Ухвала суду № 61995765, 05.10.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва у складі:

головуючого - судді Гаращенка Д.Р.

суддів Невідомої Т.О., Пікуль А.А.

при секретарі Ільченко В.В.

розглянувши у судовому засіданні справу, за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» на рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 липня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» про застосування наслідків нікчемного правочину та стягнення грошових коштів,

ВСТАНОВИЛА:

У серпні 2015 р. ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом до ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» про застосування наслідків нікчемного правочину та стягнення грошових коштів, в якому просила стягнути з відповідача 30 070 грн., оплачених на виконання договору лізингу, та судові витрати у розмірі 300,7 грн.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 21.07.2015 р. між ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» та позивачем був укладений договір лізингу №002691, за умовами якого відповідач зобов'язувався придбати предмет лізингу на строк і умовах, передбачених договором.

Позивач посилалася на те, що в договорі не вказано, який саме транспортний засіб буде переданий у власність лізингоодержувачу - не визначено індивідуальних ознак предмету лізингу, оскільки марка автомобіля - це лише родова ознака транспортних засобів.

Крім того позивач зазначала, що договір фінансового лізингу автомобіля №002691 від 21 липня 2015 року нотаріально не посвідчувався, а тому є нікчемним.

Оскільки нікчемний правочин не створює жодних правових наслідків, вказані грошові кошти вважаються такими, що перераховані відповідачу без достатніх правових підстав.

Справа № 757/29497/15-ц№ апеляційного провадження: 22-ц/796/12492/2016Головуючий у суді першої інстанції: Литвинова І.В.Доповідач у суді апеляційної інстанції: Гаращенко Д.Р. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 липня 2016 року позов задоволено повністю.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, директор ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на його незаконність і необґрунтованість, неповне з'ясування судом обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального законодавства, просив рішення скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

В обґрунтування заявлених вимог апелянт посилався на те, що суд першої інстанції не правильно врахував висновок ВСУ у постанові від 16.12.2015р. у справі №6-2766цс15, оскільки він не відповідає чинному законодавству України, а тому у суду першої інстанції, на думку апелянта, були підстави відступити від нього, згідно абз. 2 ч.1 ст.360-7 ЦПК України.

Представник відповідача - ОСОБА_5 підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити.

Інші особи, які беруть участь у справі, у судове засідання не з'явилися, належним чином були повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду, тому розгляд справи за апеляційною скаргою, на підставі ч. 2 ст. 305 ЦПК України, проведено за їх відсутності.

Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника апелянта, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до наступного висновку.

Судом першої інстанції встановлено, що 21 липня 2015 року між ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» (лізингодавець) та ОСОБА_2 (лізингоодержувач) було укладено договір фінансового лізингу №002691 (з додатками), предметом якого є автомобіль Mitsubishi ASX, вартістю 150 350,00 грн. (а.с. 6-17,18).

На виконання умов даного Договору ОСОБА_2 згідно квитанції № 62-704к від 21.07.2015р. були внесені кошти в сумі 30 070,00 грн. на рахунок ТОВ «ЛК «Еталон» (а.с. 21).

Задовольняючи позов, суд першої інстанції взяв до уваги висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 16 грудня 2015 року у справі №6-2766цс15, та виходив з того, що при укладанні договору сторони не дотримали вимог законодавства про його нотаріальне посвідчення, а тому договір є нікчемним.

Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає, оскільки суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів і ухвалив законне та обґрунтоване рішення, правильно врахувавши висновок Верховного Суду України висловлений у постанові від 16 грудня 2015 року у справі №6-2766 цс15.

Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не правильно врахував висновок ВСУ у постанові від 16.12.2015р. у справі №6-2766цс15, оскільки він не відповідає чинному законодавству України, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.1 ст.360-7 ЦПК України, висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Як вбачається з наведених норм права, висновок ВСУ, висловлений у постановах, обов'язковий для врахування усіма судами України.

Так, дійсно, вказані норми права дозволяють відступити від висновку ВСУ, проте з обов'язковим наведенням відповідних мотивів.

Відповідно до положень ч.3 ст.10 та ч.ч.1,4 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

На думку колегії суддів, посилаючись на невідповідність законодавству України постанови ВСУ, всупереч наведеним норма процесуального законодавства, апелянтом не доведено зазначену обставину.

Апелянт вказує, що спірні правовідносини врегульовані, як загальними так і спеціальними нормами, а саме Законом України «Про фінансовий лізинг», який має пріоритет у застосуванні.

Враховуючи пріоритетність вказаного Закону у регулюванні спірних правовідносин, посилаючись на ч.1 ст.6 даного Закону, апелянт вважає, що законодавцем встановлена проста письмова форма для укладення договору лізингу, без обов'язкового його нотаріального посвідчення.

Дана думку апелянта, на думку колегії суддів, є хибною, виходячи з наступного.

Так, дійсно спірні правовідносини врегульовані, як загальними нормами ЦК України так і нормами спеціального Закону України «Про фінансовий лізинг». Апелянт правильно вказує на те, що спеціальні норми мають пріоритет у застосуванні перед загальними нормами.

Проте, апелянтом не враховано, що, зважаючи на викладене, якщо спеціальним законом не враховано певних деталей правовідносин, то слід також враховувати і загальні норми законодавства.

Так, відповідно до ч.2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

Частиною 1 статті 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» встановлено, що договір лізингу має бути укладений у письмовій формі.

Частиною 1 статті 205 ЦК України передбачено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі.

Тобто, законодавцем передбачено тільки дві форми вчинення правочину: усну і письмову. Нотаріальне посвідчення правочину не відноситься до його форми.

Відповідно до ч.1 ст. 209 ЦК України, правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Аналізуючи наведене, положенням ч.1 ст.6 Закону України «Про фінансовий лізинг» встановлено тільки обов'язкову форму договору лізингу - письмову, та, відповідно, заборону укладати даний договір в усній формі.

Правовими нормами Закону України «Про фінансовий лізинг» обов'язок нотаріального посвідчення договору лізингу, при укладанні його з фізичною особою, або відсутність такого обов'язку, не врегульовано.

В такому випадку, при розгляді вказаних правовідносин, відповідно до ч.2 ст. 806 ЦК України, слід керуватися загальними положення про найм (оренду), якими врегульовано конкретно саме питання необхідності нотаріального посвідчення договору лізингу, при укладанні його з фізичною особою.

Так, згідно статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі. Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Як вбачається з наведеної норми права, вона встановлює як обов'язкову письмову форму договору (так само як і ч.1 ст.6 Закону України «Про фінансовий лізинг»), так і окремо конкретизує обов'язок нотаріального посвідчення такого договору, якщо в його укладанні приймає участь фізична особа.

Враховуючи вище наведене, колегія суддів вважає безпідставними доводи апелянта про неправильне врахування судом першої інстанції правових висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права, викладених у постанові від 16.12.2015р. у справі №6-2766цс15, оскільки на думку колегії суддів, вони є такими, що відповідають чинному законодавству України та мають враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права, згідно положень ст. 360-7 ЦПК України. У суду першої інстанції не було підстав відступати від вказаної правової позиції Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів, як на те безпідставно посилається апелянт.

Враховуючи викладене, рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 липня 2016 року колегія суддів вважає обґрунтованим та таким, що ухвалене з додержанням вимог закону. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність рішення суду першої інстанції не впливають.

Керуючись ст.ст. 218, 303-305, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,-

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» відхилити.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 липня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена протягом 20 днів з дня набрання нею законної сили безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий

Судді

По справі є окрема думка головуючого судді Гаращенка Д.Р.