу ім. Карла Маркса, яка є частиною лісовпорядкувального планшету 1973 року. Це підтверджується також і планшетом лісовпорядкування (абрисом) кварталу 43 Миколаївського лісництва станом на 1 січня 2003 року доданого до проекту організації та розвитку лісового господарства Державного лісового господарства «Миколаївліс». Більш того, погоджуючи проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_4 спірної земельної ділянки Управління Держкомзему у м. Миколаєві, Відділ охорони культурної спадщини, Державне управління охорони навколишнього середовища, зазначали про виділ цієї земельної ділянки саме за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство, тобто визнавали, що вона належить до державного лісового фонду. За експлікацією земельних угідь, викладеною в пояснювальній записці інженера - геодезиста до проекту землеустрою, вказано, що земельна ділянка, що проектується до відведення , надається за рахунок земель, які належали ДП «Миколаївське лісове господарство», що підтверджується земельно-кадастровою інформацією. З виготовленого в рамках вказаного проекту землеустрою кадастрового плану та ситуаційного плану спірної земельної ділянки, вбачається, що спірна земельна ділянка для обслуговування житлового будинку виділена ОСОБА_4 за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство».

У зв'язку з викладеним, посилання апелянта ОСОБА_1 на відсутність у лісогосподарського підприємства державного акту на право власності на земельну ділянку та свідоцтва про право власності на земельну ділянку не свідчить про відсутність у нього такого права, оскільки за положеннями ЛК України, як зазначено вище, такими документами можуть бути планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. Відомостей станом на 2008 рік про розподіл земель державної власності на території міста на землі територіальних громад і землі держави, а також визначення і встановлення в натурі меж земельних ділянок державної та комунальної власності, матеріали справи не містять. Оскільки на час виникнення спірних правовідносин розмежування державної та комунальної власності у встановленому порядку проведено не було, то відповідно до статей 8-10 ЛК України спірна ділянка не набула статусу комунальної власності. Отже, встановлені обставини свідчать про те, що станом на 2008 рік спірна земельна ділянка площею 1000 кв.м мала статус земельної ділянки державної власності лісогосподарського призначення та перебувала в постійному користуванні Державного підприємства «Миколаївське лісове господарство». Розпорядження спірною ділянкою з таким статусом віднесено до повноважень державної адміністрації (стаття 31 ЛК України та стаття 21 Закону «Про місцеві державні адміністрації»). Таким чином, висновок суду про те, що Миколаївська міська рада, приймаючи рішення № 23/39 від 25 квітня 2008 року та № 33/48 від 25 березня 2009 року в оскаржуваній частині, діяла поза межами своїх повноважень, відповідає обставинам справи та вимогам закону.

Судом також встановлені і інші порушення вимог земельного та лісового законодавства, на які посилався прокурор, а саме передача землі у власність фізичній особі для нелісогосподарських потреб без вилучення та припинення права користування попереднього землекористувача та без зміни цільового призначення.

Правомірність набуття прав власника або землекористувача земельної ділянки залежить від наявності або відсутності таких прав у інших осіб передачі земльної ділянки у власність або користування іншій особі, а також цьому має передувати вилучення її у попереднього власника або землекористувача у встановленому законом порядку. Порядок вилучення земельних ділянок визначено статтею 149 ЗК України, якою передбачено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п'ятою, дев'ятою цієї статті (частина 6). Відповідно до правил частин 2 та 4 статті 20 ЗК зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства. За приписами частини 3 статті 57 ЛК України зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища. Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою, зокрема, для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам.

З матеріалів справи вбачається, що спірна земельна ділянка, яка перебувала у державній власності та мала лісогосподарське призначення, у постійного землекористувача - ДП «Миколаївське лісове господарство» у встановленому порядку (статті 149-151 ЗК України) повноважним органом не вилучалась та зміна цільового призначення не здійснювалась. Оскільки рішення Миколаївської міської ради № 23/39 від 25 квітня 2008 року та рішення того ж органу № 33/48 від 25 березня 2009 року щодо передачі землі у власність ОСОБА_4 прийняті міською радою всупереч діючому законодавству та з перевищенням повноважень, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, про їх незаконність в цій частині. При цьому колегія суддів враховує і те, що відведення земельної лісової ділянки було здійснено також всупереч заборони на відчуження та зміни цільового призначення земельних лісових ділянок, встановленої розпорядженням КМУ № 610-р від 10.04.2008р. «Деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками». Дане розпорядження передбачало також відкликання раніше наданих згод на вилучення ділянок, їх передачу у власність та оренду із зміною цільового призначення у разі, коли місцевими органами виконавчої влади чи органами місцевого самоврядування не прийнято відповідні рішення або коли за результатами перевірки встановлено, що такі рішення прийняті з порушенням вимог законодавства. Отже, спірні рішення Миколаївської міської ради, які приймалися після зазначеного розпорядженням КМУ № 610-р від 10.04.2008р., є незаконними ще й з цих підстав.

Аналізуючи висновок суду щодо визнання недійсним виданого ОСОБА_4 державного акту серії НОМЕР_4 від 15 травня 2009 року на право власності на спірну земельну ділянку, апеляційний суд враховує те, що право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом (ч.1 ст. 126 ЗК України в редакції, яка була чинною на момент виникнення правовідносин). Відповідно до частини першої статті 125, частини першої статті 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на момент прийняття радою рішення) право власності ОСОБА_4 на земельну ділянку виникло з моменту отримання ним державного акта та його державної реєстрації. Таким чином, оскільки зазначені норми встановлювали нерозривний зв'язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов'язковим одержанням її власником державного акта, який посвідчував його право власності, то суд з урахуванням зазначених норм дійшов обґрунтованого висновку про визнання недійсним і державного акта, виданого ОСОБА_4 на підставі незаконного рішення Миколаївської міської рад., так як вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий.

Також, суд вірно дійшов висновку, що договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, який було укладено між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 від 29 травня 2009 року, є недійсним з підстав передбачених ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 203 ЦК України, як такий, що суперечить вимогам закону, оскільки правовстановчий документ продавця земельної ділянки визнано незаконним. А, встановивши, що спірна земельна ділянка, маючи статус землі державної власності лісогосподарського призначення, вибула з володіння власника (держави) поза його волею, суд дійшов вірного висновку про наявність правових підстав для витребування земельної ділянки у ОСОБА_2 за статтями 153 ЗК України та 388 ЦК України.

Доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_2 про неправомірність витребування у нього земельної ділянки, що призведе до індивідуального та надмірного тягара, який він буде вимушений нести у зв'язку з цим, як і доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо незаконності витребування земельної ділянки у ОСОБА_2, також не є підставою для скасування рішення, виходячи з наступного.

За змістом статей 92, 95 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Згідно до частини третьої статті 116 ЗК України земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом. Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Згідно до вимог частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника не з його волі.

Як встановлено під час розгляду справи спірна земельна ділянка відноситься до земель лісового фонду, належить державі і перебувала у користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», яке не давало своєї згоди на вилучення та відчуження цієї ділянки. Зазначена земельна ділянка не може передаватися громадянам та юридичним особам у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку. Також судом встановлено, що рішення Миколаївської міської ради про передачу спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_4 є незаконним і підлягає скасованню. Таким чином, як правильно встановлено судом першої інстанції, спірна земельна ділянка вибула з володіння її законного володільця поза його волею.

Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.

Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог прокурора Корабельного району м. Миколаєва, який діє в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації та ДП «Миколаївське лісове господарство», про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння, і рішення суду, як уже зазначалося раніше, слід залишити в силі.

До спірних правовідносин про витребування земельних ділянок із володіння набувачів та повернення їх у власність держави дійсно підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція), відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

Перший протокол ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року й із огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «ОСОБА_11 і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «ОСОБА_6 та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «ОСОБА_7 проти України» від 14 жовтня 2010 року, «ОСОБА_8 проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «ОСОБА_9 проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «ОСОБА_10 проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

У справі, яка переглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, встановлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності ОСОБА_2 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Так, Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, лісові ресурси є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб'єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб'єктом права власності на землі державної власності. З огляду на таке, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, лісові ресурси є об'єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу в приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Крім того, ст. 7 Лісового кодексу України визначає, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Відповідно до статті 8 ЛК України та статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. До земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 55 ЗК України). Ст.1 ЛК України визначено, що ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. Незаконне вилучення земель державної власності лісогосподарського призначення та подальша передача їх у приватну власність для будівництва та обслуговування житлових будинків грубо порушують інтереси держави у сфері ефективного використання земельних та лісових ресурсів, оскільки унеможливлюють реалізацію державної політики по забезпеченню охорони, відтворення та сталого використання земельних і лісових ресурсів з урахуванням екологічних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства.

Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється в порядку, визначеному законом (стаття 20 ЗК України). Порушення такого порядку, як уже зазначалося раніше, має наслідком визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам, визнання недійсними угод щодо земельних ділянок, відмову в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною, притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.

Судом встановлено, що спірна земельна ділянка, про витребування якої прокурор заявив позов, входить до складу земель, законне право користування якими має ДП «Миколаївське лісове господарство» та належать до земель лісового фонду. Також встановлено, що право користування ДП «Миколаївське лісове господарство» на спірну земельну ділянку не припинялося в порядку статті 141 ЗК України, земельна ділянка за правилами статті 149 ЗК України не вилучалася. Так само не було додержано порядку зміни цільового призначення землі згідно зі статтею 20 ЗК України

З огляду на встановлені судом факти, фактично відбулась неправомірна зміна цільового призначення землі, яка за законом не могла бути передана в приватну власність: без вилучення у ДП «Миколаївське лісове господарство» землі лісового фонду її частини (у вигляді окремої земельної ділянки) рішенням Миколаївської міської ради з указівкою на цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд.

У подальшому у вигляді окремої ділянки земля відчужувалася за договорами купівлі-продажу, що в кінцевому результаті призвело до перебування її у приватній власності відповідача ОСОБА_2

За таких обставин у справі, рішення в якій переглядаються, «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокурора до суду з вимогою витребування спірної земельної ділянки із володіння ОСОБА_2 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - зміни цільового призначення земель лісового фонду та безоплатної передачі у власність громадянам земель лісового фонду, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі, що незаконно вибула з такої власності.

В питаннях оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, також визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за виключенням випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах «ОСОБА_11 і ОСОБА_12 проти Швеції», «ОСОБА_9 проти Болгарії»). ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «ОСОБА_13 проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «ОСОБА_14 проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «ОСОБА_15 та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «ОСОБА_16 та інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року, «ОСОБА_17 проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

За правилами статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно або за плату набувати у власність тільки замкнені земельні лісові ділянки у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. При цьому відповідно до ст.14 ЛК України громадяни та юридичні особи, які мають у приватній власності ліси, мають право:

1) власності на лісові ресурси та їх використання в порядку, визначеному цим Кодексом;

2) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

3) продавати або іншим шляхом відчужувати відповідно до закону земельну лісову ділянку;

4) споруджувати в установленому порядку виробничі та інші будівлі й споруди, необхідні для ведення лісового господарства і використання лісових ресурсів.

Крім того, вони зобов'язані:

1) вести лісове господарство на основі матеріалів лісовпорядкування відповідно до цього Кодексу;

2) забезпечувати охорону, захист, відтворення і підвищення продуктивності лісових насаджень, посилення їх корисних властивостей та покращання родючості ґрунтів, виконувати інші заходи відповідно до вимог лісового законодавства;

3) дотримуватися правил і норм використання лісових ресурсів;

4) вести лісове господарство та використовувати лісові ресурси способами, які не завдають шкоди навколишньому природному середовищу, забезпечують збереження корисних властивостей лісів і створюють сприятливі умови для їх охорони, захисту та відтворення;

5) вести первинний облік лісів, надавати в установленому законодавством порядку статистичну звітність та інформацію про стан лісів і використання лісових ресурсів;

6) забезпечувати охорону типових та унікальних природних комплексів і об'єктів, рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, рослинних угруповань, сприяти формуванню екологічної мережі відповідно до природоохоронного законодавства.

Отже, землі лісового фонду (навіть ті, які перебувають у приватній власності)не можуть використовуватися для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд.

Таким чином, юридичні чи фізичні особи, в тому числі й відповідач ОСОБА_2, не міг законно набути права приватної власності на спірну земельну ділянку саме для використання її для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд. Натомість він набув такого права власності в спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного: юридичне оформлення права власності відповідачів на землю стало можливим у результаті прийняття органом виконавчої влади низки рішень, починаючи з рішень Миколаївської міської ради № 23/39 від 25 квітня 2008 року, № 33/48 від 25 березня 2009 року, які є неправомірними і підлягають скасуванню, та наступного укладення договорів купівлі-продажу.

Офіційні тексти зазначених вище норм ЛК України та ЗК України щодо порядку використання земель лісового фонду у актуальному стані є публічними та загальнодоступними. Витребування спірної земельної ділянки із володіння відповідача відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норми статті 388 ЦК України в зв'язку з порушенням органом державної влади низки вимог ЛК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.

З огляду на вищенаведене, відповідач ОСОБА_2 не мав перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що ділянка перебуває у межах земель лісового призначення, а тому вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить добросовісність відповідача ОСОБА_2 під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів.

Згідно з практикою ЄСПЛ (наприклад, рішення від 8 липня 1986 року в справі «Літгоу та інші проти Сполученого Королівства») одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справі, рішення в якій переглядаються, судом установлено, що ОСОБА_2 набув право власності на спірну земельну ділянку згідно з договором купівлі-продажу від 16 квітня 2013 року, укладеним між ним, як покупцем, та ОСОБА_1, як продавцем. ОСОБА_1 набув права власності на земельну ділянку, придбавши її у ОСОБА_4 згідно з договорами купівлі-продажу від 29 травня 2009 року. На даній земельній ділянці ОСОБА_2, не зважаючи на ухвали Корабельного районного суду м. Миколаєва від 28 травня 2014р. та від 11 листопада 2014р. про заборону здійснювати будівельні роботи на спірній земельній ділянці, на виконання даних ухвал державною виконавчою службою та на роз'яснення ОСОБА_2 на особистому прийомі державним виконавцем про заборону здійснювати будівельні роботи, про що свідчить акт державного виконавця від 24.11.2014р., побудував житловий будинок.

Ухвалюючи рішення про витребування земельної ділянки із володіння відповідача ОСОБА_2 на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації з передачею її у постійне користування ДП «Миколаївське лісове господарство», які не були стороною вказаних договорів купівлі-продажу, суд, в межах заявлених позовних вимог по даній справі, дійсно не вирішував питання про компенсацію ОСОБА_2, оскільки він такого питання не порушував.

З огляду на зазначене, той факт, що в межах провадження в справі, рішення в якій переглядається, суд не вирішив питання про компенсацію відповідачу ОСОБА_2 у зв'язку з витребуванням земельної ділянки, не свідчить про порушення принципу «пропорційності» при задоволенні позову, оскільки покупець, у якого вилучається майно, не позбавлений можливості порушувати питання про відшкодування завданих збитків на підставі статті 661 ЦК України, яка встановлює, що у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Під час розгляду такого питання, у разі звернення до суду з відповідним позовом, і буде даватися правова оцінка обгрунтованості вимог з урахуванням правомірності дій ОСОБА_2 по будівництву будинку після заборони здійснювати будівельні роботи на спірній земельній ділянці ухвалами Корабельного районного суду м. Миколаєва від 28 травня 2014р. та від 11 листопада 2014р.

Таким чином, встановлені судом під час розгляду справи обставини й факти, з огляду на зміст «суспільного», «публічного» інтересу у вимогах прокурора, не дають підстав для висновку про порушення принципу «пропорційності».

За таких обставин результат розгляду судом першої інстанції позову прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.

Доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_1 стосовно того, що відсутні правові підстави для визнання недійсним рішення Миколаївської міськради № 23/39 від 25 квітня 2008 року про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою для відведення земельної ділянки, оскільки цим рішенням не порушено ні право власності, ні право користування позивача, не можна прийняти до уваги, оскільки вказане рішення є невід'ємною складовою наступного рішення цього ж органу № 33/48 від 25 березня 2009 року, яким безпосередньо без відома власника землі та її користувача було передано земельну ділянку іншій особі, тобто ОСОБА_4

Доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_1 про безпідставний висновок суду першої інстанції про необхідність проведення державної експертизи землевпорядної документації спірної земельної ділянки через те, що спірна земельна ділянка на його думку не належала до земель лісогосподарського призначення, спростовується матеріалами справи, якими підтверджено статус земельної ділянки.

Посилання апелянта ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що копія планшету лісовпорядкування не відповідає чинній на даний час Інструкції з проведення лісовпорядкування, затвердженої постановою Держкомлісу СРСР №4 від 12.09.ж1985р. та Інструкції про порядок виготовлення та розмноження лісових карт, затвердженої наказом Державного комітету СРСР по лісовому господарству від 11 грудня 1986 року, не відповідають матеріалам справи, оскільки з тексту копії планшету вбачається, що в ньому зазначені межі з іншими землекористувачами, якими є м. Жовтневе, радгосп ім. К.Маркса та Миколаївський трест зелених насаджень, він завірений посадовою особою, а саме старшим інженером-землевпорядником та печаткою установи, де проводилися лісовпорядні роботи. Як зазначеного в тексті планшету, він розроблений Українською аерофотолісовпорядкувальною експедицією Українського лісовпорядкувального підприємства в/о «Ліспроект» на підставі геоданних землевпорядкування. Містить витяг з планшету також зображення таксаційних виділів, посилання на загальну площу планшету, картографічну основу, яка використовувалась під час його складання, згідно яких спірна земельна ділянка знаходиться в межах кварталу № 43 урочища «Жовтневе».

Не відповідає матеріалам справи також посилання відповідача ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що постанова Ради Міністрів УРСР від 21.03.1966р. № 234 не містить картографічних та інших матеріалів, на підставі яких можна було б ідентифікувати земельні ділянки, які передавались до держлісфонду, а також даних про те, у користування якої юридичної особи були передані вилучені у колгоспів «Родина» та «Шлях до нового життя», а також у радгоспу ім. К.Маркса земельні ділянки Жовтневого району Миколаївської області, оскільки ці дані містяться в додатках до цієї постанови. Так, в тексті постанови зазначено про передачу держлісфонду землі з земель колгоспів і радгоспів Миколаївської області згідно з додатком №1. Також для поліпшення керівництва лісовим господарством і здійснення протиерозійних заходів на площах, що передаються у держлісфонд від колгоспів і радгоспів Миколаївської області було дозволено організувати Миколаївське обласне управління лісового господарства і лісозаготівель. Згідно довідки від 02.02.2015р. ( а. с. 146 т.1) «Миколаївський лісгоспзаг» до 1966р. входив до складу Херсонського міжобласного управління лісового господарства та лісозаготівок, а у 1966р. увійшов до складу Миколаїсьвого обласного управління лісового господарства і лісозаготівок. В подальшому«Миколаївський лісгоспзаг» було перейменовано на «Миколаївський держлісгосп» на підставі наказу Мінлісгоспу України № 133 від 31.10.1991р.; «Миколаївський держлісгосп» на підставі наказу ДКЛГ України №4 від 14.01.1998р. був перейменований на ДЛГО «Миколаївліс», а ДЛГО «Миколаївліс» - на ДП»Миколаївське лісове господарство» на підставі наказу ДКЛГ України № 178 від 20.10.2004р.

Лист управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради від 02.12.2014р. та витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 15.12.2014р. відображають статус земельної ділянки станом на 2014р. і не спростовують висновків суду щодо статусу цієї земельної ділянки станом на час прийняття рішення Миколаївською міською радою в 2008-2009 роках.

Доводи, викладені в апеляційній скарзі ОСОБА_1 про те, що суд визнаючи поважними причини пропуску прокурором строку позовної давності та виходячи з того, що про порушення закону прокурору стало відомо у жовтні 2013р. під час проведення перевірки, неправильно застосував ч.1 ст. 261 ЦК України, не є підставою для скасування рішення суду, виходячи з наступного.

Згідно зі ст.ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється у три роки. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, тому обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 29.10.2014 р. № 6-152цс14).

З матеріалів справи, зокрема, первісної позовної заяви, уточненої позовної заяви та пояснень прокурора під час розгляду справи, як в суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції, вбачається, що прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особіМиколаївської обласної державної адміністрації та ДП «Миколаївське лісове господарство». Як убачається з матеріалів справи Миколаївській обласній державній адміністрації стало відомо про порушення її права на розпорядження спірною земельною ділянкою після пред'явлення прокурором Корабельного району м. Миколаєва позову до суду, отже строк для захисту інтересів Миколаївської обласної державної адміністрації не пропущено. Оскільки вимоги прокурора по даній справі є похідними від вимог Миколаївської обласної державної адміністрації, яка має повноваження щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, то перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного тСуду України від 01.07.2015р. по справі № 6-178цс15.

. Cама по собі присутність працівників прокуратури м. Миколаєва на сесії Миколаївської міської ради 24 квітня 2008р. та 24 березня 2009р. не може впливати на перебіг позовної давності у вказаній справі, оскільки з самого тексту рішення, прийнятого Миколаївською міською радою не вбачається порушення законодавства.

Ст. 19 Закону України «Про прокуратуру» в редакції, яка діяла на час прийняття спірних рішень, передбачалося, що перевірка виконання законів провадилася за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагали прокурорського реагування, а за наявності приводів - також з власної ініціативи прокурора. Тобто прокуратура не підміняє органи відомчого управаління та контролю. Порушення законодавства при передачі у власність земельної ділянки лісового фонду було встановлено лише під час ретельної перевірки в жовтні 2013р. додержання вимог земельного законодавства в діяльності ДП «Миколаївське лісове господарство», результатами якої стало внесення до ЄРДР 16 жовтня 2013р. повідомлення про злочин на підставі заяви прокурора за фактом виявлення під час перевірки додержання вимог земельного законодавства в діяльності ДП «Миколаївське лісове господарство» випадків передачі на підставі підроблених висновків Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства № 584 від 27.03.2008р. та №№ 638, 642, 640, 639, 643, 637, 641 від 01.04.2008р. про погодження відведення у власність ряду громадян земельних ділянок державного лісового фонду для будівництва індивідуальних житлових будинків та для обслуговування житлових будинків і господарських будівель загальною площею 0,8га та грошовою оцінкою 1159213грн.

До суду з позовом по даній справі прокурор м. Миколаєва звернувся 27 травня 2014р. Будь-яких відомостей про те, що розпорядник земель державної власності, тобто Миколаївська обласна державна адміністрація, і землекористувач ДП «Миколаївське лісове господарство» дізналися саме про порушення вимог земельного законодавства раніше, матеріали справи не містять.

Таким чином, колегія суддів вважає, що звернення прокурора з позовом за захистом порушених прав держави, про що відповідний орган державної влади (Миколаївська обласна державна адміністрація) раніше не знав, здійснено в межах строків позовної давності, передбачених статтею 256 ЦК України.

За такого, висновок суду щодо поновлення строку позовної давності для звернення до суду з позовом по суті є зайвим, проте такий висновок не вплинув на правильність вирішення спору судом, тому відсутні підстави для скасування чи зміни в цій частині оскаржуваного рішення суду.

Не впливає на правильність прийнятого судом рішення також посилання відповідача ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на не врахування судом під час вирішення справи висновків, викладених в рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України» від 30 червня 2006р., так як обставини справи «Федоренко проти України» та справи, яка переглядається, істотно різняться, а тому доводи апелянта щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства і особи в кожній з цих справ не можуть бути тотожними, а висновок Європейського суду з прав людини про порушення прав заявника у справі «Федоренко проти України» не може бути безумовним прецедентом при розгляді справи, яка переглядається.

Інші доводи апеляційних скарг не впливають на правильність прийнятого судом рішення, так як фактично містять суб'єктивний аналіз апелянтів як матеріалів справи, так і діючого законодавства і направлені на переоцінку доказів, яким була дана належна оцінка в рішенні суду.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів,-

У Х В А Л И Л А:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 15 серпня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення, але може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів після її проголошення в касаційному порядку.

Головуючий

Судді