Ухвала суду № 62136119, 13.10.2016, Вінницький апеляційний адміністративний суд

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 824/442/16-а Головуючий у 1-й інстанції: Левицький В.К.

Суддя-доповідач: ОСОБА_1

13 жовтня 2016 року

м. Вінниця

Вінницький апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Сторчака В. Ю.

суддів: Ватаманюка Р.В. Мельник-Томенко Ж. М. ,

за участю: секретаря судового засідання: Томашук А.В.,

позивача: ОСОБА_2

предстанвика відповідача: ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Чернівецької митниці Державної фіскальної служби України в Чернівецькій області на постанову Чернівецького окружного адміністративного суду від 25 липня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Чернівецької митниці Державної фіскальної служби України в Чернівецькій області про поновлення на роботі і стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В :

В червні 2016 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Чернівецької митниці Державної фіскальної служби України в Чернівецькій області (далі Чернівецька митниця ДФС) про поновлення на роботі і стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Постановою Чернівецького окружного адміністративного суду від 25 липня 2015 року позов задоволено частково.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вищевказане рішення та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю. В апеляційній скарзі відповідач посилається на незаконність, необ'єктивність та необґрунтованість оскаржуваного рішення, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що є підставою для скасування постанови суду першої інстанції.

В судовому засіданні представник відповідача апеляційну скаргу підтримала у повному обсязі та просила її задовольнити.

Позивач заперечувала щодо задоволення апеляційної скарги і просила рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового процесу, розглянувши матеріали справи, дослідивши доводи апеляційної скарги та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується слідуюче.

З 01 квітня 1999 року ОСОБА_2 проходила службу в митних органах України на різних посадах.

01 квітня 2014 року позивач призначена на посаду заступника начальника загального відділу управління інфраструктури Чернівецької митниці ДФС в порядку переведення з Чернівецької митниці Міндоходів, а 25 лютого 2016 року, переведена на посаду заступника начальника відділу організації документування і роботи з документами управління матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури Чернівецької митниці ДФС.

Відповідно до Переліку змін № 1 до організаційної структури Чернівецької митниці ДФС, затвердженої Головою ДФС України ОСОБА_4 12 квітня 2016 року, Переліку змін № 1 до штатного розпису на 2016 рік Чернівецької митниці ДФС, затвердженого Головою ДФС України ОСОБА_4 15 березня 2016 року та введених в дію наказом Чернівецької митниці ДФС від 21 березня 2016 року № 104 переліку змін до організаційної Структури та переліку змін до Штатного розпису Чернівецької митниці ДФС на 2016 рік, в управлінні матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури Чернівецької митниці ДФС скорочено 1 посаду, а саме: заступника начальника відділу організації документування і роботи з документами управління матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури.

23 березня 2016 року, начальником Чернівецької митниці ДФС ОСОБА_5 письмово попереджено ОСОБА_2 про наступне звільнення її із займаної посади на підставі п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України, у звязку із зміною організації структури та скороченням штатної чисельності працівників Чернівецької митниці ДФС, 25 травня 2016 року.

В період з 18 травня 2016 року по 31травня 2016 року позивач перебувала на стаціонарному лікуванні, що підтверджується листком непрацездатності серії АГГ № 922760.

01 червня 2016 року начальником Чернівецької митниці ДФС видано наказ №301-о Про звільнення ОСОБА_2Г., яким позивача звільнено з посади заступника начальника відділу організації документування і роботи з документами управління матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури Чернівецької митниці ДФС 01 червня 2016 року у звязку з скороченням штату працівників Чернівецької митниці ДФС, відповідно до п.1 ст. 40 КЗпП України, про що в трудовій книжці останньої зроблено відповідний запис.

Вважаючи наказ про звільнення протиправним, позивач звернулася до суду з вказаним позовом.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що приймаючи оскаржуваний наказ, відповідачем не було забезпечено позивачеві законодавчо встановлених гарантій, пільг і компенсацій, передбачених КЗпП України, а також не дотримано установлених вимог при вивільненні працівника (стаття 49-2 частини 1-3 КЗпП України).

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи із наступного.

Частиною 1 статті 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Згідно пункту 15 частини 1 статті 3 КАС України - публічна служба це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (п.1,2 ч.2 ст.17 КАС України).

Правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, Законом України «Про державну службу» та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною ОСОБА_4 України, постановами Верховної ОСОБА_4 України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015 р. № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII).

Так, за змістом статті 1 Закону № 889-VIII державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.

Підстави для припинення державної служби визначені ст. 83 Закону № 889-VIII, зокрема пунктом 4 частини 1 вказаної статті встановлено, що державна служба припиняється за ініціативою субєкта призначення (стаття 87 цього Закону).

Згідно частини 1 статті 87 Закону № 889-VIII, підставами для припинення державної служби за ініціативою субєкта призначення є: скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі; встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування; отримання державним службовцем двох підряд негативних оцінок за результатами оцінювання службової діяльності; вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.

Відповідно до частини 3 статті 87 Закону № 889-VIII, процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.

Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною 2 статті 40 КЗпП встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року № 9 містяться роз'яснення, згідно з якими при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.

Стаття 42 КЗпП передбачає, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Відповідно до частини 2 статті 42 КЗпП України, при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» ; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років, з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.

Частиною 3 статті 42 КЗпП України встановлено, що перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Частиною 1 статті 18 Закону України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей передбачено, що члени сімей військовослужбовців строкової служби та військової служби за призовом осіб офіцерського складу мають переважне право при прийнятті на роботу і на залишення на роботі при скороченні чисельності або штату працівників, а також на першочергове направлення для професійної підготовки, підвищення кваліфікації і перепідготовки з відривом від виробництва та виплату на період навчання середньої заробітної плати.

Так, згідно довідки Кельменецької селищної ради від 22 червня 2016 року, до складу сім'ї ОСОБА_2 входить дві особи: вона та її син ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Позивач є єдиною особою сім'ї з самостійним заробітком, оскільки її чоловік ОСОБА_7 помер ( свідоцтво про смерть від 11 вересня1997 року), а син ОСОБА_6 призваний на строкову військову службу 04.11.2015 р. у в/ч В4264 с. Старичі Львівської області, що підтверджується довідкою Кельменецького районного військового комісаріату № 90 від 22.06.2016 року.

Як пояснила представник відповідача під час розгляду справи в відкритому судовому засіданні судом апеляційної інстанції, при скороченні посад, переважне право на залишення на роботі надавалося працівникам з вищим рівнем професійної кваліфікації та особам на утриманні яких є двоє або більше неповнолітніх дітей.

Судом апеляційної інстанці, при дослідженні копії звітності про запланове масове вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва в праці та порівняльної таблиці на посадових осіб загального відділу ДФС із врахуванням вимог ст. 42 КЗпПУ, наданих на вимогу суду відповідачем, встановлено, що підставою, для переважного права на залишення на роботі у більшості працівників вказано підвищення кваліфікації, подяки та нагородження.

Разом з тим, судом першої інстанції встановлено, що позивач за час роботи в митних органах відзначалася похвальним листом, нагороджувалася Почесною грамотою начальника митниці, нагрудним знаком За сумлінну службу, заохочувальною відзнакою Грамота Державної митної служби України, грамотою Чернівецької обласної митниці з нагоди відзначення 20-ї річниці Дня митної служби України, їй достроково присвоєно спеціальне звання Радник митної служби 2 рангу, присвоєно спеціальне звання Радника податкової та митної справи ІІ рангу .

Отже, доводи відповідача про те, що позивач мала меншу кваліфікацію і продуктивність праці порівняно з іншими працівниками, що залишились працювати в Чернівецькій митниці ДФС після проведеної зміни організаційної структури із скороченням чисельності штату працівників, спростовані наданими позивачем доказами, які свідчать про те, що вона знаходилась в рівних з іншими працівниками умовах продуктивності праці і кваліфікації.

Також з наданої відповідачем порівняльної таблиці встановлено, що на утриманні чотирьох працівників є двоє і більше неповнолітніх дітей, що відповідно до статті 42 КЗпП України є підставою для переважного права на залишення на роботі при вивільненні працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації.

Однак, як вже було зазначено вище ОСОБА_2 є особою в сім'ї якої немає інших працівників з самостійних заробітком, а також являється матір'ю військовослужбовця строкової військової служби., що також є підставами для переважного права на залишення на роботі, згідно вищезазначеної правової норми.

Таким чином, залишення поза увагою даних обставин відповідачем є порушенням п.2, 3 ч.2 та 3 ст.42 КЗпП України та ч. 1 ст. 18 Закону України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей.

Окрім цього, згідно приписів частини 3 статті 49-2 КЗпП України, одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. Водночас власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Як встановлено судом першої інстанції, при попередженні ОСОБА_2 про наступне звільнення та в подальшому, до прийняття оскаржуваного наказу, інша посада їй відповідачем не пропонувалась.

Як пояснила представник відповідача, під час розгляду справи в суді першої інстанції, запропонувати позивачу вакантну посаду для працевлаштування на день звільнення не було можливості, оскільки така посада була відсутня.

При цьому, Чернівецькою митницею ДФС надано суду апеляціної інстанції довідку від 10.10.2016 року № 7838/24-70-04-21/01, відповідно до якої станом на 01 червня 2016 року вакантною посадою Чернівецької митниці ДФС була посада головного державного інпсектора відділу митного оформлення №2 митного поста "Чернівці".

Таким чином, відповідачем не було виконано покладеного на нього законом обов'язку по працевлаштуванню, з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, згідно ч.3 ст.49-2 КЗпП України та не запропоновано позивачу вакантної посади на день звільнення.

Згідно статті 69 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Статтею 70 КАС України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.

Частиною 2 статті 71 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що під час судового розгляду справи відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не довів належними засобами доказування правомірність прийнятого наказу стосовно звільнення ОСОБА_2 із займаної посади, а тому вказане рішення є протиправним та підлягає скасуванню.

Статтею 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Так, згідно п. 10.4 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України Про судове рішення в адміністративній справі від 20.05.2013 р. №7 задовольняючи позов про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суди повинні вказувати розмір виплати. Період вимушеного прогулу та розрахунок розміру виплати необхідно зазначати в мотивувальній частині судового рішення.

Пунктом 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. №100 передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи із виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

Пунктом 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 р. №13 Про практику застосування судами законодавства про оплату праці з подальшими змінами встановлено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Так, згідно наявної в матеріалах справи довідки від 22.07.2016 р. №5889/24-70-05-16/01 виданої Чернівецькою митницею ДФС, середньоденна заробітна плата позивача на день звільнення складала 171,74 грн.

Кількість робочих днів за час вимушеного прогулу позивача становить 36 днів (червень - 19 робочих днів, липень - 17 робочих днів).

Таким чином, апеляційний суд вважає обгрунтованим висновок суду першої інстанції про необхідність поновлення позивача на посаді заступника начальника відділу організації документування і роботи з документами управління матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури Чернівецької митниці ДФС та стягнення з відповідача на користь позивача підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01 червня 2016 року по 25 липня2016 року у сумі 6182,64 грн. (36 робочих дні х 171,74 грн.).

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо часткового задоволення позову.

Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваного рішення судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, які впливають на правильність вирішення справи.

Відповідно до статті 200 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції відповідно до норм матеріального права, при дотриманні норм процесуального права, на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в справі, підтвердженими доказами, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, суд апеляційної інстанції підстав для його скасування не вбачає.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд

У Х В А Л И В :

апеляційну скаргу Чернівецької митниці Державної фіскальної служби України в Чернівецькій області залишити без задоволення, а постанову Чернівецького окружного адміністративного суду від 25 липня 2016 року - без змін.

Ухвала суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст. 212 КАС України.

Ухвала суду складена в повному обсязі 21 жовтня 2016 року.

Головуючий ОСОБА_1 Судді ОСОБА_8 ОСОБА_9