Ухвала суду № 62135865, 17.10.2016, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 жовтня 2016 р.м. ОдесаСправа № 474/355/16-а

Категорія: 2.1Головуючий в 1 інстанції: Фасій В.В. Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Коваля М.П.,

суддів Домусчі С.Д.,

ОСОБА_1,

за участю: секретар судового засідання Курманова І.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті ОСОБА_1 апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Врадіївського районного суду Миколаївської області від 04 липня 2016 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Врадіївської районної державної адміністрації Миколаївської області про визнання незаконним висновку про наявність умов для створення дитячого будинку сімейного типу на базі сім'ї ОСОБА_2 № 182-02 від 14.04.2016 року,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Врадіївської районної державної адміністрації Миколаївської області про визнання незаконним висновку про наявність умов для створення дитячого будинку сімейного типу на базі сім'ї ОСОБА_2 № 182-02 від 14.04.2016 року.

В судовому засіданні 15.06.2016 року судом першої інстанції до участі у справі в якості третьої особи залучено ОСОБА_3.

Постановою Врадіївського районного суду Миколаївської області від 04 липня 2016 року в задоволенні заявлених вимог відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення заявлених вимог позивача, наголошуючи, зокрема, на порушенні судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до неправильного її вирішення.

Розглянувши матеріали справи, проаналізувавши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що за результатами розгляду заяви позивача та третьої особи про надання їх сім'ї статусу дитячого будинку сімейного типу (ДБСТ) 14.04.2016 року службою у справах дітей Врадіївської районної державної адміністрації Миколаївської області було складено висновок № 182-02 про наявність умов для створення ДБСТ на базі сім'ї останніх.

Також, суд першої інстанції встановив, що станом на день розгляду справи в суді відповідачем внесено зміни до наведеного висновку № 182-02 від 14.04.2016 року в частині зазначення в його резолютивній частині додатково, що в сім'ї ОСОБА_3 є умови для створення ДБСТ, підпис посадової особи, який посвідчений печаткою.

Позивач вважає наведений висновок відповідача незаконним, оскільки, на його думку, його форма не відповідає вимогам інструкції з діловодства в органах виконавчої влади, а також при його прийнятті відповідачем була порушена відповідна процедура прийняття такого роду документів.

Вирішуючи спірне питання, суд першої інстанції дійшов висновку, що оскаржуваний висновок є позитивним для позивача, у ньому зроблені висновки про наявність умов для створення ДБСТ, що узгоджується з вимогами чинних нормативно - правових актів, його форма, зміст відповідає загальним вимогам з діловодства, що ставляться до документів, він вчинений у спосіб та в межах повноважень посадових осіб місцевого органу виконавчої влади, а тому вимоги позивача про визнання його незаконним задоволенню не підлягають.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення заявлених вимог позивача з огляду на викладене.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Як випливає зі змісту статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин, вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, якщо позивач вважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав чи свобод.

Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 Кодексу адміністративного судочинства України.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Звідси, поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» має один і той же зміст.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення саме суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище.

Саме до такого правового висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 15.12.2015 року у справі № 800/206/15, який згідно ст. 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України підлягає врахування має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

В заявленому адміністративному позові позивач просить визнати незаконним висновок про наявність умов для створення дитячого будинку сімейного типу на базі сім'ї ОСОБА_3 № 182-02 від 14.04.2016 року, посилаючись на те, що його форма не відповідає вимогам інструкції з діловодства в органах виконавчої влади, а також на порушення процедури його прийняття.

Відповідно до п. 1 Положення про дитячий будинок сімейного типу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 564 від 26.04.2002 року (чинного та в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) метою створення дитячого будинку сімейного типу є забезпечення належних умов для виховання в сімейному оточенні дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

За правилами п.п. 3, 4 вказаного Положення, у наведеній редакції, рішення про створення дитячого будинку сімейного типу приймається, зокрема, районною держадміністрацією на підставі заяви осіб або особи, які виявили бажання створити такий будинок, з урахуванням результатів навчання, подання відповідного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді і висновку служби у справах дітей про наявність умов для його створення.

На підставі рішення про створення дитячого будинку сімейного типу між батьками-вихователями та органом, який прийняв рішення про його створення, укладається угода за формою згідно з додатком.

З наведеного вбачається, що висновок служби у справах дітей про наявність умов для створення дитячого будинку сімейного типу не є рішенням про створення такого дитячого будинку.

Рішення про створення дитячого будинку сімейного типу приймається, зокрема, районною держадміністрацією на підставі документів, перелік яких визначається у наведених положеннях постанови Кабінету Міністрів України № 564 від 26.04.2002 року.

Тобто, висновок служби у справах дітей про наявність умов для створення ДБСТ не є тим рішенням суб'єкта владних повноважень, яке породжує певні правові наслідки, спрямоване на регулювання тих, чи інших відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.

Колегія суддів зазначає, що сам по собі висновок служби у справах дітей про наявність умов для створення ДБСТ не тягне за собою будь-яких правових наслідків для особи. Правові наслідки несе акт індивідуальної дії рішення районною держадміністрацією про створення дитячого будинку сімейного типу. Саме воно має вплив на права та інтереси особи щодо якої прийнято рішення щодо створення дитячого будинку сімейного типу.

За викладених обставин, враховуючи, що висновок служби у справах дітей про наявність умов для створення дитячого будинку сімейного типу не є рішенням в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України, сам по собі не тягне для позивача ніяких правових наслідків, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що вимоги позивача про визнання незаконним такого висновку не підлягають задоволенню.

Також, колегія суддів вважає, що доходячи висновку про відсутність підстав для задоволення заявлених вимог позивача, судом першої інстанції вірно враховано, що оскаржуваний висновок від 14.04.2016 року № 182-02, з урахуванням внесених змін, є позитивним для позивача та в ньому визначено, що у сім'ї останнього є умови для створення дитячого будинку сімейного типу.

Крім того, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно відхилив посилання позивача, як на підставу для визнання незаконним оскаржуваного висновку про наявність умов для створення ДБСТ, на невідповідність форми вказаного висновку нормативно-правовим актам, які регулюють порядок створення ДБСТ, в т.ч. Інструкції № 1242 від 30.11.2011 року, оскільки нормативно-правовими актами, які регулюють порядок створення ДБСТ не передбачено форми висновку служби у справах дітей про наявність умов для створення ДБСТ, його зміст, а лише містяться посилання на його виготовлення службою у справах дітей, як одну із стадій що передує утворенню ДБСТ. Ними ж не передбачено і змісту такого висновку, в т.ч. щодо наявності у його тексті висновків про можливість створення ДБСТ, а лише - про можливість утворення прийомної сім'ї або про наявність умов для створення ДБСТ.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. В апеляційній скарзі апелянт посилається на ті доводи, які були ним викладені в позовній заяві, проте вказаним доводам, як зазначено вище, судом першої інстанції надано належну правову оцінку. Що стосується посилань апелянта на те, що фактично відповідачем проявляється бездіяльність з вирішення питання про створення дитячого будинку сімейного типу за заявами позивача та третьої особи, колегія суддів зазначає, що така бездіяльність відповідача не є предметом розгляду даної справи та не може бути підставою для задоволення заявленого позову.

Згідно вимог ч. 1 ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, оскільки висновки суду першої інстанції обґрунтовані та відповідають чинному законодавству, а доводи апеляційної скарги їх не спростовують, колегія суддів, на підставі ст. 200 КАС України, приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а постанови суду - без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд,

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Врадіївського районного суду Миколаївської області від 04 липня 2016 року залишити без задоволення.

Постанову Врадіївського районного суду Миколаївської області від 04 липня 2016 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Врадіївської районної державної адміністрації Миколаївської області про визнання незаконним висновку про наявність умов для створення дитячого будинку сімейного типу на базі сім'ї ОСОБА_2 № 182-02 від 14.04.2016 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 20 днів після набрання законної сили безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя: М.П. Коваль

Суддя: С.Д. Домусчі

Суддя: О.О. Кравець

17 жовтня 2016 р.