Ухвала суду № 62505122, 02.11.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №488/3144/14-ц 02.11.2016 02.11.2016

Справа №488/3144/14-ц

Провадження №22-ц/784/2226/16

Категорія 5 Головуючий у першій інстанції- Безпрозванний В.В.

Доповідач апеляційної інстанції- Бондаренко Т.З.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

2 листопада 2016 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого Бондаренко Т.З.,

суддів: Самчишиної Н.В., Прокопчук Л.М.,

із секретарем судового засідання Шагаєм О.А.,

за участю: прокурора Цвікілевич Н.В., представників позивачів - Миколаїхвської обласної державної адміністрації Михайленко Г.В., Державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» - Гресь І.А., представників відповідачів: Миколаївської міської ради -Корнієнко Т.І. ОСОБА_5 - ОСОБА_6 та ОСОБА_7, третьої особи ОСОБА_2.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

ОСОБА_5

на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 5 липня 2016 року у цивільній справі за позовом

прокурора Корабельного району м. Миколаєва

в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації, Державного підприємства «Миколаївське лісове господарство»

до Миколаївської міської ради та ОСОБА_8, ОСОБА_5

про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсними державних актів на право власності на землю та витребування земельної ділянки

У С Т А Н О В И Л А:

У червні 2014 року прокурор Корабельного району м. Миколаєва звернувся з позовом в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації (далі - Миколаївська ОДА) та державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» до ОСОБА_8, ОСОБА_5 про визнання незаконними та скасування рішеннь, визнання недійсним та скасування державного акту на право власності на землю та витребування земельної ділянки.

Прокурор зазначав, що 25 квітня 2008 року пунктом 32 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради ОСОБА_8 надано дозвіл на відведення земельної ділянки площею 1000 кв.м. за рахунок земель лісового господарства для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд з наданням адреси - АДРЕСА_1. Пунктом 13 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 березня 2009 року затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_8 земельну ділянку площею 1000 кв.м за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» з віднесенням її до земель житлової забудови - для будівництва житлового будинку. 15 травня 2009 року ОСОБА_8 отримав державний акт на право власності на вказану земельну ділянку.

11 липня 2012 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу, та останнім отримано державний акт на право власності на земельну ділянку від 2 листопада 2012 року.

Посилаючись на порушення вимог земельного законодавства щодо передачі земельної ділянки неповноважним органом, без попереднього її вилучення у попереднього землекористувача - ДП «Миколаївське лісове господарство», порушення встановленої процедури зміни цільового призначення землі, непогодження проекту відведення з органом виконавчої влади з питань лісового господарства та за відсутності державної експертизи проекту землеустрою, прокурор просив поновити строк позовної давності, визнати незаконним та скасувати рішення Миколаївської міської ради у вказаній вище частині, визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, визнати недійсним державні акти на право власності на земельну ділянку ОСОБА_8 та ОСОБА_5, та зобов'язати останнього повернути спірну земельну ділянку у власність держави в особі ДП «Миколаївське лісове господарство».

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 5 липня 2016 року позов задоволено. Визнано поважними причини пропущення позовної давності та поновлено прокурору Корабельного району м. Миколаєва строк позовної давності для звернення до суду із даним позовом.

Визнано незаконним та скасовано пункт 32 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 23/39 від 25 квітня 2008 року, за яким ОСОБА_8 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель ДП "Миколаївське лісове господарство", не наданих у власність чи користування, для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, площею 1000 кв.м. з наданням адреси: АДРЕСА_1.

Визнано незаконним та скасувано пункти 13, 13.3 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 33/48 від 25 березня 2009 року, яким затверджено проект землеустрою та ОСОБА_8 надано у власність земельну ділянку площею 1000 кв.м. для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель по АДРЕСА_1.

Визнано недійсним виданий ОСОБА_8 державний акт НОМЕР_1 від 15 травня 2009 року на право власності на земельну ділянку площею 1000 кв.м. по АДРЕСА_1, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010900100834.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 1000 кв.м., по АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_2, реєстровий № 1716 від 11 липня 2012 року, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_5., посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Ласурія С.А.

Визнано недійсним виданий ОСОБА_5 державний акт серії ЯК № 983369 від 13 листопада 2012 року на право власності на земельну ділянку площею 1000 кв.м. по АДРЕСА_1, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 481010001003018.

Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_5 земельну ділянку площею 1000 кв.м., кадастровий номер НОМЕР_2, вартістю 143780 грн., по АДРЕСА_1, у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації з передачею у постійне користування ДП "Миколаївське лісове господарство". Розподілено судовий збір.

В апеляційній скарзі ОСОБА_5 просив рішення скасувати та відмовити у задоволенні позову, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, невірну оцінку зібраних доказів та інші порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги прокурор наголошував на законності ухваленого судового рішення.

Перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів не вбачає підстав для її задоволення, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до пункту 32 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 23/39 від 25 квітня 2008 року ОСОБА_8 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель ДП "Миколаївське лісове господарство", не наданих у власність чи користування, для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, площею 1000 кв.м. з наданням адреси: АДРЕСА_1 (т.1 а.с. 208).

Відповідно до пунктів 13, 13.3 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 33/48 від 25 березня.2009 року затверджено проект землеустрою та ОСОБА_8 надано у власність земельну ділянку площею 1000 кв.м. для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель по АДРЕСА_1 (т.1 а.с. 209).

На підставі вказаних рішень міської ради ОСОБА_8 отримав державний акт про право власності на земельну ділянку НОМЕР_1 від 15 травня 2009 року з кадастровим номером НОМЕР_2, який зареєстровано у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010900100834 (т. 1, а.с. 37).

Зазначена земельна ділянка надана ОСОБА_8 за рахунок земель державного лісового фонду, які перебувають у користуванні ДП "Миколаївське лісове господарство" та розташовані в урочище "Жовтневе" Миколаївського лісництва, що підтверджується наявними в проекті землеустрою текстовими та графічними матеріалами: кадастровим планом земельної ділянки № ПВ-439 від 26 січня 2009 року, висновком управління Держкомзему в м. Миколаєві № 244 від 28 січня 2009 року, висновком Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Миколаївській області № 01-04/658-05 від 4 лютого 2009 року та відділу охорони культурної спадщини управління Миколаївської міської ради № 63/3 від 5 лютого 2009 року (т.1 а.с. 28, 29, 30, 33).

Про входження спірної земельної ділянки до земель державного лісового фонду свідчать також інформації Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства № 666 від 7 травня 2014 року Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання ВО «Укрдержліспроект» № 131 від 8 травня 2014 року та ДП «Миколаївське лісове господарство» № 214 від 1 квітня 2014 року (т. 1 а.с. 42, 43, 46).

В позовній заяві прокурор посилався на незаконність передачі земель державного лісового фонду органом місцевого самоврядування, без вилучення та припинення права постійного користування землею лісового фонду, яке належало державному підприємству, та без зміни цільового призначення земельної ділянки.

Згідно з частиною 2 статті 3 Земельного кодексу України (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі- ЗК) земельні відносини, що виникають при використанні лісів регулюються цим кодексом, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Відповідно до Конституції України та норм земельного законодавства всі землі за формою власності поділяються на земельні ділянки, що перебувають у власності держави (в особі органів державної влади), у комунальній власності (в особі органів місцевого самоврядування) та у приватній власності (громадян та юридичних осіб).

За статтею 7 Лісового кодексу України (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі - ЛК) ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб'єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Відповідно до статті 8 ЛК України та статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

За статтею 9 ЛК України у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній

власності. Право комунальної власності на ліси реалізується

територіальними громадами безпосередньо або через утворені ними

органи місцевого самоврядування.

Право комунальної власності на ліси набувається при розмежуванні в установленому законом порядку земель державної і комунальної власності, а також шляхом передачі земельних ділянок з державної власності в комунальну та з інших підстав, не заборонених законом (стаття 11ЛК).

Порядок розмежування земель державної та комунальної власності був визначений Законом «Про розмежування земель державної та комунальної власності» № 1457-ІУ від 5 лютого 2004 року, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, та передбачав здійснення певних організаційно-правових заходів щодо розподілу земель державної власності на землі територіальних громад і землі держави, а також визначення і встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок державної та комунальної власності.

Документальним підтвердженням відомостей про правовий режим земель, їх цільове призначення та інших відомостей, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації, є данні Державного земельного кадастру (статті 181 - 184, 202 - 204 ЗК , Закони «Про Державний земельний кадастр» "Про землеустрій").

Відповідно до статті 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення.

Згідно з частинами 1, 2 та 4 статті 20 ЗК віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

До земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 55 ЗК України).

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства (стаття 57 ЗК України; частина 1 статті 17 ЛК України).

За змістом статті 31 ЛК України та статті 21 Закону України від 9 квітня 1999 року № 586-XIV «Про місцеві державні адміністрації» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин віднесено, у тому числі передачу у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення, та припинення права користування ними.

Відповідно до п. 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Отже, виходячи з аналізу діючого тоді законодавства, документами, які підтверджують право лісогосподарських підприємств на земельні ділянки, є державні акти на право постійного користування земельними лісовими ділянками або планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 грудня 2014 р. у справі № 6-212цс14.

З матеріалів справи вбачається, що згідно постанови Ради Міністрів УРСР від 21 березня 1966 року № 234 «Про здійснення першочергових заходів по боротьбі з ерозією грунтів у Миколаївській області» державному лісовому фонду під заліснення і ведення лісового господарства було передано 17 789,8 гектарів земельних угідь у Миколаївській області за рахунок земель, вилучених у колгоспів та радгоспів. Лісовий масив, до складу якого входить спірна ділянка, був переданий до лісфонду з земель радгоспу ім. Карла Маркса (т.1 а.с. 138-139 ).

Спірна земельна ділянка розташована у кварталі 43 урочища «Жовтневе» Миколаївського лісництва ДП «Миколаївське лісове господарство» на території земель лісового фонду, що підтверджено картографічними матеріалами, а саме кадастровою картою землекористування совхозу ім. Карла Маркса, яка є частиною лісовпорядкувального плпншету 1973 року, (т. 1 а.с. 140 -141).

Крім цього таке підтверджується і планшетом лісовпорядкування (абрисом) кварталу 43 Миколаївського лісництва станом на 1 січня 2003 року доданого до проекту організації та розвитку лісового господарства Державного лісового господарства «Миколаївліс» ( т. 2 а.с. 72-75).

Також, погоджуючи проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_8 спірної земельної ділянки Управління держкомзему у м. Миколаєві, Відділ охорони культурної спадщини, Державне управління охорони навколишнього середовища, зазначали про виділ цієї земельної ділянки за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство ( т.1.а.с. 28, 29,30).

За експлікацією земельних угідь, викладеною в пояснювальній записці інженера - геодезиста до проекту землеустрою, вказано, що земельна ділянка, що проектується до відведення , надається за рахунок земель, які належали ДП «Миколаївське лісове господарство», що підтверджується земельно-кадастровою інформацією. З виготовленого в рамках вказаного проекту землеустрою кадастрового плану та ситуаційного плану спірної земельної ділянки, вбачається, що спірна земельна ділянка для обслуговування житлового будинку виділена ОСОБА_8 за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» (т.1 а.с. 31, 33).

Станом на 2006 рік спірна земельна ділянка зареєстрована у земельному кадастрі за номером НОМЕР_2, як державна власність з цільовим використанням - ведення лісового господарства (т. 2 а.с. 138-139).

Посилання апелянта на відсутність у лісогосподарського підприємства державного акту на право власності на земельну ділянку та свідоцтва про право власності на земельну ділянку не свідчить про відсутність такого права, оскільки за положеннями ЛК України, як зазначено вище, такими документами можуть бути планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Відомостей, станом на 2008 рік, про розподіл земель державної власності на території міста на землі територіальних громад і землі держави, а також визначення і встановлення в натурі меж земельних ділянок державної та комунальної власності, матеріали справи не містять.

Оскільки на час виникнення спірних правовідносин розмежування державної та комунальної власності у встановленому порядку проведено не було, то відповідно до статей 8-10 ЛК України спірна ділянка не набула статусу комунальної власності.

Отже, встановлені обставини свідчать про те, що станом на 2008 рік спірна земельна ділянка площею 1000 кв.м мала статус земельної ділянки державної власності лісогосподарського призначення та перебувала в постійному користуванні Державного підприємства «Миколаївське лісове господарство».

Розпорядження спірною ділянкою з таким статусом віднесено до повноважень державної адміністрації (стаття 31 ЛК України та стаття 21 Закону «Про місцеві державні адміністрації»).

Таким чином, висновок суду про те, що Миколаївська міська рада, приймаючи рішення № 23/39 від 25 квітня 2008 року та № 33/48 від 25 березня 2009 року в оскаржуваній частині, діяла поза межами своїх повноважень, відповідає обставинам справи та вимогам закону.

Судом також встановлені і інші порушення вимог земельного та лісового законодавства, на які посилався прокурор, а саме передача землі у власність фізичній особі для нелісогосподарських потреб без вилучення та припинення права користування попереднього землекористувача та без зміни цільового призначення.

Правомірність набуття прав власника або землекористувача земельної ділянки залежить від наявності або відсутності таких прав у інших осіб передачі земльної ділянки у власність або користування іншій особі, а також цьому має передувати вилучення її у попереднього власника або землекористувача у встановленому законом порядку.

Порядок вилучення земельних ділянок визначено статтею 149 ЗК України, якою передбачено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п'ятою, дев'ятою цієї статті (частина 6).

Відповідно до правил частин 2 та 4 статті 20 ЗК зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

За приписами частини 3 статті 57 ЛК України зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища.

Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою, зокрема, для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам.

З матеріалів справи вбачається, що спірна земельна ділянка, яка перебувала у державній власності та мала лісогосподарське призначення, у постійного землекористувача - ДП «Миколаївське лісове господарство» у встановленому порядку (статті 149-151 ЗК України) повноважним органом не вилучалась та зміна цільового призначення не здійснювалась.

Оскільки рішення Миколаївської міської ради № 23/39 від 25 квітня 2008 року та рішення того ж органу № 33/48 від 25 березня 2009 року щодо передачі землі у власність ОСОБА_8 прийняті міською радою всупереч діючому законодавству та з перевищенням повноважень, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, про їх незаконність в цій частині.

У спорах, пов'язаних з правом власності або правом постійного користування земельними ділянками, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видані відповідні державні акти, так і самі акти про право власності чи постійного користування.

Тому суд першої інстанції також дійшов вірного висновку, що державний акт, який був виданий ОСОБА_8 на підставі оспорюваних рішень міськради також суперечить вимогам чинного законодавства.

Також, суд вірно дійшов висновку, що договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, який було укладено між ОСОБА_8 та ОСОБА_5. від 11 липня 2012 року, як такий, що суперечить вимогам закону, оскільки правовстановчий документ продавця земельної ділянки визнано незаконним, з підстав передбачених ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 203 ЦК України, - є недійсним, а також як наслідок і державний акт від 2 листопада 2012 року про право власності на спірну земельну ділянку виданий покупцю ОСОБА_5, вірно були визнані недійсними.

Крім того, установивши, що спірна земельна ділянка, маючи статус землі державної власності сільськогосподарського призначення, вибула з володіння власника (держави) поза його волею, суд дійшов вірного висновку про наявність правових підстав для витребування земельної ділянки у ОСОБА_5 за статтями 153 ЗК України та 388 ЦК України.

Неможна прийняти до уваги доводи апелянта щодо незаконного втручання держави у право власності особи всупереч міжнародних норм.

З цього приводу Верховний суд України висловив правову позицію у постанові від 16 грудня 2015 року (справа № 6-2510цс15), яка є обов'язковою для застосування у відповідних правовідносинах та полягає в наступному.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод слід оцінювати три критерії на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу.

Принцип «пропорційності» передбачає дотримання справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

Так, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об'єктом права власності українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення, в тому числі, про передачу земель державної власності в приватну власність, позбавляє український народ загалом (стаття 13 Конституції України) правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі державної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

У данній справі «суспільним», «публічним» інтересом, яким і обґрунтовується звернення прокурора до суду з вимогою витребувати земельну ділянку з володіння ОСОБА_5 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - зміни цільового призначення земель лісового фонду та безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок і лісів із державної та комунальної власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю українського народу, лісів - національного багатства України та лісів як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю та ліси, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі та лісів, що незаконно вибули з такої власності.

Оскільки спірна земельна ділянка вибула з державної власності за рішенням органу, який не мав відповідних повноважень, та всупереч встановленому законом порядку, що порушило право власності українського народу та інтереси суспільства, дії держави, в інтересах якої і заявлено позов, відповідають критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном.

За таких обставин колегія суддів не вбачає порушень судом правил статті 1 Першого протоколу Конвенції.

В той же час, районний суд, вирішуючи питання про застосування позовної давності та зазначивши про поважність пропуску позовної давності, дійшов висновку про необхідність поновлення прокурору Корабельного району м. Миколаєва строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом, посилаючись на положення ст. 267 ЦК України.

Однак положеннями ст. 267 ЦК України передбачені наслідки спливу позовної давності та зазначено, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право, підлягає захисту. Таким чином наведена норма не встановлює обов'язку щодо поновлення позовної давності. Крім цього, перебіг позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався відповідний орган державної влади, а не прокурор, вимоги якого є похідними від вимог державного органу. За такого, вказаний висновок суду щодо поновлення строку позовної давності звернення до суду з позовом лише формально не відповідає наведеній правовій нормі і по суті є зайвим, проте такий висновок не вплинув на вірність вирішення спору судом, тому відсутні підстави для зміни в цій частині оскаржуваного рішення суду.

Натомість колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки.

За загальним правилом, закріпленим частиною 1 статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом статті 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, права якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатись до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

ОСОБА_5 та його представник ОСОБА_6 заявили про застосування позовної давності в суді першої інстанції ( т.1 а.с. 199).

Обгрунтовуючи дотримання строку позовної давності при зверненні до суду у листопаді 2014 року, прокурор та представники позивачів - Миколаївської обласної державної адміністрації та ДП «Миколаївське лісове господарство» посилались на те, що про факт порушення права державної власності розпоряднику цієї власності - Миколаївській обласній державній адміністрації та порушення права постійного користування стало відомо лише у листопаді 2014 року після отримання копії позовної заяви прокурора.

Прокурор в судовому засіданні зазначив, що факти незаконної передачі земльних ділянок в урочищі «Жовтневе» стали відомі лише в ході прокурорської перевірки, проведеної у жовтні 2013 року, що стало підставою для відкриття кримінального провадження. Ці доводи підтверджені відповідним витягом з кримінального провадження № 42013160010000048 (т. 1 а.с. 39).

Будь-яких відомостей про те, що розпорядник земель державної власності, тобто Миколаївська обласна державна адміністрація, і землекористувач ДП «Миколаївське лісове господарство» дізналися саме про порушення вимог земельного законодавства раніше, матеріали справи не містять, оскільки вперше такий факт встановлено саме за результатами прокурорської перевірки.

Тому неможна прийняти до уваги посилання апелянта на те, що обізнаність ДП «Миколаївське лісове господарство» у виділенні спірної земельної ділянки підтверджується вже самим фактом його підпорядкування Миколаївському обласному управлінню лісового та мисливського господарства, яке видавало письмове погодження щодо виділу землі, оскільки таке міркування є лише припущенням.

Крім того, сам по собі факт погодження виділу землі не вказує на незаконність подальших дій органу, який прийняв остаточне рішення, яке саме і мало юридичні наслідки, така незаконність, як зазначено вище, встановлена лише прокурорською перевіркою. Крім того ДП «Миколаївське лісове господарство» є самостійною юридичною особою, з самостійним документообігом. В матеріалах справи відсутні конкретні документи з реквізитами саме цього підприємства, як доказ його обізнаності у вказаних незаконних діях, на такі документи не посилається і апелянт (т. 1 а.с. 15-19).

Таким чином, колегія суддів вважає, що звернення прокурора з позовом за захистом порушених прав держави, про що відповідний орган державної влади (Миколаївська обласна державна адміністрація) раніше не знав, здійснено в межах строків позовної давності, передбачених статтею 256 ЦК України.

Виходячи з того, що позов прокурора заявлено як в інтересах власника (держави) в особі Миколаївської обласної державної адміністрації, як розпорядника державного майна, так і в інтересах належного землекористувача (ДП «Миколаївське лісове господарство»), право якого не було припинено у встановленому законом порядку, земельна ділянка підлягає поверненню у державну власність та користування державного підприємства. Районний суд в оскаржуваному рішенні зазначаючи про передачу витребуваної земельної ділянки в користування ДП «Миколаївське лісове господарство», також виходив з таких же міркувань, а саме, що право користування вказаного державного підприємства спірною земельною ділянкою не припинялося в установленому законом порядку.

Враховуючи наведене, районний суд обгрунтовано ухвалив рішення про задоволення позовної заяви прокурора.

За вказаних обставин, колегія суддів не вбачає підстав для скасування оскаржуваного судового рішення, яке ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, в звязку з чим дане рішення, на підставі вимог ст. 308 ЦПК Україним підлягає залишенню без змін.

Доводи апеляційної скарги стосовно того, що відсутні правові підстави для визнання рішення Миколаївської міськради № 23/39 від 25 квітня 2008 року про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою для відведення земельної ділянки, оскільки цим рішенням не порушено ні право власності ні право користування позивача, неможна прийняти до уваги, оскільки вказане рішення є невід'ємною складовою наступного рішення цього ж органу № 33/48 від 25 березня 2009 року, яким безпосередньо без відома власника землі та її користувача було передано іншій особі, тобто ОСОБА_8

Також підлягає відхиленню посилання апелянта на те, що факт виконання рішення Миколаївської міської ради № 33/48 від 25 березня 2009 року унеможливлює його скасування в судовому порядку, оскільки таке, тобто скасування, неможливо самим органом, яким ухвалив це рішення, а перешкоди скасування незаконного рішення в судовому порядку відсутні.

У спорах, пов'язаних з правом власності або правом постійного користування земельними ділянками, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видані відповідні державні акти, так і самі акти про право власності чи постійного користування.

Зазначення в апеляційній скарзі про те, що копії планшенів лісовпорядкування не відповідають чинній на даний час Інструкції про порядок виготовлення та розмноження лісових карт, затвердженої наказом Державного комітету СРСР по лісовому господарству від 11 грудня 1986 року, неможна прийняти до уваги, оскільки таке є підставою для певних наслідків для відповідальних за це працівників, і не є спростуванням фактів які відображають ці планшети.

Лист Управління «Держземагенства у Миколаївській області від 6 квітня 2015 року за № 29-14.03-0.2-1467/2-15 про те, що рішення щодо встановлення категорії спірної земельної ділянки не приймалось, а також лист Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 8 грудня 2014 року та відповідні графічні матеріали стосовно того, що спірна земель на ділянка віднесена до меж міста, на які ОСОБА_5 посилається в апеляційній скарзі, не спростовують наведені висновки суду з мотивів зазначених вище (т. 1 а.с. 161, 164-167).

Так, відповідно до діючого законодавства, документами, які підтверджують право лісогосподарських підприємств на земельні ділянки, є в тому числі і планово-картографічні матеріали лісовпорядкування на які містяться посилання в даному рішенні, тому зазначення в листі про їх відсутність є некоректним.

Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України зазначено, що одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

В зв'язку з цим позивач Миколаївська обласна державна адміністрація, як власник спірної земельної ділянки, а значить і заінтересована особа, має право на оспорення договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки. Тому посилання на це в апеляційній скарзі також підлягає відхиленню.

Доводи викладені в апеляційній скарзі стосовно пропуску позовної давності прокурором, оскільки останньому було відомо про виділ спірної земельної ділянки під час його присутності на сесії міської ради, неможна прийняти до уваги, оскільки при розгляді цього питання, як зазначено вище, слід виходити з того, коли про порушене право стало відомо позивачам Миколаївській обласній державній адміністрації та ДП «Миколаївське лісове господарство», про що раніше також наведені відповідні доводи.

Інших доводів, які б вплинули на вірність наведених висновків суду , апеляційна скарга не містить.

Керуючись статтями 303, 307, 308, 315 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилити.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 5 липня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але протягом двадцяти днів з цього часу може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Судді: Т.З. Бондаренко

Л.М. Прокопчук

Н.В. Самчишина