Рішення № 61933144, 29.09.2016, Апеляційний суд Кіровоградської області

Апеляційний суд Кіровоградської області

№ провадження 22-ц/781/2016/16 Головуючий у суді І-ї інстанції ОСОБА_1

Доповідач Карпенко О. Л.

РІШЕННЯ

Іменем України

29.09.2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Кіровоградської області в складі:

головуючого Карпенка О.Л.,

суддів: Дуковського О.Л., Дьомич Л.М.,

за участю секретаря Діманової Н.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кропивницькому цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики за апеляційною скаргою ОСОБА_3

на рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 22 липня2016 року,

ВСТАНОВИЛА:

5 липня 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним позовом до ОСОБА_3 В обґрунтування своїх вимог посилався на те, що відповідач не виконав перед ним свої зобовязання за договором позики від 25 квітня 2013 року щодо повернення 14000 грн. Посилаючись на це, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь борг з урахуванням індексу інфляції а також пеню у розмірі 3% річних.

Бобринецький районний суд Кіровоградської області рішенням від 22 липня2016 року позов задовольнив, вирішив стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість у розмірі 27684 грн. 13 коп. з яких 14000 грн. сума позики, 1238 грн. 13 коп. 3% річних, 12446 грн. індекс інфляції.

Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку, просив скасувати і ухвалити нове яким повністю відмовити в задоволенні позову. Скаргу обґрунтовано тим, що на його переконання суд вийшов за межі позовних вимог так, як застосував при вирішенні спору про стягнення 3% річних норми ч. 2 ст. 625 ЦК України в той час, як позивач просив сягнути не проценти за користування його грошима, а пеню, передбачену договором (п. 5 договору). Суд не застосував наслідки спливу позовної давності до вимог про стягнення неустойки. Суд невірно застосував законодавство про інфляційні втрати, задовольнив такі вимоги не навівши у рішенні їх обґрунтованого розрахунку. Крім того, стверджує, що позивач не спростував його доводи про повернення боргу.

Відповідач, повідомлений належним чином про час та місце розгляду справи, що підтверджується рекомендованим повідомлення про вручення поштового відправлення (а.с. 51), згідно якого судову повістку йому вручено 17 вересня 2016 року особисто, але він в судове засідання не зявився, про причини неявки суд не повідомив.

Позивач надав суду письмові (а.с. 53) та усі заперечення на апеляційну скаргу в яких він навів свої міркування стосовно безпідставності доводів апеляційної скарги та необґрунтованості вимог відповідача. Факт повернення йому відповідачем позики заперечив.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та заявлених у суді першої інстанції позовних вимог, колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Кіровоградської області дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Суд першої інстанції встановив такі обставини справи:

25 квітня 2016 року між ОСОБА_2, як позикодавцем, та ОСОБА_3, як позичальником, було укладено договір позики (а.с. 20), який посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_4 того ж числа.

За умовами п. 1 цього договору позикодавець при укладенні договору передав, а позичальник прийняв у власність строк до 25 липня 2013 року грошові кошти в розмірі 14000 грн., без нарахування процентів.

Згідно п. 4 договору позики позичальник зобовязався повернути позикодавцю одержані у позику кошти.

Пунктом 5 договору передбачено, що у разі , якщо позичальник своєчасно не поверне позику, він зобовязаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції, а також пеню - 3 (три) проценти річних від простроченої суми.

Факт отримання відповідачем позики в обумовленому в договорі розмірі та на визначених умовам відповідачем не оспорюються.

Суд також встановив факт невиконання відповідачем свого обовязку перед позивачем щодо повернення позики.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що в судовому засіданні знайшли своє підтвердження обставини, викладені в позовній заяві щодо порушення відповідачем зобов'язання за договором позики, а тому суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та задоволення позову в повному обсязі шляхом стягнення з відповідача суми позики з урахуванням індексу інфляції і трьох відсотків річних за перід прострочення виконання грошового зобовязання.

Згідно ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 1 ст. 214 Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Проте оскаржуване рішення неповною мірою відповідає цим вимогам закону.

Згідно ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до вимог ч. 1 ст.1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Договір позики є реальним, тобто вважається укладеним з моменту передачі грошей.

Частинами 1, 3 ст. 1049 ЦПК України встановлено, що позичальник зобовязаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, або речі визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені законом.

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Згідно зі ст. 526, 530 ЦК України зобовязання має виконуватись належним чином і у встановлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.

Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (ч. 1 ст. 631 ЦК).

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 ЦК України).

Відповідно до п. 3 ч.1 ст.611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Під час розгляду справи про стягнення боргу за договором позики позивачем підлягає доказуванню наступні обставини: досягнення між сторонами в належній формі домовленості з усіх істотних умов договору; передача позикодавцем у власність позичальнику грошових коштів або інших речей, які визначені родовими ознаками; обставини невиконання або неналежного виконання позичальником своїх зобовязань щодо повернення позики; розмір боргу.

Натомість на відповідача, який заперечує проти позову, покладається процесуальний обовязок доказування обставин, якими обґрунтовані його заперечення.

Відповідно до ч. 1 і 3 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

На підставі дослідженого судом першої інстанції нотаріально посвідченого договору позики від 25 квітня 2013 року, укладеного між сторонами по справі, суд вірно встановив, що сторони в обумовленій ними формі дійшли згоди щодо предмета договору, суми позики, строку і порядку її повернення, відповідальності за невиконання зобовязань та інших умов, які визначені сторонами, як істотні.

Суд також вірно встановив, що на час оформлення договору позикодавець (позивач по справі) передав позичальнику (відповідачу) обумовлену суму грошових коштів, 14000 грн., про що безпосередньо вказано в п. 1 тексту договору.

Відповідач визнавав факт отримання позики і на безгрошовість договору не посилався.

Отже суд дійшов вірного висновку, що між сторонами по справі виникли правовідносини позики.

Суд також правильно встановив, що строк повернення позики сплив ще 25 липня 2013 року проте відповідач кошти не повернув.

За приписами ч. 2 і 3 ст. 545 ЦК України якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.

Виходячи із змісту ст. 545 ЦК України а також враховуючи, що борговий документ (у даній справі - договір позики) знаходиться у позивача, розписок про повернення позики позивач відповідачу не видавав, твердження відповідача про повернення ним боргу не підтверджене жодним належним та допустимим доказом, а тому місцевий суд дійшов правильного і обґрунтованого висновку, що відповідач не повернув у визначений договором строк позику позивачу.

Доводи, викладені відповідачем у апеляційній скарзі щодо повернення ним боргу, є голослівними і не підтвердженні доказами, а отже не підлягають врахуванню при прийнятті рішення.

За загальним правилом, викладеним у ч. 1 ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобовязання.

Висновок суду про те, що у звязку з невиконанням відповідачем у строк до 25 липня 2013 року грошового зобовязання, яке виникло з договору позики, у позивача виникло право вимагати стягнення боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції є обґрунтованими і відповідає приписам ст. 611, 625, 1050 ЦК України.

Доводи апеляційної скарги про неправильне застосування судом норм матеріального права, які регулюють застосування індексу інфляції ґрунтуються на неправильному розумінні і тлумаченні норм права, які регулюють спірні правовідносини, а тому колегією суддів до уваги не приймаються.

Проте погоджуючись з розрахунком інфляційних втрат за період прострочення виконання зобовязання, нарахованих позивачем, суд першої інстанції його правильність не перевірив і відповідних розрахунків у рішенні не навів.

Враховуючи, що право вимоги повернення бору в позивача виникло з 26 липня 2013 року, при розрахунку інфляційних втрат підлягає врахуванню визначений у встановленому порядку індекс інфляції за період з серпня місяця 2013 року по червень місяць 2016 року:

99,3 х 100 х 100,4 х 100,2 х 100,5 х 124,9 х 143,3 х 100,9 х 99,6 х 101 х 103,5 х 100,1 х 99,8 = 188,58%.

Відповідно сума боргу відповідача з урахування індексу інфляції на час предявлення позову становила:

14000 х 188,58% = 26401 грн. 20 коп.,

100%

Інфляційні втрати позивача становили:

26401,2 14000 = 12401 грн. 20 коп., а не 12466 грн., як визначили позивач та суд.

У звязку з неправильністю визначення судом першої інстанції розміру інфляційних втрат, що привело до надмірного стягнення коштів з відповідача, рішення яке переглядається підлягає зміні в цій частині.

Стягуючи з відповідача три відсотки річних від простроченої суми, суд першої інстанції не врахував зміст п. 5 договору позики та зміст відповідної вимоги позивача і помилково посилався при задоволенні цієї вимоги на ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Проте в позовній заяві позивач посилався на п. 5 договору, яким сторони обумовили відповідальність позичальника за невиконання зобовязань по поверненню у визначений строк позики у вигляді пені у розмірі 3% річних від простроченої суми.

За нормами ч.ч. 1, 3 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Отже правовою підставою задоволення вимог позивача про стягнення пені є норми ст. 549 551 ЦК України, а не ч. 2 ст. 625 ЦК України.

У звязку з цим та відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України рішення, яке оскаржується підлягає зміні в частині підстави стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних від простроченої суми.

Розрахунок пені, наданий позивачем, здійснено з урахуванням простроченого платежу 14000 грн., процентної ставки пері 3% річних , та періоду прострочення з 26 липня 2013 року по 5 липня 2016 року, який становить 1076 днів.

Позивач правильно повів обчислення пені і з цим розрахунком погодився суд.

Доводи відповідача про те, що суд вийшов за межі позовних вимог при вирішенні позовних вимог про стягнення трьох відсотків річних є безпідставним так, як суд їх вирішив в межах предявлених вимог, але при цьому невірно визначив правову норму, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги в частині неправильного застосування судом норм матеріального права, які регулюють спеціальну позовну давність до вимог про стягнення неустойки.

Так за змістом ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення.

Проте матеріали справи не містять доказів того, що таку заяву позивач подавав до суду першої інстанції.

З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження частково і вони впливають на законність і рішення суду, а тому скарга підлягає частковому задоволенню.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 22 липня2016 року змінити в частині правової підстави задоволення вимог про стягнення пені, а саме: виключити з мотивувальної частині посилання на статтю 625 ЦК України, як підставу стягнення пені, вказавши підставою її стягнення норми на статей 549 551 ЦК України.

Змінити рішення суду першої інстанції в частині розміру індексу інфляції за період прострочення виконання грошового зобовязання, зменшивши суму стягнення з 12446 грн. до 12401 грн. 20 коп. та відповідно зменшити загальну суму стягнення боргу за договором до 27639 грн. 33 коп.

В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржене шляхом подачі касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий

Судді: