Ухвала суду № 62349544, 25.10.2016, Львівський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 жовтня 2016 р. Справа № 876/4608/16 Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді - Качмара В.Я.,

суддів - Гінди О.М., Ніколіна В.В.,

при секретарі судового засідання - Бадівській О.О.,

за участю представників позивача - ОСОБА_1,

та відповідача - Сагайдака Д.М.,-

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 25 травня 2016 року у справі за позовом громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, - Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

В березні 2016 року громадянин Сирійської Арабської Республіки (далі - САР, Сирія) ОСОБА_2 (далі - Громадянин) звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС) про визнання протиправним та скасування рішення ДМС від 17.02.2016 №24-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - Рішення); зобов'язання ДМС повторно розглянути заяву Громадянина про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Рішення є протиправним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, оскільки прийняте відповідачем з формальних підстав, без об'єктивної оцінки вказаних заявником доводів щодо наявності обґрунтованих побоювань стати жертвою загрози загальнопоширеного насильства в ситуаціях внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини. Зазначає, що влада САР не здатна забезпечити йому захист від такої загрози. Відтак, вважає, що з огляду на інформацію про країну походження, відмова в наданні статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, може мати наслідком виникнення у позивача обов'язку повернутися до країни походження, що в свою чергу буде порушенням норм законодавства України та міжнародного права.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 25 травня 2016 року у справі №813/901/16 позов задоволено.

Не погодившись із ухваленим рішенням, його оскаржив відповідач, який покликаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції, при винесенні рішення про зобов'язання відповідача надати позивачу статус особи, яка потребує додаткового захисту, вийшов за межі позовних вимог, і тим самим перебрав на себе виключні повноваження державного органу, до компетенції якого віднесено питання надання іноземцям та особам без громадянства такого статусу. Вказує, що переслідування позивача в країні походження достовірними доказами не підтверджується, інформаційні матеріали містять загальний характер та свідчать, що єдиною метою залишення позивачем країни постійного проживання є виїзд до країн Європи у пошуках кращого життя. Зазначає, що на підставі вивчених матеріалів особової справи позивача та дослідженої інформації про країну його походження, відповідачем правомірно відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлені умови, за яких такий статус не надається.

Позивач у письмовому запереченні вважає постанову суду першої інстанції обґрунтованою, прийняту з врахуванням всіх обставини справи та такою, що відповідає нормам матеріального та процесуального права. Просить апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких міркувань.

Постанова суду першої інстанції мотивована тим, що відповідачем не подано належних доказів правомірності прийнятого Рішення, а встановлені судом фактичні обставини справи спростовують висновки відповідача про відсутність передбачених п.13 ч.1 ст.1Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон №3671-VI) підстав для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту та свідчать про їх помилковість. Суд першої інстанції виходив із того, що ситуація в країні походження позивача підтверджує побоювання останнього стати жертвою тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження або загальнопоширеного насильства в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини, а тому є всі підстави для зобов'язання ДМС визнати Громадянина особою, яка потребує додаткового захисту.

Такі висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам справи та є вірними з таких міркувань.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, народився у м.Алеппо, Сирія, є громадянином САР.

Дані про особу встановлено на підставі копії паспорта громадянина НОМЕР_1, виданого 29.09.2008 (орган, що видав Aleppo-Center; дійсний до 28.09.2014) (а.с.65-67).

В Україну в'їхав законно 11.04.2009 на підставі туристичної візи НОМЕР_2, виданої в Дамаску Посольством України в САР (дійсна з 07.04.2009 до 07.05.2009) (а.с.66).

Відповідно до відміток у національному паспорті Громадянина,Управління у справах громадянства, імміграції і реєстрації фізичних осіб Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Харківській області двічі продовжувало йому термін перебування на території України: спочатку до 07.08.2009, пізніше до 07.10.2009 (а.с.67).

Подальше перебування позивача на території України було незаконним.

23.07.2015 позивач звернувся до ДМС із заявою-анкетою №92/10 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - Заява).В обгрунтування Заяви зазначив, що не може повернутися у країну громадянської приналежності, через те, що в ній триває війна, влада країни заставлятиме його воювати проти мирного населення, чого він робити не бажає, оскільки це ставить під загрозу його життя (а.с.56-64).

13.08.2015 складено висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.100-101).

Наказом від 14.08.2015 №118 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» дозволено оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Громадянину.

Як вбачається із наявного у матеріалах справи оспорюваного позивачем Рішення відповідачем підтримано висновок Головного Управління ДМС України у Львівській області (далі - Управління) від 29.12.2015 (далі - Висновок) та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу 5 (правильно -4) ч.1 ст.6Закону №3671-VI, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.

З Висновку вбачається, що в результаті всебічного, об'єктивного та неупередженого аналізу матеріалів особової справи №2015LV0010 та інформації по країні походження, було встановлено, що Заява Громадянина є необґрунтованою та має ознаки зловживання (задля легалізації) процедурою надання притулку в Україні, а відповідно у нього немає підстав для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов передбачених пунктами 1, 13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI.

Вважаючи такі дії відповідача неправомірними, позивач звернувся з даним адміністративним позовом.

Відповідно до ст.14 Загальної декларації прав людини 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом №3671-VI.

Згідно п.13 ч.1 ст.1 цього Закону, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Як встановлено у ч.5 ст.5 Закону №3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Частинами 1 та 7 ст.7 цього Закону визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Згідно Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45,66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до п.195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Частиною 2 ст.13 Закону №3671 передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей(рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

Відповідно до п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) від 16.03.2012 № 3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (далі - Постанова) інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до ч.2 ст.72 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Водночас, при перевірці правдоподібності тверджень заявника, третя особа за результатами аналізу інформації по країні походження з відкритих джерел (http://www.unian.ua/world/1209703-teroristi-idil-zahopili-blizko-70-teritorji-irijiinoboronirf.html, http://www.refworld.org.ru/docid/562f4ale312.html,http://www.hrw.org/ru/worldreport/2015/country-chapters/268202, http://www.refworld.org.ru/docid/561cd6de0.html) визнала, що викладені позивачем твердження про ситуацію збройного конфлікту в країні його походження не викликають сумніву і є достовірними та правдоподібними (а.с.134-136).

При перевірці відповідності заяви вимогам п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, Управління, визнало, що конфлікт у САР характеризується високою інтенсивністю загального насилля. У цьому контексті серйозні порушення прав людини є поширеним явищем і існує реальний ризик застосування поводження, забороненого ст.3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), тому у разі повернення до Сирії заявнику буде загрожувати ризик зазнати поводження, яке заборонене статтею 2 і 3 Конвенції.

Висновок Управління містить посилання на конкретні факти, викладені у таких джерелах:

а) «На школи, ринки і житлові будинки в Сирії падають бочкові бомби», «AmnestyInternational», 05.05.2015 (http://www.seaodnva.uci/world/na-shkolv-rynki-i-zhilve-doma-v-sini-padavut-bochkovve-boinby-amnestv- international-613163.html);

б) Сирійський уряд і його союзники бомблять цивільні об'єкти». Центр новин ООН, 02.12.2015 (http://www.refworld.oriz.ги/с1оеісІ/566045442);

в) Сирія: з наближенням зими гуманітарна ситуація погіршується», Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ), 03.12.2015 (http://www.refworld.org.ru/docid/566697e94.html);

г) Доповідь «Права людини у сучасному світі: Сирія (2014/15), «AmnestyInternational», 24.02.2015 (http://www.refworld.orft.ru/dodd/54f45da84.html).

Окрім цього, Управління зазначає, що позивач виїхав із Сирії у квітні 2009 року, тобто до конфлікту, який почався у березні 2011 року, що підтверджується інформацією по країні походження). Суд апеляційної інстанції погоджується із висновками суду першої інстанції щодо того факту, що навіть якщо позивач прибув в Україну не через загрозу його життю, безпеці чи свободі в країні походження, а з економічних причин, це не може впливати на результат розгляду його заяви, оскільки ситуація в країні суттєво змінилася після його виїзду. Таким чином, заявник може вважатися особою, яка залишилася в Україні внаслідок висловленої ним загрози.

Чинні міжнародні договори, до яких приєдналася Україна, є частиною національного законодавства України згідно Конституції України.

Право на життя і заборона катувань також закріплені в наступних ратифікованих Україною міжнародних договорах:

1. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 р., зокрема ст.3: «Жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань».

2. Конвенція, ст.2: «Право кожного на життя охороняється законом»; ст.3: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

Норми Конвенції тлумачаться в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ; Суд).

Практика використання рішень ЄСПЛ врегульована Законом України від 23.02.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ст.17 якого визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Частиною 2 ст.8 КАС встановлено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

За загальною практикою ЄСПЛ, ситуація загального насильства також може прирівнюватися до тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. І при цьому заявник не повинен демонструвати особливі відзначні деталі інакші, ніж загальна ситуація насилля в країні походження.

Так, ЄСПЛ у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

Апеляційний суд вважає обґрунтованими висновки суду першої інстанції, який на підставі Рекомендацій УВКБ ООН щодо ситуації в Сирії, існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість існування серйозної та не вибіркової загрози позивачу зазнати поводження, яке заборонене статтею 2 і З Конвенції в країні походження, в якій триває військовий конфлікт та існує ситуація загальнопоширеного насильства, що є загальновідомим фактом, який визнано Управлінням.

Встановлені судом фактичні обставини свідчать, що на підставі інформації по країні походження позивача Управління встановило достовірність та правдоподібність тверджень заявника про збройний конфлікт в Сирії, який характеризується високою інтенсивністю загального насилля та супроводжується серйозними порушеннями прав людини, дійшло висновку про існування реального ризику застосування поводження, забороненого статтями 2 та 3 Конвенції, чим фактично підтвердило відповідність заяви позивача вимогам п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, тобто наявність умов визнати Громадянина особою, яка потребує додаткового захисту.

Відтак суд апеляційної інстанції погоджується із висновками суду першої інстанції, що відповідач безпідставно погодився з висновком третьої особи про відсутність встановлених пунктами 1 та 13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що призвело до прийняття оскаржуваного Рішення.

Відповідачем не подано належних доказів правомірності прийняття Рішення.

Щодо покликань апелянта на той факт, що суд першої інстанції при винесенні рішення про зобов'язання відповідача надати позивачу статус особи, яка потребує додаткового захисту, вийшов за межі позовних вимог, і тим самим перебрав на себе виключні повноваження державного органу, до компетенції якого віднесено питання надання іноземцям та особам без громадянства такого статусу, апеляційний суд зазначає наступне.

У п.5 постанови Пленуму ВАСУ від 20.05.2013 № 7 «Про судове рішення в адміністративній справі» передбачено, що відповідно до ч.2 ст.11 КАС суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. При цьому слід ураховувати, що в такому разі в мотивувальній частині рішення суд повинен навести відповідне обґрунтування.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п.9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

На думку суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції в мотивувальній частині свого рішення навів достатньо повне та належне обґрунтуваннятакого, посилаючись на п.25 Постанови, який вказує, що відповідно до принципу розподілу влади суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобовязати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відтак, суд обрав правильний спосіб захисту порушених прав позивача, вказавши, що за обставин справи, що розглядається не має потреби у повторному розгляді заяви позивача, оскільки це не забезпечить належного захисту його прав. Тому твердження відповідача є необгрунтованими та такими, що не заслуговують на увагу суду.

Відповідач у апеляційній скарзі також зазначає, що суд першої інстанції, обравши спосіб захисту прав позивача, описаний у попередньому абзаці, тим самим перебрав на себе виключні повноваження державного органу, до компетенції якого віднесено питання надання іноземцям та особам без громадянства такого статусу. Проте, такі твердження апелянта є невірними з огляду на таке.

Стосовно судового контролю за дискреційними адміністративними актами ЄСПЛ виробив позицію, за якою за загальним правилом національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості таких актів, однак все ж суди мають проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об'єктивність та обґрунтованість є ключовим питання правового спору (п. 111 рішення від 31 липня 2008 року у справі «Дружстевні заложна пріа та інші проти Чеської Республіки» (CASE OF DRUZSTEVNI ZALOZNA PRIA AND OTHERS v. THE CZECH REPUBLIC); п. 157 рішення від 21 липня 2011 року у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (CASE OF SIGMA RADIO TELEVISION LTD. v. CYPRUS).

Із наведеного вище випливає, що орган міграційної служби повинен мотивувати своє рішення (висновок) і суд має право контролювати обґрунтованість такого рішення, тобто наведення органом міграційної служби доказів на підтвердження обставин, які вважає встановленими. Ненадання таких доказів є підставою для визнання рішення органу міграційної служби необґрунтованим, а, відтак, - протиправним.

Право особи на доступ до суду, згідно з Конвенцією, зокрема, включає такий аспект, як право на розгляд справи судом із «повною юрисдикцією» тобто, судом що має достатні та ефективні повноваження щодо повторної (після адміністративного органу) оцінки доказів; встановлення обставин, які були підставою для прийняття оскарженого адміністративного рішення; належного поновлення прав особи за результатами розгляду справи по суті (рішення ЄСПЛ у справах OBERMEIER v. AUSTRIA, GRANDE STEVENS v. ITALY).

Апеляційний суд акцентує увагу на тому, що відповідно до ч.2 ст.71 КАС в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Підсумовуючи, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку. Доводи апелянта висновків суду не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.

Керуючись статтями 195, 196, 199, 200, 205, 206, 254 КАС, суд,

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 25 травня 2016 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів після набрання нею законної сили шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції, а у разі складення в повному обсязі відповідно до ч.3 ст.160 КАС - з дня складення в повному обсязі.

Головуючий суддя В.Я. Качмар

Суддя О.М. Гінда

Суддя В.В. Ніколін

Повний текст виготовлений 31 жовтня 2016 року.